13. Поразка Наполеона

Юліан Опільський

Десь після півночі уклалися війська на спочив. Кождий попоїв, що було, а то й так лягав, де попало; бач, усі сподівалися другої днини нової битви на правому боці ріки.

І справді, битва була, тільки вже не загальна оружна розправа про буття чи небуття двох світів, а звичайний опір задньої сторожі, щоби уможливити безпечний відворот цілості. Московські війська покинули Смоленськ, а вслід за сим перейшов Дніпро віце-король Ежен Богарне, пасерб цісаря, з італійським корпусом, який остав був позаду і не брав участі у вчорашньому бою.

У городі остали тільки зайві табори, частина лікарів та санітарів і ранені з битви. Остала ще й невелика залога, яка прийнялася гасити пожежу і рятувати останки від загибелі. Загалом заціліло кільканадцять церков та монастирів, декілька більших державних будівель, врешті, частина хат по передмістях. У них-то примістилися шпиталі та задові формації чинної армії. Туди приходили транспорти поживи, амуніції, одежі, коней, рекрутів; звідси видужавші відходили на фронт, тут організовано оборону шляху від козаків та ополченців. Тут задержався і Гнат.

Після потрясіння, якого дізнав під час пожежі, не було вже в нього охоти слідкувати за «Великою армією». Тому остав у городі і списував усі свої вражіння й помічення, щоби переслати їх Кранцбергові як перший свій звіт із подорожі. Коли скінчив і прочитав написане, мимохіть переловив себе на дивній непослідовності! З його власних стрічок так і било захоплення та подив для людини, яка зуміла двигнути та кинути в бій сі велетенські маси людей, пірвати за собою володарів мало не усієї Європи, відібрати всім умам змисл холодної критики на вні та самосуду супроти самих себе. Довжезні ряди білих кабатів, лискучих багнетів, китиць, ріки сріблистих шоломів та панцирів, ключі пестрих хоруговок ідуть, пливуть, летять, ніби казочні війська духів, звірів та птиць, ведені волею премудрого царя Соломона.

А понад усіми – він, малий, непоказний, скулений на похідному дзиглику, окружений, ніби лакеями, першими полководцями часу. Один движок малої жовтявої руки – і десятки тисячів ідуть на мідяні гирла пушок, на кам’яні, нездобуті стіни, на певну смерть… Одно слово – і з шумом та гуком тисячі кентаврів зриваються до смертного бігу і торощать собою усе опірне, наче гураган. А ось і сотні гармат викидають зі своїх чорних пащ погубу і смерть, побивають цілі народи, бурять престоли, нівечать правду і справедливість, стають самі правом намість завітніх, довічних законів.

Як далекі від себе свобода та рівність від деспотії, а ось у гирлі наполеонської гармати вони наче стріливо і стрільно. Як легко на їх звук встають із добре заслуженої могили давні мерці, як швидко зміняється їх могильний саван у прапор побіди, а зате як гладко кладуться у гроби тугі, живучі твори довговічного розвитку чи важкого труду або ідейного стремління. Се просто… Бог!

А хотяй десь у закутині регочеться чорт, хоча загробні явища колебаються і дрожать за кождим подувом вітру, хотяй могильний задух затроює повітря, яким дишуть, хотяй хвилює земля над неправими, злочинними гробами, – то все-таки сей нечуваний розмах гігантської енергії, се безпримірне щастя, небосяжна слава мусять захопити кождого. Гук гармат, брязк збруї, грімкі фанфари музики приглушують слова розваги, стони ранених та вмираючих, плач вдів та сиріт… Над гробом батька, матері, брата, друга, на пожарищі рідної хати, на руїнах свободи обездоленого рідного краю полетить вгору яркий ківер на вістрі лискучого багнета… vive l’empereur!

Гнат ніколи передше не вірив у побіду цісаря французів, не вірив у неї й тепер, коли бачив безпосередньо змагання його з північно-східним велетнем; та, проте, у його рішучо ворожий настрій домішувалася чимала доза жалю за величчю, красою, блеском. Був се настрій, який огортає вид ця над упавшим героєм великої трагедії, і в голову не приходить йому, що сей герой – се тільки платний комедіянт, зішитий із безвартісних леліток. Велич паде – і всякому жаль її, навіть ворогові, тим більше, що йому не вільно помагати падучому.

