На передовій

В.Шанюк, спец.кор.«Київської правди». м.Прип’ять

Розповіді про мужність і героїзм

Один за одним буровики буквально на ходу натягували на себе спецодяг. І тільки я виглядав серед них білою вороною, гостем.

– Що ж це ви, товаришу кореспондент, – квапив мене старший інженер Іван Васильович Луценко, – беріть з нас приклад. І, немов нагадуючи – мовляв, не на прогулянку ж збираємося, суворо додав: «Там без цього не можна». Під словом «там» малася на увазі атомна.

Довелося кореспондентові розлучитися з цивільною формою. Швидко натягнув штани, куртку. Чи то від того, що поспішав, чи від хвилювання, але погано слухалися пальці – здається, вкрай довго вовтузився з гудзиками куртки. Запропонували свої послуги буровики: допомогли освоїтися з респіратором, проінструктували, що й до чого, на спецвзуття натягнули бахіли – своєрідні захисні чоботи, виконані з міцного полімерного матеріалу. Вручили головний убір, рукавиці. Через кілька хвилин ми зайняли місця в автобусі. Наш маршрут: до атомної, на вахту.

Ось і табличка з надписом «Чорнобильський район». Спорожніли навколишні села. Тільки білосніжні садки та засаджені городи нагадують про те, що якихось кілька тижнів тому тут були люди. На контрольно-пропускному пункті щит застерігає: «Небезпечна зона».

Луценко наказує: «Одягнути респіратори». І знову села. Вулиці – в’їзди перегородили глибокі траншеї. Скрізь виставлені міліцейські наряди – все під охороною. Неподалік траси розбито палаткове містечко – воїни зайняті своїми справами. Застигла техніка, готова в разі необхідності вийти, висловлюючись військовою термінологією, на вихідні рубежі.

Нарешті центральний під’їзд електростанції. Як і досі, стоїть дорожній знак «Стоянка автомашин». Тільки зараз замість легкових їх місце зайняли інші – пожежні, бронетранспортери, бетоновози, потужні «КрАЗи». Пригадалися слова з виступу М.С.Горбачова по радянському телебаченню: «У районі аварії діють організації багатьох союзних міністерств і відомств під керівництвом міністрів, провідні вчені і спеціалісти, військові частини Радянської Армії і підрозділи Міністерства внутрішніх справ». Досі я не раз бував на атомній, але тепер, побачивши білосніжні прямокутники станції, на фоні яких чорно-сірою цяткою виділявся четвертий енергоблок, у мене мимохіть подвоїлося напруження. Та все ж місцями перекриття вціліло. Тільки тут, осягнувши те, що сталося, зримо уявляєш всю велич подвигу хлопців майора Телятникова – завдяки їх сміливим, відважним діям вдалося зберегти решту блоків.

Наш об’єкт – поруч. Невдовзі у кабінах потужних «КрАЗів», на інших агрегатах, які вишикувались на майданчику, займуть місця люди, з якими я приїхав сюди. Люди, котрі з пожежниками днів десять тому круто повернули хід подій. Про пожежників ми ще розповімо, а зараз просто необхідно перенестися до подій десятиденної давності з тим, щоб віддати належне харківським, полтавським, івано-франківським буровикам, які разом з пожежниками все ж відвели небезпеку. Так, тоді ще не відкидали нової загрози. Адже реактор був пошкоджений, а конструкції, що підтримували його так звану активну, нижню зону, не витримавши додаткового навантаження, що лягло зверху у вигляді пісну, свинцю, бору, глини, могли обрушитися. І тоді б розжарений кристал реактора рухнув би вниз. А якщо там залишилася вода?! Ніхто у світі досі не стикався з подібною ситуацією. Яке рішення, єдино вірне, причому негайно, прийняти, щоб відвести біду?

Воду з-під реактора відкачали. Потім пробурили спеціальні скважини, підвели систему охолодження. Поступово реактор почав втрачати температуру. Саме тоді заступник Голови Ради Міністрів СРСР І.С.Силаєв скаже: «Сьогодні твердо можна говорити про новий етап у роботі по ліквідації наслідків аварії на АЕС. Головну небезпеку на нинішньому етапі усунуто… По суті саме зараз розпочинається ліквідація наслідків аварії». Перший заступник начальника Всесоюзного виробничого об’єднання «Союзатоменерго» Б.Прушинський уточнить: «Бетоном буде заповнена вся порожнина під блоком, щоб повністю ізолювати його від землі». А в повідомленні Ради Міністрів СРСР тоді говорилося: «Здійснюється комплекс підготовчих заходів по бетонуванню реакторного відділення четвертого енергоблока».

