12. Смоленська битва

Юліан Опільський

Неподалік шатер цісарського етапу стояв табір головної кватири, кількадесят возів, кількасот людей та около двох тисяч коней. Оттут велів Гнат першому стрічному ординансові спровадити свої теліги, які за якої півгодини наспіли. Бартко вмить розташувався зі своїми достатками та заходився біля обіду, бо Гнат не бажав обідати в менажі. Він сейчас скинув австрійський однострій і припоручив Гетці вчинити те саме. Опісля вийшов поглянути на бій, який ось-ось мав розгорітися на всіх доступах у город.

Мов на параді, розставилися французькі дивізії – батальйон за батальйоном, полк за полком; бригада за бригадою. Золоті орли Франції блистіли у промінні літнього ранку, справді наче пламенні язики духа, який огортав сих сто тисяч людей. Крізь «перспективу» розглядав Гнат стрійні сотні гренадирів, фізілірів, вольтіжерів, барвисті швадрони кінноти. Оттут було найбільше красок, блеску, розкоші. У кінних формаціях виражувалися хист та вдача кождої нації, бо тут могла кожда досхочу прибирати та прикрашувати своїх їздців. Краски однострою, шнурів, аксельбантів, чапраків та коней були добирані та неодинакі.

Французи, італійці, саксонці, вестфальці, поляки, віртембергці, баварці, баденці – всі вони показували у сьому доборі красок та крою свої уподобання та не щадили ні людей, ні гроша, щоби гідно виступити перед очами імператора. Оксамити, тафта, бельгійське сукно, шовкові нашивки, парча, золото, срібло, жемчужина, тороки, гузи, цвяхи, монограми, емблеми, герби, розкішні ладівниці та пояси, позументи, вирізувані ручки – словом, надбані від століть достатки всіх народів Європи розвернулися ось серед сумних, понурих соснових та березових лісів у виду високої монгольської стіни та її двадцять дев’яти веж. Куди важнішим було се, що поза ними серед своєї непобідимої гвардії стояв імператор Наполеон, володар світа, власник першого престолу, а швидко чи й не найстаршої династії в Європі.

Також і по той бік Дніпра стояли війська, та далеко не такі барвисті та лискучі. Переважала скрізь зелена краска, яка мало відбивала від тла лісів, лугів та піль. Були вправді і тут ряди лискучої, барвистої кінноти, гусарів, драгунів, кірасирів у червоних, білих, жовто-бурих одностроях, переладовані прикрасами у панцирах та шоломах, але краски були темнаві, а панцирі були крашені на чорно.

Поруч роїлося боєвище від густих, подвижних лав їздців без відзнак та прикрас, на малих, непоказних конях. Се козаки, «голота», як казали ще тоді французи, «сволоч, яка вміла тільки тікати і кричати». Козацькі сотні під’їздили до ріки, ніби визивали ворога перейти на той бік, вигрожувалися довгими списами, вигукували всіляке під адресою «хранцуза», та без успіху.

Наполеон ждав, що московські армії перейдуть Дніпро і зведуть із ним боротьбу під стінами города. Та він помилився. Ранок минав, у жарі півдня шкварилися солдати та умлівали від спраги та втоми, а з цитаделі й укріплених передмість не вийшов ні один москаль, не виїхав ні один козак. Врешті на даний знак у довженній лінії батерій перед військами начався рух. Крізь «перспективу» бачив Гнат вивчені, автоматичні рухи гармашів, які набивали дула та повертали їх, куди треба. Опісля вицвіли густі клуби диму зі спижевих гирл, і грубий бас вистрілів потряс повітрям. Гармати були вправді малого калібру, але було їх кількасот – швидко, отже, дими закрили світ, а гомін приглушив усі прочі звуки.

