19. Кшиський відкидає Марію

Юліан Опільський

Після драматичної дії у дитятинському дворі запанували між його мешканцями вельми напружені відносини. Бондзинська підслухала частину розмови і вмить догадалася, що се знаття дає їй в руки судьбу пана Венявського, якого серце завоювала була уже силою понад. Тепер ставала панею життя і смерті старого шляхтича, тим-то й забажала забезпечити своє майбутнє… подружжям. Одначе при першій згадці про сі замисли вибухла нечувана авантура, наслідком якої пані Бондзинська виїхала до Бурштина, щоби порадитися зі свояком, мандатором у тамошній домінії.

Анеля і Стась цілими днями радилися, як позбутися Кшиського, а старий, озлоблений на всіх, зганяв злість на Богу духа винних підданих. Двірські посіпаки раз у раз мали роботу, а мужики діставали шапку в зуби і брали буки, аж на майдані у кількох місцях показалися п’ятна крові.

Найцікавіше з усього було положення Стаха Кшиського. Старий Венявський велів йому був їхати геть із двора, та він заявив, що не поїде, доки не дістане ясної відповіді на свої домагання: так або ні! Якщо так, то сейчас після Різдва мало відбутися вінчання, якщо ні, то пан Кшиський бажав їхати відразу до циркулу… Постійно держав ще при собі покоєвого козачка, який мусів куштувати всіх страв, що присилав із кухні кухар: бач, пан Кшиський боявся отрути. Даром намагалися Анеля і Стах витолкувати йому, що донос до циркулу нічого їм не вдіє. Він з усміхом відповів, що тут іде річ не тільки про гріш, але і про добру славу родини Венявських.

Вправді, Бибельський, туман, і свідчити не хоче, – та оповідання Стаха чула і Бондзинська, а така язиката баба не затаїть нічого. Тоді Анеля і Стах звернулися до батька з домаганням, щоби зацитькав ключницю обіцянкою подружжя, то позбудеться Кшиського з хати. Одначе батько впав у пасію, викинув їх за двері з криком, що, мовляв, «як їх побере чорт», то. в нього найдеться ще доволі сили, щоби постаратися про інших спадкоємців, і то не з такої торби, як Бондзинська. Життя у дворі стало просто невиносиме; недовір’я, ворожнеча, сварка роз’єднала всіх і вся і запанувала у ньому неподільно.

Аж десь останньої днини перед Громнічною пан Кшиський одержав незнакомим післанцем листа і прочитав його уважно, а там узяв пістолі, шпаду, бурку і шапку і вийшов у село. Слуга, якого привіз собі був Стах із походу, побіг стежити його й доніс, що Кшиський удався до старої, покиненої хати на Долинках, у якій жив колись старий гончар Сень із Нараєва. Після його смерті, тобто від двох літ, у хаті не жив ніхто, а утвар і горшки забрала рідня помершого.

Біля сієї хати ждала на Кшиського якась чорно одягнена пані, але слуга Стаха не знав її зовсім. Бачив тільки виразно, що се не була Бондзинська, ані ніхто з попівства. І справді, ніхто не догадався б був, хто се саме, як не вірив і сам Кшиський у правду сього, що бачили його очі.

На тлі зруйнованої хати та позамиканих ставнів, на білому коврі примерзлого снігу ждала на нього – Марія. Він у першій хвилі не пізнав її, а стрійна, небуденна поява заставила його зняти шапку й поклонитися з аттенцією закоханого донжуана. Підійшовши ближче, він пізнав її, і скажена злість обхопила його. О мало не кинувся на неї з побоями, та панський її вигляд, повага блідого гарного лиця, а ще більше власна попередня чемність спинили його. Все-таки зморщив брови і прохрипів:

– Чого тобі знову? Раз казав я тобі, що між нами все скінчене!

– Так? Вибачай, бо я гадала, що воно щойно починається. У нас, прецінь, дитинка…

– Ха-ха! – засміявся цинічно Кшиський. – У тебе, не в мене; сам чорт не знає, хто там у неї батьком.

Наче удар батога, влучили сі слова молодицю. Вона відрухово ослонила голову рукою, а там кашлянула стиха і, спустивши очі, стала розправляти складки салопа.

