4. Як опир з дурня царя зробив

Анатолій Свидницький

А от і казка про опиря.

Ув одного чоловіка, опиря, три сини: два розумних, а третій дурний. Іван звався, і жоден не знав, що їх батько опир. От умирає він і каже: «Як поховаєте мене, діти, то кожен приходьте на мій гріб одну ніч переночувати».

Як поховали батька, старший зоставсь уже головою і каже до найменшого:

– Йди ти, Іване, цю ніч переночуй, а на ту вже котрийсь із нас піде.

– Як іти, то йти!

Пішов дурень на татів гріб ночувати. Вночі тато і встає з гроба, а Іван десь там сидить, знітився.

– А то ти, Іване? – питає.

– Я, тату.

– А старший чому не прийшов?

– Казали, щоб я йшов, я й пішов, а з них котрийсь вже взавтра, мабуть, прийде.

– На ж тобі, – каже тато, – цей дзвінок; як буде чого треба, то подзвониш, та тим не кажи! – І зник; а цей заховав дзвінок, переспав до дня і прийшов додому та й тим і не каже.

Увечері середущий брат просить Івана:

– Йди, Іване-голубе, переночуй і за мене! Я тобі коника куплю.

Іван наче опирається, не хоче:

– А ти чому не йдеш? Аже ж то зарівно як мій, так і твій тато.

Як почав той просити, як почав, Іван пішов і на другу ніч до тата на гріб ночувати. Коло опівночі тато і встає:

– А хто тут? – питає.

– Я, тату.

– Ти, Іване?

– Я, тату.

– А ті чому не йдуть?

– Просив середущий, що йди, я й пішов.

– Нехай же дурень вибачає, коли так! А тобі на, – каже, – і цей дзвінок. Як буде чого треба дуже пильно, то подзвониш.

І зник, наказав, щоб тим нічого не казати. Переночував дурний і другу ніч. На третю вже черга найстаршого йти до тата на гріб ночувати; то він і почав просити Івана, щоб і за нього переночував: «Ти, каже, вже дві ночі ночував, то тобі зарівно і третю вже переночувати, а я боюся. Піди, каже, за мене, то я тобі сопілку куплю». Опирався Іван ще гірше – не хоче йти, та й годі. Насилу той упросив і різних гостинців обіщав йому накупити.

– А йти, то йти, – каже Іван. Зібрався і пішов ще й на третю ніч. І знов батько з’явився, і знов запитав, чому вже старший не прийшов? Та й каже:

– Нехай же дурень вибачає, коли так, – а Іванові дав і третій дзвінок: «Як буде, каже, чого дуже-дуже треба, то подзвониш», а сам ізнов зник. Забрав дурний Іван дзвоники за всіх трьох і прийшов додому, виліз на піч та й сидить, ще й за гостинці опоминається.

Через кілька місяців чи, може, й літ дійшла до цих трьох братів чутка, що з того ж царства царівна хоче заміж вийти. Але вона була дуже хороша, то цар, її батько, вимурував дуже високий стовп у сто сажнів вишини, обкопав його ровом в сто сажнів ширини і в сто глибини. Посадив її на тім стовпі і дав в руки хустку. Як знайдеться рицар, що до неї вискочить, візьме ту хустку і саму поцілує, того вона й буде. І гукнув на охочого. Рушили панство, лицарі зі всього царства, і ці два старших брати збираються в дорогу.

– Куди ви ідете, браття! Візьміть і мене з собою, – проситься Іван.

– Тебе, бач, там ще не було! От сиди на печі, коли тобі тепло,та не рипайся.

– Овва! не хочете – не хочете! Я й просити не буду.

Поїхали ті розумніші, а дурень вдома зостався.

Пройшло кілька часу, наш Іван сунеться з печі, бере кошик і йде начеб до лісу за печерицями. Приходить у ліс, як подзвонить у перший дзвінок! – являється кінь, як лялечка, аж землю рве під собою.

– Чого потребуєш, лицарю Іване?

– Так і так, – каже, – цар наш посадив дочку свою на стовпі, а стовп сто сажнів вишини, і навкруги яма сто сажнів ширини і глибини сто; поїду подивлюся, як будуть лицарі ту царівну здобувати.

– Може, й сам захочеш попробувати щастя?

– А що! Може, ми роздобудем?

