Діяльність річкових флотилій в Україні в період радянсько-польської війни
1920 року

Володимир Баров (Ніжин)

Актуальність теми дослідження визначена значною кількістю нерозроблених історіографічних сюжетів у вітчизняній історичній науці відносно доби Української революції та національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Передусім це стосується військово-історичної тематики, зокрема, історії річкових флотилій – червоної Дніпровської та польської Пінської. Чимало аспектів їх організації, бойової діяльності та впливу на перебіг військових дій ще не розкриті повною мірою, що зумовлює актуальність зазначеної теми.

Українська історіографія накопичила чималий доробок з історії українського війська періоду 1917–1921 рр. Однак, значно менша увага в цих роботах приділялась річковим формуванням як противників, так і союзників українського війська. Переважно, це згадки в контексті тих чи інших подій. Через це значну частину історіографічної бази даного дослідження склала зарубіжна історіографія, передусім, російська та польська.

З досліджень вітчизняних істориків слід відмітити роботи В.А. Савченко [7], в яких приділяється певна увага радянсько-польській війни, і особливо Я.Ю. Тинченко [9], присвячені історії українського військово-морського флоту (в тому числі річкових флотилій, що діяли в Україні). Російська історіографія представлена роботами М. Какуріна [4] та А. Саковича [8], що були створені по завершенню радянсько-польського конфлікту і містять цінну інформацію, доступну авторам як сучасникам подій, що дозволяє розглядати ці праці як певною мірою джерела. Польська історіографія представлена перекладеним електронним ресурсом з історії Пінської флотилії [6]. Також були використані загальні праці з історії радянсько-польської війни [2;5]. Побічно в цих роботах висвітлюються деякі аспекти бойового застосування поляками та червоними річкового транспорту.

Постановкою проблеми статті виступає неповне розкриття тематики «річкової війни» під час радянсько-польської війни 1920 р. у вітчизняній історіографії, яка ще не отримала цілісного висвітлення та ретельного аналізу.

Метою дослідження є вивчення Пінської та Дніпровської річкових флотилій та їх участь у бойових діях на території України в 1920 р., що є складовою як військової історії, так і в цілому історії України в зазначений період.

Військові дії на території України періоду національно-визвольних змагань відрізнялися значною маневреністю, зумовленою багатьма факторами, в тому числі знанням місцевих умов. Особливої ваги для усіх сторін набували комунікації та шляхи сполучень як для транспортування військ і їхнього постачання, так і для перешкоджання цих дій своєму супротивнику. Залізничні шляхи стали вразливими та ненадійними. Безпека залізничного сполучення була можливою лише за умови повного контролю над територією, що потребувало залучення додаткових військових сил для охорони шляхів. Створення річкових флотилій дозволяло збільшити маневреність та тактичні можливості сухопутних військових з’єднань. За таких умов зростала роль річкових комунікацій, і в першу чергу – Дніпра [8, 65-67].

Хронологічно виникнення таких формацій як польська Пінська та червона Дніпровська флотилії слід віднести до кінця 1918 – початку 1919 рр., що було пов’язано зі зміною військово-політичної ситуації. Спочатку у військових цілях починають використовуватися звичайні рибацькі човни, а також переобладнаний цивільний річковий транспорт (пароплави, буксири, баржі). Основними шляхами поповнення наявного складу флотилій ставали реквізиції або військові трофеї, захоплені плавзасоби ворога.

Захист та озброєння суден мало в основному імпровізований характер. Основним засобом захисту екіпажу була дерев’яна обшивка з двох дощок та прошарку піску, інколи – листи м’якої сталі. Подібний захист встановлювався на рубці та найбільш вразливих частинах корабля. Більш важке бронювання встановити не дозволяли тактико-технічні характеристики річкового транспорту. Озброєння складалося з кулеметів, інколи – гармат малого та середнього калібрів (від 37-мм до 75-мм). Хоча їх використання на річкових пароплавах було проблематичним. Частіше важке озброєння транспортувалося для потреб річкового десанту з подальшим використанням на березі [8, 68-69].

