9. Що роблять чарівниці

Анатолій Свидницький

Чарівниці помагають ніби, кажуть, але і пошкодити можуть ще лучче, хоч самі від себе, хоч як хто їй напросить.

1) Може з чоловіка зробити вовка, мовляв я попереду. Я знаю оповідання про це діло і казку, та скажу колись, іншим часом, як буде мова про вовкулаків.

2) Дання дають. Це така штука, що дасть чогось напитися або із’їсти, та й у животі замножаться ящірки або жаби (що це проти науки йде – не моє до того діло). Кому дали дання, той все жовкне та й жовкне, і наче не слабий, а все нездужає і скаржиться, що під грудьми тисне і нудить. Так і вмре, що наче не хорував.

Як впору вдатись до знахарки, то часом може й очуняти, а часом таки і вмре – найбільше як спізнишся за порадою. Кажуть, як напоїть знахарка якимось зіллям, то начнуться воніти, і доти блюватимеш, аж доки гнізда з себе не викинеш. Гніздо теє, наче жабориння зелене. І ящірки йтимуть горлом чи жаби – яке там дання буде – та такі все білі, як опарені, не такі, як на полі вони.

3) Наслання насилають. Нашле яку хворобу абощо, або чоловік розіп’ється до останку, або так наброїть, що будуть любитися, як голуби, а після сваряться, б’ються і бог знає що! Все це наслання, значить, наслано.

А що ще й жабів або гадюк нашлють на обійстя, найчастіше жабів насилають, мабуть, це найлегше. Ні з сього ні з того десь у хаті жаби наберуться, і не трохи їх, а стільки, що й ногою ніде ступити і одна на подушках сидить, а ті решта по всій хаті і по посуді, і поза образи, і в скринях, і в боднях – всюди їх повно.

А часом одну тільки насилають, що цілий день сидить на подушках, а як ляжеш спати, то, на кого вона наслана, вилізе тому на груди і сидить. Скільки хоч кидай – нічого не поможе. Ще поки не спиш, то її нема, а як заснув, вона ізнов на грудях. І та людина все жовкне, сохне, а далі й вмре, бо, кажуть, та жаба кров зіссе.

От що розказували мені про таке наслання. Єсть на Поділлі село Скарженівка, а в тім селі титар є і жінку має. «Довелось мені, розказували, ночувати в Скарженівці. До кого б тут вдаритись? – Ну, до титаря. Пішов, і прийняли. Та самого титаря не було вдома, тільки вона була – така добряща душа! Та така суха, як скіпка (скалка – лучина), аж страшно дивитись.

– Що ви, слабі, хазяйко? – поспитав я.

– Еге, – каже, – слаба. – Та жовта, як з воску зліплена. Переночувавши у теплій хаті, подякував я та й поїхав.

Через кілька часу довелось мені ізнов бути в Скарженівці, я й зайшов до титаря, до старого вже знайомого і цікавий був побачити, що то з титаркою сталося. Входжу до хати, молодиця, як ягідка, діжу місить, повна, хороша, що куди!

– Помагайбі вам, – кажу, – молодице!

– Благослови, боже! – відказала вона, як належить, і засміялась. Я насамперед думав, що не в ту хату попав, і питаю:

– Чи тут живе титар?

– Тут! – вона каже, – або ж ви мене не пізнаєте? Здивувався я: ніколи молодиці не бачив, а вона признається до мене.

– Ні, – кажу, – не пізнаю.

– Адже я, – каже, – титарка. Пам’ятаєте, як ви в нас ночували?

– Таже я пам’ятаю, – кажу, – що ночував у титаря, і оце прийшов ще раз подякувати за добре діло. Але хоч мені очі, – кажу, – виколіть, то я вас не пізнав би… Тепер аж пригадую, що є щось схоже в лиці. Але ж тоді не ви ходили, а тінь ваша; теперь же, слава богу!..

Слово по слову, вона й розказала, що дев’ять місяців, чи що, вона бідувала за насланням:

«День і ніч було жаба сидить на подушках, а ляжу спати, каже, то вона й сяде на груди. Що я вже не виробляла! Хай з тим не вертається, і віником била, і за третє обійстя в ганчірках виносила… А прийду до хати, сюди-туди обернуся, а вона ізнов на подушках. До того дійшло, що в мене вже й сили не ставало скинути її з себе, як було сяде на груди. Далі вже й горшка в піч не могла засунути – було сусіди, спасибі їм, приходять і варять. Вже й висповідалась, і на смерть собі сорочку наготовила – зовсім, як належить, на той світ прибралася, а на цім такою непотрібною й жити не хотілося.

Після того, каже, як я ночував, розказувала, ночувала в неї – щось з тиждень по мені – якась баба, бо їх люди, каже, спасибі їм, не забувають. Так сиділа собі ця баба на припічку, грілася, а титарка сидить на дзиглику перед піччю. Коли та жаба, що було на подушках сидить та спить на грудях, тепер уже лізе рачки до неї – так на всіх чотирьох лапах лізе собі помалесеньку, аж наче постогнує, та надулася так!