– Роздобудем чи ні, а в ямі не будем. Дивись мені під сідло!

Подивився Іван під сідло, а там для нього найкраще вбрання лицарське, як до його міряне. Убрався він, сів на коня, як зоря ясна.

– А як тебе везти лицарю Іване! Попід небесами чи понад лісами?

– Звідтіля будеш понад лісами, а туди вези дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять – з ворогами не розминаються.

Ударив кінь копитами, земля загула, і лише курява за Іваном встала. Догнав своїх братів, дав їм по батогові, що з дороги не зминули; та й погнався дорогою.

– Оце, – кажуть вони, – лицар полетів! Мабуть, його буде царівна! Та як шкулько б’ється!..

Приїхав Іван до місця, а там панства! лицарів! що й голці не впасти – зі всього царства поназ’їжджались, шовками, оксамитами поубирані, сріблом-злотом позаливані; а зглянув на себе, то його вбрання найкраще за всіх. Всі в одну лаву стоять, і Іван став на самім кінці. Дивиться – то той стовп стоїть високий-високий! що на верху царівна видає завбільшки як палець, – сидить на самім верхнім кружалі. Під цим кружалом з-напівстовпа від землі друге таке, а під цим ще й третє – сажнів з-на двадцять п’ять абощо від землі.

От виїхав і цар та й каже:

– Панове, панство! Значні лицарі! Оце стовп перед вами трьома кружалами! на першім кружалі – лицарська збруя на столі; на другім кружалі – перстень на столі; на третім кружалі – царівна сидить, хусткою махає, лицаря піджидає! Хто її достане – на рушник стане!

Зашамотіло панство, заворушилось, здвигнулися лицарі, заіржали коні, задзвеніла збруя – і почали скакать… Хто скочить, та все в яму! хто скочить, та все в яму! Ніхто і до стовпа не доскочив, а більше стояли та дивились! Скакали-скакали та й перестали, а царівна на стовпі хусткою маше – приманює.

Гукнув цар раз, чи нема охочого, – всі мовчать. Гукнув другий раз, – всі мовчать; за третім разом Іван виїхав з лави і почав конем вигравати, та як розбігся! як скочить! то аж повище першого кружала вискочив, і так каблукою та й назад до землі аж по той бік ями. Чуть-чуть кінь в яму не впав задніми ногами – аж зашамотився – та ні! вдарив копитами і, як сокіл ясний, звився, полетів, як вітер!.. Тут Іванові в долоні плещуть, гукають: підожди… Де-то не лихо! Як оком змигнути, так він щез з-перед очей.

Приїхав до лісу, склав одежу під сідло, пустив коня і знов зостався дурень дурнем; прийшов додому, виліз на піч та й сидить. От і браття приїхало.

– А що ви там бачили, де були? – питає Іван.

– Говори що! Та тобі такого дива й по смерть не видати! – І давай йому розказувати про його самого, що там яма глибока-глибоченна та широка! I серед ями стовп; а лицарі все скачуть та все в яму, один лиш знайшовся такий з-межи всіх, що мало-мало не до половини того стовпа вискочив і яму перескочив та й утік! Мабуть, що цього буде царівна, як захоче приїхати за другим разом.

– То я був, – каже Іван.

– Та що ти! Хіба ж би ми тебе, дурня, не пізнали! Тобою там і пахло!

– Отже, побачите, що то я!

– Ет! Говори собі, дурню! От нам треба ще збиратися, бо цар назначив скакати.

– А вам там нічого не було? – питає Іван.

– Ні, – кажуть, – нічого, тільки той лицар дав по батогові, що ми з дороги йому не зминули.

Засміявся на всю хату:

– Аже то я бив вас! – каже.

– Вези здоров! – кажуть Іванові браття; а самі поїхали до міста нове вбрання набрати собі для того другого разу дивогляду.

Пройшло скілька часу, ті два брати ізнов у дорогу рихтуються, бо вже приспіла пора, що цар зазначив, а Іван ізнов проситься:

– Візьміть і мене з собою. – Ті на його посварились, а він:

– Овва! – каже, і просити не став! – Буду я и без вашої ласки.

От ті поїхали. Пройшло знов чи тиждень часу, чи дві неділі, як Іван знов злазить з печі і йде надвір.

– Ти куди? – питає мати.

