8. Земля і воля
Юліан Опільський
Їхали швидко через три дні, не задержуючись ніде довше, доки буря та злива не заставила їх десь біля Рівного заїхати у самітню лісничівку серед непроглядних лісів Волині. Жив у ній побережник, підстарший уже, сивий дід, який, одначе, ніби той столітній коренастий дуб вріс у підложе, тугий та дужий, худий та зав’ялий, мов пряжений у огні предківський лук. Називали його Семеном Подільським, бо він прийшов десь із Поділля ще перед сорок роками. З того часу він осів серед ліса побережником у службі князя Чорторийського. Старий прийняв приїзжих чим хата багата: ягодами, молоком та бульбою, бо хліба у нього не було.
Гнат, Стась і Гетка повидобували із підводи свої харчі і попрохали старого поживитися разом із ними.
– Гаразд, панове вояки, – відповів Семен. – Чому відмовляти, коли честю просять?
– А ти як знаєш, що ми вояки? – спитав зачудований Гнат.
– Ото штука! – засміявся дід. – Ваша стать, ваш хід, а головно рухи та короткі відповіді вашого слуги зраджують вас. Ви оба, – тут указав на Стася і Гната, – офіцери, і то один від кінноти, а другий від піхоти, а третій – се старий служака, рядовий або підофіцер. А що, може, помилився?
– Правду кажучи, ні! – відповів Гнат. – У тебе, старий, неабиякий досвід.
Семен покивав головою.
– Хто стільки всілякого бачив на віку, той і нехотя дечому навчиться.
– Як-то – серед ліса?
– Еге ж! У непевних часах усе цікавіше зі світа тікає в ліс. Були тут конфедерати, змовники, перевісники, жандарі, дезертири, злочинці, бунтівники, гей, кого-то ще не було в отсих лісах!
– А ми, як гадаєш, що за одні будемо? – спитав Стах, видобуваючи затичку з пляшки з горівкою.
– Вас вислано за чимось у ворожий край, але не як бунтівників, лише з якимись порученцями, при яких нема ніякої небезпеки. Се, так сказати б, прогулка на казьонні гроші.
Гнат і Стах обмінялися поглядами. Справді, годі було краще з’ясувати їхньої прогулки.
Випили по чарці і стали закушувати. Старий найбільше смакував свіжий хліб, якого не їв давно. Тим-то, коли Гнат дав йому чималий бохонець зі свойого припасу, старий зрадів і розбалакався.
– Питаєте, по чому пізнав я, хто ви і за чим їдете? Ось я скажу вам, а вам се може придасться, коли треба буде скритися перед здогадами людей. Ви приїхали, не змінивши свойого звичайного поведення, тому я і сейчас замітив, що ви військові. Одначе ви не оглядалися поза себе, ані не розпитували про команди війська, ні про стації жандарів – отже, ви не дезертири. Ви не питали про москалів – отже, ви й не тими, яких висилає армія. Та, проте, ви їдете на південь за купецькими паспортами, а не маєте ні вигляду, ні поведінки торговців, очевидно, отже, що ви емісари! Так звали і звуть себе всілякі людці, що від десяти літ мишкують по панських дворах нашої землі та підводять хранцузам паничів. Але ви не зі сих, і тут я вже не вгадаю, хто вас висилає і за чим.
– Може бути, ми саме за такими емісарами їздимо, – укинув слово Гнат.
Бистро глянули на нього сірі очі Семена.
– Ні! – усміхнувся по хвилі. – У вас нема до сього орудників, ні людей. У поліцайника чи жандарма зовсім не ті очі і поведінка інша. Нема у вас і людей. Такий емісар – се дикий звір, якого треба облавою ловити, раз не хочеться його, як зайця, теє…
– Ну, бачите, Семене, ми такі емісари, що хочемо підвести французові і австрійцям руських мужиків.
Семен поклав на стіл ніж, яким саме краяв вудженину, і, зиркнувши на Гната, який з напругою йому приглядався, спустив очі уділ і стиха закректав.
– Оставте се, панове, се небезпечне. Зі сього… нічого не буде! – сказав вкінці старовина.
– Все-таки шляхту можна буде потягнути, а за шляхтою піде мужик.
– Так, але з буком і зашморгом! Невже ж мужик піде добровільно вмирати за шляхетську державу?
– Ох! – закликав емфатично Стась. – Ми принесемо йому волю, знесення кріпацтва, державні суди…
Згірдно тріпнув пальцями старий і замовк. Через весь час розмови одноманітно, нудно сік дощ драницями криту крівлю хати та шнурочками в’язав острішки зі землею. Саме в сю мить потемніло ще дужче, і з грохотом упала густа злива хвилею на крівлю. Вітер засвистів у гіллі окружаючого ліса, і все втонуло на час у могутньому пошумі природи. Семен спроквола наложив люльку й викресав огню, а там, поклавши запалену губку на тютюн, довго розкурював його, придавлюючи грубим, заскорузлим та запеченим пальцем.