– Хай буде й так! Ти зрозумієш, одначе, що з усіх батьків, які входять у рахунок, вибирається завсіди найкращого, найбагатшого. або найвизначнішого. Тим-то й я вибрала тебе…

Гірка іронія та така безмежна погорда звучали в голосі красавиці, що пан Стась мало не збожеволів від досади.

– Забагато честі, – врубав, – і ще раз кажу, відчепися від мене, бо в мене нема гроша на байстрюків.

– Знаю і саме тому не правлю від тебе гроша. Я хочу тільки батька для моєї дитинки…

– Як-то? Невже ж ти гадаєш, що я женитися буду на тобі?

– Саме сього хочу, ти вгадав!

– Ха-ха-ха! Боюся, Маріє, що злидні та сором помішали тобі глузди в голові. Я мав би вінчатися з покриткою, дочкою якогось там крамаря? Тьфу, тьфу і ще раз тьфу! Та ж моя жінка й у покоївки не взяла би такої, як ти, не то що! Ха-ха-ха! Се парадне!

Кшиський реготався голосно, злобно, брутально, але… не зовсім щиро… Спокійний звук голосу та поважний, суворий погляд очей Марії бентежив його мимохіть. Розмова дратувала його чомусь-то, і він радо покінчив би її якмога найшвидше.

Марія усміхнулася теж.

– Ти жартуєш, Стасю! Я знаю, що ти завсіди був вельми дотепний, але тепер, будь ласка, поговорім поважно. Бачиш, я знаю не віднині, що все твоє майно обдовжене вище стійності, і якщо не заплатиш до весни належних сум та відсотків, так усе піде на бубон. Правда?

– Се моє діло! – спалахнув Кшиський. – Якщо ти на се мене кликала, щоби мені се нагадати, то шкода твойого труду. Мені нагадують се щотижня й без тебе!

– Ні, Стасю, се не твоє діло, бо у тебе нема й крейцара при душі. Без піддержки ти не вдержишся і впадеш, а там… Щонайвище зроблять тебе писарчуком у якомусь магістраті чи циркулі або на пошті, хіба що підеш до свояків на респект, пускати феєрверки та обтанцьовувати на забавах старі, грубі сусідки. Се не твоє діло запобігти сьому, а діло сього, хто поплатить твої довги. І ось я можу і хочу те вчинити, а ти за се даси ймення моїй дитині…

Кшиський споважнів умить, відступив два кроки взад, нечувано здивований.

– Ти, Маріє, ти? Гроші? Прецінь батько вигнав тебе з хати, і ти годувала чи ще годуєш безроги у Бибельського!

– Так, годувала, – була спокійна відповідь, – але тепер, навчившися й сьому, збираюся годувати тільки тебе. Батько помер, майно остало. Одначе вибачай, ходи в хату. Там все-таки тепліше. Тут надворі можеш простудитися, захоріти, а я бажала би, щоби ти був живий принайменше до вінчання.

Відсунула засуву й увійшли обоє у низьку хату. З тьмавого, пустого нутра віяло тухлою сирістю, холодом та запустінням, ніби з розкопаного гробу. Довгі нитки й цілі фестони павутиння майдалися у продуві, а з великої зруйнованої печі в куті хати здіймалася хмара тоненького пилу під закопчену стелю. Здригнувся Кшиський, переступивши низький, витоптаний поріг хижини, наче з пообдираних стін глянули на нього гарячкою лискучі, чорно підкроєні очі конаючого старця. Зате Марія, видко, не мала сього вражіння, бо усміхнулася вдоволено:

– Оттак, тут буде краще. Ніхто не підгляне і не почує, а й добра частина морозу остане за воротами.

– Ха-ха! А хто ж, кромі нас, є настільки божевільний пхатися десь у якісь трупами вонючі хати на безлюдді, до того ще у такі морози? Хіба ти та й я.

– Звісно, ти та й я! Ми ж належимо до себе, разом ми дуріли, разом і покутували, я при безрогах Бибельського, а ти при Анелі. Тільки в тебе на совісті ще одно, чого в мене нема, тим-то я вже спокутувала своє, а ти ще ні.

– О, як ти можеш рівняти свої безроги з Венявськими?

– Як? Я їх рівняю з тобою, Стасю…

Наче підтятий батогом, підскочив Кшиський.

