16. Жених для Наталі

Юліан Опільський

Не тільки на просторах Північно-Східної Європи осінь була довга й тепла. Також і у Східній Галичині літо вмирало поволі, наче жаліло людей, яких мала вхопити у ледяні обійми зима 1812 року. Поволі тільки в’яло та жовкло листя у дібровах, сірів моріг, червоніла бучина, золотіли берези. Раз у раз перепадували дощі, і в лісах наросло безліч великих, здорових грибів.

– Буде на рік голод! – говорили старі, досвідні люди.

– Голод на рік або на сей рік пошесть! – пояснювали другі, і сих було більше. Бач, збіжжя зародило незвичайно, а всякий знає, що добрий урожай – се познака війни. Після війни бувають пошесті, бо що грибам здоровля – те людям смерть. Вони ж з мертвого родяться, на мертвому ростуть, мертвеччиною заносять, то й помір віщують.

Старий Луць теж гадав, що не добром пахне майбутнє. Аж ось одної днини ландсдрагон, який возив письма з циркулу, привіз Гнатові відправу. Гер фон Бибельський виходив у відставку сотником, а се дуже здивувало батька, який бачив його ще два місяці тому поручником. Він прийняв старого служаку дуже щиро, розпитував про всіляке, а ландсдрагон, який, мимоходом кажучи, називався зовсім не по-благородному – Павло Кимак, вважав собі честю гостювати в хаті капітана. Старий Павло після неминучих оповідань про свої подвиги в Італії дуже кивав головою над теперішними часами, а вкінці прохав Бибельського не розбалакувати сього, що саме бажає сказати. Луць обіцяв, а ландсдрагон поправив вивоскуваного вуса і заговорив півшепотом, щоби не почула Марія.

– Я, пане Бибельський, під Дего попав у неволю з цілою дивізією гренадирів, побував у Франції, Італії, Німеччині, тямлю ще похід генерала Альвінсі з 1798-го року, але вже як підофіцер при депо в Оломоуцу. Я вмів по-французьки та по-німецьки ось хоч би стільки, скільки потребує вояк, ну і я добре навчився розуміти багато дечого, що коло мене діється. І бачу ось що! Ні з десятого, ні з одинадцятого, ні з дванадцятого року не пустили ні одного рекрута домів. Навіть таких, яких у дев’ятьдесятих роках були б узяли хіба до тріпання дек, тепер «кунірують» на «гофі», аж тріщить. Всі, що вернули з неволі після 1809 року, мусять служити далі. Хотяй, як знаєте, нема вже в нас приморських провінцій, то число полків остало те саме. Все те вказує на недалеку війну. Щотижня приходять з Відня прикази до циркулу про коні, пашу, муку, м’ясо, додатковий побір рекрутів тощо.

– Ну, війна на ділі є! – укинув Луць.

– Ха-ха! Воно, бачите, війна тільки ніби є, але на ділі її ще нема. В мене є знакомий вахмістр під Шварценбергом, таки наш, попович. Якось-то писав він листа про своє «поводження» при війську і каже, що ся війна – се тільки прихід для війська, а для генералів «кумедія». Війна щойно буде, і то не з Росією!

– Як-то? Се ж ясне, що…

– Ні, пане Бибельський, якби війна мала бути на Сході, то депо і вишкіл новобранців були би на Угорщині, у Чехах на Моравах, у Альпах, але ніколи тут. Правда, що 1809 року вся Галичина роїлася від жовнірів, Угорщина теж, але цілого Заходу пильнували тільки незначні відділи та місцеве населення. Тепер є навпаки, і тому гадаю, що пан сотник не дуже-то мудро робить, що покидає армію. У війні можна дослужитись…

– Кулі в лоб, між ребра або каліцтва на весь вік! А хоч би й ні, то наш чоловік і на війні вище майора не дослужиться. Полковниками, генералами, маршалами стають тільки німці, мадяри, чехи, але не ми.

– Ба, се ніде не написане, що пан капітан руснак. Хай підписується Bybelsky і вдає німця або чеха, та й готово. Так усі роблять.

– Мій син не є «всі»! У нього власна шкіра гладка, гарна, правдива; навіщо йому натягати чужу? Людина вчена повинна в нас перше всього дбати про своїх, а більше хісна принесе їм свій суддя, урядовець чи хоч би господар на селі, чим білокабатник.

