9. Наталя й Анеля ділять Гната
Юліан Опільський
Передача землі на Долинках до рук старого Бибельського викликала у селі чимало спліток та заміток. Економ тягнув за язик і самого дідича, і пана Кшиського, та оба мовчали, як закляті. Вкінці звернувся до панни Бондзинської, чепурненької клюшчиці, яка від кількох літ заступала «у господарстві», розуміється, покійну паню Венявську. Вона уже другої днини з тріумфом розказала всім, що дідич продав сю землю Гнатові, бо потребував готівки, а Гнат тари сейчас поїхав по гроші до Львова.
Сплетня ся облетіла усе село і найшла загально послух. Священик, економ, лісничий, навіть побережники, карбові та наставники знали дуже добре, що пан Венявський «робить боками», тобто є у грошевій скруті, та що ніхто йому не позичить уже ні крейцара без відповідного заставу. Бач, іпотека Дитятинського ключа була сильно обтяжена довгами та довжками, а карти молодого панича Стася мусіли скорше або пізніше доїхати кінця останкам. Вправді, майбутній зять п. Венявського пан Кшиський був вельми багатим дідичем із-під Ярослава, але чи він забажає платити довги тата чи швагра, се було, по. крайній мірі, сумнівне.
Найбільше здивувала ся відомість о. Рищинського. Пес Муцко, який йому зразу навинувся, дістав з усього розмаху чоботом у бік, так що зі скавулінням поліз під стайню і лизався доброї півгодини. Другим був Орест, якого батько стягнув цибухом по плечах і гукнув, мов на парубка від коней.
– Видиш, псяюхо! Отсей шляхетський прихвостень привіз шліфи, патент на амтсріхтера і грубі гроші, а ти, собака, пропутав три пари волів, телицю, сто флоринів, які дістав ще при виїзді, і привіз?…
– Не міряйте мене, тату, одною міркою з голяками. Я з давної попівської сім’ї, попом буду так чи сяк, скорше чи пізніше.
– Так! Се знову мамуня солодка з тебе говорить. А як я замкну очі, то що буде? Намість надбати, ось як той голодранець, землю, хату та кількадесят моргів грунту, посилаю гріш десь для швабських шинкарів, кравців, а може, і на ще що гірше – тьфу! А щоб тобі боком вилізло!.. Попівська рідня! Сором і згадати. Де не глянь, скрізь по хатам старі, від діда-прадіда поламані спрятки, горшки, облізлі кожухи, бруд, нехар, але зате теток, паничів, сиріт – гальма! На респекті, на притулку! А старих то цибухом тільки спрати, як злодія на грушці. Наплодить дітей та порозкидає між рідню і Ісаїє ликуй! Тьфу, тьфу та ще раз тьфу!
Орест по краснів, як півонія, а рум’янець на його пережитому та передчасно зів’ялому лиці видався цеглястим і неприродним. Відступив кілька кроків узад, а там і відповів дрижачим голосом:
– Не бійтеся, тату! Будь у Гната гроші, путав би їх і він, а впрочім, не так-то швидко вам у могилу. В кождому разі не першому вам співатиму похорони!
Се сказавши, скочив узад і, як заяць, махаючи тонкими, як патики, ніжками, вибіг надвір. Мав щастя, бо о волос над його головою широкою засичав довгий, здоровенний вишневий цибух панотця.
Засапавшися, оперся о. Рищинський об стіну і червоною затабаченою хустиною обтер спітніле лице. Відірвані польські слова випадали з його широких грубих уст. Табака порозмазувалася по лиці та присихала на пухкій лискучій скірі – виглядав погано та забавно. Вкінці замовк і, насилу заспокоївшися, сів біля стола, на якому пишався чималий висушений гриб. У сьому грибі була видовбана ямина, у яку встромлено горнятко. Був се каламар дитятинської парохії. Біля нього валялося чимало поламаних і пообскубуваних гусячих пер та кілька чверток сірого паперу. Отець Рищинський підвинув рукави порохівника і накладаючи люльку, глипнув у горнятко. Одначе намість чорнила найшов у ньому тільки якусь рудаво-чорну дригльовину. Закляв знову і гукнув:
– Наталю, гей, чуєш? Води подай гарячої!
