7. Чарівниці

Анатолій Свидницький

Відьма і чарівниця – зовсім друге діло, хоча й відьма може бути і чарівницею, а чарівниця відьмою. Тоді вже буде зіллями чарувати, а інша то й з чортами знається. Чарівниця може й так підробити, що чоловік вовком станс абощо (вовкулак не через себе – буде другим разом); або й так порадить, що полюбить тебе, хто захочеш, і бог знгє звідкіля принесе тобі, кого захочеш тощо. Це все чарівниче діло.

Розказують, що йшла валка чумаків; дивляться – чоловік летить, високо-високо! Чуть пізнати, що то чоловік – розклав руки і ноги і голос доходить, що кричить: «Води… води!» – пити, значиться, просить. Між чумаками був один, що знався на речах, та й каже:

– Оце, браття, мабуть до жінки або до коханки прямцює. Спинити б його, може?

– Спиніть! Спиніть, дядьку! – почала прохать вся валка. Той послухав і виймає ніж складаний із кишені, що кілька літ разом з паскою святився; розклав його та й помалесеньку спускає до землі насторч. А той і собі почав спускатися. Як той довів ніж до самої землі і заткав у землю, цей і сів і насамперед попрохав пити. Напився, попоїв сухарів; тоді його і давай розпитувати чумаки, куди він летить.

– А хто ж, – каже, – його знає! Скільки примічаю, то надісь, додому. Мабуть, – каже, – жінка так приробила, бо сама ледач-нероба, та й сварлива, а я покинув і втік; то їй треба робітника, а вона й послала чорта за мною. Таж і чарівниця коло нас живе недалеко.

– Коли так! – озвавсь той чумак, – то підожди ж! Скидай штани! – і гукнув на хлопців: – До роботи!

…Може хто скривиться на мене, що такі речі виписую! Та що ж робити?! Я пишу не для білоручок, а для науки, то хочу не хочу повинен виставити все, як мені розказували… А вам, пане чительнику, скажу: «Не любо, відвернись, а на діло не кривись» – як люди приповідають.

Але ж бо тут і справді таке наступає, що при нім і в корчмі кажуть: «Простіть за слово», то й закінчу, що як той чумак вийняв ніж із землі, штани знялись і полетіли, а чоловік зостався. Так добрі люди не дали наново примандрувать до жінки! Щоб у другий раз не прийшлось полетіти, той чумак каже йому:

«Біжи тепер до лісу та пошукай такої деревини, що при корені одно, потім розрослося надвоє – два конорі стало з одного дерева, а далі й ті обидва ізнов зрослися докупи, то під тим зросленим місцем діра зосталась. То крізь ту діру пролізь. А перше обійди дерево кругом. Як зробиш так, – каже, – то чортяка долетить до дерева та й далі не зможе йти за тобою слідом і вернеться та й скаже, що не в силах. От і гулятимеш сміливо, де захочеш!..»

Та й ті поїхали, а той пішов до лісу.

Ця деревина повинна зростись або від того, що один конор на другий похилився абощо, а не то, що гуля на одному наросла та й аж до другого приросте, або, що сук до сука простятся – це не то! Тут повинно бути зрощення настояще, що зростається здорове і конор до конора самим тілом приросте.

Чув я ще оповідання про шевця, що замість себе пустив камінь. Це було таким способом, що він уже сподівався, що полетить; той, як виходив надвір, все камінь на голові носив, завбільшки як голова. Одного разу чорт і вхопив той камінь з голови і поніс, а швець зостався.

Не все воно так і трапляється, що чоловіка спинять й не пустять далі; більше – то долітає, куди наставився. Бо хоч будь-хто може його тим ножем зостановити, та не вміючи до кінця довести, мусить пустити, бо того пече коло серця, каже, як вогнем. Хто спинить, дасть пити й їсти, як може той їсти, бо не завсіди може, та й хай летить з богом…

З-поміж всіх оповідань, що знаю на цей раз, скажу лиш про одно, що мені одна жінка в Києві вже розказувала. Каже, нібито через Київ один летів і на хрест зачепився на Михайлівському м. Повисів трохи, разів зо два крикнув: «Рятуйте!» Та й далі полетів на Полісся. «А Полісся, – додала вона, – сама чарівнича сторона».