Польські військово-морські сили, складовою частиною яких стали річкові флотилії, почали створюватися відповідно до декрету Ю. Пілсудського від 28 листопада 1918 р. На той час Польща не мала власних кораблів та гаваней. Політична обстановка відзначалася крайньою нестабільністю. Особливу небезпеку становив східний кордон, на якому відбувались численні малі конфлікти, що загрожували перерости у велику війну [5].

З 1919 р. Польща опинилася в стані необ’явленої війни з Радянською Росією, що призвело до посилення частин на східному кордоні. З цією метою вже у вересні було розпочато формування польської Пінської флотилії. Її перший склад утворили моторні катера «Лисовчик» («Lisowczyk»), «Лех» («Lech»), «Лидзейко» («Lizdejko») та «Лауда» («Lauda»). Те, що всі назви починались на одну літеру не було випадковим збігом: таким чином позначалась їх приналежність до військ генерала Листовського.

На самому початку основним завданням Пінської флотилії були військові перевезення, що зумовлювалось важкою логістикою Полісся того часу. Так, наприклад, навесні будь-які перевезення гужовим транспортом ставали неможливими. Поліські болота, весняні розливи річок та розпутиця зумовлювали потребу в річковому транспорті.

Суттєве розширення флотилії відбулось внаслідок захоплення поляками на Прип’яті 7 березня 1920 р. 22 пароплавів, 10 моторних катерів та 62 барж. Проте через технічні труднощі не всі з захоплених суден одразу вступили у стрій. Так, до кінця березня Пінську флотилію поповнили лише 5 кораблів, зокрема канонерська човен «Трахтомиров», що отримала нову назву «Panzer 1» [6].

На кінець квітня 1920 р. бойовий загін Пінської флотилії складався з 1 канонерського човна, 4 озброєних катерів (МБ-1, МБ-2, МБ-3, МП-1) та розвідувальних катерів В-1 та В-2. Крім того, існував транспортний загін з 9 допоміжних кораблів та 18 барж. На ремонті знаходилось ще 14 кораблів і 8 катерів.

Через конструктивні вади та технічні обмеження на нових кораблях Пінської флотилії особливого переустаткування не робилось. Лише на деяких пароплавах було встановлено по одній гарматі калібру 37-мм та кілька кулеметів.

Однією з маловідомих сторінок радянсько-польської війни на теренах України є битва за Чорнобиль, яка стала найбільшим бойовим зіткненням польської Пінської та червоної Дніпровської річкових флотилій.

Під час польського наступу на Київ 9 піхотна дивізія генерала В. Сікорського отримала завдання зайняти Чорнобиль, що був найбільшим річковим портом на р. Прип’ять. На той час місто було тилом частин Червоної армії, дислокованих між Прип’яттю та Тетеревом, а його річковий порт забезпечував підтримку дій червоної Дніпровської флотилії в усті Прип’яті. Для захоплення Чорнобиля генерал Сікорський сформував бойову групу під командою майора кавалерії Яворського, яка складалася з підрозділів піхоти, важкої та польової артилерії. Підтримку їй надавав загін Пінської флотилії у складі п’яти кораблів [1, 112-114; 10].

25 квітня о 4-й годині ця бойова група почала наступ з Демовічського тракту вздовж Прип’яті у напрямку Чорнобиля. Паралельно з наступом сухопутних військ розпочався і наступ польських кораблів на Прип’яті. В той же день вечері частини Яворського обстріляли підрозділи Дніпровської флотилії. У бою прийняли участь більш слабко озброєні польські катери, які нанесли ушкодження одному кораблю, а інший був вимушений відступити вниз за течією. Це дозволило в Кошаровці захопити човни для транспортування польської піхоти та артилерії.

Майор Яворський розділив групу на дві колони. Перша під його власним командуванням мала наступати вздовж Прип’яті і при підтримці сил річкової флотилії нанести удар по Чорнобилю з півночі. Друга колона, на чолі з К. Галінським, повинна була наступати на Чорнобиль з заходу через Залісся. Обидві колони мали вступити в бій за Чорнобиль одночасно 27 квітня на світанку. Місто утримували 61 стрілкова бригада та 12 кораблів Дніпровської флотилії [6; 7, 325-327].

