5. Відьми

Анатолій Свидницький

Тепер візьмемося за відьом. Відьми, мовляв я, єсть родимі і вчені. І ті й другі лиш молоко відбирають від коров, від овець тощо. А та, що вміє підробляти то се, то те, то вже не відьма, а чарівниця буде, що з чортами заодно. Проти ордані, проти зелених свят тощо відьми їздять на коцюбі на границю і там воюються одні з другими тими мечиками, що від терниці. Між відьмами єсть і найстарша, що найлучче своє діло знає та вже над всіма верховодить щодо відьмовання.

«Було собі, – кажуть, – дві сестри – одна дуже багата на набіл, а друга дуже бідна. От колись і питає та, бідна, у своєї сестри:

– Що то значиться, сеструню, що в тебе вистарчає і продавати, а в мене і дітям нічим закропитися? Худоби ж у нас, здається, однаково.

– Возьми, сестро, – каже та, – трохи свого сиру, а я возьму свого і підем до води. Там я тобі й розкажу, чого це так.

От колись так і зробили: прийшли до води – та з сиром і та з сиром.

– Пускай на воду! – каже та, багата. Бідна вив’язала, що там мала сиру у вузлику – жменю, чи що – і кинула на воду. Поназбігалося всякої рибки – і пліток (біблиця), і верховіддя, і линів, і другої всякої, та так той сир їдять, так їдять. Геть із’їли! От та, багата, і свій кинула. Поназлазилося гаддя, жабів, ящірок – всякої нечисті і той сир розхапали, що й не кожному стало.

– От так, – каже вона, – на тім світі чорти і душу мою розхапають, бо я відьма. Того в мене і набілу стільки є, що аж продаю.

Єсть такі жінки, що охочі навчитись відьмувати, та не кожна зможе, бо там покуса дуже велика. Розказують, що одна молодиця захотіла відьмувати і пішла до відьми, щоб та її навчила як.

Та й питає:

– А ти ж боязлива чи ні?

– Ні, – каже ця, – не дуже.

– Гляди ж! Бо як злякаєшся, то все пропаде. Треба багато дечого витерпіти перше.

– Як, – каже, – не буде боліти, то чому й не витерпіти?

– Ні! Не буде боліти.

– То витерплю.

– То й приходь! На такий-то час, – назначила відьма, – і підем, то я тебе й навчу.

Як настала та пора, що відьма назначила, ця молодиця і прийшла і пішли вдвозі на поле вночі. Далеко за селом стара зав’язала молодій на голові все манаття і поставила так на межі до пояса голу. «Стій, – каже, – тут, аж поки я не вернуся. Та що б не чула єси – не лякайся: воно все минеться. Як вистоїш, доки я вернуся, то все знатимеш, як і я. Тільки не дивись, бо не вистоїш.

Стоїть ця чи годину, чи менше, як чує, що якась кишнява коло неї – свище, сичить, пікає тощо. А то гаддя поназлазилось, та ящірок, та вужів, і одна гадина в’ється їй по нозі, така холодна, аж мороз по шкурі подирає. Терпить вона! Аж трясеться, а терпить! Так забаглось їй відьмувати.

Ще це не перестало, як чує – шльоп… шльоп… Не витерпіла небога, щоб не подивитись; пошукала дірки в пелені і зглянула на світ божий, а там навкруг неї всякої нечисті, що оком зглянеш. І все те перевертається, лізе одно по другому, сунеться, – кишить. І жаба, як копиця завбільшки, скаче помежи все теє просто до неї. Та така страшна! Зелена, балухата та черевата. Як звересне вона! Та в ноги! Куди носом стояла. Десь і баба взялась:

– Бог з тобою! Чого се ти?

– Еге, чого! А гаддя та ящірки! А то жаба, як копиця! – А сама, як лист, дрижить.

– Ет! Дурна ти! – каже баба. – Я ж казала – не дивись! Не послухала єси, то вибачай. – Тим і скінчилась наука».