– До миття, таточку?
– Не до миття, пся кров, а до чорнила! – вдарив у стіл кулаком і дальше воркотів про себе: – До миття? Сьогодня, в четвер? Цікавий я, який чортяка стане голитися перед суботою. Агі!
– Є вода, тату, чого гніваєтеся, я не знала, до чого вам її, – успокоювала батька дочка.
Вона побіліла останніми днями, помарніла й посумніла, довкола моторних лискучих очей лягли тіні, а в кутиках їх наче склилися сльози.
– Певно, певно! Тобі не в голові, що з тобою буде далі. Малась під боком хлопця, як золото, треба було ловити, хоч би й де в лісі чи в полі теє, аби вже раз! А ти що? Виглядала вікном, розпитувала, так що і сліпий намацав би був, що аж коліна тобі до нього труться, але піти самій, то годі було. Ти, помано, ти, ослице! За якимсь вельможним голодранцем їхала аж у Бурштин, а походити біля законного весілля, то я, старий, мушу. Геть мені з очей!
Дівчина гляділа хвилю з широко розплющеними очима на батька, а там і знічев’я вибухнула істеричним плачем. Напад був сильним і, видко, щирий, правдивий. Усе гладке, кругле тіло здригалося судорожно, лице вмить опухло, скривилося, голосне хлипання рвало груди.
– Тату! – пролебеділа. – Я ж вам тисячі разів присягала, що я така сама вернула, як їхала. Чого ж ви мене лаєте? Мені було тоді 16 літ. А тепер чи не краще було повіятися десь та стати ключницею чи покоївкою, як тут годувати кури та безроги?
– Ба, була б годувала, але свої, якби не глупота. Як гадаєш, чому не годна ти вийти заміж? Прецінь у мене добра доволі; а й ти дівка, як гарбуз. Чому? Бо всякий каже: з’їв панич сметанку, хай жлопає й молоко псявіра. От що. Такий Гнат…
– Гната ви самі прогнали! – перебила батькові дочка.
– Прогнав? Звісно, що прогнав шмаркача, якщо слухати не хотів. Але тепер міг був прийти. Якщо ти його не вміла знадити, так ти видко, куда іноді кукала. Певно, знову за якимсь фінансом чи писарчуком, що в місті або на панському гумні підглянула. Може, я мав іти його прохати, чи як?
Та сього було дівчині забагато.
– Як-то? – озлобилася. – Може, мала кликати його за собою у сіно? Хочете? Добре! Я й те зроблю. Будете мати хоч чого гримати, а не так пусто-дурно…
Здоровий ляпас перервав її бесіду, і вмить ліва щока дівчини почервоніла, мов грань. Наталка і не ждала чергового почастунку. Обернулася на п’яті і вийшла з кімнати, тріснувши дверми.
Отець Рищинський остав сам. Потрійне виладування гніву на винуватих і невинних облегшило його значно. Запалив знову погаслу люльку, налив у каламар кип’ятку і повагом став розмішувати рудаво-чорне болітце дудицею пера. Опісля попробував на відкравку паперу, як пише перо, вкінці сказав півголосом: «Gut ist» – і з розмахом сів писати листа.
«Reverendissime pater, а мнє вєльце мілосціви ласкавцю і добродзєю!…»
Лист сей, звернений до одного зі шкільних товаришів о. Рищинського, крилошанина Львівської капітули, був довгий.
У першій частині дякував о. Рищинський за прислану на Петрівку визину, за цайги на спідниці та шовк на кольоратку.
У другій здавав звіт із продажі маси, яка остала після смерті одного свояка о. Рищинського. Небіжчик о. Крілецький із Тростянця був, очевидячки, якимсь фармазоном та фантастом, бо після нього остало тільки чимало всіляких книг, яких ніхто в Бурштині, ані в Галичі не хотів купити, а о. Рищинський не мав, розуміється, гроша на такі витребеньки.