Венявський дещо запалився, почервонів і розкладав руками, ясуючи досвідному, тямучому представникові мужицтва користі повстаючої Польщі. З незвичайною напругою стежив за дискусією Гнат, бо здавав собі справу, що відповідь, яку одержить Стах, буде відповіддю міліонів на всі доктрини і стремління Заходу.
– Ми признаємо права людини й ім’ям їх підняли боротьбу з тиранією, – говорив Стах вивченими фразами поклонників Жана Жака Руссо, – тож усі, що стогнуть, повинні забілим орлом злетіти в небосклін… Інсурекція… повстання за нашу і вашу свободу… Московський колосс… цивілізація… просвіта…
Ось такі фрази летіли градом з красномовних уст спроневірника, наче ся бурхлива хвиля дощу на драниці крівлі.
Семен, видко, не розумів високопарних слів, але самі вони не були йому чужі, бо їх чув він уже не раз від усяких перелітних птиць пореволюційного часу. Він знав, у якій зв’язі вживається їх, тим-то й відповідь випала справно й доцільно.
– Вибачайте, гості, – усміхнувся, – скажіть, навіщо мужикові усе те, чого навіть я, що тільки в життю перебув, не розчовпаю гаразд? Знесення кріпацтва – се одно розумію, але в нього не вірю, бо знаю, що кріпакам живеться куди краще, ніж мужикам, які нібито «тільки роблять панщину». Кріпак не раз стає купцем, паном, може розбагатіти. В Росії багато людей треба, то й усякому нагодиться місце, якщо у нього голова на карку. Правда, там пани вицицькують і обдирають наш народ, але так само гнетуть вони і своїх. Але у нас, у австрійській займанщині? Тут нікому й до нічого не треба нашого чоловіка, хіба до вил та ціпа. Тут скрізь свої: поляки, чехи, німці, а усе, що якимсь чудом вихопиться з-під стріхи, мусить оляшіти або знімчитися. А за таке мужик не піде кривавитися, а радше возьметься за бук та на ваші спини…
Відсапнув і так говорив далі:
– Ось я вкажу вам шлях до мужицької душі, але ви сим шляхом не підете. Усі ваші слова – се тільки слова, більш нічо. Ви бажаєте когось там побивати? Навіщо? Мужикові противне всяке душогубство, яке не виходить із його найконечнішої, невідкличної потреби. Так само бачу, що з вашої балачки виходить воля зовсім не так, як змальовує її собі наш мужик. По-вашому воля – се такий лад, де на місці чужих мовою й породою панів панують наші пани, урядовці, генерали тощо. А по-нашому воля – се такий лад, де сам мужик дав би собі потрібне йому право, землю і ліс та не оглядався на панство…
– Але ж, добрий чоловіче! – закликав Стах. – Як же ж таке може бути? Як може стояти держава без володаря та панів? Як може у ній бути лад, військо, сила?
Семен байдуже здвигнув плечима.
– Може бути так, а може, і ні, се неважно, але саме такої волі бажає собі народ, і ніякий чорт не захоче другої. Певно, воно куди любіше почути рідну мову з-понад фраків, мундурів, шліфів чи відзнак, балакати рідною мовою у сінях лискучої палати чи дідичівського двора, але щоби за те вмирати, – е ні, на се мужик не піде! Се не стоїть його крові, труду та сліз. Одно тільки може обхопити його, наче стріху полум’я, одно пожене його на гирла гармат та тисячі крісів без страху та жалю за молодим життям… се… жажда землі! Оттут шлях до мужицької душі. Прийдім до нього й скажім йому: бери землю і не бійся нічого й нікого, вона твоя! Оттоді він до тижня справиться з усіми дідичами і ляже на добутій землі, наче хижий звір на трупі добичі, і горе сьому, хто бажав би відняти її в нього. На клич: «Бороніть землі від панів!» – встануть тисячі вітхненних, завзятих борців, і нема такого вчинку, на який не зважилися б вони у часі небезпеки. Хто їх одоліє?…
– Він правду каже, пане капітане, і ви се знаєте, – вмішався тут палко Гнат. – Погадайте тільки на революцію у Франції. Чи не стоїть держава мимо перевороту?
– Так, але паном у ній Наполеон, цісар!
– Все одно, мужик має землю, яку дала йому революція, а се найважливіше. Свобід, вольностей треба мужикові аж у другій лінії, так сказати б, на велике свято. На щодень вистане землі…
– То-то! – докинув Семен. – Мужикові ні кнут, ні тюрма не страшні, раз у нього є на чому працювати, робити хліб, женити та віддавати діти, словом, жити по-людському.