У відьми, кажуть, з кожного кілочка, з кожного шнурочка можна молока надоїти, треба тільки знати як, – найбільш з тої оброті чи то вуздечки, що де-небудь у кутку висить. Ця оброть чи то вуздечка таку силу має, що як накинути її на людину, хоч-бо й на саму відьму, то зараз та конякою стане і доти буде конякою, аж поки оброті з себе не скине.

У Вербці (село на Поділлі) був собі дяк, Пухальський, чи як там він звався; гарний хлопець на вроду, нежонатий, добре співав і шанувався; мав свого піддячого і школу добре удержував. Громада любила його, як свого сина, а дівчата від нього не могли собі попару дати! І кучері, і вуса, і брови, і зуби – і що хоч, – хоч які гарні в другого парубка, а в бакаляра, у пана реєнтого, все-таки кращі.

Найгірше за ним побивалася Тетяна, Грицька Діндоброго дочка, дівка гожа собою і не бідна. Тепер за дяками не дуже владаються наші дівчата, а в старовину було, то попович перший парубок в селі, а попівна – дівка перша; там дяк парубкував, як нежонатий, або дяченко, або паламар чи паламаренко, аж там уже снувалися, як по низці, сільські парубки – парафіяни.

Тут не було поповича, то дяк перше місце займав між парубками. Тоді саме наших під пана повертали, то сватам із вільних була благодать божа, та й годі! Тетянин батько знав, що дяк до неї доріженьку топче, та ще й рад був, що за вільного вийде, не будуть попід вікнами сіпаки заглядати. Вже дяк був і за весілля набілив, Тетяна рушники вже вишивала, і по селі пішов такий поговір, що Тетяна буде дячихою.

Але дяк ні з сього ні з того разом відкинувся, перестав бувати і вулицею бувало йде – розминається… Що? Як? Від чого?.. Які вже жінки на ті штуки спритні, а нічого не вивідали! А дяк дізнався, що вона відьма! Того й корови її батька носили вим’я, аж ноги розпирало.

Покинувши Тетяну, почав він коло другої звиватися – коло Горпини, дочки Омелька Доробала; ця була також не бідна і русява, а та чорнява була. Як почав дяк уже за Горпиною кошелі носити, то на неї і вся вина спала – вона відбила сватача,від Тетяни! Хреститься дівчина обома руками, а жінки цоконять, та й годі. Якби ще Тетяна хоч була не дуже любила дяка, то, може б, воно так і проминулося, а то вона гине за дяком, а він, як перше побивався, так тепер занехав. За громадою і вона потягла і взялась відомстити Горпині згубою дяка, як то співають Гриця:

Нехай не буде ні їй, ні мені…

Горпина це пронюхала, бо також мала мухи в носі, та й одного вечора і каже свому коханому:

– Де цю ніч будеш ночувати? чи в клуні, чи що? – а було літо. – То постели собі де і постав свічку в головах – хай горить, а сам сховайся за браму і пильнуй. Прийде Тетяна, щоб тебе конякою зробити та проїздитися добре – замучити, значиться, хотіла. Але ти, – каже, – накинь на неї саму ту оброть і бий, щоб аж дуба дала, бо як житиме, то сам загинеш. Гляди ж! – додала вона, випроводжаючи свого коханого аж за ворота, – не забудь, що я казала.

Дяк був добрий гультіпака і паливода неабиякий, то, може, й рад був пригоді, що матиме з ким побурикатися – Думав, що вона буде оборонятись. Став за брамою, наготувавши бияк добрий, та й стоїть, а серед клуні постіль розіслата і свічка горить.