– Що ж, і там наші люди живуть. Служать цісареві, державі, – відповів старий ландсдрагон, ніби звиняючись.

– Хай служать, коли не слід панувати! – сказав на те старий Луць, бачучи, що мізок вояка вже не в силі піднятися понад зачарований круг чорно-жовтого абсолютизму. Він, бач, уже не затямив часів, коли-то сього ще не було, то й не знав, що воно може мати і кінець.

Старий Кимак не помилявся. Біля Чесного Хреста наспів до домінії наказ доставити новобранців до циркулу. Заворушилися жидки, посипалися хабарі, цілими ночами майбутні рекрути пили в коршмі на смерть. Вони неначе знали, що з сієї війни небагато їх вернеться домів.

Пан Венявський раз у раз нараджувався з економом, котрих парубків повезти до прийому, а котрих ні, а ключниця Бондзинська продала у Станіславі дві фіри всячини, яку назносили їй зажурені батьки з села. Бо, правду кажучи, рішаючий голос у справі добору парубків мав ніхто другий, а вона.

Один тільки о. Рищинський не займався сими справами. Виїмкове становище пароха в австрійській державі давало йому змогу держатися осторонь усіх надій, побоювань, гараздів та клопотів простолюддя; і він вповні користав зі свойого привілею. Ні словечком не згадувалася на попівстві теперішня війна, ні гадки не було про майбутню, а співаючи «Тебе, Бога, хвалим», о. Рищинський з правила не знав, з якого-то приводу ординаріат наказує Богослуження. Зате друга річ впала на нього, ніби грім із ясного неба, і протягом години довела його до нервного розстрою. До Наталки приїхав богослов! Давній товариш, крилошанин з Юра, прислав його у Дитятин ненадійно, несподівано, і, наче бомба вибухла у редуті, все, що жило, втратило тямку.

Отець Рищинський дармо силкувався запанувати над зворушенням; воно так і кидалося в вічі всякому, хто бачив, як червоніло лице, дрожали губи та тряслися короткі грубі пальці старого.

– Єгомость з рекомендації його превелебності отця Т.? Так? О, тричі вітаю, тричі! Прошу у хату! Що ж, низькі пороги у простого попа, не пара каноніцьким салонам. Та все-таки чим хата багата… щирим серцем… тричі вітаю!

Богослов, сіроокий, білявий, гарний собою парубок, зрозумів, видко, як слід настрій господаря, бо поклонився, а навіть похилився до товстої руки о. Рищинського, ніби збирався її поцілувати, чим до решти завоював серце господаря.

– О, прошу не безпокоїтися моєю недостойною особою! – сказав найчистішою львівською польщиною. – Я ж так якби свій, бо привожу поклін від о. Т. зі св. Юра.

Увійшли до «салону», тобто у найбільшу кімнату, якої долівку вистелював ковер, а стільці та стіл були покриті червоним сукном. В куті стояла стара бержера, яку Наталка дістала була в дарунку від Анелі, а по вікнах у череп’яних глеках росло чимало гарно плеканих квітів на драбинках та прутиках. На стінах висіли у тонких, колись золочених, та вже почорнілих рамах всілякі мініатюри, шлюбні віночки отця Рищинського та його жінки і великий образ ченстоховської Богоматері, перед якою на довгому, у виді латинської букви «S» закривленому гакові висіла скляна оливна лампочка.

Отець Рищинський засів до малого столика у кутику кімнати, де була «файчарня», тобто поставник з цибухами, коробка з люльками, чимала, зі стеатиту різана ваза з тютюном і в’язанка тоненьких смерекових трісочок. Пан богослов Гриць Капустинський, чи, пак, Гжегож Капусціньскі, сів біля нього, й оба стали накладати люльки.

– У нас, панєдзєю, папір дорогий та й не легко його дістати. Книжок теж нема, то мусімо помагати собі трісками, – сказав отець Рищинський і гукнув за свічкою.

У сумежній кімнаті почувся ломіт, наче хтось пересував важку «виправну» скриню, а там у «салон» вточилася радше, чим увійшла, їмость зі свічкою в одній руці, а деревляним підносом у другій. На зеленій підставці ліхтаря лежали ножиці до обчімхування гнотика, а на ланцюжку висіла перетичка. Пані Рищинська поставила одно і друге на столику, а там, узявшись кінцями пальців за широченну спідницю, поклонилася гостеві так, що аж чепець дещо перекривився на гладко причесаній голові.