Зате готівки, худоби та другого «охендуства» було так мало, що сирота Ганнуся Крілецька остала після смерті батька гола-боса. Аж дивно, що, мимо сього, найшла собі богослова, маючи всього сто флоринів посагу, а ніякої виправи. До листа залучував о. Рищинський згадану квоту.
У третій частині писання звертався вкінці писець до свойого високодостойного товариша з проханням пожуритися судьбою його Наталки. Усю заслугу висватання панни Крілецької приписував о. Рищинський собі, і тому висказував надію, що «отець канонік» відплатить йому тим самим. Справа, мовляв, поважна, бо дівчина має пару коней, пару волів, три корови, телицю, двадцять овець враз із відповідною кількістю безрог та дробу, а до сього виправу і п’ятсот флоринів готівкою.
Була се просто «дзєканська» партія, тим більше що у всіх поганих сплетнях, крім злобних вигадок та наклепів, не було ні зерна правди. Про се переконається сам жених, коли вже буде «matrimonium consummatum». Він, батько, заложить на се дві тисячі флоринів, а така сума «в разі чого» полатає хіба «надвиренжову цноту» власниці в очах вибагливого зятя.
Аж спітнів о. Рищинський, коли після належних субмісій та конечних postscript-ів закінчив листа. Діло, порушене у третій частині письма, так його хвилювало і непокоїло, що мусів піти до впущеної у стіну їдальні «аптички» і кількома глотками випити около півкварти деренівки.
Зовсім інакше взяла сю річ Наталка. Удар у лице не успокоїв, ані не приборкав її зовсім. Навіть при найважчій провині що ж більше могло її стрітити з боку батька від побоїв та лайки? З обиди, яку заподіяв їй батько своїм ударом, не здавала собі ясно справи. На те він батько! – учила її мати. Та, проте, сей удар наче убив у неї щось, що аж досі гнітило її совість свідомом поповненого промаху. Він раз назавсіди освободив її від відповідальності як щиро і совісно відбута покута, і враз усі півсвідомі пориви, які дрімали у глибині її палкого серця, піднялися від дна. Жаль із-за втеряного любка вмить змінився в злобу, зависть, жадобу пімсти, а над усім піднімала своє гарне та безстидне лице живлова, природна змисловість молодого, палкого тіла. Гей, коби не те, що від Гната ділили її вже десятки миль! Пережили б вони удвоє ще декілька хвилин, за які не жаль було би й обірвати вишневим цибухом… ах!
Вхопила зеркальце, яке причепила була в кухні до стіни кухарка, та довго приглядалася собі: вона гляділа слідів удару. Та слідів не було. Рука батька, товста та пухка, вдарила долонею, а не пальцями. Вмить Наталка випорпала десь із-під чималої кухонної печі буряк, прорізала його і червоним соком вималювала на правій щелепі саме такий рум’янець, як був на лівій. Опісля передяглася у міську суконку з глибоким вирізом на грудях та плечах, причесала волосся та прив’язала його хустиною, ніби завоєм… Бач, не було часу робити фризуру. Крадьки пробігла сад, махнула через пліт на дорогу, а там хильцем поза церкву та дяківку побігла у двір.
Панну Анелю найшла у городі біля глорієти, яку з дерева велів збудувати ще батько пана Венявського. Деревляні стовпи та фризи, обмазані заправою та розмальовані фресками, були предметом захоплення недосвідної дівчини. Стовпи виглядали справді наче з каменю, головиці та фризи – наче з мраморного філіграну, та місцями, де дикий виноград не ослонював гаразд дір, ширилася на світ троща, на яку було накидано заправу. Та всі недостачі у нічому не зменшували подиву Наталки. У тіні сієї глорієти зівала саме панна Анеля над томиком комедій Коцебу й аж зраділа, побачивши Наталку.