Коли головна кватира вибиралася у дальший похід на Москву, Гнат вислав письмо до Бертьє, в якому оправдовувався недугою і заявив, що пока остає у Смоленську, де в разі потреби можна його буде найти. Як тільки видужає, піде слідком за армією військовим етапом. Не без труду найшов приміщення у жидівському домику на Спасному і пильно прислухувався до всіх вісток із фронту та ще більше до місцевих настроїв. Вкінці раз запитав свойого господаря, кому бажає побіди й успіху.

– Кому? Вам! Звісно, що вам. Ваша поява є наче подихом обіцяної землі.

– Як-то?

– Ну, звісно! У вас усякому, навіть жидові, вільно скрізь торгувати, купувати, і спекулювати, і продавати землю, їздити, ходити, не вільно зате бити нагайками, карати без суду, а тут ми наче у вавилонській неволі, та ще й усі плюють на нас.

– А ви на всіх, правда?

– Герсти? Ви відки таке взяли?

– Нізвідки, я, бачиш, знаю вас краще, як хто другий.

– Ну, ну, може бути, що знаєте, але правда і те, що ми вам добра желаємо, а не їм. Одначе…

Тут замнявся жид і замовк.

– Одначе що?

– Нічо! – оглянувся по боках жид. – Я так собі начав, а не знаю, як скінчити, то і мовчу.

– Ні, не викручуйся, а кажи діло! Що се за «одначе»?

– Ну, я боюся. Усякий, хто любить, боїться.

– Значить, ти боїшся за наш успіх?

– Ви се казали, пане, не я!

– Отже, в разі чого ви пішли би проти нас із ними?

– Хай Бог боронить! Ми нікуда ні з ким не йдемо. Ми вас любимо, з вами гандлюємо, але вони… б’ють… вони вішають… ох, пане, ви не знаєте, що таке козак чи чиновник…

– А по чому ж ти міркуєш, що виправа на Москву не вдасться? Ти мене не бійся. Я австрієць, не француз і не поляк, тебе не видам, а що почую, сховаю для себе.

– Гм! – усміхнувся хитро жид. – Ви бачили, пане, пса на ланцюгу?

– Бачив.

– Ну, а ви виділи коли, як жидівський бохер здалека батогом його хлеще, а пес аж казиться зі злості? Він дре землю під собою, кусає ланц, буду, сам себе, аж укінці тікає до буди, правда? Друге діло – зблизька. Так-то жидик тікає, бо він боїться кождий пес, навіть дуже маленький, але здалека…

– Так, але ланц може вірватися, – усміхнувся Гнат.

– Ну, ні! Такий ланц не вірветься ніколи. Він може задушити пса, але вірватися – ні! Армія мусить їсти, спати, одягатися, мусить стріляти, їздити на конях, діставати свіжих рекрутів, а до всього того треба ланца… Без нього вона згубиться, роздробиться, розповзе, пропаде.

Гнат зрозумів слова жида. Справді, армія пропадала. День у день щоранку з кождого шпиталю виїздили драбинясті вози, ущерть навантажені трупами. Бач, не наспіли ще ліки ні шарпія, недоставало лікарів, санітарів, поживи, вина. Ніяк було вилічувати рани, мало не кождий ранений умирав як не від гарячки, то від спаленини. Тільки легші рани гоїлися згодом, але вельми пиняво і виснажували хорих гірш нервової гарячки.

Лиха пожива, багниста вода, знесилення трудами дозволяли тільки дуже сильним та відпорним тілам видужувати. Та кільки-то було сих дужих? Їх тіні тинялися опісля тиждень-два по городу, доки при найближчій нагоді не від’їздила їх команда на Захід. Зі щирого серця жалів Гнат сих нещасних, бач, не передчував, що вони ще найщасливіші з усіх, що перейшли в маю через Німан.