І ось зі стін та укріплень Смоленська почулася відповідь. Московські пушки були більші, тож їх грохіт глушив хвилями французькі. І вмить показалися наслідки. Стоячи на бугорку, Гнат перехилився вперед і весь замінився у зір. У стрійних колонах лискучих, пестрих полків стали показуватися прірви. Падали люде у рядах, летіли на кільканадцять кроків узад клапті людських тіл та ганчірки пірваної одежі, а вслід за сим офіцери, які стояли на крилах, махали шпадами (команди не було чути), – і ряди рівнялися знову. По тому боці не видко було знищення. Його закривали корчі, укріплення стін, дими гармат, віддаль.

Така канонада тяглася більше як півгодини. Замітно покоротшали колони, а поза кождою пестріло поле від пошматованих тіл, одностроїв та збруї. Врешті замовкли пушки, і за димом, який легенький подув вітру звівав із боєвища, двигнулися колони з місця. Оклик: «Vive l’empereur!» вдарив об небо могутнім зривом. Здавалося, що всі поля, луги, левади, гаї та проліски, а навіть темні стіни святого города Росії кличуть на славу імператорові.

Дві перші лінії дивізій рушили вперед, кожда у двох колонах. Вони йшли довгим кроком, майже бігли. Здвоїлася канонада по московському боці. Прірви у рядах ставали щораз то більші, частіші, густіші, крок щораз то швидшим, аж ось уже перед самими засіками загрохотіла нагло карабінова сальва: одна, друга, третя – дими із крісів прислонили усе, та по хвилі знову вибігли з нього злиденні останки перших батальйонів безладними гуртками в утечі. Враз обхопила їх, як рукою, друга колона, й вони знову щезли у пороховому димі.

Через хвилю не видко було нічого, тільки пальба ставала щораз то завзятішою та йшла вже не сальвами, а безладним скоропадним вогнем. Скільки-то нещасних вояків із перших батальйонів всіх полків попадало під заборолом без сліду та успіху, Бог знає! Так само могли були гинути череди волів, так само могли були кулі торощити солом’яні манекени. Сі перші ряди мали бути саме такими волами чи манекенами, більш нічим, а ціллю їх хоробрості мала бути смерть.

За ввесь сей час грали московські гармати, а їх стрільна пороли безпощадно другу лінію, яка підсувалася крізь град куль до заборол, де гинули перші полки. Ряди йшли, таяли на ходу та коротшали, але йшли, аж доскочили і щезли в димі. І вслід за сим ослабла канонада.

Видко, наступ удався, гармати, які були на передмістях, замовкли, і стріляли вже тільки сі, що стояли на самих стінах та цитаделі.

І ось від передмість показалися ад’ютанти, похилені на кінські гриви. Вони випирали з коней останній дух, та все-таки перший із них вже перед самою лінією впав з коня, поцілений кулею, й остав на траві, ніби мале біло-червоне п’ятно. Кінь із розвіяною гривою понісся в поле, а до лежачого підбігло кількох санітарів. Вони нахилилися над лежачим, та швидко пішли геть. Бач, ще рано було носити трупи…

Але другі висланці доїхали куди слід, і тоді на чоло третьої лінії виїхав маршал Даву, суворий, безпощадний, жорстокий, страшний герцог Ауерштедту, князь Екмюлю, з крові й огня виросла поява першого борця за наполеонську глорію. Ніби лискавка, замиготіла над його головою добута шпада, і з окликом одушевлення та завзяття рушили з місця десять батальйонів довгою та, мов один муж ступаючою, лінією.

Рівночасно з города стали виїздити на ліве крило стрійні швадрони московської кінноти. Вони, очевидно, замишляли справа вдарити на наступаючих поляків Понятовського та на останню лінію Даву, яка все ще ждала черги з крісом у ноги. Та тут закурилося поле туманом пилу. Се зірвалися з місця кінні корпуси Мюрата. Боротьба велася на крайньому правому крилі французів, і Гнат бачив її тільки як боротьбу муравлів або вертепних кукол.