От згодивши, йде Тетяна – простоволоса, розперезана, без запаски і в обох руках оброть несе вперед себе, наче має коня гнуздати. Прийшла, стала на порозі і вдивляється на те світло. А дяк підкрався та й хіп із-за брами і накинув на неї ту оброть. Тпрру, косю! тпрру, Тетясю! тпрру. Вона і стала конякою. Тоді він за бияк і давай обертати! А сили йому не бракувало – викохав її на хавтурах за трьох добрих… Бив та й бив! Аж лягла бідолашна; тоді зняв оброть і пустив: – Йди до біса, та не кажи, де була!..

На другий день прийшли за попом – Тетяну сповідати; по дорозі піп і дяка покликав, та й пішли удвох. Висповідалась дівчина і просить попа, щоб позволив її тіло винести на троє суток до церкви, а дяк щоб конче тих три ночі псавтиру читав над нею.

– Добре! – каже піп. Він думав, що то з любощів так їй завагається! А дякові і душа в п’яти посунулася. «Е! якби ти, попе, – думає собі, – знав, що тут закоюється!..» Та робить нічого.

От умерла Тетяна, і тіло вже в церкві лежить; дяк в’ється, як в’юн посолений, щоб викрутитись від псавтирі, на піддячого звертає, на паламаря! А Грицько вчепився, як реп’ях кожуха: йди читай! Та й годі.

– Піду, піду! – озвавсь дяк, – лиш відчепіться! – А сам так і махнув до Горпини за порадою.

– Не бійся! – каже вона, – йди читай, а як лусне домовина, – гаси світло і втікай на хори.

Так дяк і зробив. Прийшов до церкви та так читає, так читає! Як-от домовина – лу-лусь! На всю церкву, аж сичі на дзвіниці полякалися. Він хутчій задув свічку і на хори, та й став у куточку і стоїть, притаївшись. Вилізла вона з домовини і ходить – шукає по церкві: «Де б він дівся? – каже сама до себе… – Вже я таки знайду його». І все ходить – мацає по кутках. Скрізь перешукала, а на хори не здогадалась. Так і півні запіли, то не знайшла. Як вона лягла в домовину і все стихомирилось, дяк зліз і почав читати далі. Тут і Грицько прийшов довідатись, чи недаремне дякові за псавтиру заплатив.

Так пройшла одна ніч! Та ще друга наступає. Що тут робити? Іде знов до Горпини за порадою.

– Нічого, – каже вона, – читай, не бійся, а домовина лусне, то ти Тетяну псавтирою в голову, а сам хутчій гаси світло і тікай у вівтар та й стань за вратами перед престолом, де піп стає, як службу божу править. Там тебе не знайде.

Так він і зробив. Читав, читав, аж доки домовина не луснула, тоді за псавтиру та Тетяну в голову, а сам світло задув та й у вівтар, і став за вратами перед престолом.

Тетяна мало що не разом схопилась, як і домовина луснула, і слідом бігла за дяком до привратниці, та була трохи приголомшена, то й не завважила, де він дівся в вівтарі. Походила трохи, пошукала… а далі бачить, що сама вже не знайде, та давай свистати на відьом, щоб зліталися зі всього світа. Свиснула раз – посипались відьми, як з рукава їх вив’язав; другий раз свиснула – роєм полетіли, як бджоли наче; третій раз – ще густіше, аж не можуть у двері потовпитися, та й перестали.

– А що, сестрички! Треба нам дяка пошукати. Десь тут, у вівтарі, заховався, – каже Тетяна. І давай шукати гуртом. А він стоїть як вкопаний, – не то живий, не то вмерлий, і очі зажмурив, бо по очах, каже, побачили б. Не одна відома і очі на нього вирячить, а не бачить, хоч її в лоб вистріль. Шукали-шукали! Цілісіньку ніч прошарили…

– Може, він де інше? – кажуть.

– Ні, таки в вівтарі! Я сама бачила, як біг, і мало за комір не вловила!

Ну! То де ж би він дівся? Не знайшли, і перед досвітком ті почали розлітатися, а Тетяна лягла в домовину.