– Піду, – каже, – в ліс, губів назбираю. – Взяв кошика і потяг до лісу. Прийшов, заховав кошик у корчі, як подзвонить у другий дзвінок! Прибігає кінь білий, як сніг, а перший був карий, як ворон, аж вилискується.

– Чого потребуєш, лицарю Іване?

– Поїдемо царівну здобувати, – вже каже Іван.

– Чи здобудем, чи не здобудем, – озвався кінь, – а в ямі не будем. Дивись мені під сідло!

Подивився Іван, а там для нього вбрання ще краще, як перше було. Убрався він, упав на сідло, як місяць ясний.

– А як скажеш везти тебе, лицарю Іване, попід небесами чи понад лісами?

– Звідтіля, – каже, – будеш понад лісами, а туди, коню, дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять – з ворогами не розминаються.

Ударив кінь копитами – лише курява встала.

І знов Іван догнав браття своє, дав їм по батогові – уже по два, – що з дороги не зминули, та й полетів, як птиця. Приїжджає до місця, а там панів! лицарства! ще більше, як перше було! Хоч город будуй! Мало не зі всього світу поназ’їжджалися. І знов виїхав цар и сказав те ж саме, а лицарі й почали скакать. Хто скочить, та все в яму! Хто скочить, та все в яму! А Іван стоїть; стоїть собі на самім послідку та дивиться. Скакали-скакали та й перестали. От цар ізнов гука на охочого. За третім разом Іван і виїхав з лави.

– Оце, – кажуть, – той самий лицар, що перше був! – Аж тепер пізнали. – Вже, кажуть, коня перемінив, то докаже слави!

А Іван так грає конем по степу! Так виграває! розбігся – як скочить, та аж на другім кружалі опинився. Взяв перстень і скочив.

– Браво! Браво! – закричали. А Іван так полетів, що й не завважили, де дівся. Приїхав до лісу, пустив коня і знов дурень дурнем. Назбирав губ чи ні, взяв кошик та й приходить додому. Замотав той перстень в ганчірки і встромив у стріху, а сам прийшов до хати.

– А де ти так забарився? – питає мати.

– Ліг, – каже, – під дубом та й заснув і проспав аж досі. А то за печерицями ходив по корчах… – Та й поліз на піч. От і браття приїхало.

– А що ви, братця, бачили? – питає Іван.

Вони ізнов розказали йому про його самого та й кажуть, що конче його буде царівна, бо де ж таки! Ніхто і до стовпа не доскочив, а той лицар аж з другого кружала перстень взяв.

– Оже то я, братця! – каже Іван.

– Куди тобі, бідному та нещасливому! Там нас б’ють, а ти б усіх перейшов. Красне було б лицарство, якби так, щоб ти був перший!

– Вірте не вірте, як собі хочете! – озвався Іван й замовк на печі.

Прийшла пора, ті два і третій раз поїхали, а Іван попросився, щоб узяли, – не взяли, та й зостався на печі. А згодом суне з печі, взяв кошика й пішов, ніби знов за печерицями. Прийшов у ліс. Як задзвонить у третій дзвінок – прибігає кінь морозоватий.

– Чого потребуєш, лицарю Іване?

– Поїдемо царівну здобувати, – каже.

– Здобудем! Але ж і лиха наберемся! Бери вбрання з-під сідла!

Взяв Іван убрання ще краще, як друге було, – але ж не втерпів, щоб не полюбуватись на себе, – впав на сідло, як сонце ясне.

– А як скажеш везти себе, лицарю Іване! Понад лісами чи попід небесами?

– Звідтіля, – каже, – будеш понад лісами, а туди, коню, дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять – з ворогами не розминаються.

Ударив кінь копитами і поніс, землі не доторкаючись. Догнав Іван своїх братів і цей раз, і вже дав їм по три батоги, що з дороги не звернули, та й поїхав далі. Коли приїжджає до місця, а там ще нема й половини лицарів. Далі й ті поз’їжджалися; і його браття приїхали і стали ген-ген за плацом.

За цим разом вже мало хто й скакав: «Що ж, кажуть, на відважного бити, хіба лиш головою накласти! Коли всякому відомо, що приїде той лицар великий, і царівна все його буде – не чия! Тільки що виїхав Іван з лави, як всі його обступили і поздоровляють, що то він ті два рази скакав.

– Ні, – каже Іван, – я ніде не був, нічого не бачив і не знаю.