Другою появою, яка звернула увагу Гната у Смоленську, було розмірно велике число італійців і поляків, від яких аж кишіло по переулках, руїнах, льохах. Щоночі їх крики та співи не давали йому спати, а уднину раз у раз видко було жандармів та жовнірів, які вели до команди більші та менші гуртки покованих людей.

– Се дезертири! – пояснював господар. – Вони збираються в ватаги і граблять транспорти. Се недобре!

– Гм! Нічого великого! – потішав його Гнат. – Таке завсіди буває на війні. Ще небагато таких людей, що радо йдуть на кінець світа. Звичайно, при першій нагоді новобранець і дає драла!

– Ну? А чому воно не тікало давніше? Зразу навіть недужі і ранені добували останків сил і тяглися за військом. Вони вмирали у поході, у ровах, на шляху, в лісі, але не тікали ніколи. Тікали, правда, поляки, ну, але вони завсіди тікають за поживою, така вже в їх вдача, але італійці, французи! Ось сьогодня бачив я людей із Вітебська з дивізії Піно, з Могилева від Домбровського і з італійської гвардії із вестфальців.

– А ваші жидки гандлюють з ними, правда?

– Чому ні? Хто їх там знає, чи вони продають своє, чи крадене. Се не нашого «батюшки» піддані. Вони сьогодня тут, завтра там.

– Так, але вони не грабили б нікого, якби ви не купували від них добичі.

– Якби ми не купували, то вони кинулися б на нас. Їм гроша треба, горівки та вина. Не дістануть вони сього за добичу, так возьмуть даром, а хто тоді заступиться за нас?

Жид говорив правду, положення було ясне і зрозуміле.

Аж ось десь у половині вересня наспіла вістка про побіду під Бородіном та про здобуття Москви.

«Невже ж ще й сей раз поглумиться одиниця над природним ходом подій і ще раз засміється чорт?» – оттаке питання ставляв собі Гнат, та не зважувався на нього відповісти.

Як за дотиком чародійної палочки, щезли ватаги дезертирів, транспорти доходили точно, а довженна валка підвод привезла без ніякої перепони кільканадцять тисяч легко ранених жовнірів у смоленські шпиталі. Аж вони привезли точніші й достовірні подробиці про бій під стінами «білокаменної» столиці царів.

Половина московської армії лягла на боєвищі, але і французи не дочислилися третини своїх. Була се найбільш кривава битва новітньої історії, та вислід її був, властиво, сумнівний. Вправді, непохитні поклонники великого імператора клялися на всі святощі, що ось-ось прийде мир, що цар Олександр ударить у покору і другий Тільзіт увінчає найбільшу воєнну виправу генія.

Одначе рівночасно всі дізналися і про це, що Наполеон не позволив гвардії брати участі в бою. Поява її була б, безумовно, знищила останки московського війська до решти; отже, або звичайний геніальний погляд цісаря притьмився з невідомої причини, або… навіть знищення московської армії не могло закінчити війни, і Наполеон зберігав собі, як досвідний грач, останнього козиря. Таке міркував собі Гнат, приготовляючися до дороги у Москву, коли у кімнату увійшов Гетка.

– Пан лейтман, я бачив пана Венявського!

Слова сі зробили вражіння гарматного вистрілу.

– Де?

– За рікою, на великій дорозі. Він тікав ще з двома другими, видко, італійцями, а за ними гналася стежа. Але коні мав псявіра, як кати! Бригадир Грандьє казав, що се одна з найбільш пажерливих гієн побоєвища. Усю ватагу розбили жандарми два дні після Бородінської битви при обдиранні мерців та ранених.

Гнат ударив себе по чолі. Ага! Ось чому покинув їх крадьки пан Стах серед волинських лісів. Ось як виповнювалася «щитна місія» несення поклику до інсурекції «на кресах Річи Посполитої!»

Гетка двигнув плечима.

– Усякий знає, що побоєвище має свої гієни. Маркитанти, конюхи, повії, що то шляються за військом, часом і «гемайняки» з жовнірів, дуже рідко підофіцери, а й то від «фурвези», але щоби офіцер?.. Затрацени!.. Шляхтич?.. Ні, сього й я не розумію!

