20. Загибель Кшиського

Юліан Опільський

Почування, яке, наче вогнем, обхопило Гната, зродилося в ньому ще тоді, коли після повороту з Відня придивлявся Марії, спочиваючи над Вікном. Її буйна стать, повні та гармонійні форми, бездоганний рисунок лиця, еманація молодості і сили, яка йшла від її усієї появи, не могли остати без вражіння на здоровому молодцеві. Гнат привик, одначе, здавна поборювати успішно пориви крові, йому й на гадку не приходило скористати з нагоди й узяти красавицю по волі чи по неволі. Якийсь жах, ніби пошана для осоромленої поганцем жінки, гамував його. Та коли, наче на долоні, розкрилася перед ним уся велич посвяти, уся глибина матерньої душі, тоді мимохіть вирвалися в нього слова, що вона, як і він, самітні на світі, без зв’язі з другими людьми, позбавлені опори, наче саджениці екзотичних ростин, посаджені у строгому підсонні півночі.

Мимохіть насувалося порівняння: Анеля, Наталка; одна – вицвіт гнилого панського середовища, друга – виросла з чужого йому, у наживу задивленого духовного стану. Одна вмить скористала з нагоди й не завагалася пізвати його у країну насолоди, наче та тварина, що парується у весняному леготі з першим стрічним самчиком.

Друга теж добивалася його обійму, не дивлячись у майбутнє; застанову та сумніви оставляла йому. О, скільки вище стояла молода мати, яка жертвувала майно, щастя, себе саму для майбутнього дитини! Вона ось понесла себе у цілопальну жертву без вагання, без огляду на се, що їй самій було несповна двадцять літ. На саму гадку про се, що Кшиський міг був з місця прийняти великодушну жертву Марії, глуха лють опановувала його. Так, він любить Марію, а якщо буде треба, поганець за сю любов заплатить життям.

Після півночі пощезали яркі зорі на небозводі. Легкий подих західного вітру обтягнув його сірими мряками відлиги. Потепліло; з тихим шорохом полетів ожелест із гілляк та пнів, а сніговий пух став збиватися в однопільну м’яку, вогкаву паполому. Та рівночасно з-поза овиду вслід за мряками стали висуватися величезні чорні хмарюки, які ніччю виплоджує океан зі свойого бездонного грізного нутра на страхіття суходолу. Нагальний вогкий вітер пориває їх із-над нього, несе у світ та скидає на землю валявою сніговиці. Завірюха сліпить очі людей, заганяє у нори звірята, засипує ліси, ніби піском пустині, та обломлює надто густе гілля, а по селам вивершує кучугури, які сягають країв стріх.

Сим разом вітер зріс до сили урагану. Західні вікна хати занесло зовсім, а крізь прочі видко було, як грудки снігу пролітали стрілою рівнобіжно до землі. Чимало труду стояло обійти як слід худобу у стайні та розвести ватру. Вихор вганяв у кімнату клуби диму так, що треба було нагрівати хату ковальським вугіллям.

Вкінці наглий порив вихру зірвав частину даху з шіпчини, і все, що жило, кинулося рятувати останки. Нарівні з батьком та двома парубками мусів Гнат прикладати рук, щоби отвір забити драницями та пообтикати мохом.

Через весь день він ні слова не сказав у зв’язі з учорашньою розмовою. Дармо брався батько випитати сина про наміри. Гнат мовчав, бо і справді годі було йому з’ясувати собі так швидко своє нове становище супроти Марії. Що він любив її, се було певне, і то любив зовсім не так, як звичайно любляться молодяки під супровід місячної ночі та соловейкових пісень. Що брався усунути з її дороги всі перепони, се було теж ясне.

Але чи мав тільки присилувати Кшиського оженитися з Марією і признати дитину своєю, чи, може, сам посягнути по її руку, – се було зовсім неясне і непевне, а між тим одно виключало друге. Тим-то Гнат не міг сказати нічого ні батькові, ні Марії. Під вечір узяв пістолі, надів на вуха клепаню й пішов у двір.

Вітер надстав був дещо, так що можна було хоч удержатися на ногах, та, проте, віяв, як ніколи весною чи літом. Все-таки сила його поділилася, і головна струя плила раз одним, то знову другим боком села, то гнала серединою й вимітала чистенько шлях зі снігового пуху. Глухо гудів ліс, ніби громом розбурханого далекого моря, понуро свистіло галуззя придорожніх дерев.