А тим часом дав коню трохи віддуху, поки піт в себе вбере, та як скочив, то аж на самий верх вискочив, на третє кружало, де вже царівна сиділа. Вона так і обняла його і поцілувала. А він її поки зібрався, то вона вспіла забити йому півперсня в чоло. Потім розірвала на дві половини ту хустку, що мала в руках, і своїми руками йому голову перев’язала.

Скочив Іван, а та хустка так далеко за ним розвівається по оздухах, то-то здорова була.

– Браво! Браво! Підожди! Підожди! – кричать йому зо всіх боків. Цар зняв шапку, махає: «Сюди! сюди!» А Іван, що й не до його п’ється – полетів, та й годі.

От приїхав до лісу, пустив коня та так шукає ганчірок, так збирає! Та все мотає на голову, все мотає. Намотав таку голову, мало не як стіжок завбільшки; взяв кошик із корча і приходить так додому.

– А що тобі? – питає мати.

– Еге, що! – крізь сльози озвався він, – поліз на тополю за воронятами, та й впав і голову розвалив…

– Може, дуже? Ану покажи! Може, треба морової губки? Може, горілкою з милом прополоскати? – сказано мати – жалує сина.

– Ні! – каже Іван, – я вже сам і промив, і лікарство знайшов і приклав собі до рани.

– Ану! Покажи-таки! – Та до його й руки протягнула – ганчірки ніби розв’язувати та розмотувати. Як наробить [він] гвалту!

– Гій! Навіжений! Мовчи! Схаменись! Не буду! – озвалась мати.

– То ж бо то! – Іван каже, – що не буду! А нащо братись!.. – поліз на теплу піч, ліг та й стогне.

От приїхали і браття його.

– О вже! – кажуть, – по царівні! Якийсь лицар вискочив! А наш де?

– Он там на печі стогне! – озвалась мати. – Лихе понесло на тополю за воронятами, чи що, та й шибнуло ним звідтіля, і голову собі розвалив. Тепер і лежить як убитий.

– Якби кізка не скакала, – озвались браття, – то б і ніжка не зламалась. Так йому й треба, нехай дурень знає, що не при йому писане. А вже ж бо! Де не посієш, там він і вродиться! Як відлежить, може, потихішає.

А Іван собі думає: «Ну-ну! Дурні! Такеє-то гречане! Як не перехрестить, то порепається». І тільки стогне, щоб не здогадались.

Пройшло чимало часу, а Іван все з зав’язаною головою і ходить, і на печі сидить, і нізащо не дається подивитись на ту рану. Як наробить крику, що аж на друге село чути, ті й відкинуться, аби лиш біди скараскатись.

А цар тим часом розіслав комісарів по всім світі шукати того рицаря, і насамперед по своєму царству, і такий приказ дав, щоб у всіх шукали – не минали ні старого, ні малого, ні бідного, ні багатого, ні жодної віри. Чи то жид буде, чи циган – шукай, та й годі. А дав знак: півперсня в чолі, а другу їм віддав, щоб приміряли, півхустки, що в царівни взяв, а другу пів-хустки дав ізнов, щоб приміряти: «А третій, – каже, – знак – сигнат з брильянтом самосвітним, що стояв на другім кружалі. Як знайдете, – каже, – такого, що в його будуть ці всі штуки, зараз везіть його до мене».

От і їздять ті комісари по всім царстві, по всіх закутках, шукають, чи нема де того лицаря, що в його всі ті три знаки будуть. Шукали-шукали, їздили-їздили та й добрались аж до того куточка, де Іван на печі вигрівався. Прийшли до господи.

– Помогайбі, люди добрі!

– Дай, боже, здоров’я, великі гості.

– А чй нема між вами того лицаря, що царівну роздобув?

– Нема, – кажуть.

Подивились ті, – у всіх лоби цілі, та й питають:

– Чи всі ж ви тут?

– Всі, – кажуть, – тільки на печі один ще єсть, але то дурень зроду, на його ніщо зважати.

– О ні! Нам казано все царство передивитись, бо коли сам не з’являється, то вже щось воно є такого. А злазь-но, Іване!

– Не хочу!

– Та ну-бо! Злазь!

– Не хочу! Або як злізу, то що?

– Та поїдемо до царя в гості!..

– Ого! Коли мені й тут так добре! Ще лучче, як в царя… Або ж у царя є й піч?