– Ах, що за гості! – заговорила найсолодшим голосом, на який могла здобутися. – Що за гості! Вибачайте, єгомость, що сейчас не принесла усього, що треба, але, знаєте, при великому господарстві людина не завсіди розпоряджає собою…

Вона поклала вагу на слово «великому», щоби висунути на перший план найважніший козир майбутньої гри.

– А де ж ділася Наталка? – спитав батько з нетерплячкою в голосі. – Хіба не може єймості заступити тут або там?

– О, вона в мене помічниця хоч куди! – хвалила мати. – Саме тому її й нема. Саме солить опеньки на тому боці.

– Ну, на сей раз звільніть її вже, пані. Ось гості маємо, а гість – перша особа в хаті! – рішив господар. – Хай принесе нам дечого прив’язати душу.

– Ох, я тямлю, я не забула! – закликала пані Рищинська. – Сейчас подам конфітури, воду…

– І жабу на зелено! Ха-ха-ха! Ви, єймость, гадаєте, що ми панєнки чи діти? Дайте кухлик запіканки, кусень визини, вудженими, масла. Ще заки обід буде, все добро мине!

– За годинку, панове! – усміхнулася попадя і вибігла підтюпцем із кімнати.

По хвилі з палаючим лицем увійшла у кімнату Наталка з підносом, на якому вершилися усі замовлені батьком наїдки. Богослов оком знатока обкинув кругло точену стать здорової, гарної дівчини, встав і з аттенцією поцілував її малу, теплу ручку. Здоровля, краса, сила так і промінювали з усієї появи дівчини й не могли не зробити вражіння на хлопцеві. Його лице аж поясніло від удоволення. З листів отця пароха, писаних до отця Т., виходило, що Наталка – се дівчина, якої одинокою прикметою є дукати, корови, коні та товстенька парохія у майбутньому. А тут бачив, що і без усього приданого ся чарівна особа стояла заходу навіть із боку «кончившого» богослова. Він замітно потеплів, розговорився.

– Бачу, що всечеснійший отець не тільки у вазонах квіти держать, а се чимала небезпека для мандрівного богослова.

– Ха-ха! – зареготався отець Рищинський, наливаючи горівку. – Так, се сам цвіт, та тільки без драбинки чи прутика. Проста дівчина, як тополя, а здорова, як «ридз». Ну, напиймося, а ти, дитинко, цокнися з нами!

– Дякую, не п’ю!

– А хай тебе Бог боронить, щоб ти пила. Ігі! Не пий, доню! Се погано, коли жінка п’є… Але випити чарку можеш сміло.

Пан Гжегож засміявся, стягнула і Наталка уста до усміху, але усміх випав кисло. Дівчина зрозуміла вмить, що зробила на молодцеві добре вражіння, і жах обхопив її всю. Як-то? Тепер, коли Анеля обіцяла…

Під першим-ліпшим предлогом вибігла з кімнати й оставила обох панів самих. Як тільки зачинилися за нею двері, оба глянули на себе, а світельця, які зайнялися в їх очах, та приязні усміхи сказали й без слів усе, що треба. Опісля розбалакалися довго й широко; на деревляному підносі швидко росла могилка попелу з люльок, у пляшці показалося дно. Коли їмость покликала обідати, веселе лице старого сказало й їй усе потрібне. Вона підсунулася до чоловіка і під час, коли пан Гжегож подивляв туалет панни, спитала півголосом:

– А щодо сього… ти знаєш… не зачіпали ви?

– Він і без мене все знає, – затер руки старий. – А впрочім, ми чимало балакали про вибачливість до молодечих вибриків та про стійність життєвого досвіду у майбутньої жінки. Хе-хе!

– Слава ж тобі, Господи!

За обідом пан Капусціньскі хвалив наїдки й напитки, говорив дотепи, не завсіди добірної якості, але зате дуже річеві, і висказував при нагоді свої погляди на життя, у яких виходило, що він бере його з боку холодного вирахування, а не романтичної екстази. Старому аж душа вся раділа від його слів.

– Бачите, єймость, бачиш, Наталко, як розумно балакають пан Гжегож. Ти тут у закутані ростеш, то всіляке й моториш, чого ні пришити, ні прилатати. У твоєї Анелі завсіди якісь Елоїзи, Емілі, Вертери, чорт знає що таке, а тут життя йде другим ходом. Аякже!

