5. Плани війни проти Наполеона
Юліан Опільський
Поштальон поспішної пошти, яка дня 25 липня вечором приїхала на стацію біля Галицької брами, був у виїмково доброму настрою. Він не то що дув із усіх сил у свою трубку, але навіть поспівував хриплим голосом та поганим німецьким наголосом славнозвісну пісеньку:
Muss i’ denn, muss i’ denn zum Stadtlich hinaus…
Перша «портшеза» приїхала на дві години до приїзду другої, що вказувало на виїмкову щедрість пасажирів. І справді! Коні ледве сопіли з перевтоми, піна вкривала їх запалі боки, зате лице поштальона-товстяка сяло від внутрішнього вогню чи, може, від алкоголю, а малі очі плавали у захваті, коли відчинив дверцята і змітав землю капелюхом перед висідаючим одиноким пасажиром. Опісля зовсім рівнодушно вислухав догани поштаря, врешті почухрався поза вухом, а далі і сказав:
– Та воно все правда, гер постгальтер, але все-таки п’ять гульденів, та ще на сій лінії, пішки не ходить…
Сума, названа поштальоном, вмить перепинила докори поштаря.
– П’ять, кажеш? – зацікавився. – Певно, хтось із війська.
– Не знаю! З вигляду то він справді, як офіцер, у всякому разі шляхтич. Але що їде сією лінією!..
– Правда! Війська теперечки у нас нема, а з Кракова чи Відня не туди дорога на Волинь. Повинен би радше приїздити теперечки на Краківське передмістя та браму…
Тим часом пасажир записався у книзі як Herr von Bybelski, узяв свій чималий, але легкий клунок, передав його хлопцеві і велів за собою нести на Краківське передмістя. Оттут спинився перед великою кам’яницею, над брамою якої красувався мурин у ярко-червоній перепасці довкола бедер, і клунок помандрував разом із власником по вузьких, темних сходах на поверх, де швидко відчинилися двері нумеру. Кімнатний поспитав про прикази, а там і побіг за водою і ліхтарем.
За якої півгодини східцями, які вели у велику гостинну, ступав офіцер у повній формі, з косматим чаком на голові, у білому фраку зі золотими галунами та у синіх обтислих штанах. При боці висіла шабля, а на груди пишався ордер Марії-Терези та медаль за Ваграм. Прийшовши, розглянувся по присутніх і вмить угледів Зухера, який сидів за пивом у товаристві якихось двох виповзлих бюрократів. Біля них вершилося на сусідньому столі величаве драгунське чако з офіцерськими золоченнями, а коли Гнат доглянув за ним власника, то мало не закричав від радості.
– Фон Кранцберг!
Швидкою ходою, мало не бігом проміряв салю, звітався. Фон Кранцберг був старший, може, сороклітній німець, який, одначе, більше половини життя провів у Галичині, а від 1805 року був ад’ютантом, а, радше, секретарем генерала Кольоредо. Був се вельми тямучий офіцер та образована людина, одначе здоровля у нього не було, і виглядом скидався він радше на урядовця, чим на сина Марса. При виді Гната його жовте, полиняле лице прояснилося, він протягнув руку і звітався сердечно.
– Відкіля, яким світом? – живо розпитував його молодець.
– Графа командували до волинської армії у характері повіреного австрійського двора, і я, річ природна, з ним. А ти ще служиш?
– Ні, але відправи ще не маю. Тепер гадаю поступити у цивілі, але пока найшов собі ще діло при французькій армії у Росії, то й гадав, що в офіцерському однострою легше доїду і верну…
– Безумовно, тільки, бачиш, після сього, що діється та говориться останніми днями, радив би я тобі взяти зі собою у клунок цивільний одяг.
– Як-то?
– А ось сідай біля мене, то побалакаєм!
В сій хвилі почувся біля них півголосний оклик. Се Зухер пізнав Гната і видивився на нього, наче на воскресшого мерця. Гнат відвернувся і чемно поклонився старому, який зблід і мало що не випустив із рук склянки з пивом. Якобін, бунтівник, голодранець – офіцером та ще й приятелем секретаря генерала графа Кольоредо? Нечуване!
– Здорові були, совітнику! – гукнув по-руськи Гнат. – Ось і побачилися ненадійно. Що з Івасем?
– Ганс… то є Іван при суді… практикує! – промимрив несподівано заскочений Сухар, який не мав і часу погадати, що він є, прецінь, для всіх та всього гер фон Зухером. По хвилі кров хлинула у бліде лице, він поняв, що зрадив перед двома товаришами свою найглибшу тайну, і та свідомість відібрала йому зразу усю тямку. З німим зачудуванням гляділи на нього товариші, які, впрочім, не бачили нічого незвичайного у кількох словах, сказаних по-руськи.