Все-таки видів ясно, як наполеонські кентаври в одну мить розперіщили москалів, а останки загнали в ріку. Аж біля самих укріплень перед градом куль спинилися побідники. Вони вирівнялися, завернули з місця, як на параді, і відступили на віддаль гарматного стрілу. А тоді з-поза густих лав кінноти стали виїздити гвардійські гармати, а було їх рівно шістдесят. Тим часом став западати вечір, а Смоленськ, як перше, так і тепер, гримів гарматними сальвами та, як обскочене кіннотою каре піхоти, сипав крісовим дощем на всі боки. Як передше, так і тепер Андріївський стяг маяв тріумфально з цитаделі.

За сей час маршал Даву розставляв свої батальйони, а коли скінчив, під’їхав до імператора. Гнат бачив, як після короткої розмови цісар зірвався, перевернув дзиглик, на якому сидів, і махнув рукою. Вмить подали йому коня, і чвалом, сидячи на коні, як на кріслі з оплічником, поскакав Наполеон на боєвище. За ним рушили всі останки дивізій Нея, Даву та Понятовського, а з горбка гвардії заревла канонада. Сим разом були се, одначе, важкі двадцятьчотирифунтові гаубиці, які кидали бомби. Вони стріляли на сам город та цитадель, і вже після кількох сальв показалися у кільканадцятьох місцях нараз огні пожежі.

Нещасному городові приходив кінець за кару, що посмів опиратися походові побідника Європи. Між тим доволі було перейти вбрід ріку повище города, а московські армії мусіли б були оставити Смоленськ без вистрілу на поталу переможцеві. Навіщо ж було жертвувати кільканадцять тисяч людей? Навіщо було палити святий город православної Росії? Те питання задавали собі маршали і прості вояки, та ніхто не смів повторити його до очей першому полководцеві світа. Бач, ніхто не знав, що маршал Жюно мав обійти ворога відзаду й відтяти йому відворот, тільки що слабоумний генерал не поняв як слід замислів володаря і опізнився.

Наступ французів розбився о стіни города, гарматні кулі не могли поторощити мурів, які упродовж половини тисячоліття зцілилися в одностайну, гранітну скалу. Підпалення хат та церков являлося, отже, зразу, тільки актом пімсти. Опроче діло не поступало. Даву прогнав, щоправда, москалів із передмість за стіни города, але далі не йшов, бо не було на се ні сил, ні способів. Також на лівому крилі вдерся генерал Шеллер на передмістя; та всі дальші заходи були безуспішні. Навіть le brave des braves маршал Ней не скористав нічого, хотяй ставав особисто на чолі колон, та відніс рану.

Тим часом пожежа ширилася зі страшною швидкістю та силою. Раз у раз вибухали ящики з порохом, а доступ до стін ставав неможливим. Саме тоді генерал Барклай, головний комендант московської армії, видав Раєвському та Дохтурову приказ відступити на той бік Дніпра, де були величезні магазини поживи та амуніції. Нагло заревло шістдесят гармат, які з приказу Мюрата розставив на східній високорівні генерал Сорб’є. Стрільна падали на оба мости, по яким відбувався відворот, на город та цитадель і у сполуці з гаубицями Наполеона змінили «ворота в Москву» у суще пекло. Аж тоді під ослоною батерій осмілилися поляки увійти в опорожнений город і розпочали грабіж.

Все те, одначе, не змінило загального положення. Коли Жюно о десятій вечором наспів на боєвище, армія ворога стояла на правому боці Дніпра в цілості, не втративши ні одного корпусу, непобіджена, повна довір’я у власні сили та у святість своєї справи.

Після вечері сидів Гнат під полотняним покривалом теліг і вдивлявся у незрівнянну панораму, яка розверталася перед ним. Був се нечуваний, невиданий вид, вид, який бачать людські очі раз на кількасот літ. Увесь виднокруг горів усіми відтінками червоної краски, наче злючі боги з усієї у сьому дневі розлитої крові уткали лячну, катівську занавісу та укрили нею небо, землю та води Дніпра. По той і по сей бік горіли тисячі вогнів, при яких скривавлені та виснажені борці варили страву. Костри сі перснем Сатурна обіймали осередок, а кривава стяжка ріки ділила усе те надвоє.

