3. Оповідання про опиря

Анатолій Свидницький

От одне оповідання, як я чув його (1852 року), тільки то мовою не такою, як там балакають.

«Не при вас це діялось, що маю розказати, не при батьках ваших; ось бачите, моя голова вже сивиною полискується, а й мені розказував сивий дід, як я ще й погоничем не був – то, мабуть, буде вже цьому літ зо сто абощо. Ще за Польщі, перед Коліївщиною, де тепер Джулинки, село, що пошукати – було скілька хат і церковця божа стояла – то й парахвія була, і піп жив, і бакаляр [Див. накінці всього цього – Бакаляри. – А. С.], а в його був піддячий Курбацький Михась.

Ото ж він і розказував, уже постарівшись, що коло Джулинок, каже, від Дяківки (село), в лісі жив курінний – що ліса стеріг – старий-старезний чоловік – ще першу унію запам’ятав, – і розказує було про козаків, про гетьманщину, про Запорожжя, як по писаному, а Коліївщину, Залізняка та різанину з Харком знав, як свою кишеню.

Було приказують, що він чужосторонній і прийшов у село вже з сивиною в бороді, а ніхто не запам’ятав, коли саме прийшов, при кому – всі перемерли! Такий старий був, аж жовтий волос мав, не то сивий; а як де бувало вдарить тропака, то аж земля стогне – у старовину все кріпкі люди бували! – та такий червоний ходив, як півень. [В бургарів опирі тож червоні, і єсть приповістки: червоні очі, як в опиря, дивиться, як опир (хто з червоними очима), червоний, як опир. – А. С.] При собі держав дівчину-сирітку, щоб було кому хату підмести тощо та щоб не тинялась в чужих людях, а більше – ні роду, ні плоду.

От, каже, сидимо ми з бакаляром та пригадуємо то це, то те, сміємося, школа різні штуки приставляє, щоб як до перших півнів досидіти, а там і спати.

Надворі вітер гуде, аж школа здвигається.

– Пане реєнтій! Відчиніть, – чути крізь вікно дівочий голос. Ми зараз догадалися, що вже якась треба, в селі псавтиру читати абощо.

Кинувся я відчиняти – а то дівчина, дідова вихованка, а ніч місячна, хоч голки збирай, та мороз-мороз!

– Добривечір, пане реєнтій!

– Дай, боже, здоров’я, дочко! А тебе що принесло: чи човен, чи весло? по волі чи по неволі?

– Дідусь мій умер, п[ане] реєнтій! То яка тут воля! – от їдьте псавтиру читати.

– І на його зайшла черга! – озвався дяк. – А я думав: на тім світі вже забули твого дідуся! Та, бачу, ні. Коли їхати, то їхати! Але ти хіба санками? Бо знаєш – я піший.

– Та санками ж! – озвалась дівчина; та така йому гарна стоїть, як вималювана! Ногами постукує, що то з холоду прийшла, хукає в руки, а очі, як зорі, сяють; та чорні, як терен, – і лице горить!..

– Вдягайся! – каже мені бакаляр, – поїдемо.

Пошкрібався я в потилицю, що такий холод, та що ж! Треба вдягатися; в чім зван, в тім пробувай!

Поїхали ми, і собака за нами побіг. Добрий псисько був! Рябий, клаповухий – було вовка подужає.

Приїздимо до того куреня, а вже місяць серед неба доходив.

– Ідіть же ви, п[ане] реєнтій, і ти, Михасю, чи що, до куреня, будьте ласкаві, а я ще тут маю діло.

Входимо в сіни, і собака за нами, попід ноги тиснеться; впустили ми й його за собою до сіней. А та дівчина – тарах! Та й засунула двері на ввесь замок. Засміялись ми з реєнтієм, що не ввійшла вона і руки погріти, та й байдуже – пішли до хати.

– Входимо, – розказував, – до хати з сіней, лежить дід на лаві, наміткою вкритий, вусатий, як сом, і сивий-сивий!

– Бач! – каже реєнтій, – ще й не пожовк! Цупкий дідора! І по смерті не подається. – Глянув я – правда: червоний на твару, аж синявий, наче каплун на морозі, як і живий був, тільки губи пожовкли та попід очі трохи посиніло.

Читали ми ту псавтиру наперемінку – то я, то він – таки довго читали, а собака походив, походив та й ліг під припічком і лежить. Так коло опівночі я читаю, реєнтій сидячи спить під грубою на припічку та сопе. Якби ви знали – якось сумно було, каже, на лаві вмерлець лежить, витягнувся, в головах йому каганець блима, на припічку дяк сопе, під припічком пес, ще й хата в лісі!.. За гуртом і баба якась ще куняла та сопла.

