3. Союз свободолюбних мужів

Юліан Опільський

– Чого тобі, синочку, забаглося? – заломив руки старий, коли оба гості скрилися за огорожею. – Тепер після стільки зусиль, трудів, злиднів, небезпек добився ти гаразду, ба, й я маю вже де приклонити голову, а ти йдеш від мене знову у світ, хтозна чи не напропаще? Змилуйся, Гнате, не губи себе й мене. Зажди ще сей рік, доки Рищинський не засипле мені очей землею, а тоді вже йди, куди воля…

Зворушено похилився син до батьківської руки.

– У сьому-то й трудність, що справа нагла. Ся війна, яка ведеться, се не звичайна війна, тату. Се війна про се, чи справді над усіми народами Європи запанує корсиканець та його союзники, чи ні.

– Те, те, те! А яке ж до сього діло тобі, шляхтичеві, якому всюди і завсіди буде саме так, як є?

– А чи ви, тату, чули, що я рутен?

– Шкода, що не турок або яка друга погань. Де кум, де коровай, де Зелені свята!

– Ба, ні, тату, воно не так! У мене у Відні знакомий фон Кранцберг, ад’ютант графа Кольоредо, той сам, що ось писав до мене листа. Він увів мене у розуміння світових подій, відчинив очі на багато дечого, чого звичайний собі фронт-офіцер ніколи не дізнається. Саме коли я кінчив студії і кидав службу, вибухла війна. Кранцберг з’ясував мені, про що йде річ, і я розумію її краще, може, чим він сам, раз я уродженець пограниччя, а притім не оляшів та не відстав від розуміння справ галицького люду. Або Наполеон поб’є москалів і відбудує Польщу від Балтики по Чорне море, і тоді вернуть для нас часи з-перед розбору і чорт знає, коли скінчаться, – або москалі поб’ють французів, а тоді «ксєнство Варшавське» розлізеться, і польські пани дістануть знову московський, пруський чи австрійський намордник. Сила Польщі тільки у наших землях та мужиках. Тим-то, гадаю, і цісар французів не відбудував ще досі Польщі, бо знає, що вона не стоїть сама на собі, а на чужих, ворожих собі підвалинах. У Стася Венявського тайна місія – значить, приготовляється щось небуденне, важне, а я, як муж довір’я правління, мушу безумовно се знати і вчас перепинити.

– Навіщо ж тобі се знати? Що вдієш ти, Гнат Бибельський, власник п’ятдесяти моргів дарованої землі в Дитятині? Хоч би ти був мудрий, як Соломон, ніхто тебе не послухає. Гей, коби-то пани світа мали в голові той сам розум, що їх слуги!

– Тоді не було би ні сих, ні тих, батечку! – усміхнувся Гнат.

Старий коваль покивав головою.

– Навіщо ж тобі того всього? – повторив.

– Мені? Ні, не мені, а сим усім, що бажають добра та свободи-волі для всіх, визволу від оков та гнету, тиранії, поневолення і темноти. І Кранцберг, і я – члени могутнього союзу всіх свободолюбних мужів Європи. Ми йдемо заодно з німецьким Тугендбундом. У нас далекосяглі знакомості, нами опікуються і міністр царя Штейн, і пруський генерал Шарнгорст, і Кольоредо, про нас знають і цісар, і королі, і князі, а що найважніше – між нами є гурток вільнодумних рутенів та українців із Росії, потомків козацтва. Вони почуваються до спільноти з нами, бо в них та сама мова, що в нас, – і та сама доля.

Але старий Луць мав свій погляд на справу майбутньої волі.

