2. Опирі

Анатолій Свидницький

Все, що я чув про відьом, про опирів, сходиться в одно що відьми й опирі єсть родимі і вчені. Тим-то я і звів ix докупи, що вони ув цім ділі сходяться, аби не говорити одно по кілька раз. Родимі опирі і відьми з хвостом – як палець, кажуть, стирчить хвостик на самім купрі.

Як бере шмаття [Чи не ходили наші, як і черкеси, в сорочках, аж доки не порветься, не скидаючи, коли зветься шмаття – шматки, наче рубці, або хвантя, тож наче шматки, які, що аж висить, подерлися. – А. С.] на себе абощо, то треба роздягтися до голого, то того хвостика не видно – втягає в шкуру; тільки вже як купається, то не може заховать – так і кивається по воді, як борозник. Найлучче видно його, як ті пливають, бо тоді він наверх води виставляється.

Родимі не так страшні, як вчені, – той не винен, що під такою планетою родився, а вчені, то вже самі захотіли, і, кажуть, на них така планета надходить, то не витерпить – не може витерпіти, щоб не зробити кому якогось лиха. (Під це останнє підходить і вовкулак (оборотень), що така планета на його надходить, то вже мусить вовком перекинутись і бігти.)

Щоб пізнати, чи то відьма, чи що, чи добра людина, беруть навпоперек мотузом і пускають на воду – топлять, як це зветься між людом. Коли добра душа, чиста, то впірне, а коли ні, то так і плюскається поверх води – саму голову токмачить, бо встидно; та нічого не вдіє – голова і ноги будуть в воді, а середина все зверху, хіба камінь прив’язати, то аж тоді піде на дно.

Я сам мало-мало що цього вже року не був свідком, як в однім селі купали відьом та опирів – кількома днями тільки спізнився. Найбільше допікає, що відьми дощ запродують (з уст люду). Як посуха, то громада вже й гуде на відьом, що дощ запродали, і нишком змовляться та й коли-небудь у велике свято, як все село в церкві, переступлять дорогу, щоб ніхто не втік, і ловлять, про кого недобра чутка ходить, та й і топлять. Так візьмуть навпоперек, наче поясом, і пускають на воду з кручі де, чи з містка, чи з греблі – яка де вода і звідки зручніше мочати.

Тут і виявиться, що в кому кипить – інше і само признається. Як родиме, то пускають, а як вчене, то б’ють – само признається. На другий, на третій день і піллє дощ, як з луба; так було і цього року. Літ з десять абощо назад в однім селі на Поділлі одну бабу і втопили, не хотячи, на Богу, як відьом купали. Кажуть, чиста душа була, бо як спустили на воду, вона і не плюснулась, і не потопала – пішла, як сокира, на дно. «Чиста! чиста!» – загула громада і зараз же таки витягли, а вона й нежива. Що дива виробляли! І трясли, і відтирали – таки не помоглося. Так і поховали, що не ожила.

Опирі, кажуть, до запродування дощу не належать, але де вони є, то так дощ не може йти – і їх купають, Щоб дощ пішов. Як купали цього року, то знайшовся такий, що признався. Я, каже, не винен, бо я родимий – так і вродився.

Водиться на Поділлі празник – росалі; його обходять на перший день петрівки на степку. Це зветься жіноче – бабське – свято, і з чоловіків там ніхто не буває, де його обходять. То на росалі жінки самі купаються, не роздягаючись, і кого спіймають, також зо всім у воду тащать; як єсть, так і вкинуть – одягненого, взутого, щоб дощ ішов [Тут же сказати, що люди вимовляють не русалка, а росалка, що від роси походить, а не від русий, руський. – А. С.].

Опирі тільки по смерті шкідливі – страшні, а за життя, як і всі люди – нікому нічого не винен. По смерті опир ходить попід вікна і лоскоче в носі, де світло горить в хаті дуже допізна. Як хто сидить сам у хаті, то затикає вікна, щоб вогню на двір не видно було, бо опиря привабить. Як залоскоче в носі, закрутить, то чоловік і чхне. Як нікому сказати «здоров» або хоч є кому, да не скаже, то сам собі скаже; бо як ні, то піллється кров з носа і вмреш. Це зветься потяв або підкосив опир.

Як же скажеш чи почуєш «здоров», то тут примха двоїться: одні кажуть, що опир прахом стане. Мабуть, це тичеться до його тіла, що в гробі лежить – не гниє. А другі кажуть, що йде під другу хату і там уже лоскоче в носі. Ще кажуть, що опир кров ссе з чоловіка, та я не знаю, чи це то ж саме, що кров носом піллється, чи що друге.

Знаю тільки, що з кого опир кров виссе, той до дня не діжде; більш всього, що його застануть уже неживим, як надосвіток встають, і такий чоловік по смерті не жовтий, як всі люди, а білий буде. Єсть також оповідання, що опирі, ходячи попід хати, позирають на вікна, чи нема вогню в хаті; і як нема, то аж тоді починає ссати кров. Мабуть, чи не набіляє це про двоякість опирів: що одні не боялися вогню – світла – і ті в носі лоскотали, щоб чхати, а другі боялись і з сонного чоловіка ссали кров.

Ув бургарів єсть також опир і зветься вампір, вапір, лепір. Кожен умерлий стає тим лепірем, як через його, коли ще він в хаті лежить, перескочить кішка. А ложать у їх вмерців просто на землі серед хати або наче на столі, але все-таки серед хати, то вже й примічають, чи не перескочить кішка. По-бургарському лепірі також і кров ссуть з чоловіка. Родимий опир у бургар ще за життя капостить. Кажуть вони, що тіло лежить, де ліг спати, а душа шатає попід хати.