– Ох ти… шлюха, ти обижаєш мене! Не забувай, що ми самі. Тут нема старого, щоб оборонив.

– Пусте, можеш, про мене, й ударити і раз, і два. Так само байдуже мені, чи твої Венявські безроги, чи орли, вовки, чи лисиці. Мені йде про одно. Я маю гроші і хочу за них купити своїй доні ймення. Ти знаєш, закони п’ятнують всякого, в кого рубрика батька невиповнена. На ньому вічне тавро незаконності, він завсіди остає виразником нечесті, погані, гірш крадія, обманця, а то й душогуба. Не дивуйся, що вибрала таке місце на сходини. Нам нікуди втічи від незваних очей. До двора нема мені приступу, а, з другого боку, не хотіла б я, щоби Гнат Бибельський був свідком нашого підлого торгу. Він благородна людина, а ми обоє…

– Мовчи! Кільки маєш гроша?

– Доволі буде на нас троє на весь вік.

– Се не відповідь. По-твойому може бути доволі, по-мойому – ні.

– Кільки ж тобі треба?

– Мені треба в кождому разі всього. Невже ж ти гадаєш переводити маєтковий розділ?

– А ти гадаєш, що я, маючи майно, за два-три дні знову верну до безрог? В такому разі краще й зовсім їх не кидати. При безрогах і півметрики доволі.

– Ха-ха! Ти купуєш моє ймення, вдовольняйся, отже, одним. Або – або! А врешті… – Тут виглянув крізь двері й оглянувся довкола – Врешті, – продовжав, – потрібні гроші дістану за Анелею, чи схочуть Венявські, чи ні, а до того ще і дівчину, як золото; вабну, гарну, палку, при якій не остобісіє життя, як при тобі. Се зрозумієш хіба, правда? Я дуже рад, що в тебе майно, і будь воно в тебе сьому рік, певно, не було би між нами ворожнечі. А так тепер уже запізно. Я люблю Анелю, а вона…

– Вона не гордить і обіймом стрічного кавалера хоч би й у лісі, – докінчила за нього Марія.

– Про мене! Воно було би сумно, якби так я один мав поносити усі кошти її любовних поривів. Я зовсім не вимагаю від Анелі вірності, як ніколи не правив би її й від тебе, та, бачиш, від кождої можу вимагати і вимагаю такту і проворності, щоби зуміла як слід укрити все те, що так довго й так уміло скриваю я.

– Тобто ганьбу, сором, гниль?

– Хрань Боже! Се одно, для чого варто бути молодим і дужим, варто жита. Все проче байдуже!

– А що ж би ти сказав, якби так і Венявським не стало сієї умілості сховати ганьбу свойого роду?

На лиці Марії вицвів рум’янець. Її спокій уступив місце роздратуванню в міру сього, як бачила, що Кшиський не подається її аргументам.

Вона ось усе своє майбутнє запродувала на віки-вічні в руки найпідлішої у світі людини взамін за ймення для своєї дитинки, а тут бачила, як виховзується з її рук навіть ся одинока можливість. Навіть ціною усього життя не купить бажаного. Га, видко, її життя не стоїть і жмені торішнього хмизу… Глуха злість опанувала її. В очах потемніло, зуби вціпилися у долішню губу, пальці кривилися судорожно, наче кігті хижака. Отакою готова була вона на все.

– Як-то? – спитав між тим Кшиський. – Прецінь у Стаха є посвідки на гроші, все гладко, чисто…

– Ха-ха, а знаєш ти, звідкіля взялися гроші, які привіз Стах із Росії?

– Чи я знаю? – двигнув байдужно плечима. – Певно, з карт або чого другого. Гріш не воняє, ні пахне, він не підписаний, ні назначений, хто його має, сього він і є.

– Сей гріш, що привіз Стах, не такий сам, як кождий інший. Се гріш проклятий, і проклін сей впаде на кождого, хто його доторкнеться. Стах заграбив його з помордованих французьких вояків під час відвороту з-під Москви. Він, як ся гієна, мордував виснажених, злиденних, напівмертвих нуждарів і ограблював їх зі сього, за що не могли купити собі навіть кусень хліба. Вони, герої, гинули з рук злодія, а останнім їх словом був саме сей вічний, небосяжний проклін…

На блідому личку Марії відмалювався той сам жах та безмежна відраза, які появлялися на лиці Гната, коли пригадував собі страхіття перебутої кампанії.