– Ну! – каже, – добре заховався єси! Але ще мені одна ніч зосталась на твоє безголов’я! – Та й півні запіли, вона й задубіла.

Ще з вівтаря почав він псавтиру читати, як вже стихло, йдучи до серед церкви. Проминула й друга ніч. Одна ще осталась! «Коли б цю, – думає, – пережити як, то аж тоді біди збудуся!» Як настав день, почав дяк роздумувати, що йому робити, що та вже добре пообіщалась…

Думав-думав та й постановив у своїй голові вже не йти на третю ніч читати. А громада каже: «Нащо ж нам і дяка в селі, як ніхто не буде над умерцем псавтиру читати! То йди собі з села, а ми другого знайдем, що буде своє діло сповняти як належить». Тоді громада мала право сама по собі виганяти дяків, сама їх і приймала, то дяк і злякався: «Виженуть, – думає, – а Вербки добрий приход, такого не скоро знайти!» То він і пристав ще й цю ніч почитати. «Що буде, то буде, – думає, – а буде те, що бог дасть!» – і каже:

– Буду читати і цю ніч, хай вам цур! – І пішов за порадою до Горпини.

– О! вже, – каже, – не знаю, як тобі ця ніч обійдеться! Хіба знайдеш такі ночови, що в них шість літ паску святили, то вкриєшся ними за престолом, щоб не знайшли, а то скрізь відшукають.

Пішов мій дяк по селі таких ночов питати. Єсть такі, що два рази святили, такі, що три, дуже рідко, що чотири, а таких, що шість – ніде і не чував. «Пропаща година! – Думає собі. – Що ж тут робити, що діяти?» йде, понурився, все село оббігавши, та перебирає в своїй голові різні способи і здибає діда. Поздоровкалися, і питає його:

– Чи нема в вас, дідуню, таких ночов, що в них шість літ паску святили?

– Нема, синашу, – каже, – таких, що шість, а такі, щ0 дев’ять, є. Мабуть, чи не од відьми ховаєшся?

– Так, дідусю, ваша правда!

– То мої, каже, ще луччі. Піди та возьми!

Побіг дяк мій на хутір за село, мало не підпалився; побіг і приніс ті ночови. Слава тобі, господи! Та й до Горпини. Ця похвалила і каже:

– Не жди, як уже поки домовина лусне, бо зловить, а по свічці примічай. І як вже завважиш, що недалеко та пора, то вже і вдирай у вівтар, і ляж на помості за престолом, вкрийся та й лежи і не виглядай, то не знайдуть.

Послухав він і цей раз; так читає, так читає псавтиру. От догорає вже п’ятакова свічка, він і пішов у вівтар і поніс вперед себе ті ночовлята, а свічку загасив. Тільки до привратниці дійшов, а домовина й зашумотіла, та ще не вспіла й луснути по правді, як Тетяна вже й схопилась на ноги і бігом у вівтар за дяком. А він хутчій полупотів за престол, ліг і вкрився та й лежить, іскулившись.

Недовго шукала його сама Тетяна, зараз почала і других скликати. І поназліталося їх – повна-повнісінька церква, як набив, аж стіни тріщать, і давай шукати всі разом. Знайшли те місце, де він на хорах стояв; знайшли і те, де за вратами ховався; а де сьогодні лежить – жодним способом знайти не можуть. Переступають! Не одна і спіткнеться, мало носом не запоре, а бачити не бачать.

– Чи всі ж ми тут, сестрички? – питає Тетяна. Подивились-подивились одна на другу та й кажуть:

– Здається, що всі. – А одна стара й озвалась:

– Ні, не всі! Одна ще цієї ночі народилася – тої не тут. А коли та не скаже, де він, то ніхто не скаже: б вона виросте така, що всіма нами буде заправляти! І тепер всіх на гурт, скільки нас тут є, вона в шуршу всіх зажене.