Отож і розказують, що жінка якась мала чоловіка опиря і не знала, що він опир. Але як вночі колись, хотячи чи не хотячи, приторкнулась до його, а він лежить, як дуб, і холодний зовсім; а передоднем і потеплів і ожив.

Стала вона примічати та й зауважила, що він таки частенько вночі зовсім неживий і тільки передоднем ожива. От і питає в сусіди, )що б воно таке значилося? А ті й кажуть, що він лепір і що у них різні дива витворяються. Злякалась вона, небога, і поради попросила, а ті й прираїли: як ляже спати, кажуть, а ти примічай й оберни його на полу головою в ноги, а ногами в голови; то душа, як вернеться додому і захоче ввійти в тіло, то не знайде рота і так зостанеться.

Так вона й зробила. Він заснув, а душа і вийшла з тіла та й пішла попід вікна; а вона й обернула тіло, як баби казали, і чоловік уже більше не вставав. (Чув від самих бургар у Києві.)

В старовину бувало в нас, як дознається громада, що вже опир ходить по селі, зараз і йдуть до попа та до церкви, забирають корогви і так з процесією йдуть на цвинтар [Цвинтар або цминтар. Я придержався тут мови правобіцької: там вживається кладовище для турків, татар, для жидів – окописько або окопище і для хрещених – тільки цвинтар чи цминтар. – А. С.]; відкопують його, а він і лежить ниці. Тоді обернуть його горіниці, як годиться, і піп щось править.

Як відправа відійде, тоді заб’ють опиреві в груди осиковий кіл і так землею привернуть. Кажуть, було кров різана тече з тіла, як кіл забивати. Коли це не поможе, то ізнов бувало відкопують, відрізують голову і кладуть її в ногах в домовині, щоб не достав руками навлежачки, а як достане, то таки буде ходити і ту голову свою носити, – як в руках і кидає нею в людей, кого на вулиці здибле. Тоді вже треба до баби вдаватись, – як баба не поможе, то нічого не поможе, аж сам хіба перестане.

Як трапиться, що опир кого підотне, то той уже буде йому замість коня – опир їздить ним попід вікна до самих півнів досвітчаних, а після іде на цвинтар, лягає в гріб і лежить аж до ночі, а там ізнов встане та й їздить. Як нікого не підотне, то вмерлий опир на живому їздить. Ще й тепер де-де можна бачити осиковий кіл на гробі в головах, іноді навіть і свіжий, тільки тепер уже не відкопують опиря, а так просто б’ють в гріб – в землю – попи, значиться, не такі настали, щоб послухати громади, як перше бувало.

Тут можна сказати і про вмерців загалом, бо думаю огласити скілька оповідань і про них. Як ходить вмерлець, то і йому забивали осиковий кіл в груди, а тепер забивають в гріб в головах. А то ще роблять осикові хрести на вікнах – прибивають довгі осикові поліна наохрест на кожнім вікні в тій хаті, куди вмерлець ходить, а двері на ніч намазують дьогтем та часником. Що ще роблять – виявиться з оповідань.

Опир і вмерлець, що ходить, – не все одно: то нечиста сила, а це що іншого, да про вмерців буде іншим часом, а тут лиш про опирів.

Примітки

Вовкулаки – за віруваннями українців, чаклуни, які вміли обертатися у вовків, або люди, за різні провини перетворені чаклунами на вовків. Вовкулаки нібито жили в лісах і душили худобу.

У листі до П. Єфименка (серпень 1862 р.) А. Свидницький вказував, що підготував для «Черниговского листка» оповідання про вовкулаку:

«В цім оповіданні жінка чоловіка робе вовком, опісля вудвудом, а він її, згодивши, коровою зробив, а її коханого волом. Славна штука – се оповідання».

Щоб пізнати, чи то відьма, чи що, чи добра людина… топлять… – Переконання в тому, що купання у воді нібито виявляє відьом і чарівників, грунтувалось на вірі у святість води, її очищувальну силу. Про цей пережиток язичницького і християнського обрядів див.: Гнатюк В. Купання і палення відьм у Галичині. Львів, б. р., с. 12.

Водиться на Поділлі празник – росалі… – народне свято (по-іншому розигри), яке належало до купальської обрядності й зберігало в собі залишки давнього язичницького обряду русалій. Обряди в цей день пов’язані із «поминками залежних покійників, і, зокрема, нехрещених дітей і втоплениць» [Токарев С. А. Религиозные верования восточнославянских народов XIX – начала XX вв. М., 1957, с. 94].

Русалі (Свидницький у пізніших статтях форму «росалії» не вживає) на Поділлі збігалися із християнським святом Петра і Павла (29 червня за ст. ст.), хоча в інших місцевостях могли відбуватися й раніше.

…росалка, що від роси походить, а не від русий… – У поясненні цього демонологічного образу А. Свидницький йде за народною етимологією. Русалки – у слов’янській міфології істоти, в яких перетворюються померлі дівчата (утоплениці), нехрещені діти. Частина дослідників вбачають у русалках уособлення певних стихій, зокрема водяної, і рослинності, інші – персоніфікацію так званих заложних (що вмерли неприродною смертю) мерців. Саме свято русалок у східних слов’ян, на думку відомого славіста Ф. Міклошича, було пов’язане із греко-римськими пасхальними обрядами – розаліями.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 414 – 418.