– Що вам, гер колега? Що ви маєте із сим офіцером? – допитувалися, у
Та гер фон Зухер отямився за сей час і зрозумів, що на ділі нічого не сталося, та звільна прийшов до себе.
– Се давній знакомий, про якого ми гадали, що згинув під Ляндсгутом чи Еслінгом… – відповів байдужно. – Кельнер, noch eins!
Фон Кранцберг не звернув навіть уваги на усю дію, бо його зайняли неподільно переговори з буфетником на тему вечері. По якімсь часі прийнялися оба за їду.
– Отже, як сказано, найкраща птиця та найкращий звір – се кажан, – говорив фон Кранцберг, – і саме тому не забудь свойого «цивіля». У мене в чемодані теж табачковий фрак та зелений картуз. Від припадку… природно!
– Я теж собі гадав, що участь Австрії не так-то дуже ясна! – відповів Гнат. – І моя поїздка у Росію теж у зв’язі зі сією гадкою.
– Як-то? – зацікавився ад’ютант.
Гнат розказав йому, що знав, про лист Стаха Венявського, та умотивував своє рішення їхати особисто на розвідини.
– Се ти добре виміркував, і гадаю, що се дуже гарно, що ми стрінулися. Через те можемо мати вчас точні відомості, яких не буде у нікого другого в Австрії. Але, – тут поклав палець на кінчик свойого довгого, сухого носа, – але нікому про се нічичирк.
– Розуміється! Та ти мене не висилай і не остерігай, а кажи, що діється на ділі. Я зі села, не забитого дошками, а замурованого тесовим камінням від усього світа.
– Що нового, питаєш? А ось що! Центр «Великої армії» є над Дніпром, десь біля Орші, пожди-но!..
Видобув із-за мундура штабову карту і почав показувати на ній кінцем ножа точки і лінії.
– Десь між Вітебськом а Смоленськом є тепер центр, а оба крила остали позаду, поняв?
– Правду кажучи, не дуже. Все-таки се з Наполеоном діло, а з ним ніколи не знаєш, що буде. В році 1809 було в нас доволі війська, дух у армії – як ніколи перед тим, ні потім, архікнязь Карло полководець неабиякий, а все-таки, не будь на Дунаї повені, не здобули б ми були ні одного успіху.
– Саме тому стоїть і Шварценберг на Волині як 12-й корпус «Великої армії», бо, як кажеш, ніхто не знає, що буде. Але мій генерал каже ось що: «Де людська голова рішає, там перевага завсіди буде за Наполеоном, бо його голова кермує живлом усієї французької нації, а не звичайною армією. А таке уступає тільки другому рівновартному або вищому, надлюдському». Тим-то, бачиш, ми, австрійці, ніколи не могли його побідити і побідимо тільки тоді, якби пішли проти нього живлово всіми хвилями многоязичного моря народів. А се, як знаєш, неможливе! Є в нас жменя німців, та щойно тепер починає у райху творитися щось у роді нації, у нас ніхто й не заїкнеться про те. Дав би йому Меттерніх та поліція! Маємо чехів, які аж черево рвуть від радощів, що швабів б’ють. Є мадяри і поляки, яких аристократія захоплюється імператором французів, а простий нарід, поза дідичами, не бачить цісаря. Відкіля ж має взятися живло?
– Як на таке, то його нізвідки й узяти! – відповів похмуро Гнат. – Пригадуєш собі, як-то ми раз після битви під Асперном обчислювали сили Наполеона і начислили щось около міліона голов. Ніяка нація в Європі не дасть такої маси. Франція, Італія, Голландія, Неаполь, Іллірія, Баварія, Віртембергія, Вестфалія, Саксонія, Польща – Боже милий! Після Асперну прийшов Ваграм, після Айляв – Фрідланд. Після кождого успіху – тим страшніший погром.
Наложили люльки і закурили. Фон Кранцберг відсунув недопиту склянку пива й велів подати пляшку вина, а опісля нахилився до сусіда.
– А таки, – сказав із усміхом, – я свойого «цивіля» взяв у чемодан, а й ти добре зробив, що не призабув картуза та сурдута. А знаєш ти чому? Тому, братчику, що попри живлову силу народу є ще і другі живла та обставини, яких ніякий переможець не прикує до своєї тріумфальної колесниці. А попри се найбільшою чеснотою нашого часу є знаєш що? Терпець!
– Ба, але на які живла числить воєнна рада у Відні? Повінь на Дунаї була тільки раз…
Фон Кранцберг потягнув здорово з чарки.
– Бачиш, Бибельський, сим разом Наполеон визвав до бою сили, яким не порадить не то він, але й ми всі разом, скільки нас є під крісом від Скандинавії по Кап Матапан чи Таріфа.