– Чудово, ма шер, що не забули за мене! Я так нудьгую, що годі сказати. Тато поїхали у Бурштин, Стась спить, а я… Oh mon Dieu! – гину від скуки!
– Ох, Боже! Як можна скучати зі судженим? – засміялася Наталка. – Не дала б я йому спати, якби так мойого старого не було дома.
– Старий? А що ж мені старий?
– Ха-ха! Як так, то певно, що нічо. Бач, мій старий не те.
– Б’є!
– Б’є? Нечуване! Хай би так мій попробував! І в мене є шпіцрута!
Наталка прикусила губи.
– Тільки, що з моїм Стасьом нема забави. Він так непричком, як ся помаранча, що її до пуншу. Comm une citron. Fi!
Тріпнула згірдно пальцями. Настала хвилька мовчанки.
– Був тут у селі гарний хлопець, Бибельський, коли знаєте! – заговорила вкінці Наталка. – Вельможна пані бачили його?
– Oui! Ce un joli garçon! А тобі, Наталко, саме під пару. Дужий, здоровий!
– Та я… я рада б, може, але що ж? Не довелося, – відповіла дівчина. Вона з трудом гляділа слів, щоби висказати те все, що саме бажала. – Я даром надила його до себе, – врубала вкінці, – бо він волів ходити в ліс під Якимів хрест…
Бистро повернулося лице Анелі до Наталки, очі засвітили злістю та глумом.
– Ти бачила? – спитала спроквола, пригладжуючи рукою складки одягу.
– Ох, бачила! – скрикнула Наталка і заломила руки, що аж захрустіли сустави. – Тим ви його й відтягнули від мене! Він до мене осліп, зненавидів зовсім. Де ж мені рівнятися з вами?
Анеля усміхнулася згірдно.
– Невже ж ти гадаєш, що я вічно держатиму твойого Ігнася на мотузочку? – спитала. – Будь у нього або хоч би в мене магнатське майно, то я, певно, не відступила би такого самчика нікому. Навіть тобі, m’amie! Та тільки тоді й його або мене не було би у нашому загумінку! Ха-ха! Тим-то я віддаюся сього року, виїжджаю в світ. А й він, чую, поїхав…
– Ба, він верне до вас, пані, не до мене!
– Дурненька ти собі, дівчино! Хоч би він і вернув, то що? Він, певно, не дасть себе надовго узяти досвідній, старшій дівчині чи жінці, але поглядить собі розкоханої, невинної гусочки, ось як ти, кохана! Забава забавою, се не те, що життя у mariag’у. З тебе говорить зависть, а зависть – се ціха хлопських та міщанських аморів. Фе, стидайся!
Наталка обтерла хустиною вогкі підпухлі очі.
– Будь певна, – настоювала Анеля, – що я ні словечком не згадала би, якби так Стась повіявся за тобою. Доволі буде з мене його спеціялів у майбутньому.
Але Наталка не дала себе відразу зацитькати, а йшла далі за ходом своєї гадки.
– Цікава я тільки, – замітила, – що сказав би на сі сходини пан Кшиський.
Кажучи се, глянула з-під ока на товаришку і з нечуваним вдоволенням побачила, що лице Анелі замітно поблідло.
– Ох, се була би зрада з твойого боку, хоч, щоправда, не гадаю, щоби він мав на се інші погляди, чим я.
Відповідь була висказана з цілим спокоєм людини, яка зовсім певна сього, про що говорять. Але ухо затронутої у живловому почуванню дівчини вчуло у тоні сієї відповіді фальшивий звук свідомої ложі.
– Ха-ха! – засміялася голосно. – Я по собі міркую, що ніякий хлоп не любить, щоби у його гречку літали чужі воробці. От і мене, хоч я ніби на ділі ще зовсім-таки дівчина, ніхто не їде сватати, бо я там колись із тим вашим паничем… Тому гадаю… що…
– Що мужчини є, щоправда, дужчі, але зате багато дурніші за нас! – докінчила згірдно Анеля. – Се просто скотина в білих панталонах та вив’язаних галстуках. Cela! Але, але, що би ти сказала, якби так я захотіла видряпати тобі очі за твойого тодішнього партнера, що?