– Ох, се крайно низькі, просто звірські потреби й бажання! Те саме міг би сказати коняка або яка друга скотина… се не людські уми таке моторять, а хіба звірина сказала б таке у свідомі своїх буденних потреб.
– А чим же скотина гірша людини? – спитав холодно лісовик. – Вона любить свою дружину, діти, ненавидить ворога, та тим тільки різна від чоловіка, що щира й наскрізь правдива. Нема у ній ложі, притворства, облуди. Вовк не прикидається бараном, лисиця не вдає зі себе пса, кіт хоч би й як ситий, краде все, що під ніс попаде, та мордує усе слабше від себе безпощадно, жорстоко! Се його котяче право, і він не вирікається його ніколи. Ви підпускаєте нам блахмана волею, боротьбою з насильством, пімстою тощо, а я кажу вам, що все те гарні річи, як довго випливають зі справжніх, життєвих потреб, потреб буденних, простих, звірячих. Усе проче – се пустомельство, базікання дитини або шамкання старої, бабусі, яка розказує дітям казочки про півника або царя Гороха. Вам іде про бариш, наживу, панування – нам про землю! Тим-то ми й не зійдемося ніколи, хіба що ви… поведете діло нашим шляхом.
– Або коли мужик піде за нашим проводом…
– Гадаєте? О, ні! Таке було, може, колись давно, та минулося. Мужик іде вже своєю дорогою, свою думку думає, не вірить нічому й нікому у світі, бо за своє довір’я поплачувався завсіди тільки сердешною кров’ю та гіркими сльозами своїх найближчих. Не зведе його ніякий біс, ні конфедерати, ні ви, ні сам Наполеон. Він погляне, з чим приходить до нього отсей гість: чи справді з волею, чи тільки з новим ярмом, – і тоді вже поможе йому останнім зусиллям рук, останнім віддихом груди та останньою краплиною крові або… або зажде, чия візьме, і приєднається до побідника.
– Се, се… – начав схвильований Стась…
– Се мужицька політика! – докінчив Гнат із цілим пересвідченням. – Ви, пане Венявський, не бажайте з мужика робити професора філософії з Єни, ані загородового шляхтича з мазурського засцянку. Не забувайте і про се, що мало не весь наш народ. – мужики! Ми і ви – се не одно!
Сильний порив вихру, який потряс крівлею хати, наче зірвать її збирався, заставив усіх припинити розмову. Семен пішов підпирати віднадвору ставні, а там Стась і Семен остали в хаті, а Гнат та Гетка пішли ночувати на стіг сіна.
– Гетка, – спитав Гнат товариша, – ти чув розмову?
– Цу бефель, гер лейтман!
– А розумів ти дещо з усієї балачки?
– Т… та! Ви ж говорили словански.
– Що ж ти сказав би на се?
– Я гадаю, – відповів поволи чех, – що чого не зробить народ сам собі, того ніякий чорт не дасть йому, а якщо захоче дати, то тільки для власної користі. На тобі, Венцель, шістку, а мені гульден…
– Гм, правда! Добраніч.
Заснули, а тим часом у хаті все ще тлів огоньок на печі, а Стась на краю стола відчислював сотку дукатів з мошонки пана Косінського. А за се дізнався дивних-предивних річей.
«Ось уже більше як третина «Великої армії» пропала від спеки та червінки або розлізлася по лісах між Вільном а Вітебськом. Юрби мародерів вештаються по всім усюдам, граблять, підпалюють, побивають населення, насилують жінки й дівчата або укриваються одинцем по нетрях і яругах. І всі вони поширюють вістку про неминучу загибіль усього війська серед безлюддя та безхліб’я північної Росії».
Не дуже-то вірив сьому сам Семен, але зате знав напевно, що і грабіжники, як і сі, що їх ловили, мали нагоду зібрати чималі маєтки, а також, що з-поміж усіх небезпек воєнного часу найбільшою, може, є поїздка на терени, зайняті армією.
Мимо сього, прохав Венявський Семена вказати йому найкоротший шлях на Пінськ та Могилів, де надіявся, як казав, приєднатися до «Великої армії». Семен радо уділив щедрому гостеві потрібних вказівок, тож коли Гнат із Геткою повставали, почули, що їх товариш поїхав невідомо куди, і то на одному з коней.
Гетка став проклинати і брався їхати по слідам, але Гнат спинив його, кажучи:
– Хай собі їде! Ми поїдемо за ним у свій час, а пока мусимо докупити коня.
Тайна місія Венявського була, очевидно, скінчена, а началася погоня за чимсь другим, при чому не треба йому було свідків.
Гетка воркотів, одначе, дальше, доки не рушили в дорогу, і то назад у Рівне.
Примітки
десь біля Рівного – недокладність у географії. Герої заїхали вже в Білорусію, і далі могли їхати на Могилів просто через Мінськ, ніяк не через Рівне. М. Ж.
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 472 – 477.