– Обіцювали польські пани волю і землю сим, що з їхніми синами чи з ними самими підуть у легіони. Обіцювали землю, гроші і нам, безземельній шляхті. І що ж? Рідні легіонерів дальше роблять панщину, а хто вернув калікою, той пішов у старці. Ні пан, ні громада, ні рідня їх не прийняли. А хто здоров, сього не пустили ще досі. Пропали всі, а за їх кров заплатили французи полякам «Варшавським ксєнством». Було й таке, що чотири роки сьому обіцювали циркули волю і землю всім, хто піде добровільно під кріс. Оттоді і ти попав у те військо і знаєш, скільки там було нашої мужви. Ха-ха! Деякі вернули без рук та ніг, з малою пенсією, правда, але скільки-то на кождого випало вбитих або померших від ран? А їх рідні? Гайдуки післали їх на лан, як передше. Я сам їздив з двома такими інвалідами до циркулу, і що з того? Мені сказали, що мені ніяке діло, бо хто служив і окалічів, той за се дістає пенсію, хто ж остав здоровим, той повинен бути вдячним, що позволили йому два роки простояти під кріслом на добрій менажі намість під нагаєм пана. Вкінці відтягнув мене якийсь писар на бік! Каже: «Пане Бибельський, ви бунтуєте хлопів. Змилуйтеся, се злочин, за який можете короткою дорогою опинитися в Коморні». Ось тобі воля з рук володарів.

– Видко, комісари на власну руку пообіцювали хлопам лишнє. Та сим разом самі володарі мають дати всім обітницю волі, а се друга річ!

Старий усміхнувся з глумом.

– Друга, але зовсім така сама. Про мене, може бути і третя. У цісарів стільки чужих писків, скільки треба, та всі вони верзякають, як прикажуть. А доб’ються усього, що треба, тоді цісар такому пискові: брешеш! – і справа скінчена. Може, пізвеш цісаря до суду, чи до циркулу, чи до попа, чи до пана? Ха-ха-ха!

Довгенько мовчав Гнат. Справді, життєвий досвід казав йому вірити словам батька, але і Тугендбунд, з яким переписувалися всі визначніші голови Середньої Європи, не манив народів пустими фразами. З посіву крові та костей міліонів, розкинених по боєвищах від пірамід до Балтики, від Польщі до Мексиканського заливу, мусіла вирости воля.

Гнат устав і звільна пішов у хату. При воротах висів чималий, з дощинок збитий домик для голубів та горлиць. На зиму його ставляли у сіни, на весну вивішували на одвірку. Увесь Божий день з ранку до вечора порхали сюди й туди сніжно-білі та пестро крашені воркітливі мешканці. Наче сніжні кулі, товпилися голуби біля порога, а над ними на крівлі домика сміялися горлиці. Іменно сміялися…

Ха-ха-ха і ха-ха-ха – без упину і кінця, наче старий, немічний а злобний дід, що то кривить беззубий рот та не має вже змоги, ні снаги зареготатися грімко, отверто, щиро. «Воркуйте, воркуйте! – казав той сміх голубам. – Прийде велетень-чоловік і розтопче найбільш моторного з вас усіх, прочих розжене, і хто тоді заправить від нього по рахунку? Куди краще нам оттут на вишці. Ха-ха-ха, ха-ха-ха».

Сим разом горлиця помилилася. Гнат обережно просунувся поміж сніжні кулі воркітливого збору і ступив на поріг. Та тут станув, мов укопаний. Біля колиски, яку витесав був старий Лука, лежала навколішках Марія. Вона товкла головою об долівку та насильно давила у груди ридання. Тим-то тільки тихі стони та ніби скавуління виривалися з її уст порою, напереміну з хлипанням та уриваними словами.

– Ох, що би ти на добре місце не ступив… Ти, дурисвіте… клеветнику… кара постигне тебе… страшна… люта… я сама…

Не розуміючи усієї дії, Гнат гадав зразу, що дитина захоріла, а то й умерла чи випала на долівку й забилася під час неприсутності матері. Глянув через плече молодиці, але побачив, що дитинка спить, рум’яна, наче рожечка, усміхнена, як янголятко…

Тихо подався назад за поріг. Підійшов до батька на лаві й, вказуючи рукою поза себе, спитав півголосом:

– Тату, хто вона?

Старий двигнув плечима.

– Бог її знає! Щось не спроста, се певно. Раз зговорилося про се, і вона сказала, що й батько багач, купець, якийсь Федорович чи як там із Ярослава та що в неї мачуха. Але я бачив, що вона на саму згадку плаче та кидається, то й не тикав сього більше.

– Гм!

– Чого гмукаєш? Тобі яке діло? Покритка та й годі!

– Воно правда, що годі, але все-таки людини жаль.