– Ох, я вже поплатилася за нього трьома роками дівування і… досить того! – встала з дзиглика, на яшму сиділа, і вперла кулаки у бедра, а в очах блимали огоньки ненависті й завзяття. – Досить жартів та лукавства! Ви, вельможна пані, граєтеся коханням і подружжям, бо ваше ціле товариство саме так думає і живе, як ви. Та, проте, я другої породи, і ваша іграшка руйнує мені життя. Раз пішла я за вашою романтичною радою і хтозна, чи цілим майбутнім не прийдеться мені покутувати за се. У вас се звичайна, буденна річ, у нас – страшний, непростимий гріх! У вас гріш та врода покривають усяку погань, у нас саме ся погань притьмить і сонце на небі! Ні! Не того самого кодла ми діти! Тому слухайте, вельможна пані! Він верне тут! А якщо верне, то вара вам від нього! Як умієте зі згірдним сміхом та глумом знехтувати всі закони Божі і людські, так зумійте відправити і Гнатка, якщо причепиться до вас. Він тоді, певно, згадає і віднайде стежечку, якою ходив колись…
Тут не вдержала дівчина, голос затремтів, поплили сльози. Замовкла. Але згодом успокоїлася. З усієї тиради Наталки виходило, що вона зовсім не гадає зраджувати товаришку, якщо вона сповнить її умови. Та можливе було, що зависниця надумається або порадиться матері, а ся, певно, не затаїться піти до старого Бибельського та його вчинить орудником своєї пікети. Сьому треба було запобігти. Подзвонила і веліла служниці винести конфету й холодної води.
– Ти, ma chère, страшенно зіритована. Просто incroyable! Коби я була знала, що тебе ся дрібниця так дуже ешофує, ніколи не була б вдалася у liaison з паном Ігнацим. Справді, je voudrai, щоби сього не було. Сама бачиш, дитино, що більше сього не можеш правити від мене. Тому годжуся також на всі твої, може, надто різко висказані бажання. Маєш рацію, дорога, коли він верне, а я відправлю його з облизнем, то він, певно, своє огірчення схоче зігнати на першій стрічній жінці, а вже твоя голова у сьому, щоби ти була нею, а не хто другий. Розумієш мене, дитинко?
– Так, пані!
– Ось бачиш, лице тобі горить, очі палають, попідпухали від плачу; се погане! Напийся води і слухай!
Наталка відрухово повинувалася, а панна Анеля усміхнулася побідно.
– Я придумала, – продовжала, поїдаючи конфети, – що для осягнення цілі добре було би ще й нароком піддати твойому Ігнасьові бажану гадку, бо він міг би після розправи зі мною взагалі втратити тямку й виїхати тощо. І, бачиш, я сама добровільно перейму на себе сю ролю або кого другого інстигую і гадаю, що се certainement доведе до бажаного успіху. Ну, що ж – згода?
– Ох, пані! Простіть мені простацькі слова, я, бачите, просто одуріла з жалю та розпуки, то й не знала, що базікаю. Тепер знаю вже, що ви, тільки ви справді ласкаві для мене! А ще сьогодня, коли батько бив мене…
– Barbare! – висказала своє святе обурення панна Анеля.
З плачем кинулася Наталка цілувати її руки і не бачила згірдно-злючого погляду, яким вельможна панна гляділа на похилену попадяночку.
Відійшла. Рівночасно на стежці, яка вела у двір, показався пан Кшиський. Він побачив відходячу, пристанув і пильно приглядався кождому її движкові, кождій лінії гнучкої статі. Аж ось повернувся до Анелі і в лянсадах приступив до неї.
– Bon jour, chère! Za petit-la, elle n’est pas mal.
– Sans doute, mais… – скривилася Анеля.
– Але що?
– Але я зле вчинила, що не взяла її в покоївки, як прохав її батько, я зробила з неї щось у роді подруги. Fi!
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 477 – 485.