– Серед лютого морозу, крізь снігові надми, без огню, без ложки страви, без хліба тяглися тисячі живих мерців. Ти подумай! Вони дорожать кождим віддихом, кождою хвилиною часу, кождим сажнем перебутого простору, бо бачать удесятеро більше таких, які полягли вже там позаду, щоби не встати більше. А свідомість сього, що вони все ще таки живі, дає мандрівникам надію – се останнє добро, яке, може, хоч декого з них заведе до спасіння. Надія, остання надія, чи ти се розумієш, Стасю?.. І ось під час нічлігу чи десь на самоті у безлюдді появляється гієна… ах правда, тебе там не було!…

– А ти ніби була? – відізвався голосом Кшиського глум.

– Гнат був і бачив, то й розказував.

– Ага! Се гарно! Сам, кажеш, розказував? Де? Коли? Як? – живо допитувався Кшиський. – Се чудово, знаменито! Маріє, бачу, що ти куди стійніша Анелі та всіх жінок світа. Тепер у мене в руці орудник…

Не доказав, засміявся, кивнув рукою, як великий пан довіреному слузі, і вийшов швидким кроком.

– Не трать надії! – гукнув ще здалека. – Я розважу як слід твої пропозиції і, може бути, прийму їх. Ти знаєш: ніж на горлі – великий пан.

Марія заломила руки. Що ж вона вчинила? Зрадила тайну, яку повів їй Гнат, а з сього тепер скористає Кшиський, людина, якою ніхто ніколи так не гордив, як саме вона! Зломана, просто в розпуці вертала вона домів. Рішилася сейчас розказати про свою стрічу Гнатові, щоби хоч наслідки її вчинку не заскочили його не приготованим.

Та коли прийшла домів, показалося, що і Гнат, і батько знали, куди вона ходила. Після їди старий закурив люльку, а її попрохав сісти біля нього під печею. По хвилі заговорив поважним, дещо суворим тоном зажуреного опікуна:

– Дитинко, недовго ти в нас, та за сей час полюбили ми тебе, як свою, як рідну. Тепер, щоправда, бачимо, що ти з багацької хати, з міста, що твій побут у нас – се була наче кара, покута, заслання, і ми розуміємо, що ти довше з нами не останеш. У тебе, серед оксамитом та шовком вичепурених салонів, сей побут остане тільки прикрим спомином, якого стидатися буде й сама пам’ять… Та все-таки і Гнат, і я, старий, почули щойно тепер, що значить у хаті добра, тямуча жінка. Вона мати дитині, голова службі, а слуга всім! Недаром кажуть у нас, що господар держить хату за один угол, а за три прочі – господиня! Відколи за небіжкою Оксаною пішли з хати гаразди, а за ними і старший син, не було нам ніколи так любо і гарно, як при тобі. Тим-то ми й дорожимо тобою і не бажаємо, щоби ти звела на нінащо долю, яку дала тобі Божа справедливість. Тому просимо й остерігаємо тебе: не завдавайся уже зі сим… Кшиським чи як йому там. Він обманець, злодій, негідник. Раз уже зломив тобі життя, а готов ще й віку збавити!

Марія з острахом гляділа на уста старого, наче ждала з них присуду смерті. Коли замовк, підняла голову горі, а руки сплела на ній, наче бажала ними придавити лютий біль або ослонитися від удару.

– Ох, я завдаюся з ним, бо мушу, – сказала півголосом, наче про себе, – бо ми зв’язані зі собою нерозривним вузлом навіки. Ох, так! – Очі її стрітили зір Гната, сумний зір розчарованої людини. І враз рум’янець зацвів на її ягодах. В очах показалися сльози, затремтіли уста.

– То значить, що ти любиш його! – відповів різко молодець. – Як так, то певно, що ви зв’язані зі собою, а ми тут ні при чому. Бо яке діло устрявати між закохану пару?

Гіркий сарказм звучав у слові «закохану», і молодиця вчула його, наче дотик розпаленого заліза. Жахнулася й устала.