Гнат потряс зі сумнівом головою.
– Не кивай, не махай головою, тільки подумай! – оживився ад’ютант. – Сієї весни їхав з Берліна московський посол граф Лівен. Він мав у Берліні довшу конференцію зі Шарнгорстом, і сей розвинув перед ним увесь план майбутньої кампанії. Лівен, який знає гаразд обставини, був наче непритомний від захвату. Увесь план є короткий і ясний. Московська армія має відступати хоч би й поза Москву, доки переможець, ідучи за ним, не ослабне до того, що сам стане слабшим від побідженого, а тоді одна програна битва знищить французів до решти. За п’ятнадцять літ назбирав собі наш новочасний Аттіла армію, якої не носила на собі ще родюча земля, се правда! Але раз вона провалиться, так другої такої йому Європа не дасть. Ти не забувай на дві річи: московська зима і простір!
– Простір?
– Так! Саме простір! Я був на Волині, їздив раз навіть на лосі з князем Розумовським, що то був у нас послом до 1809 року, і тому зрозумів сейчас, до чого гне старий Шарнгорст. Справді, у нас тіснота, наче у тюрмі! Ні шаблею не розмахнешся, ні на коня не вискочиш. В кого найсильніші п’ястуки, сей побідником у кождій бійці. А там… Їдеш увесь день по бездонних, широко роз’їжджених шляхах, серед глухого, пустого ліса. Сосни, сосни, берези, пісок, грязь, вода – і ні живого духа через усю днину. Аж десь під вечір наскочиш на гурток нужденних хижин: «Се село», – каже візник. І так минає день за днем, завжди те саме. Протягом тижня стрітив я на дорозі поза нарочно розставленими кіньми та візниками, може, десяток людей на шляху. З них було шість жидів, двох побережників, а двох хлопів. І подумай собі у сих просторах півміліонову армію. Вона щезне, пропаде, і слід за нею застигне. Вона не знищить ворога, бо він утече, куди захоче, не зможе його обійти, бо нема його до чого приперти, а сама втратить тільки на обсаду придорожніх заїздів дві третини мужви.
Фон Кранцберг запалився і говорив те все, ніби вивчену лекцію. Видко, не раз і не два балакав уже на сю тему. Гнат слухав цікаво, бо чув, що в цих словах є багато правди. І йому видавалося життя на Заході тісним та швидким. Заки у такому Дитятині обернулося раз його колесо, в Австрії чи Саксонії облетіло воно сотню разів, і після днини не раз питав себе уродженець Галичини: «Пробі, чи все те тільки одна, одна днина?»
Між тим Кранцберг говорив далі:
– Але все те ще марниця. Погадай, що півміліона людей може протягом місяця об’їсти цілу провінцію. А що ся армія буде їсти у Росії, якщо москалі попалять магазини та повивозять поживу? Чи можливе довезти усе для війська тамошніми дорогами? Значить, треба би військо розмістити на велетенському просторі від Балтики десь по Волинь, а як се станеться, то не буде ні армії, ні походу, ні побіди. Два полки драгунів та двадцять гармат зможуть розперіщити цілий корпус протягом тижня. У москалів саме задля величезних, мало заселених просторів система магазинів заховалася майже такою, як була у нас під час Семилітньої війни… Врешті, йде зима!..
Відсапнув, попив, посмоктав люльку.
– Лівен аж захлистувався, але генерал слухав доволі холодно, доперва я сказав йому менше-більше те саме, що тобі, і він дещо оживився. Ти знаєш його, як критично дивиться він на відносини у нашій армії та на дворі… Тому і не зробив кар’єри. Вкінці сказав, що справу представить Меттерніхові, і зі сим Лівен поїхав. Кольоредо додержав слова, але що йому сказав канцлер, не знаю Все-таки після виїзду Шварценберга дістав граф місію прослідити, які вигляди має кампанія імператора проти Росії, та порадити в даному разі Шварценбергові, яку участь має у ній взяти дванадцятий корпус «Великої армії».
Фон Кранцберг втомився викладом, але видко було, що вигляди на невдачу французів тішать його неабияк.
– Тим-то й забажав я твойого товариства, бо розумієш хіба, що мені, може, випаде глядіти знакомих між цивільними поляками чи москалями, може, прийдеться крадьки перевозити письма до Відня чи куди там, може, буде треба махнути й у кватиру Багратіона чи Барклая або…
– Так, то все, що кажеш, мені промовляє до переконання, – сказав по надумі Гнат. – Війна з Німеччиною, Австрією та Іспанією – се не те, що з Росією та Англією. Англію береже море, Росію – простір. Все те правда. Але, бачиш, ви всі забуваєте на Польщу. Вона стояла ще перед сорок роками і сягала по Дніпро. Що зробите, як Наполеон забере сі землі у сьому році й відбудує Польщу аж по Чорне море, а щойно з весною піде на Москву?