Побігли за нею, а дяк і виглядає одним оком з-під ночов. Перша, що йому на око попалась, була його Горпина. І вона його побачила і накивує пальцем. «Добра ж і ти, – думає собі дяк, – коли сюди забралась»; але заховався під ночови і очі зажмурив – там ніщо вередувати, де смерть на волоску висить – і дитини налякаєшся.

От принесли й ту, ще не хрещену, і посадовили на п столі та й питаються:

– Чи не бачиш ти, де дяк?

– Бачу, каже! Ось він лежить перед вами на помості. – А дякові душа в п’яти так і посунулась. – Та що ж з того? Коли ви до його не приступите, бо на йому животворящий хрест і одна з вас йому прияє…

– Котра? котра? – гуртом загули. Були б розірвали, та не вспіла показати, бо півні запіли – відьми й порозлітались: дверми, вікнами – куди котра попала.

– Цур вам зо всім! – каже дяк, як стала душа на місці. – Ото напитав підряд! А хай же вам все лихе! Збувся Тетяни! не хочу ж і Горпини! Щезайте ви всі разом і з очима, і з кісьми, і з кісниками навіть! Не хочу я вас і знати, не то любитися та женитися. А хай вам цур! Ото!..

Так і вмер нежонатий! І з Вербок на другий день таки втік – так переполошився…

А то ще єсть і друге оповідання про відьму, що нібито москаль якийсь спіймав відьму на оброть; на її ж таки і їздив до дня, ще й підкував навіть уночі, поки оброті не скинула. Як приїхав додому, то й прив’язав до ясел і сінця підкинув. Вона і скинула оброть. Як розвиднілося, прийшов москаль – думав іще попоїздити – аж там молодиця сидить, а на руках і на ногах у неї кінські підкови.

Коли вже зайшло про москалів, то іще розкажу про них та про відьму одну штуку.

Ішли собі рота чи полк москалів; один і пристав. А була зима, то треба було хати шукати, коли хтів відпочити і не замерзнути. Як на те ж, і світло горить недалеко з дороги в боку. Пішов москаль, як мара, на світло. Входить до хати – нема нікого, лиш умерлець на лаві лежить і на припічку баба куняє.

– Прийміть оддохнуть! – проситься. Поглянула на нього баба спідлоба, що такий дурний: на похорон прийшов і проситься, щоб з хати не вигнали, та й каже:

– Пожалуйте, господа служба! Будьте ласкаві.

До того, слабого, й калавур приставили, може, він був ще рекрут – хто там його знає. Поліз старший на піч, а цей, слабий, ліг на лаві за столом. Той же на печі, може, й заснув, а цей не спить на лаві, тільки вдає, може, й не міг, що нездужав – хто там його знає!

От та баба встає помаленьку з припічка і ри-ип дверима – пішла надвір. Незабаром вбігає сука – біла, здорова, а цицьки аж по землі волочаться. Нюх-нюх по хаті, нюх-нюх, та й до стола і кинулась на каганець, щоб світло погасити. А той з лави як утне її шаблюкою по лапі, так і перетяв по саме колінце. Заскавулила вона та й побігла надвір. Передоднем приходить баба з зав’язаною рукою.

– А што тобі, бабушка, такого? Слаба, чи што?

– Нездужаю, – каже, – господа служба! От хотіла для вас в печі розтопити, пішла на дровітню, а колода як упала мені на руку, геть на прах кістку розчавила; мабуть, ви бога прогнівили, що він не дав мені і розігріти вас, ще й покарав так тяжко за одну хітку.

А то була, звісне діло, відьма. Хто її знав, чого вона хтіла, що намірялась світло загасити! Може, так поглумитись трохи над москалями за їх пакості, що витворяють всьому мирові, а може, той дід був опир абощо, та вона для нього хтіла прислужитись – хто її знає! Вже ж не доїти їй москаля, або муницію московську, чи що!..

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 435 – 442.