– А це що в вас за гість? – баба каже. А жаба так і присіла до землі і сидить, наче влипла, наче її хто гвіздком пройняв та до землі прибив.

– От, як бачите, – озвалась молодиця, – вона десятий місяць так.

– І ви нікого не радились?

– Та тут-таки, правду сказавши, і нікого, хоч би й хотіла.

– То я ж її відучу від вас, підождіть лишень. – І злазить з припічка. А жабисько, щоб ворухнулась від того часу, як сіла, так і сиділа. Взяла баба, розказувала вона, в одну руку солі товченої, а в другу віник, посолила ту жабу і давай бити! Як, бачите, дитина, каже, так та погань кричала, аж мені, каже, жаль стало. Била так її баба, каже, таки добре била та й викинула за поріг, вимела віником аж надвір та й вернулась до хати.

– Тепер, – каже, – будь спокійна, молодичко, вже більше не прийде, будь вона проклята!

– І справді, спасибі їй, – каже титарка, – з того часу як рукою відняло. І з того часу, каже, почала вона й до здоровля повертатися».

4) Підливають. Проти врочистого свята кругом хату обіллє, і хто вже такий нещасливий буде, що перший вступить в те перелляте, на того голову вся біда й спаде. Щоб не шкодило, треба плюнути вперед себе через перелляте місце три рази, а після вже йти. Кажуть, що в старовину були такі люди, що візьме околоту в руку, запалить і пече той слід, де переллято, а чарівниця і прибіжить. Тоді вже роби з нею що хочеш. Найбільше, кажуть, що заставляли бувало злизувать ті чари та глумилися різними способами.

На дітей плаксивиці насилають – все плаче дитя та й плаче. Ті плаксивиці виливають: зогріє окропу та візьме дитину на поріг, накриє коритчатком, ночовками ніби, і на ті ночовки зверху ллє окріп і щось примовляє. Дитя і справді очунює, бо це я сам бачив.

Оце таких див я наслухався трохи ще на запічку, а трохи вже й прудивусом бувши, а тепер даю їм огласку, щоб ще й другий хто знав, а не сам я, як то нишком думає наш люд хрещений.

На закінчення розкажу ще одну, може, биличку про бабу-знахарку.

До якогось ксьондза, доброго чоловічини, прийшла баба за жебрами, а ще була не дуже стара.

Зглянув той ксьондз оком – баба така чепка, що й абияку дівку проти неї не став, бо в куток зажене, та й дав що чи не дав, а заводить розмову:

– Чому ви, бабуню, не вчитесь примовляти? Мали би-сьте хліб, що й другого б запомогли, а так самі топчете чужі пороги. І під тином не раз доводиться сонця божого виглядати, поки з-за гори вишкіриться та обігріє немошні кості…

– Коли вже, мосці ксьонджуню-добродзею, ззамолоду не навчилися, то вже годі через перелази.

– Е-ге-ге! ви-бо, як я бачу, зовсім на світ нарікаєте! Отак примовляй-сьте: «Чи поможе, чи не поможе, а ти заплати, небоже». Будьте певні, що від пана до пана в колясах вас возитимуть.

– Ет, ксьонджуню мосці-добродзею, нащо кепкувати над моєю старістю. – І пішла з хати. А ксьондз шукав чи не шукав других бабів, щоб іще пожартувати.

Та, як то ляхи приповідають, доти дзбан воду носить, поки вухо не ввірветься. Так і з ксьондзом сталося: жартував, поки жартувалося, а от і гуля в горлі сіла та й уже додушує. З’їхалися доктори, бо в слабого грошей чимало було, то щоб йому полегшало, як захоче собі, в горлі, а в кишені то конче повинно.

Похвалилися один перед другим, що той того, а той того в небіжчики викурював, чи то, пак, викурював небіжчика, та й постановили розрізать слабому горло. Насилу випросила ксьондза сестра його, щоб хоч до завтра відклали – і ксьондз таки помагав: «Узавтра, – каже, – доріжете, нехай хоч висповідаюсь». А поки що, думають обоє, треба послать за знахуркою, що недавно очутилась в тій стороні і страх як хутко в славу ввійшла, що нема луччої.

Приїхала й баба – така вбрана, що куди! З голими руками і не приступай! Подивилась на слабого, помацала за горло, казала дати літненької води, якесь зілля вив’язала з хустини, материнку, чи що, обмочила в літепло, приклала до горла і поливає зверху та все примовляє щось. Коли прислухався ксьондз, а вона все одно та й одно править: «Чи поможе, чи не поможе, а ти заплати, небоже!» Зареготався, що його ж салом та його ж по шкурі мажуть, а та гуля і трісла. От і заплати, небоже!..

Чимало й таких знахарок та знахурів на білому світі!

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 451 – 455.