…Старший інженер по кріпленню нафтових і газових свердловин тампонажної контори виробничого об’єднання «Укрбургаз» І.В.Луценко День Перемоги планував зустріти разом із сім’єю. Прийшли товариші, друзі. Дружина накрила святковий стіл. А ще Іван Васильович мріяв того дня піти надвечір на рибалку, «поганяти карасів». Та плани його не збулися.

Посеред дня до будинку під’їхав автобус. Зиркнувши крізь вікно, дружина зрозуміла все – така вже у її чоловіка професія, не раз нашвидкуруч збирала його в дорогу. От і зараз мовчки вийшла до сусідньої кімнати, почала складати речі.

– Я навіть не розпитував, куди цього разу поїдемо, – розповідав Луценко. – Здогадався і одразу дав згоду.

Їх «Ікарус» вирушив на Київ. На допомогу прип’ятським енергетикам поспішали найдосвідченіші, найбуваліші буровики. З шістьома з них мені й випала нагода заступити на нічну вахту. Буквально за кількасот метрів від четвертого енергоблока. Представлю їх нашим читачам: мотористи цементувальних агрегатів П.П.Таран, В.В.Табашник, В.В.Яковенко, машиністи Б.А.Пшеничнов, І.С.Розкін, їх бригадир І.В.Луценко. Вони, буквально «з коліс», надвечір 10 травня, включились у бетонувальні роботи. Випереджаючи хід подій, підкреслимо: тисячі кубів цементного розчину загнали буровики під розжарений блок.

– Зміни передавали буквально на ходу, – пригадує Луценко, – не зупиняючи машин. До уваги бралася кожна хвилина. Навколо стояв такий гуркіт, що й слова не почути. Повітря свистіло. Часом здавалося, що наші цементнозмішувачі не витримають. Стрілки манометрів застигли у крайньому, правому положенні. Спілкувались один з одним з допомогою жестів. Протягом вахти закачували по тисячі, а то й більше кубів розчину. Через кожні дві хвилини підходили цементовози, вивантаження здійснювалося на ходу. Але сьогодні, – підкреслив бригадир, – судячи з обстановки, вахта обіцяє бути спокійною. Так що, товаришу кореспондент, чогось особливого, здається, не побачите. І, звертаючись до товаришів, коротко, по-військовому, наказав: «До машин!».

Ми рушили на об’єкт. Тут нас зустріли дозиметристи. Перевірили стан навколишньої місцевості, обстежили техніку і, звичайно, не обминули й нас. «Можете приступати!».

Товариші Луценка, перш ніж запустити мотори, ретельно обстежили місця стикування труб, шланги. Викинувши під себе хмару диму, ожили двигуни першої, потім – другої машини. У спеціальні ємкості, встановлені на землі біля кожного з агрегатів, вдарили струмені суміші: на півкуба води йшла тонна цементу. У роботу враз включився відкачуючий агрегат. З тиском у кількасот атмосфер пульпу гнали у металеві труби, що простягалися територією станції.

Я піднявся на головну машину. Розмовляти – марна річ – гуркіт двигунів позбавляв цієї можливості. Ледь вловлюю: «Будь обережним!» З кабіни спостерігаю за Луценком, його підручними. Точні, вивірені рухи наймолодшого з них – Петра Тарана. Раз у раз кидає погляд на манометр говіркий Борис Анатолійович Пшеничнов. Вітаючи товариша, підняв руку Іван Самійлович Розкін: «Все в порядку». Пульпа йде і йде…

З боку поля з’явився вертоліт. Я миттєво зиркнув на годинника: 21 година 30 хвилин. Курс – на четвертий блок. Ось гвинтокрила машина зависла над ним. Поступово почала знижуватися. Згодом завмерла. Секунда, друга, … десята. І знову – вперед, потім – в бік водоймища, що впритул підходить до АЕС. Розворот і машина зависає в іншому місці – ліворуч від 150-метрової труби станції. Того вечора екіпаж вертольоту зробив п’ять замірів, з п’яти різних напрямів – півночі, півдня, сходу і заходу, у самому центрі пошкодженого реактора. Крутий віраж, і пілот поклав машину на зворотний курс. Згодом мені пояснили: заміри робляться не менш як чотири рази на день. Для того, щоб мати найдостовірнішу інформацію про стан навколишнього середовища.