– Та що з ним панькатися!.. – каже старший брат. – Силою його з печі. Щоб людей не марудити.

– І я кажу! – озвавсь другий. Кричав він, дерся, шарпався, проте таки стягнули його на землю.

– А чого це в його голова зав’язана? – питають комісари.

– Лихе понесло ворону за сороченятами! Упав з дерева і голову розвалив. – А йому хустка так і червоніється з-між ганчірок.

– А то що червоне?

– Кров, мабуть, коли не шматина яка, жидівське дрантя абощо! Чи то дурне розбирає!..

– Ану покажи! – Розв’язали, розмотали ганчірки, аж то царівнина хустка, розмотали хустку, а півперсня в лобі. Прирівняли і то й то – якраз те саме.

– Ну, – кажуть, голубе, тебе нам і треба! А де сигнат?

– Який?

– Та ти вже й сам добре знаєш.

– Я не чув, не бачив жодного сигната.

Як причепились вони, як почали то просьбою, то грозьбою коло його, він пішов на двір і взяв із стріхи перстень та й каже:

– Осьде вам і перстень!

– Їдьмо хоч тепер до царя!

– А в його ж є піч?

– Та ну його! дурника вдавать! Годі тобі! – кажуть комісари.

А браття лиш язики повисолоплювало та й дихає. Привезли Івана перед царя – таке препогане, шмаркате, обшарпане, невмиване – аж гидко дивитись!..

– Оце, – кажуть комісари, – той, що мав всі знаки! – і показали півперсня, півхустки і сигнат, що у Івана на пальці.

– Ти? – цар питає, – той лицар, що до царівни на стовп вискочив.

– Я не бачив і не знаю, – озвався Іван і стоїть ізгорбившись.

– Ніщо робити! – каже цар, – хай побуде при нас, придивимся та й розпізнаєм, що в йому кипить. – І відвели Івана на кухню.

Чи довго, чи недовго жив він при царевому дворі, як почалась війна, чи татари надійшли, чи то так який ворог нападався. Цар поїхав на війну, а двораки царські давай глузувати з Івана, що він ніби такий лицар дуже великий, а на війну не виїжджає.

– Добре, добре! – озвавсь Іван. – Я там буду! – і казав дати собі коня. Осідлали йому якогось возиводу і привели. Сів Іван на того коня, ізгорбився, взяв якусь кимаку в руки та й каже: «На війну їду». Хто хтів сміявся, хто й ні, а Іван поїхав. Приїжджає в ліс, пустив царського возиводу на пашу, а сам і подзвонив у перший дзвіночок; перший кінь чорний, як ворон, що з землі виріс, став перед ним.

– Чого потребуєш, лицарю Іване?

– Завоюєм те військо, що на наше царство нападається?

– Ніщо й турбуватись! Бери лиш зброю з правого вуха, а з-під сідла вбрання! Та скоріш, щоб пізно не було.

Убрався Іван, такий лицар, що куди-куди! Сів на коня – сріблом-золотом сяє, аж іскрить…

– А як скажеш везти тебе, лицарю Іване?

– Так вези, щоб стріла не брала і меч не тяв.

Ударив кінь копитами, і незчувся Іван, як став на війні – військо з військом січеться, рубається, кров річками тече, але ні той того, ні той того не переможе. Як вмішався Іван! Як почав сікти! Царське військо й перестало воювати – на лицаря заворонилось. А він січе та рубає, що вороги летять від його, як терміття. Ні душі живої не зосталося, тільки самі свої. Цар зняв шапку і махає: «Просим покорно! Дарую вам шаблю!» Іван підскочив, взяв шаблю й побіг – каже: «Там і там, в такім-то царстві іще мене на війні виглядають», і зник, мов його й не було.

– Оце – лицар, то так що лицар! – кажуть всі, і цар каже: – Це той, що за першим разом до царівни скакав! Якби такий мені зять, – каже цар, – не жалував би йому півцарства дати!.. – А сам зібрав військо і пішов на чужі краї війною. Да з чужих країв його як попруть! То аж під саму столицю приперли. От цар і пише до дочки, що, каже, бувай здорова з святим маковейом! Перше якийсь лицар визволив, а тепер поминай, як батька звали!.. Плачу! Лементу! Божа твоя воля – на всю столицю. Почув Іван з печі той галас та й питає:

– Що за плач?