Гетка нічого не знав про висилку грошей для старого Венявського, тому й не розумів причин поступку капітана. Тим глибше заглянув сам Гнат у се кубло гнилі, гадючої їди, ложи та облуди, що прозвало себе людською душею. Що ж? Буває й таке, а чим його більше, тим краще розцвіте велич правди та справедливості у простих душах поневолених…

– Воно буває часами, – докинув по хвилі Гетка, – що в нас у Шумаві шляхтичі з великої вченості збирали ватаги та розбивали по дорогах багачів, а гроші роздавали вбогим, – ну на те була в них така панська фантазія. Але грабити мерців та помираючих… Бррр! На се піде хіба остання каналія!

Перед виїздом доповнив Гнат основно свої припаси, завдяки яким міг досі їздити без перепон по безлюдді та бездоріжжі московських пущ, а головно подбав про дві чималі медвежі шкури та бочівочку спирту. Врешті одного осіннього ранку виїхав зі Смоленська на Вязьму.

Верем’я стояло постійно тепле, погідне, південний вітрець повівав без упину, і хотяй уже валява жовтого листя вкривала землю, то жовтень скидався радше на кінець серпня або перші дні вересня. Терпка воня в’ялого листя наповняла повітря вечорами, і тільки деколи ранній подув східного вітру мережа? жовто-червоний ковер білим кружевом інею. Річки й потічки ледве сльозили у просохлих руслах, а роз’їжджений сотнями гармат та тисячами возів великий шлях курився при кождому подуві сірою курявою.

Поза етапами, командами, транспортами та військовими штахетами не стрічали мандрівники на шляху ні живого духа. На етапах можна було купити хіба сухарів, гарячої води, кусень конини або глоток горівки, а й то тільки деколи. Вояки жили здебільша кониною, горівкою й хлібом, який підвозили їм зі Смоленська доставці.

Зате нечуване розказували вартові при вечірніх вартах про московські гаразди. Там, мовляв, сплять жовніри на львиних, тигрових чи ведмежих шкурах, їдять на сріблі та золоті, купаються у джемейському ромі, в іспанських та французьких винах, а горівкою хіба зливають поранені хребти коней. Пунш, гульня, наїдки, карти, ба, й дівчата, поприбирані у строї перших чепурух Росії, – се в них буденщина!

Але у зв’язі зі сим німецькі підофіцери – бач, на етапах стояли по більшій часті німці – розказували Гетці, що, мимо побіди та близького мира, партизани раз у раз непокоять шлях, а мало не кождий транспорт мусить відстрілюватися від козацьких стеж. Фуражири вже тепер вертали не тільки з порожніми руками, але ще й побиті. Було очевидне, що весь край у огні, що все жде тільки нагоди, щоби обвалом налягти на ненависного ворога. Поза сим про армію, цісаря та про війну кружили найрізнорідніші поголоски, а що було найбільш замітне, – всі розправляли про мир, якого бажали всі.

Та дарма! Намість мира прибігли ад’ютанти маршала Бертьє з приказом: здержати всі транспорти або звернути їх на Смоленськ. Один із них найшов і Гната в Дорогобужі і передав йому приказ ждати у Смоленську диспозиції імператора для дванадцятого корпусу, Гнат узяв клаптик сірого паперу з рук ад’ютанта, прочитав написане і задумався. З диспозиції було очевидне, що начинається відворот, і то не на основі договору, а з конечності… Так, з конечності! Вчасними ранками ставали вже на воді тоненькі плівки леду… Ішла зима!..

– Навертаємо! – кинув Гетці мимоходом.

– Голля! Так не будемо у Москві?

– Москви нема, згоріла! А армія вертає у Смоленськ! – відповів Гнат.

Гетка хитро глипнув очима.

– Ну! Теперечки поліземо, як по турецькому бобі!

– Як-то?