Сам осередок горів теж одним розбурханим морем вогню. Цілі плахти криваво-жовтавого полум’я летіли в небо та розпливалися роями іскор у цеглясто-червоному повітрі. До білого жару розпалене багаття вершилося на місці дільниць города, передмість, церков та магазинів. Востаннє золотоверхі церкви сіяли довкола невиносимим блеском та плакали золотими сльозами стопленої бляхи над загибеллю святих воріт «матушки Москви». Але і вони змінялися у горіючі смолоскипи, ніби у криваві мечі, якими Антихрист грозить небесам.

Тільки чорна монгольська стіна перепоясувала се велетенське пожарище темною перев’язкою. Її не зрушили ні гармати Бонапарта, ні шаблі та багнети його героїв. Пожежа тільки присушила на ній кров та мізок поторощених впертих черепів. І тільки червоні рефлекси клалися на холодних каменюках веж, куртин та на бастіонах цитаделі, а навіть Андріївський прапор прибрав краску крові.

У німому подиві гляділи на сю адську картину оба війська. Враз почули так одні, як і другі, що через сей пожар не сягне уже ніяка рука прощення, порозуміння, згоди, мира. Кров і огонь, огонь і кров оставали тільки поміж обома противниками і ще хіба тільки ся чорна, непроходима, несамовита монгольська стіна…

До глибини потрясла Гнатом ся картина. Що за величне змагання, який розмах, яка безодня ненависті, живлової ненависті й ворожнечі Сходу і Заходу бухала отсим морем огню у червоне небо! Аж вірити не хотілося, що все те спричинили сі безсильні, безіменні, а часто й бездушні муравлі-люди. І нагло зрозумів, як смішним, малим, безглуздим є змагання одиниці там, де змагаються живла! Як потішною та зарозуміло-глупою видавалася при світлі такої пожежі наполеонська глорія, маршали, він сам!.. Як абсурдним було стремління поляків впиратися клином між оба живла та ще правити собі самостійності!

Гей, не вам писана воля, значіння, самостійність, не вам! Між Німеччиною а Росією нема й не буде місця на самостійну Польщу, як нема його у клітці двох ворожих львів для щенюка. Як не нароком, то нехотя зачепить його один або другий, і злиденна живина мазюкою розіллється.

І нагло жаль, лютий, пекучий, кривавий, як отся невидана в історії пожежа, обхопив усе єство молодця.

– Земле моя рідна, народе мій вбогий! Чому ж намість їх ви не стаєте до бою про майбутнє? Ви, і тільки ви даєте оттут на Сході перевагу всякому, за ким станете!

І справді! Аж оттут, у виду страхіття бою велетнів, зрозумів Гнат причину історичної злоби Польщі та Росії супроти України. Без сумніву, розумні се були голови, які розібрали між себе історичну покраку Річи Посполитої, але як і коли пімстити злочин, довершений на великому, спосібному до розвитку народі, з якого колись вийшла культура усього сходу Європи, а який є його воротарем?

Ох, не швидко і не нам піднімати меч пімсти! Нам ще пока кривавитись за не свої справи на боєвищах світа та ждати, як кривдою подвигнена будівля сама гряне на голови злочинців. А пока чорт регочеться. Він реготався, коли тіло й душу благородної нації розривали вороги в Андрусові та ділили їх між себе, як «одежди Христові», реготався і при мазепинських казнях. Він регочеться й тепер, аж боки рве, коли намість «тамтого» встає до життя привіслянський пігмей і топче велетня брудною ногою. Та прийде час, де загориться небо знов… Ох, коби швидше!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 501 – 506.