– До живого, – кажуть, – прикрутилося нашому цареві. Чи не поїхав би ти визволити? – додали на кпи.

– Поїду, – каже, – а як же не поїхати! Коня мені! Засміявся, хто чув, але коня, проте, осідлали. Сів

Іван ізнов на возиводу і поїхав за ворота з кимакою в руках.

Приїхав у ліс, подзвонив у другий дзвінок, з’явився другий кінь – білий.

– Чого потребуєш, лицарю Іване?

– Поїдем царю своєму помагати, чуже військо воювати!

– Хоч воно трудно-трудно, але побачим – бери збрую з правого вуха, а з-під сідла убрання.

Зробив так Іван, убрався і сів на коня.

– А як скажеш везти тебе, лицарю Іване?

– Так, коню, вези, щоб стріла не брала і меч не тяв.

Ударив кінь копитами, земля застогнала. Та й лиш курява за Іваном встала. Приїздить на війну, а там ізнов така січа, така різня! Господи, сохрани та борони! Половину царського війська впень витяли.

– Стій, наше військо! – гукнув Іван, – я буду воювати! Розступилось військо, дало йому дорогу, як піде наш

Іван сікти на два боки! Так січе, так січе! Вороги летять, як солома від коси, як терміття!.. Пройшов раз, пройшов другий вздовж і поперек, а неприятель і крикнув: «Згода!» Тоді Іван перестав сікти; підбігає до царя: «Згода», – каже. Цар подарував йому золотий перстень. Іван взяв і полетів. «Ще, – каже, – в другім царстві ждуть від мене запомоги». Цар з військовими своїми лиш стільки придивились до Івана, що пізнали його. «Це, – кажуть, – той лицар, що за другим разом до царівни скакав».

– Той самий, – каже цар. – Якби цей був моїм зятем, то я не пожалував би йому віддати три чверті свого царства, відступив би йому, а сам в одній чверті тільки царював би». Військові спозирнули оком один на другого, думаючи: «Порядкує цар, немовби у своєму току!» А Іван собі приїхав до лісу, пустив свого коня і ліг під дубком відпочити: поклав ту шаблю коло себе і цей перстень на руці має. Лежить ще зовсім вбраний по-лицарськи. От приходить якийсь дуже великий заслужений чоловік – пан, чи що, чи генерал.

– Не продаси, пане лицарю, тієї шаблюки часом?

– Ні, – каже, – не продам, а так віддам, лиш дай мені за неї мізинний палець з правої ноги.

Покрутився генерал, подумав, але що ж! За ту шаблюку царівну дадуть, і згодився дати палець.

– Може ще, – каже Іван, – і цей перстень тобі знадобився б?

– А добре, – каже.

– Дай мізинний палець з лівої ноги, то віддам. Відтяв генерал палець і з лівої ноги і дав Іванові, а сам взяв перстень і шаблю та й поїхав. Тоді і Іван відпустив свого коня, а царського взяв, сів на нього, очима до хвоста, й їде додому.

– А що, – питають, – багато навоював?

– Багато, – каже, – повну пелену! – І висипав тріски та патички, що в лісі назбирав.

Другі кпили, сміялися, а царівна плаче, що таку тютю вибрала собі. А цар ще не вертався, бо розійшлась поголоска, що той цар – неприятель – ще третій раз хоче сили попробувати, та аж тоді згода буде.

Надійшло чужого війська неприязного, як хмари восени – може, там двоє або й троє царства докупи зійшлося, аби таки збити цього царя і його дочку силою віддати заміж за якогось там царевича горбатого, чи що, а може, за німця, а вона німця не хотіла. Каже: «Лучче за такого Івана піду, який він є, а німця не хочу і на очі бачить. І ні за кого не піду, тільки за Івана».

Вона добре придивилась на нього ще на стовпі і тепер пізнала, що це таки той самий лицар, лиш дурня дуже вдає.

Як пізнав батько, в чім діло, то й пише до дочки, що так і так, дитя моє! Шукав я для тебе долі, а для себе запомоги, а знайшов тобі лихо, а собі напасть, отого Івана непотрібного. От, бачиш, збираються царі наше царство звоювати, тебе силою заміж взяти, а мене в неволю запродати або мечем стяти!