– Вертера читала не Анеля, а Гнат…

– Аякже, так, так! – загримів батько так, що гість не чув останнього слова зовсім.

– Годі, всечеснійший, гримати на молодь! – заступився за Наталку богослов. – Заки цвіт видасть плоди, пахне і пестриться. Яка ж йому догана?

– М-м… так-то так, але тямучий огородник теє…

Тут стара поняла, що час уставати від стола.

– Пан Гжегож з дороги, – заговорила, – втомлені, змаргані, і ось я проведу вас у кімнатку, де зможете припочити як слід.

– О, стільки заходу!

– Нічо, пане Гжегож, ви в нас, як свої, просимо, розгостіться!

Стрілою бігла Наталка у сад, як тільки відвернувся богослов, та ще швидше поскочив за нею батько й ухопив її повне рам’я, мов кліщами.

– Пожди, – сопів, – ти куда?

– У сад, пустіть, тату, болить! Чого вам?

– Постривай, кажу. Чи знаєш ти, що сей чоловік – се твій жених?

– Знаю, але він ще не освідчився.

– Саме тому я й за тобою побіг, бо ти завсіди любиш вистрихнути якусь авантуру, і то саме тоді, коли її найменше потреба. Отже, знай, що скільки цибухів у мене, всі…

– Цур та пек! – спаленіла дівчина. – Чи ви не розумієте, що любов – се не купно-продажа у жидівській крамниці?

– Значиться, ти його не хочеш? – з’їжився отець Рищинський, як когут, що збирається до наскоку на індика.

– Не хочу? Як же мені про се думати, коли не знаю, чи він завтра або післязавтра не попрощається з вами щиросердечно, приобіцяє свято вернутися за тиждень… і поминай як звали. Ви, тату, кажете, що мені всілякі дурниці по голові ходять, а пригадайте собі, скільки-то пляшок вина мусіла я з вашого приказу ось таким Гжегожам виносити у тарадайку буцімто на дорогу та щасливий поворот?

Слова сі прохолодили гнів батька, та він все-таки не уступав.

– А чому ж то вони не вертали? – хрипів. – Чому? Скажи!.. Тому, що ти дулася, як сич, намість строїти приязний писочок до кождого. Вони погадали собі, що краще хай хто другий терпить примхи панської «губернандки», а вони найдуть собі де-небудь покірну, слухняну жінку без клопоту… Тепер війна. Від тільки літ забирає клятий француз рік у рік десятки тисяч молодих людей, так що далі треба буде дівчатам потурчитись, а дочку зможе видати хіба князь.

Тут отець Рищинський важко переводив дух і сопів, наче міх. Глум засвітився у очах дочки.

– Не бійтеся, тату! Попів не кличуть! – не втерпіла.

– Так, але кличуть других. Сидять дочки урядовців, купців, шляхти. В попів, сама знаєш, дочок гальма, а поповичі тільки ті безпечні, що на теології. Другі кривавляться на боєвищах і гинуть не гірше хлопів чи міської сволочі у білих кабатах та під корпоральським буком. Тому ще раз кажу: держи сього, що маєш, руками й ногами, тобі уже двадцять літ. Господи! Твоя мати мала уже троє діточок у сьому віці.

– А де ж вони, сі діти? – злобно, спитала дівчина.

– Га, що ж, Бог не дав, повмирали!

– Так не журіться, тату! Я своїх дітей доховаю всіх, хотяй їх може буде й менше.

– Проси Бога, щоби вже раз – та під вінець, то й сама збагнеш, як-то легко виховувати діти, а пока докладай усіх сил, щоби вийти заміж. Нагоду маєш…

– Що ж! Чи маю йому кинутися на шию? – крикнула з пересердям дівчина.

– Т… те, буває й таке, та тут і сього не треба. Ся ваша теперішня мода дає хіба доволі нагод підійти молодяка. Воно не раз неможливо і старому остати холодним при ваших горсах, газах та голих плечах.

– Тьфу! Стидайся, тату, таке базікати! А впрочім, якщо так одягнуся, то сим його зовсім відстрашу, бо він погадає, що я модна паня, а йому такої не треба?

Лишила старого ні в сих, ні в тих і побігла у глибину саду. Зайшовши у куток, де серед густої бузини стояла лавочка, дівчина сіла і перш за все виплакалася. Вона ось уперше бачила себе зависимою від невмолимого, хотяй і неписаного закону-традиції попівських родів та відчувала, як дорого приходиться оплачувати всі користі, які плили з виїмково ста положення духовного стану в державі. Вона тямила, як-то раз, коли ще була підлітком, батько її та мати славили попівський побут, а батько особливо любив змальовувати всі його користі Гнатові й Орестові, щоби побудити їх до більших зусиль у школі.