…Засвітились вікна у корпусах третього, другого і першого енергоблоків. Там, як і досі, несуть вахту експлуатаційники станції. Кілька днів тому ми з редактором нашої газети були у їхньому піонерському таборі «Казковий», розташованому за 28 кілометрів від станції. Нині «Казковий» став базою енергетиків, звідси вони їздять на «об’єкт».

Десь опівночі Луценко зупинив машини.

– Час вечеряти, – нагадав він. – Ходімо, покуштуємо солдатського харчу.

Заходимо до вестибюлю станції. Ретельно тремо черевиками ганчірку, що лежить у металевому ящику-кориті. У холі – море білосніжних «докторських» шапочок, всі – в респіраторах, спецодязі. Знову проходимо відповідну перевірку – радіаційна обстановка в межах дозволеного для даної зони. Підстав для побоювань нема. Але й недбалість неприпустима. Тут – передній край, тут триває бій з ядерною енергією, що вийшла з-під контролю.

Ось до центрального входу АЕС під’їхав бронетранспортер. Відчинилися люки, і солдати, також вбрані у спецодяг, почали вивантажувати картонні ящики. То прибула вечеря. А ми разом з іншими «докторами» спішимо донизу, у підвальне приміщення. Ретельно миємо руки, обличчя. Стаємо в чергу за «сухим пайком». Не встиг я як слід і роздивитися, як опинився на пункті видачі. Теж одержав «квадрат». Оглядаюсь довкола: де б присісти.

– Давай до нас, – запрошують воїни.

Допомогли відкрити тушонку, гречану кашу, запропонували ложку. Пригостили гарячим компотом. Слово честі, але солдатські сухарі здалися мені куди смачнішими, ніж решта продуктів.

І знову вниз, на майданчик. І знову – зустріч з дозиметристом. Стрілка приладу, здригнувшись, тут же застигла. Вахта тривала. Буровики подали сотні кубометрів цементного розчину. Так, І.В.Луценко був правий: вахта виявилася звичайною. Хоч ні на хвилину не зупинялись машини, люди не дозволяли собі ані найменшого послаблення, навіть перекурити. Звичайна вахта пройшла напружено. Ось і промили трубопроводи, відключили акумулятори. Час на базу, відпочивати. І вже вкотре нас «промацав» знайомий дозиметрист. Як і досі – норма.

Виконали ми й останню вимогу. Зайшли в приміщення станції, піднялись наверх. Скинули брудний одяг, хоч зовні він виглядав абсолютно чистим, взуття, шкарпетки, запхнули все це у целофановий мішок, відклали його вбік. Уражені радіоактивним пилом згодом ці речі пройдуть відповідну обробку. Проходимо, ні, точніше біжимо, підганяючи один одного, в напрямку до сусіднього приміщення. Приймати душ. А потім одержуємо свіжу білизну. Хтось запротестував.

– Земляче, – звертаючись до солдата, благав він, – що ж ти мені дав?! Та ж у цих штанях я втоплюся…

– А ти до ательє біжи, поруч відчинилось, спеціально для тебе. Там тобі й припасують, за розміром…

Стіни здригнулися від реготу. Невдаха швидко відходить убік, зрозумівши, що прохання його недоречне.

Підійшов автобус. Одягаємо респіратори. На КПП – знову дозиметричне обстеження. Тільки машин. Потужні струмені води б’ють у скляні вікна, борти, колеса. Звідси і вона повинна вийти чистою. На базі буровиків прощаюсь з моїми добрими знайомими, одержую свій костюм і на пам’ять… «докторську» шапочку, що видали зі складу. Автобус бере курс на Іванків.

Ми їдемо вдвох з водієм Димерського АТП 31012 В.І.Лукашем. Віктор Іванович після 26 квітня не раз бував у цих краях. Він вів свій автобус і серед тих 1200 машин, на яких було евакуйоване населення Прип’яті. Несе нелегку вахту й досі. Як і тисячі інших людей, що простягнули українським енергетикам руку допомоги. Можливо, ми з ним ще зустрінемося в цих краях – видана мені перепустка дійсна до кінця травня. А завтра я буду у пожежників. Якщо точніше, то в штабі Чорнобильської групи по забезпеченню протипожежної безпеки на АЕС, у містах і населених пунктах, розташованих в 30-кілометровій зоні.

Київська правда, 1986 р., 21.05, № 121 (18603).