І приписав – каже: «Як почуєш, що ми завойовані, то кажи знести голову Іванові, бо то не він той лицар, що на стовпі був, а є хтось другий. Той генерал уже дав о собі чутку». Нім дійшло письмо до царівни, вороги півкраю спустошили вогнем і мечем. А Іван собі на печі – нічого й не знає.

Як перечули царські двораки, що Іванові наказано голову анести, та й прийшли до нього і кажуть:

– Вигрівайся ж добре на печі, бо вже більше не будеш – цар казав тобі голову знести.

А Іван собі зареготався, як навіжений, та й каже:

– Що буде, то буде, а буде те, що бог дасть! А тим часом – коня мені! Поїду на війну!

Цар не дав приказу, щоб не слухати Івана, ні царівна не дала; то й підвели йому коня, все того ж возиводу, і кимаку дали в руки. Іван сів на коня, як на лаву, і поїхав, посвистуючи під якусь думку. Приїхав до лісу, пустив коня та як задзвонить у третій дзвінок, так і з’явився кінь морозоватий.

– Чого потребуєш, лицарю Іване?

– Поїдем на війну! А звоюєм?

– Тяжко воно, тяжко! Але побачимо! Бери збрую з вуха, а з-під сідла убрання.

Вбрався Іван, сів на коня, а кінь і говорить:

– Та не оглядайся, бо поранять! – І поніс Івана поверх лісів… Прибігають на війну, а там цареве військо тільки що держиться – от-от, то й переможуть.

– Стій, військо! Дай дорогу! – гукнув Іван і почав сікти на два боки, а кінь бити на чотири. Як побачив цар лицаря, то душа і стала йому на мірі; бо вже знав, що його грало.

Проїхав Іван раз, другий, третій поміж неприязне військо, і зостався чоловік, як на пожарі стеблинка: і ті царі трупом валяються, і все військо їх. Глянув Іван вперед себе – нема з ким воювати; та й забувся й оглянувся назад себе, а з-між трупу і встає лицар: «Ану, – каже, – зо мною на поєдинок!»

Розійшлися, з’їхалися, брязнули шаблюками раз, другий, та й тому голова злетіла, а Іван зостався без мізинного пальця на правій руці. «До царя!» – каже кінь. Іван підняв руку вгору: «Рана», – каже, і протепом до царя. Цар щось там уже на собі такого, що міг розірвати – розірвав і зав’язав тому рану та й просить до себе на могорич…

– Нема часу! – Іван каже. – На весіллі буду. – І поїхав, бо, каже, ще й друге царство від його лицарської запомоги жде.

Іде Іван додому у своїм лицарськім вбранні, з зав’язаною рукою, як передибає його знов той генерал, чи що.

– Продаси, – питає, – хустку?

– Ні, не продам, а так віддам, тільки дай мізинний палець з правої руки.

Втяв той собі палець і віддав Іванові, а собі взяв хустку і перев’язав рану та й поїхав прямо на столицю. А Іван звернув у ліс, пустив коня, назбирав ганчірок і замотав собі рану та й іде додому.

– Що тобі в руку? – питають двораки.

– Тріски збирав та й заскалив, – відказав Іван і поліз на піч.

От і цар приїжджає, розказує, що такий-то й такий лицар визволив його з біди, і розпитує, чи не бачив хто, куди він поїхав: «А я, – каже, – не пожалую все царство своє відступити, як захоче бути моїм зятем».

Зараз йому і сказали про того генерала, що то, кажуть, він той лицар, бо в нього і коні такі єсть, як цар оповідав, і рана на руці, і царівниною хусткою рука перев’язана. Дав цар приказ привести того генерала. Він і прийшов; та шабля, що цар Іванові подарував, висить у нього при боці; і той перстень на руці сяє, і рука хусткою перев’язана.

– Це! Це! Мій збавитель! Мій оборонця! – закричав цар на першім кроку генерала до двора.

І зараз його за стіл засадили на самий покут і давай свататися і могорич запивати. Генерал той – чи то він був – і давай прибріхувати, як-то він на стовп скакав, як влюбився; а ті, що слухають, не можуть його нахвалитися, що він такий лицар, як на всім світі другого нема. Засватались – геть усе, і весілля назначили; а Іван сидить собі на печі і байдуже йому, що там робиться у царських палатах.