Тільки мій голос, каже, розлягався, наче в пустці, аж дзвенить, аж лунає, а крізь вікно знадвору прямо в лице мені місяць заглядає – чоло виставив – та зодалеки, немов боїться, і білий такий! Зібрав і мене страх! Читаю – боюсь замовчати, але й читати боюся, а голосом все підношу та в вікно поглядаю на місяць, на сніг й знов у книжку – аж в’язи мені затерпли, що стояв як вкопаний! Як шарну листком, перевертаючи, то аж мороз піде поза плечі, наче хто стоїть ззаду, наче хто лапає. А тут і собака – гаррр!

Цим мене докінчило; в грудях так холодно стало, наче вода потекла, і в вухах лиш – фу! фу! наче вчадів, і мурашки по шкурі лазять. Проте я читаю-таки. Ллє собака ізнов загарчав, далі ізнов і встає з-під припічка – затріщав ріщем. Оглянувся я – йде собака до мене, а серед хати вікно відмалювалось від місяця і моя тінь простяглася від каганця, а каганець хлипає, аж читати не можна.

Потягнувся рябко, понюхав мене, хвостом помахав і ліг очима до лави, поклав морду на лапи і дивиться просто в лице дідові, а він то вусом моргне, то оком кліпне. Я вже не втерпів більше – знайшов псалом знакомий, що напам’ять затвердив, і відступаюсь від,стола, читаючи. Назадгузь, назадгузь – аж до припічка: вставайте, кажу, пане реєнтій, читайте вже ви: бо в мене аж голосу не стає.

– А що! вже пізно хіба? – питає він.

– А вже. Далі вже півні на досвіток запіють. – А тут іще й на опівніч не піли.

– А на чім ти став? – запитав ізнов.

Я сказав. Потягнувся той, аж кості затріщали, протер очі кулаком й пішов до стола, з хрипом читаючи той псалом. А я сів уже на припічку і дивлюсь то на собаку, то на діда поглядаю, чи не видалось мені, що він вусом моргає, а він, може, ні, і міряю оком, чи далеко до дверей.

Трохи вже мені відлягло від серця; аж нас дві душі не спить і собака третій. Грубка собі теплесенька, в плечі гріє, і сон морить, і чую, що їло б ся щось, і думаю: треба в печі пошпортати – чи нема чого, а тут уже зовсім сплю. Собака ізнов загарчав, я зопалу глянув на діда, подрухавшись, він-таки і справді вусом моргає. Тоді вже думаю: «Постій! піду ж я двері відімкну».

Вернувшись до хати, вже більше не сідав, а став коло комина грітись і не зводжу очей з покійника. Той же собі, знай, чита і вухом не веде, ще й на собаку посварюється. Не пам’ятаю вже, чи довго, чи недовго мені стоялось коло комина, як реєнтій запитує:

– Ти, Михайло, нічого не бачиш?

– Ні, – кажу, – або що? – Не відказав він мені ні слова, начеб і не почув, читаючи.

Дід ще ногою заворушив, руками, кліпнув очима скілька раз і схопився на ноги, а собака йому на груди. Я в ноги, дяк за мною, а їх так і зоставили накупі, і баба зосталась. Лишили й хату нарозтвір та й побігли до села без духу.

На другий день такою громадою йдемо до куреня! Душ зо тридцять. Приходимо. Двері, як ми зоставили нарозтвір, так і стоять, баби нема, а дід стоїть коло печі, на комин сперся головою і задубів так. Собака ж, бідний, до половини в печі і весь зад відгорів, а перед – до половини у діда в руках; як держав його, так руки й заков’язли. Кров всю хату сполонила, та така чорна!.. Видно, довго бурикався неборака рябко – не давався, бо в діда всі груди і всі руки скусані, да таки заміг бідняку і так каторжно замучив ного!.. Сказано – опир нечиста сила – кого не подужає!»

Примітки

Ще за Польщі, перед Коліївщиною… – Мається на увазі період, коли після Карловицького конгресу 1698 – 1699 pp. Поділля відійшло до Польщі і аж до другого поділу Речі Посполитої (1793) перебувало під її владою. Польсько-шляхетський гніт викликав на Правобережній Україні велике народно-визвольне повстання – Коліївщину (1768 p.).

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 418 – 421.