1. Вступ

Анатолій Свидницький

Колись я мав щастя жити лице в лице з простим людом українським – колись і я був щасливий! Як згадаю, що минуло, здається, тоді й сонце не так світило і не так сходило, а якось краще, і місяць не такий був – тепер наче мізерніший, наче замлів, і небо чистіше видавалось, і зорі ясніші – а люди! то янголи проти того, що довелося спізнати… Здається, все перемінилось; а воно все однакове, мабуть; лише я перемінився, життя хроном стало, то здається, що й світ не такий!.. і люди поінакшіли.

Тоді ніхто не лукавив зі мною, бо [і] я ні з ким не міг. І всі бачили, що я іще дитина, і були зо мною, як єсть, не підробляючись, не маскуючись. І паняночки-щебетушечки було поз’їжджаються та цоконять-цоконять, та регочуться, не зважають, що хлопець був у хаті, – та такі добренькі видавалися, такі щирі душі!.. А я вірив і з такими солоденькими сподіванками на добро та на правду пускався у світ!..

Літ скілька назад, як опала полуда, а я заплакав би, щоб сльози давно не висохли, що не можна вернутись назад і сісти на припічку в одній сорочині та по-дитячи слухати, як люди проміж себе гуторять, не зважаючи, що я там, а як розказують про опирів, відьом тощо та про всякі другі дива дивнії – чуда чуднії!

Перебираючи життя прошле, не маю на чім стати і відпочити – чорно та й чорно; аж як поминеш школи – богдай би мене мати лучче була під серцем приспала, аніж мали ще маленького в монаські руки віддавати! Із’їли вони літа мої! І моє здоров’я! А як по той бік школів наче полянка невеличка, а кругом болото, трясовина… Да й там мізерне щастя: тільки й добра, що мав волю тим життям жити, яке було по душі, що кипіло навкруги.

Не ганяв мене батько з-межи хлопців киякою, не чубила мати за мужицьку мову, не тер, не м’яв, як швець шкуру, продайдуша-німець, машкара довгов’яза та довгобраза! Та й тільки ж те! Може, кому смішно, може, кому дивно! а мені любо спогадати, як сидиш було у пекарні – ні няньок, ні мамок! На запічку пір’я деруть, серед хати солом’яник плететься, коло порога дівчина посуду (там начиння) миє, а друга галить з-за кужіля абощо: «Скорій-бо, Югино! – (Ївга) чи як там, – мий, та казки послухаєм!»

І почнеться казка абощо. Все стихло, лиш там солома тріщить, там, чути, прядиво рветься, як пряха смиче, та пір’я озивається, немовби проситься: «То не деріть мене! бо не трудно зопсувати, а чи складеш назад як було?! Сміюся було, як і ті сміються, і плачемо разом, і зо страху було в одну купу всі тиснемося і боязко поглядаєм то на вікна, то на двері, чи не йде страх – чи не йде опир. І за плечі немовби й справді що лапає рукою мохнатою і мороз подирає по шкурі. Сміливіший боягуз і крикне: «Ага!» Перехреститься баба, ахнуть дівчата і я за гуртом – і в грудях похолоне, і так заб’ється серденько, як уже не биться йому по гроб жизні, повік-віка…

«Та ну-бо, Іване! – чи там Семене, чи як, – не лякайся!» – озветься котре, а друге: «Мовчи – не перебивай. Нехай доказують», – чи доказує! – І знов стихне, лиш одного чути, і знов усі душі в один узлик зв’язані, на одну струнку натягнуті.

І сміються було з мене, що я жду, поки не вкипить долото чи сокира, що там для мене на вечерю вариться. Іноді бувало нишком і ганчірку причеплять до сорочки та й дурять, що спати лягають, – аби я пройшовся з хвостом – і нічого не помагало – я все своє та й своє! Іноді бувало кажуть, що вони на моїм місці давно спали б як побиті, а мене то й сон не бере.