«Ніякий стан, – казав тоді отець Рищинський, – не дає стільки независимості, гаразду, спокою та солодкого безділля, що наш. Священик у парохії – се другий дідич, бо і йому мусять мужики вислугуватися за церковні повинності. Управа грунту не коштує його зовсім, він тільки збирає плоди праці чорноробів. Ні більшої драчки, ні високого податку, ні кватирунку, ні бранки.

А якщо священик уміє жити з двором і у свій час принесе чолобитну дідичеві чи дідичці, примінюється до їх бажань та примх, так з сієї приязні більше йому буде користі, чим із власної праці. От хоч би право випасу яких десятьох волів у панському лісі – се маєток! Панові жменя трави не стоїть нічого, а священикові принесе такий випас придане для дочки або кошт виховання сина у школах.

Тому треба йти слідами предків, піддобрюватися, кому треба, то буде добре і панові, і попові, і їхнім нащадкам. Так бувало і так повинно бути завсіди. На сій системі виросли численні священичі роди в Галичині, опанували неподільно духовний стан, стали шляхтою серед схлопілого руського народу, а що за сим іде, мусять повинуватися і самі неписаним законам сього стану».

Такі слова чула Наталка не раз і не два з уст батька. Та небагато робила собі з них. Всі поуки матері, тіток, свояків мали той сам підклад, всі закиди, докори, лайки вказували на нього, як на божище, во ім’я якого падали на неслухняну дівчину терпкі, гіркі, злючі слова. Таких слів не сказав би і ворог ворогові, такого холоду, безпощадності, просто фанатизму годі було найти й між старозаконними жидами у відношенні до вихрестів. Проклін усім, що ломлять сю завітну згоду духовенства з правлячими кругами, а в’яжуть його з хлопом.

Проклін усім, що виломлюються з-під рішаючої влади рідні та її інтересів і сміють мати власну волю, почування, стремління. На сьому-то розсварився батько з Гнатом, з сього приводу розбилася зв’язь, яка зі самої природи річи мусіла нав’язатися у майбутньому між нею а ним. Тепер, навряд чи таке нав’язання ще можливе. Вправді, Анеля обіцяє всіляке, але чи щиро? Чи послухає ради Гнат?

Довго сиділа Наталка під бузиною, доки діймаючий холод при заході сонця не нагадав їй, що треба лагодити підвечірок для гостя. Ніколи ще, може, так нерадо не йшла вона до гостей. Ніколи не почувала себе так дуже жертвою попівських традицій, як ось тепер. Правда, пан Гриць Капустинський був гарним хлопцем, і се облегшувало чимало її судьбу, та все-таки під примусом і мід гірчицею задихає. Бо, всупереч усій традиції, одно не давало дівчині спокійно примінитися до родинних «конечностей», а саме: зовсім відмінне поняття про прикмети майбутнього її чоловіка.

Надто, бач, великий вплив мав на дівчину Гнат, щоби вона могла так швидко викинути зі серця усе те, чим жив він. Він був завсіди заступником погорджуваного хлопства, говорив хлопською мовою, чимало знав сказати про минувшину рутенів, а навіть раз читав книжку, писану зовсім по-нашому, без церковщини та тяжко зрозумілих, довженних слів, а таки чисто по-хлопськи. Він вважав, що духовник повинен стати учителем мужика, давати йому провід не тільки в церкві, але і так, дома, в полі, в хаті.

Батько сміявся з нього, потім злостився, кажучи, що навіть багаті польські пани нічого такого не роблять, а піп на доробку про таке й думати не повинен; але все-таки таке подобалося дівчині незвичайно. Вона, бач, виховалася була при дворі і розуміла знаменито, чим дишуть дідичі на людей не їхнього стану. Сю їх зневажливість, погорду, а навіть ненависть відчула вона не раз сама, а різниця уродження чомусь-то не промовляла їй до переконання. Вона була надто молода і мірила людей ще лиш імпульсом, а не рефлексією.

Та, проте, мимо сих усіх міркувань, споминів та жалів, Наталя ішла домів. Що ж, при вінчанні люди плачуть, хотяй по волі побираються.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 537 – 545.