– Ано, ліз турок на місяць по бобі, а тут біб зів’яв, то не міг ізлізти. Тоді взяв мотузок та й спускається. А що мотузок був короткий, то він і пішов до голови по розум і вривав мотуз з-понад себе, а дочеплював під собою, та так і доліз.

– Се не турок, а барон Мюнхгаузен!

– І се ні, се імператор Наполеон!

– Легко тобі жартувати, Гетка, але ти погадай, скільки-то невинних людей заплатить за сей відворот життям.

Гетка споважнів.

– Сього рахунку не зведе ніхто, хіба Бог! – сказав.

У городі, а, радше, на пожарищі було тихо. Прикази імператора подавили у жовнірів останки моторності й розмаху. Вони блукали по руїнах сюди й туди, щоби роздобути поживи, вантажили по переулкам підводи та коні і мерщій вибиралися на Захід. І, видко, за кождим рухом французів стежили бистрі очі, бо вмить зароїлося у городі від дооколичних селян та жидів. Враз ожило містечко, купці не знати відкіля навезли поживи й горівки, почалася торговля й гульня. Згодом у головах запалених бонапартистів засвітила гадка, що вони ось вертають на родину, і щира, живлова радість приглушила в умах наїзників штучно насаджену жадобу воєнної слави.

Та ось відчинилися небесні спусти, і полив дощ, дрібний та густий, холодний осінній дощ, після дощу – сніг, а страшний північний вітер вмить вивіяв із найзавзятіших останки енергії. Город опустів, і Гнат теж дав приказ до виїзду. По широкому, роз’їждженому шляху двигнулися обі підводи поволі й пиняво, бо Гнат не бажав передчасно знесилювати коней, а ще й бажав відпочити сам.

Дві останні ночі провів на писанні звіту про початок відвороту. Відворот сей був якнайбільш очевидним доказом, що проломова тактика, яка кинула Наполеонові до ніг половину світа й дала йому побіду у всіх обмежених просторах, завела у безмежі Східної Європи довела до пораження, якого розмірів годі було й обчислити. Лист Гната пішов естафетою, а він сам дрімав на підводі, накритий ведмежою шкурою. Вечір западав холодний і можна було сподіватися тугого морозу. Тим часом бездонна грязюка загусла дещо, бо перемішалася зі снігом, і тільки ще тяжче стало їхати по вибоїнам. Червона полоса на західному овиді вужчала й темніла звільна, аж закрила її зовсім щетинка ліса.

– Ліс, пане лейтман! – збудив Гетка Гната, і сей виліз із-під шкури.

Розглянувся довкола і вмить сягнув за «перспективою». Довго глядів у неї, аж відняв від очей.

– За нами їдуть! – сказав.

– Чи не козаки?

– Ні, се наші. Аж дивно. Прецінь відворот іде на Калугу… Гм! Бартку, з’їжджай зі шляху в ліс. Вісьта.

Швидко заховалися теліги за деревами. Гнат зіскочив і з пістолями та шаблею остав на опушці. Схований, стежив пильно за подіями на шляху. І ось по хвилі переїхало чвалом кількасот їздців. Мало не кождий вів за собою ще другого коня, навантаженого мішками. Сейчас пізнати було, що се офіцери або цивільні, які бажали швидше всіх станути у Смоленську або й зовсім-таки махнути на Захід. Вони їхали гуртками або поодиноко. За головною масою утікачів тяглися ще їздці та легші теліги в роді Гнатових, навантажені високо всячиною. Одна за одною тяглися вони довженним шнуром, а поза ними стали показуватися поодинокі жовніри. Вкінці заблистіло щось у віддалі, ніби вістря списів та шабель.

Широким шляхом, у боєвих колонах їхала кіннота; гусари і лянсієри – передня стежа армії. Гнат знав уже досить. Відворот проходив всупереч планові імператора, по волі чи по неволі… старим шляхом – саме тим, по якому ступали побідні війська у Москву. Дещо далі у сутіні вечора сіріли довженні колони піхоти з прапорами у цераті та бубнами на наплечниках, вкінці високі кучми гвардії.

Не улягало сумнівові: кампанія була програна.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 506 – 514.