– Я ж її й жалую, а й ти її не скривдиш, якщо вона у нас останеться. А от теперечки у нас господарка буде хоч куди, то й їй краще буде. У господарстві господині треба, а вона хоч то ніби міська, але тямуча, як мало хто… тьфу! От біду накликую на себе! Ще ти не виїхав, не вернув, а я вже про майбутнє… Зазяпає ще старий… тьфу, тьфу, на пса вроки!

Гнат засміявся і, взявши свойого Вертера, подався у садок під крислату грушу. Дзвеніння пчіл та комашні уколисали його швидко до сну, з якого збудився аж під вечір…

Широкою, гладко вирубаною «лінією», яка розмежовувала дитятинські та боківські ліси, ступав вечором Гнат, щоби здалека від проклятущого решета остати самим зі своїми гадками. Під час, коли тони скрипки та кобзи губилися у гаморі гостей, безсмертне решето панувало безумовно над усіми згуками, покриками, співом і тупотом, наче голос карбового над вечірньою гутіркою у хлопській сім’ї. Здалека воно кликало всіх у святу коршму, давало знати, що тут під його такт розвертається сон про розкіш життя. Всі, голодні утіх, чули його, бо мусіли чути, і йшли за ним, наче за маною чи блудом втомлений мандрівник. Зблизька воно швидким ритмом, наче батогом, підтровлювало похоті людської бестії до шалу, у безпричасної людини викликувало несказанно прикре почування морального гнету, жаль, обурення, огиду.

Легенько шелестів теплий західний вітрець у гіллі дубів та у густих гильках молодої грабини, орішника, калини. Аж ось славний бук на перехрестю, крислатий, розлогий, як бук Вергілієвого Тітіра. Біля нього кам’яний хрест на пам’ятку, що тут незнані душогуби повісили побережника. Він, бач, убив раз двох мужиків, які «крали» ріще з панського ліса і не хотіли віддати кожухів вірному панському слузі…

Оттут любив Гнат висиджувати ще хлопцем, коли бажав щось про себе прочитати чи придумати. Бач, другі хлопці і люди зі села оминали се місце. «Якимів хрест» – се було несамовите місце, бо побережник Яким і після смерті заходив сюди не раз ніччю і намагався перевернути хрест, який, видко, дошкулював йому і томив його прокляту душу в пеклі…

Оттут усів молодець і, вдивляючись у червоне зарево заходу, пустив волю гадкам. Бач, після кількодневного віддиху знову приходиться йому їхати в світ, віддалитися від усього того, за чим тужило колись його серце там далеко, над синім Дунаєм, у рядах білокабатників, у їдкому пороховому димі боєвища та у сирій духоті вартівні. Чому? Навіщо? Яка зі сього користь? Батько, безумовно, каже правду! Серед темної ночі караються його співплемінники, ні одної зірки не видко на всьому небозводі, і доки не виповняться часи, досі нема виглядів на полегшу…

Доки не виповняться часи… Що се значить? Невже ж вони самі прийдуть, а нам тільки ждати, склавши руки? Ба, не сього вчить програма німецького Тугендбунду! Готовити путь добру, хто його бажає, рівняти шляхи майбутньому, бути предтечею! Хоч би з мотикою, та на сонце! Старинні приносили жертву з життя звірів і людей, Христос сам себе не пожалів, то і він піде куди треба… Так, але чи треба?..

Неясно, туманно рисувалося перед ним майбутнє, наче хто з мряки брався подвигати будівлю, наче гонив за хмаркою диму, яка скидається виглядом на людину! Ні піймати, ні поняти, ні посягнути по неї. А як так, то годі йти, слідкувати за фантомом, оставити все, що виборов у життю, на поталу непевної судьби!..

З якимсь дивним завзяттям нищила судьба волю Русі й знищила її до кореня. Тільки спомин остав десь там, за Дніпром, у далекій Полтаві… А тут, у Галичині, заціліла одна тільки свідомість приналежності до обряду та до хлопського роду. Хлоп, піп та й годі! А й то піп із панами держить, а хто з мужиків у пани або попи ускочив, пропало! Він уже німець, лях, москаль – все, тільки не рутен… Він сам, як тільки ступить ногою зі села, як тільки стане перед аналой, пропаде теж.