Щаслива пора була! І я був щасливий, як, не зважаючи на мене, могли говорити і робити хто що хтів. Кожне словечко того часу незабутого глибоко запало мені в душу, пройшло всю мою постать, то, мабуть, і до гробу серце моє не випахається… То для мене школа правди і любові!.. На той світ душа перейде, то коли й там, як і тут, то й там хахлом подражняться, бо й там не відцураюсь козацької та бурлацької пісні!.. Скажу:

«Може, в вас такої не чували, може, вам докучило все одно та й одно? Дайте лишень нової втну: про степи, про Запорожжя… про ті діти, що як квіти цвіли-процвітали; про ту волю, що на полі сонце забувала, ой то росла-розросталась – неба досягала; про той місяць срібно-злотий, як в Дніпрі купався; про козака-чорнобровця, як вірне кохався; як дівочі карі очі слізьми запливали, як козака край байрака в степу поховали.

Товариство – товариша в китайку обвили і могилу насипали і хрест становили, щоб прохожий, проїжджачий – хто могилу, хрест зобачить, ізняв шапку й помолився за козацьку вільну душу, що за волю, за спокій ні собі, ні другим, ні в полі, ні дома не давали спокою – під землею ворога вишукували! І тут в землі білі кості лежать – схоронили, і над ними хрест високий, – висока могила…»

Заспіваю, помолюся, піду аж до бога і самого запитаю: «Чого терном заросла битая дорога?»

О! Вечори-вечори! Уже вам до мене не вертатися… Довгі ви зимою, але ж і довго вас пам’ятатиму! Виховали ви мене, виняньчили, робіть тепер своє діло уже з другими. Та долі їм дайте більше, як мені; бо без долі тяжко жити, і без сліз вас не спогадаєш, як нема талану. Ції-то вечори показали мені всю добру душу простого люду невинного, і я полюбив їх всією простотою чистої душі младенчеської, як могло невинне серце дитяче!

Дякуючи тим вечорам, я без жодної праці завладів тим, над чим тепер прийшло б ся добре попотупкати, хтівши зібрати що-небудь. Різні спадки стародавнини, що старші від самого Києва, що пережили все – все пережили, що було, що минуло і чому вже не вертатись – різні примхи, забобони, примхливії оповідання тощо, що мимо них промигнула не одна сотня поколінь, достались мені, кажу, без жодної праці.

То нехай же не гниють більше під сподом; може, знайдеться хтось такий, що й мені подякує, як я уже дякую тим, від кого сам почув, може, і це зацвіле, заплісніле комусь знадобиться. Може, іще хто, прочитавши ці остатки буванобіжжя, подивує зо мною, як-таки за стільки літ, при таких бучах, не загибли вони, не пропали, не очистилась від них наша віра православна, не сполоскалась тою кров’ю, що не раз річками текла по всій Україні! Лягло кістьми стільки люду щирого, щиро обороняючи благочестіє, і так щиро віруючи в діла і безділля, з-предку-віку християнством заборонені! Тільки десь-не-десь бачиш слід, що в це вірить християнин, а не магометан або хто.

Хвалити бога, що нас обчищали невмілими руками! На що ще Нестор нападається, і досі в народі задержалося: так же по іскрах угадують, так же бояться, щоб піп дороги не перейшов і друге і друге. Тільки, що тут не для цього місце, то і зоставлю теє до другого, може, часу, а тепер буде про відьом тощо – примхи будуть, а забобони лиш деякі, що просто йдуть до діла. Може, колись іншим часом і те докупи зведу – не знаю.

Примітки

На що ще Нестор нападається… – йдеться про виступи давньоруського письменника і літописця Нестора (p. нар. невід. – пом. після 1113) в «Повести временных лет» проти схильності окремих русичів до старих, язичницьких звичаїв і їх небажання слідувати християнським обрядам.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 412 – 414.