Фон Кранцберг видивився на товариша.
– Тобі хто таке казав? – спитав.
– Ніхто, я сам собі таке подумав і саме тому згодився їхати, хоча мене ніякий дідько не пер з теплого кута у безвісті.
– Знаєш, Бибельський, я вже раз дивувався, почувши про твоє швидке рішення, а тепер таки не помудрішав.
Гнат усміхнувся.
– Дивуйся, здоров, але ти сам згадував князя Андрія Розумовського.
– Ну!
– А знаєш ти, хто він?
– Звісно, хто, – москаль!
– Ба, ні, він нащадок останнього гетьмана України, Кирила.
– Що ж зі сього?
– У тому-то й біда, що пани світа не знають ніколи, над ким панують і чому. Тим-то валяться престоли, а в масових мордах гинуть тисячі і тисячі безвинних… Усі землі, про які я говорив, усе Поділля, Волинь, Підляшшя, Україна по сей і по той бік Дніпра аж ген по Дін, Кубань та Чорне море заселені русинами, а не москалями. – Тут Гнат означив на карті згадані краї.
– І всім їм звісний Андрій Розумовський?
– На жаль, ні! Я згадую його тільки мимоходом, для зазначення нашої державної традиції. По нас усіх перейшли колеса історії і столочили усе, що видавалося понад сірий позем. У нас нема ні людей, ні згуртувань, ні революційних партій. Але, проте, ми є! Тисячі й міліони таких, як я, повних ненависті до москалів та поляків. Польща була б загибеллю злиденного нашого дорібку у Австрії і Росії, тим-то ми їм служимо.
– Дива розказуєш мені, товаришу. І хоча я тебе розумію, що все-таки видиться мені, що уміркована Польська держава все-таки куди краща для вас, чим московський режим.
– Ні, не так воно є на ділі, як видається. Пригадай собі звіти австрійських урядовців з сімдесятих років про життя русинів у панських добрах, про темноту, злидні, муки, про се, як пани довели мужика до цілковитого зіскотіння або до розпуки. В Росії теж не рай, але там один гнет і одна воля всім, «хохли» бувають князями, генералами, урядовцями і, може, колись зберуться докупи і скажуть світові: «Адіть, ми ще є, і нас є ще стільки-то міліонів. Нам належиться рівне право, вдайте нам його». А в Польщі? Згадай рік 1806 у пруській займанщині, коли-то після битви під Єною поляки побивали німецьких урядовців і їх жінки та діти, як вовки, накидалися на безоружних безпощадно, скажено, підло. Нагадай собі панські фуми поляків, відколи станув пакт про заміну Галичини за Іллірію. Вмить усім приверзлася давня Польща, у якій хто не поляк – пропадай! Ось чому я бажав їхати і побачити, в чому річ, та, не ждучи поклику, був би сейчас звернув увагу саме нашого генерала на небезпеку, яка грозить, і то не тільки нам, але і Австрії, і Росії.
– Знаєш що, ходім до генерала завтра, ти прилучися до нас. Генерал тебе любить, то й радо тебе прийме. Побалакаємо із ним. За нами є право їхати на кошт держави і видавати пропуски в німецькій, французькій, а навіть, – тут зі шепотом схилився до уха Гната, – на московській мові, якщо окажеться потреба висилати емісарів. А ти найкраще зробив би, якби справу представив на письмі, і з точки австро-московської, а не рутенської. Ти рутен, але рутени на ділі не мають найменшого впливу на хід подій у Європі. Одинока їх заслуга в сьому, що сидять на своїй землі, а сього ще замало, щоби змінити напрям політики двора.
Усю ніч провів Гнат за столиком, і на білих картках паперу укладалися рядки меморіалу, зверненого до генерала Кольоредо підчиненим офіцером. Голова горіла молодцеві! Враз обхопила його атмосфера умової праці, від якої відстав був зовсім за останні три тижні. Уже воробці чирикали на дахах, а на вулицях туркотіли фіри, які їхали на торг із доокресних сіл, коли устав від столика і переглянув написане. І враз, прочитавши, зрозумів, відкіля взявся в нього сей авантурничий зрив їхати кудись в безвісті. Так, він, безумовно, збагнув тайну історії останніх трьох століть, і тому є покликаним звернути увагу міродатних чинників на всі можливості майбутнього. І будь що буде! Хай всякий трудиться по змозі без огляду на нагороду, бо се його повинність.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 445 – 452.