Хіба ж возьме собі неграмотну шляхтяночку чи мужичку? Як так, то враз замкне собі шлях до значіння та успіху. Всі, бач, знатимуть, яку-то жінку має гер фон Бибельський, і «начальство» махне рукою на «хлопомана». А остане холостяком, так із ним разом умре і традиція… Хіба взяв би ось таку Марію…

Встав і звільна повернувся лицем у той бік, де лежало село. На коротку хвилину темні вогкі очі молодиці майнули в його уяві, мимохіть піднялася грудь зітханням.

«Гарна жінка, – погадав, – гарна, але… жінка! На ній тавро сорому, її душа затроєна подихом розпусти часу…»

Насилу відірвав гадки від жіночої краси та ласки.

Із протилежного ліса вийшла на лінію серна з маленьким крапчастим кізлям, яке весело брикало довкола неї. Раз у раз повертала вона за ним голову й обзивалася беком, а мале чвалом бігло до неї, вимахуючи задніми ніжками та відкидаючи на плечі головку. У гіллі дубів суєтилися ворони та круки, які зліталися на ніч у ліс, десь далеко скигліли молоді канюки на крислатому велетневі, порою з дупла обзивалися пестрі жовни: чік, чік! чік, чік! А втім глухий тупіт коня по вогкій лісовій почві та тихе дзвеніння упряжі почулося недалеко, а по хвилі від заходу сонця виїхала висока стать їздця.

Як обпарений, зірвався Гнат із місця, на якому сидів, і віддав капелюхом належний поклін. Пізнав Анелю Венявську. На ній була чорна шовкова амазонка з довгим треном та глибоким вирізом спереду, так що півкулі грудей до половини вихилялися з чорної оправи. Струнка, у довгу одіж прибрана поява мала в собі щось вищого, надлюдського, і мимохіть заглядівся Гнат у авреолю золотистої фризури довкола овалу лиця. Воно було біле-біле, мов уткане з сієї мряки, що вже стелилася по мокравині від боківських лісів. Великі підчорнені очі якимсь скритим вогнем палали у глибині ямин… Здригнувся.

Ще раз похилився у поклоні і, підтягнувши на собі камізолю, брався саме відходити, коли панна Анеля, гордо кивнувши головою, здержала коня.

– Пан Бибельський? – спитала низьким альтовим голосом.

– До услуг ясновельможної пані! – відповів і підняв руку до капелюха.

Легкий усміх промайнув по вузьких устах дівчини.

– Ви нечемні, пане Бибельський, дуже мені прикро, що мушу вам те сказати, але так є, на жаль.

Вмить догадався Гнат, що вона саме за ним і приїхала, тому і бажає завести із ним розмову. Бач, чого не вільно було йому, се вільно було їй. Про се знали вже розпусні жінки Цезарів…

– У чім-то не мав я щастя вгодити ясновельможній пані? – спитав із удаваним острахом.

– Звісно! – засміялася Анеля. – Обсервую вас уже від довшої хвилі і бачу, що ви наче тільки ждали моєї появи, щоби вхопити за капелюх і тікати. Се нечемно, пане Бибельський! Чи вже з мене таке страхіття?

– Ясновельможна пані зволять жартувати, – поклонився Гнат, – у ніякому разі не смів би я вижидати де-небудь на неї, щоби моєю приявою мутити її розривку. Гадаю, що в першій мірі власник землі має право бути самим на своїй землі. Я попав сюди зовсім случайно і сейчас відхожу.

– Саме у сьому відході й ваша нечемність! От подержіть мені коня, пане Бибельський. Мушу, як власник землі, познакомитися з інтрузом.

Зіскочила з коня і, підібравши амазонку лівою рукою, показала чудово уточені кістки ніжок, обтягнені шовковою панчохою блідо-рожевої краски. Праву простягла до Гната, а він, по звичаю, унявши кінчики довгих, вузьких, старанно плеканих пальців, підняв теплу рожеву ручку до уст.

– Ходім!

Ішли спроквола лінією, та не гляділи вже, як на заході умирав день. Посіріло червоне зарево, потемніли тіні, а з землі стала виходити тепіль цілоденної інсоляції.

– У вас гарний голос, пане Бибельський!

– Ясновельможна пані вельми ласкаві.

– Щоправда, не дуже-то я розуміюся на співі, а мої брати співають… ну як… як деякі домашні звірята на фільварку… але мені подобався ваш голос. Він сильний, та заразом м’який і ніжний.