Ні живого духа не видко було на шляху, ні одне віконце не світилося в селі. Усе позатикано, подушками, кожухами, шматами, або і сам сніг позасипував їх грубим шаром вогких, липких грудок. Церква на горбочку зливалася з липами, які стояли довкола неї, у одну велетенську масу. З-поза густого серпанку ненастанно падучих платочків вершилася вона, ніби якась гора-велетень, а тополі скидалися на острі шпилі готицького храму, який дрімає у півтіни вечора.

І не глянувши, перейшов Гнат попри попівство, на якому позамикано ставні, а ворота підперто колом, щоби не виломив саме проти них віючий вітер. Також біля огорожі та воріт двора навіяна маса снігу не давала приступу зовсім, і Гнат по груди мусів пірнути у білу вогку масу, заки добився до фіртки. З трудом пробирався далі, гукаючи на службу. Ніхто не виходив, одначе, назустріч, тільки свист вихру і шум тополь та смерек відповідав йому та ковтав у себе слабий згук людського голосу.

Аж зупинився на веранді перед входовими дверми і вже підіймав руку, щоби застукати, коли нагло погадав собі, що хто йде на лови, сей не полохає звірини зразу, а щойно опісля. Тому обійшов двір і по хвилі стояв уже в будуарі, тому самому, де так недавно мав розмову з Анелею. Сим разом не було тут, одначе, нікого, але і тепер чути було з-поза дверей голос. Хвильку наслухував Гнат і швидко розрізнив голоси Стася і Анелі, а врешті і його, того самого, кого бажав бачити.

З тріском розпахнув двері й увійшов у кімнату напругим вояцьким кроком.

– Добрий вечір панству! – сказав грімко. – А де-то пан Кшиський?

В один голос закричали всі присутні, а було їх троє. Пан Кшиський стояв біля дверей, перед ним Стах Венявський, а Анеля сиділа на канапі за столом.

– Добрий вечір! – повторив, здіймаючи засніжену клепаню. – Вибачайте мені, що не впору приходжу, але гадаю, що набув собі на се право…

– Ох, без сумніву, без сумніву! – поспішив впевнити Стах.

Він збілів, як крейда, і дармо силкувався опанувати сліпий страх, який огортав його при виді тої самої людини, що сказала йому там у лісі, як суддя злочинцеві: «В виду сього рішаюся пустити вас на волю»… Без руху сиділа також Анеля. Факт, що Гнат увійшов через її будуар, давав усім знати, що він добре знає дорогу сюди. Се було несмачне і злостило її, але цікавість перемогла, і вона пильно стежила за ходом дії, що розгравалася на її очах.

Один пан Кшиський не втратив «резону» і, надіючися найти у Гнатові союзника; хоч би і силуваного, відповів свобідно:

– Ось я тут, пане Бибельський, і саме при інтересній розправі, яка обходить і вас. Я, як знаєте…

– Так, знаю. Ви хочете від панів Венявських дукатів і, очевидно, мали на се право, бо були сподіваним зятем пана Венявського старшого. Тепер, коли ваші обставини змінилися, гадаю, що ви втратили на се право. Я приходжу саме сю справу роз’яснити, бо бачу, що тут ніхто не має потрібного хисту, щоби розв’язати сей гордіїв вузол.

– Я втратив право? Як-от? Куди? Чому? – поп’ятився Кшиський. – Напротив, я набув ще більше право на майно, про яке йде річ, бо дізнався точно про всі його жерела… зі самого жерела, бо від вас.

– Саме про се хочу говорити! Марія, яку ви колись увели й кинули, ставши дідичкою чималого майна, бажає купити собі ваше ім’я для дитини, яке є плодом ваших зносин. Ви, як чоловік честі, обов’язаний вчинити се, чого вона хоче, а як зруйнований маєтково, мусите згодитися на її проект, щоби урятувати від загибелі себе. Тепер я, як опікун пані Марії, приходжу до вас з третім аргументом. Ось він! – Тут поклав на стіл два набиті пістолі. – Один вам, другий мені! – додав.

Настала мовчанка. З острахом відступився Стах до дверей будуара, Анеля встала й, опираючись на стіл, вдивлялася в лице Кшиського. З піднесеною головою стояв Гнат серед кімнати, ніби полководець перед битвою, а його геройська стать різко відбивала від худощавих осіб обох панів. Пан Кшиський кліпав очами якийсь час, наче у сонце глянув, а там знову його звичайний старечий усміх розпусника завітав на його уста.

– Не забувайте, пане Бибельський, що ми не в снігах Росії, тільки дві милі від міста, а чотири – від циркулу, не забувайте, що я не сам та що у вас нема сили примусити мене до двобою. Ви не здібні дати сатисфакцію чоловікові честі, раз ви покриваєте злочини других мовчанкою. Видко, ви партиципували у зисках мойого «недошлого» шурина. Ха-ха!