От і весілля! Видає цар свою дочку за того генерала-лицаря. Гудуть музики, бенкет страшний! Вина ллються – аж по бороді тече. Коли ще до шлюбу підуть, а вже добре підгуляли; настала пора, що можна було ще лучче почванитись. Той молодик уже і розпустив губу. Як всі йому браво віддавали, а молоду вбирали до шлюбу, хтось вихопився з словом: «А Іван же що?»

– Який-то Іван? – питає молодий. Поки йому розказали, цар гукнув і Івана пішли шукати. Знаходять його, що він умивається. Гукають, штовхають – скорій; цар потребує. А він собі з повагом умивається. «Та ну вас, – каже, – дайте хоч умиться!» А ті шарпають. Сказано, вже двораки! Хіба в них людяне серце? От і царівна вийшла на рундук, чи що, і побачила, що Іван палець замотує травою, – а добра душа була, то й питає:

– А то що тобі, Іване, в руку?

– Нема пальця, – каже.

– А де ж він?

– О! Далеко! Десь на полі.

– На якім полі?

– Там геть далеко! За лісами – де воювалися.

Але як умився Іван, то такий гарний хлопець став, що годі, а той генерал тільки брехав добре. Придивилася царівна до Івана і сама собі не вірить – чи їй лиш так здається, чи вона й справді бачила його на стовпі. І ще лучче придивляється, а цар виходить і собі туди, та й казав зараз Івана на кіл посадити. Схопили його прислужники і потягли на кару; а царівна і пристала до батька, що ще буде час невинну душу згубити! Хоч би весілля переждав. Пустили Івана на три дні пожити, поки весілля відійде.

А Іван, як вирвався з рук, вже й не вертався до двора, а пішов просто в садок, та як задзвонив у третій дзвінок, то так і з’явився перед ним його морозоватий:

– Чого потребуєш, лицарю Іване?

– Поїдемо до царя в гості.

– А що! Я тобі не казав, що буде клопіт?! Та вже минулося! вдягайся. – Одягся Іван в те вбрання, що стояло під сідлом у коня, надяг лицарську зброю, з правого вуха вийнявши, і йде до царських палат; а тут уже до шлюбу вирушають, і молода акурат на ридвані стояла, помощувалась.

– Лицар, лицар, лицар їде, – загомоніли гості і всі лови-ворони; а царівна, як зобачила, то мало не вмліла з радощів, бо того генерала вона і на очі не терпіла, а треба з ним вінчатися.

Привітали Івана і цар, і царівна, і гості, а той молодий побілів, як глина.

– Встарчився в слові, пане лицарю, – каже цар.

– Я казав, що на весіллі буду, як наче моя душа чула.

– Ну, що ж! До шлюбу? – питає молодий. – Я ж не надарма кров свою проливав!

– Яку кров? Коли? – питає Іван.

– Ще й тобі знати! От мовчи та диш.

– Або що? От ти, то так, що мовчи та диш. А де то твої мізинні пальці, пане лицарю?

– Як-то де! – озвався молодий. – Чи то я мало войнів відбув, щоб без рани обійтися!

– А ось вони в кишені в мене! – І вийняв папірчик і показує пальці.

Генерала роздягли, правда, пальці якраз пристають. Тоді все розказав про того генерала, а самого вже й так всі пізнали. От тоді вже пішла гульня, то так, що гульня! І сама царівна гуляти пішла; а перше ходила сама не своя. І цар, як казав, так і зробив: віддав зятеві все своє царство, а сам на бурку сидів. А генерала прив’язали дикому коневі до хвоста та й пустили в степ.

Іван оженився і пішов царювати, вже ніхто не смів сказати, що від дурень, та й годі.

Отак-то опир з дурного Івана та аж царя зробив. То-то, значиться, слухати батька!»

Ця казка двоїться. В другій розказується, що замість війни Іван їздив на звіра три рази – та й тільки цим і відмінилася. Та ще не три дзвінки було, а лише один – для первого коня, а для другого і для третього – то по шерстині; а решта все так.

Єсть і більше казок про опирів, та я цю вибрав: раз, що її дуже часто можна почути, а друге, що в їй мало дечого такого, що треба було викинути, а з других, якби те википуть, то мало що й зостало б ся. Під цю казку підходять і решта, так що досить одну знати; щоб бачити опиря, який він і в других казках.

Примітки

Ця казка двоїться… – тобто має два варіанти.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 421 – 435.