– Вибачайте, ясновельможна пані. Я співати не вчився, а й читання текстів Святого Письма не дає хіба як слід піднімати голосу.

– Безумовно! Воно куди краще було б, якби ви так заспівали який романс…

– Ох, пані! Куди мені до романсів?

– Ні?.. – звернула на нього свої несамовиті, палкі очі. – А хто другий, як не ви, вже вродився героєм роману? – спитала.

– Я? Надто важке моє життя, щоби мав посвячувати його романсам. Декілька співати навчився вправді… але…

– Ах, ми не розуміємося. Я не про співані романси говорила…

Кинула йому знову визиваючий погляд.

«Швидко їде! – погадав Гнат та усміхнувся. – Все одно, ясновельможна пані, і одно, і друге в парі ходить».

З лінії увійшли в густий ліс, щоби перебратися у село. Оттут було зовсім темно, і кінь став неспокійно форкати та спинатися. З трудом гамував його молодець та через се остав дещо позаду. Панна ступала передом. З її одягу плили ніжні пахощі лаванди та чогось другого, що заставляло грудь випрямлюватись, а м’язи рук наповняло брутальною самчою силою. Се пахло тіло дівчини, розігріте у духоті вечора. Аж до болю здавив Гнат писок опірному коневі, і тварина вмить відчула перевагу. Знизивши голову, ступала смирно за молодцем, так що він знову зрівнявся з дівчиною на стежці.

– Як можете, пані, наражатися так пізнім вечором на самітній поворот лісом? – спитав. – У вас нема, прецінь, сили спинити сполоханого коня. Він може вас понести, розвити об пень, скалічити… Страшне!

Його голос звучав справді наче в жаху, якось глухо слова виходили, не Зовсім ясно та виразно, напів крізь дрож. Щось давило його за горло.

А вона засміялася сріблистим сміхом і напіввідвернулася до нього. Ясна головка відхилилася взад, а розсміяні очі засвітили серед темряви фосфорним блеском.

– Ха-ха-ха! Видко, я надіялася, що не сама вертатиму…

Ось він дотикав її вже майже собою, здавлений віддих з трудом проривався крізь губи, порепані від внутрішнього вогню. Один движок руки – і чудово виточена стать спічне на його груди, а до сієї лискучої блідої груди приляжуть спрагнені уста…

Та ось вона пішла знову швидше.

– Ходіть, ось уже недалечко!

Справді! Швидко посвітліло, і обоє опинилися на боківській дорозі, яка вела з-над мокляків у Дитятин. Дорога була самітня, сіра, на заході вмирав уже день.

– Подайте мені стремено!

Швидше, чим подумати, підняв Гнат дівчину, мов дитину, і посадив у сідло. Тепло та близькість її тіла оп’янили його зовсім. Він дрожачими руками підсував стремено під маленький туфлик Анелі і навіть глянути не смів угору.

– Страх, які ви дужі! Мій Стасьо не втяв би такої штуки, хоч би вовтузився й годину, – зітхнула тихенько, буцімто про себе. – Я важка, правда?

– Ви, пані? Ох, я й не чув на руках вас… хіба серцем!.. – насилу зажартував.

– Ох!

Вона чула, що в сьому жарті є частина правди. Ба, й годі було інакше подумати про се. Справді, між Стасьом Кшиським а Гнатом Бибельським була велетенська прогалина пережитої погані, ужиття за всяку ціну й у всякому виді. Нелегко було у її судженому запалити уяву самою появою, пахощами, рухом, словами – там треба було чого другого… Зате тут, у сієї людини з м’язами, як дубові відземки, зі серцем та уявою дитини… Ні, неможливо, щоби вона не осліпила його блеском краси, не збудила у ньому бажань. У його жарті була правда вогню, який займається скрізь, де назбирався потрібний підклад, а й іскра не затаїться…

– Заходіть завтра після наради з «татусем» під Якимів бук. Може бути, зловимо якого духа… – засміялася.

– Хіба мрію зловимо, пані, фантом цвітки з чужого цвітника.

– Ха-ха-ха! А знаєте ви, пане Бибельський, що можна зловити з погоні за мрією?

– Розчарування, завід…

– Ні, поцілунок!

Вдарила коня прутом. Гнат остав сам на сірій дорозі серед сумерку.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 427 – 435.