– Смійтеся далі, пане Кшиський! – заговорив хрипло Гнат, на вид спокійний, та блідий, як стіна, від несказанної, скаженої люті. – Смійтеся до трьох. Раз, два…

Тут витягнув руку з пістолем просто в голову Кшиського.

Сміх закінчився нагло ніби гикненням, а там і зверещав Кшиський на все горло:

– Стій, не стріляй! Послухай мене!

– Слухаю!

– Бачите, пане Бибельський, треба завсіди подумати, що застрілити людину – се кримінал.

– За самогубство нема кого карати криміналом! – тихо, але виразно сказала Анеля і, взявши з рук Гната пістоль, стала приглядатися рисункам на срібній оправі ручки.

– Як-то? – спитав блідими устами та замираючим голосом Кшиський.

– Як? Звісно як! Не я стану свідчити, що ти погиб не з власної руки! – закликав Стах.

Він нагло зрозумів, до чого гне його сестричка, і вмить доспіла у нього гадка: не пустити Кшиського живим з дитятинського двора.

Підійшов до сестри і шепнув їй щось до уха.

Тим часом Гнат зневажливо махнув рукою.

– Се байдуже! – заперечив. – Я сам зголосився б у суді, бо ніколи не стидаюся сього, що роблю, хоч би мав за се й поплатитися життям. Та тут іде річ про Марію…

– Ох, пане! – поспішив заявити Кшиський. – Про неї подбав я вже, що краще годі. У торговлі її батька був свойого часу диспонент, який поміг був мені раз… та се неважне. Він знає її і вже раз казав, що радо перейме на себе тягар мішка бл. пам’яті купця Федоровича враз із його внучкою. Та старий і його, і її прогнав із хати. Тепер… Порозумійте мене, добродію! Чи ви проміняли би отсю кралю на якусь там покритку? Се смішне! Я шляхтич з антенатів – і така собі міщаночка, фі! Ce quelque chose d’impossible. Vous voyez…

– Не цвенькайте по-французьки, пане, бо воно в ваших устах звучить, як собачий лай! – врубав Гнат. – Ваші плани мене зовсім не обходять. Я домагаюся від вас експіяції злочину, а якщо її не діждуся, то позиваю вас перед дуло! Якщо ви не захочете станути до двобою, то стрілю вам в лоб, як скаженій собаці. Поняли?

– Послухай, Стасю, пана Бибельського. Він добре тобі радить, – з диявольським глумом дораджувала Анеля. – Ти знаєш, що я такого здохляка не хочу…

– Ба, мусиш! – гримнув Кшиський, який у сю мить з’ясував собі, що висовгується йому з рук і Анеля, і її придане. Його вхопила пасія.

– Мусиш ти, коханє, не я! – закпила між тим Анеля.

– Я? Ха-ха-ха! Певно, дорожче мені життя від свободи, се правда, але не забудь, що такою ціною окуплене життя стане прокльоном твойого! Гадаєш, що я виречуся своїх грошей задля примхи якогось там опікуна? Ні, я лишу йому і свою славетну жінку, і дитину, а ти і гроші мусять-таки бути моїми. Одно моє слово, а всі ви, скільки вас є тут, з мотузком на шиї…

Не скінчив. Наглий гук вистрілу та клуб вонючого диму наповнив кімнату, і з ломотом звалився Кшиський на долівку.

– Що ви зробили, пані? – кинувся до Анелі Гнат.

– Убила злодія! – була спокійна відповідь. – Злодія, який грозив погубою не тільки мені, але й вам.

– Мені? Чому? Я ж бажав, прецінь… – начав Гнат, але замовк і безрадно заложив руки.

Анеля, сміючись, махала руками, наче зацитькувала його, а там і сказала одно слово: Марія!..

Гнат відвернувся і прикляк біля Кшиського, та сей не давав уже признаків життя. Дивним дивом куля попала в само серце, так що навіть крові не було на долівці. Справді, Марія мала на світі уже тільки його…

– Я завсіди казав, що пан Кшиський має перед собою тільки одну альтернативу: багате подружжя або кулю в лоб. Все-таки шкода, що молодий чоловік скінчив так трагічно. Брр! Не бажав би я такої смерті!

Гнат підняв голову. Над ним стояв молодий Венявський зі збиточним усміхом на устах. У сусідній кімнаті Анеля розказувала схвильованим, істеричним голосом батькові, як-то вони троє, сидячи в будуарі, почули вистріл, а ось і найшли Кшиського мертвим.

Надворі між тим втихла буря, та сніг не уставав…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 575 – 580.