Щоб цілком принесло, чи лиш на знак що-небудь, – залежить від того, хто забагає, щоб принесло. Як хто нерозторопний, – як найбільше дівчата, – влопається по вуха і просить баби, лементує, хоч на пам’ятку що нехай принесе, щоб мала по чім хоч згадувати; то чорт і принесе на пам’ятку ногу, чи руку, чи голову, бо в такім разі нестиме при самій землі, не зважаючи, що то по дорозі: ліс – не ліс, скали – не скали, йому все одно: і рознесе по шматку. А що в руках зостанеться, те на знак і принесе. А як попросити – нехай живого принесе, то вхопить його і зразу так вгору піднесе, що й орел вище не вилетить, і помине всі ліси і скали – все помине і принесе цілого, тільки голодом заморить та жадобою, що пити нічого.

Друге, в чім чарівниця може помогти, то любощі: так зробить, що кого схочеш, той і покохає. В цім ділі, кажуть, можна і без чарівниці обійтись, треба тільки зловити лилика (кажан). Зловивши, взяти в новий горщик, новою покришкою накрити і принести до комашні та й, знявши покришку, покласти в ту комашню горщик з лиликом догори дном, а самому втікати після якнайхутче, щоб не чути, як він пікатиме, бо як почуєш, то оглухнеш.

Через кілька днів (у бург[ар] 40 днів), чи що, опісля прийти до того місця. Комашня тим часом заїсть лилика, кажана кажучи, і кісточки обглодає. Між тими кісточками єсть вилка і грабельки – це і взяти. Тоді, як хочеш, щоб хто тебе полюбив, то тими грабельками і пригорни його до себе стиха, як сидітимеш коло його абощо, і він так вчепиться до тебе, що й проходу не дасть – хвостом волочитиметься за тобою.

А знов як хочеш, щоб відчепився, то стиха тими вилками відтруть від себе – і відчепиться. Бургари кажуть, що попереду треба того кажана червонцем зарізати, а після вже нести на комашню в корзині. І по-їх, всі кісточки потрібні, і баби-магйосниці продають нишком ті кісточки дівчатам. Також як буває, що спаровані воли дуже не любляться, то бургари засушують кажана, червонцем зарізаного, і труть його, після тієї мучкй примішують їм у пашу.

Назад тому літ, певне, з двадцять буде, я знав одну дівчину – може, вона іще жива, а може, й кісток з неї вже нема, хто її знає, – що для любощів таку штуку робила. Нового четверга поночі пішла до криниці, набрала води, стала проти місяця і вмилася над відром від голови до ніг. Після вбралась і ту воду принесла додому туди, де хотіла почарувати, і вилила в діжку. Не знаю, кого саме вона думала почарувати: чи хазяїна – вона була за наймичку в одного чоловіка, – чи хазяйку, – ця була страх рівнива і все було на неї свариться і рівняє до неї свого чоловіка. Та не вдалося їй, небозі, щоб сказати, чи помічне це діло справді, бо хазяйка підгледіла. Що вже далі було, то самі знаєте, як по селах розправляються. А ту воду вилляли зараз.

Як вдатись до чарівниці, то вона часом дає чогось тобі у страву примішати, часом питає, як той чи та зветься, і потребує волосся з того парубка, чи що. Це ж саме роблять вони, як котрій дівці забагнеться заміж. Або як мамі забаглось, щоб дочку якнайскоріше з хати випхати, то і вдається до чарівниці.

Найбільше дівчата, а ще котра вже підтоптана або чується по собі, що хтось луччий від них є, а то, щоб не довго панувать на батьківськім хлібі, чи що, кожної жебрачки перепитує… Як потрапить на свою, та й порадить. І часами, мовляв я, то се, то те, і зілля дасть, а часом – то зовсім друге діло: так прираїть, що аж волос в’яне слухати.

Примітки

…зачепився на Михайлівському. – йдеться про Михайлівський собор у Києві, побудований в 1108 р.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 445 – 447.