– Я… його? – стягнулися її брови. – Я бажала б над його трупом бути гієною, як Венявський у снігах Москви, хоч би й мала на ньому і сама сконати!.. – Її щелепи горіли, кулаки затискалися, зуб заскакував о зуб. Вона просто відходила від тямки. – Як можете ви, як можеш ти, – перший се раз зверталася до Гната через «ти», – помовляти мене про любов до сієї тварюки? Видко, ти ніколи не любив, не зрозумієш, що се любов та що се значить побачити, як твоє серце у грязі валяє обманець. Ох!

Судорожним рухом рук розірвала нагрудну хустину, наче бракло їй віддиху, а там осунулася знову на попереднє місце і голосом зломаної людини говорила далі:

– Чи ви не бачите, що молода, гарна, маюча Марія – се тільки привид, фантом, спогад? Усе, чим колись гордилася я, забави, строї, музика – все те минуло, забулося, пропало! Мене нема, зате єсть ось вона! – Тут вказала рукою на колиску біля запічка. – Вона наче ся рожечка, яка виростає з гробу і перебирає в себе усе, чим жива моя душа. Усі гадки, почування, пориви, бажання молодості – все те оплітає коріння цвітки. Від сього вона росте та процвітає, а про гріб – байдуже! Чи ви не розумієте, що я бажаю змазати се клеймо, яке тяжить над її головкою? За се готова я віддати все, що маю, навіть себе… Ох, ви ніколи не зрозумієте мене, бо якби розуміли, не питали б.

Замовкла й закрила лице руками. По хвилі, одначе, видко, нагадала собі щось друге й заговорила знову:

– Ви й не кажіть, що сі справді найтяжчі хвилі, які провела я між вами, остануть у мене тільки прикрим спомином. Навпаки! Ви вирятували нас обоє від крайності, до якої мусіли ми дійти швидше чи пізніше. Коли я маленьку мою уперве прикладала до груди, тоді сказала я: «Присягаю тобі, доню, що ніколи не зазнаєш голоду, ні холоду». Чи ви догадуєтеся, що значать такі слова в устах самітньої, Богом та людьми виклятої покритки?.. Тож тепер, коли в мене гріш, я бажаю своїй доні дати чесне ймення, хоч би прийшлося втеряти й усе проче. Зразу, коли приглянулася я вашому побутові, погадала собі: ось тут при вас скоротаю свої злидні у праці, труді та у спокою. Оттут і виховаю її як мужицьку дитину без вибагів, без прав, але й без покус та страстей. Ваша домівка видалася мені раєм, та ось мене проганяють із нього.

– Хто проганяє тебе, дитинко? – озлобився Луць.

– Хто? Ви ж самі! Де? Саме тут! Як? Так, що кажете мені йти глядіти добра у світі, який не знав мене у моїх злиднях…

– Ти не зрозуміла мене, дитино! Я гадав тільки, що раз ти приєдналася до Кшиського, то вже невлад буде тобі наша стріха.

Живе обурення промайнуло по лиці Марії.

– Невже ж ви гадаєте, що я могла би з ним жити? Навіщо він мені? Мені тільки його імені треба, не більше!

Тут устав Гнат зі свойого місця і зняв зі стіни футерал з пістолями. Повідводив курки, переглянув дула, а там, не кажучи ні слова, сів робити набої. Був схвильований, блідий на лиці, руки дрижали замітно при роботі, а порох розсипувався з мірки на стіл. На чолі раз у раз появлялася брижка гніву.

– Чому ви гніваєтеся, пане Бибельський? – спитала його молодиця по довгій хвилі мовчанки. – Я, гадаю, оправдалася з закиду, а щодо решти, то рішено, що остаємо разом.

– Так, але раз пов’яже вас піп із сим… Кшиським, так…

Лискавкою майнула молодій жінці гадка, саме та, яка снилася їй вже раз уліті над Вікном. Невже?.. Почування нечуваної, несказанної, нежданої та тихої радості обхопило її. В очах замиготіли іскорки.

– Так що? – спитала відрухово.

Гнат пригриз уста. Боротьба ще не скінчилася; не час було ще рішати словом се, що перш за все треба було приготовити ділом.

– Нічо! – відповів крізь зуби. – Гадаю тільки, що на скажені собаки є лік.

І рухом вправного вояка набив оба пістолі кулями.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 567 – 575.