Бій за місто почався з бою колони Яворського за село Лойове, де поляки зіткнулися зі спротивом 61 стрілкової бригади та кораблів Дніпровської флотилії. При підтримці польських кораблів, які прийшли на допомогу сухопутним частинам, війська Яворського прорвали оборону Червоної армії і підійшли до Чорнобиля. Тим не менш, це сталось пізніше за колону Галінського, яка підійшла до міста ще о 4-й ранку. Попри сильний спротив червоних та обстріли з кораблів, авангард другої колони зайняв цвинтар і пояс садів, що оточували місто з заходу.

Через годину (внаслідок затримки під Лойовом) підійшла колона Яворського та сили Пінської флотилії. Їх смілива атака за короткий час зламала оборону червоних, змусивши їх поспішно відступити. Відбувся бій між польським сторожовим катером «Panzer 1» і 4 озброєними човнами та 6 канонерками Дніпровської флотилії. Бій перетворився на погоню польської флотилії за супротивником на відстань більш ніж 25 км. Під час цього переслідування розгорнувся ще один бій нижче за течією, приблизно о 10 годині снаряд випущений з «Panzer 1» влучив в камеру боєприпасів канонерського човна «Губительный», який затонув разом з екіпажем. Також було серйозно пошкоджено ще два кораблі Дніпровської флотилії [2, 368-379].

Канонерний човен «Губительный» мав доволі цікаву історію, в загальних рисах типову для кораблів річкових флотилій того часу. Пароплав свого часу належав до річкової флотилії отамана Струка та був відомий як річковий колісний буксир «Соня». Ставши трофеєм Дніпровської флотилії, пароплав був націоналізований. В серпні 1919 р. його захопили денікінці та включили до складу білої Дніпровської флотилії під назвою «Доброволець». В жовтні 1919 р. пароплав знов став трофеєм червоних, які перейменували його на «Пролетар» та включили знов до Дніпровської флотилії. Пароплав брав участь у боях з білими та польськими військами. Пізніше отримав назву «Губительный». Під час річкової битви під Чорнобилем з польською флотилією, пароплав загинув у бою поблизу с. Плютовище нижче Чорнобиля [3].

В праці М. Какуріна «Війна з білополяками» наводиться наступні свідчення стосовно битви за Чорнобиль:

«В день 27 квітня на крайніх флангах польської ділянки Південно-Західного фронту відбулись наступні події: на крайньому правому фланзі противник після бою з нашою Дніпровською флотилією зайняв м. Чорнобиль, при цьому в нас загинула канонерка «Губительный» та вийшли зі строю канонерки «Мудрий» та «Молодецький». На лівому фланзі противник розгорнув свій наступ по всьому фронту14-ї армії, відтісняючи її на схід» [4, 147].

Переслідування було зупинено через дві години, коли «Panzer 1» почав набирати воду у носову частину. Це сталось не внаслідок ворожого ураження, а через віддачу погано змонтованої гірської гармати, що призвело до послаблення заклепок підводної частини судна, яка дала течу. Пізніше «Panzer 1» був відремонтований в Чорнобильському порту.

Внаслідок бою Дніпровська флотилія відступила до устя Прип’яті, а польські війська повернулись назад до Чорнобиля. У порту полякам в якості трофеїв дісталась один пошкоджений канонерський човен «Прыткий», 4 озброєних кораблі, 3 моторизовані човни, які увійшли до складу Пінської флотилії.

Прямим наслідком перемоги поляків у битві за Чорнобиль став вихід кораблів Дніпровської флотилії з Прип’яті. Пізніший рейд червоних військових катерів під Чорнобилем 28 квітня призвів лише до захоплення польського транспортника Т-2. Щоб уникнути подібних рейдів в майбутньому, польські війська почали відновлення берегових батарей, що мали перешкодити активності Дніпровської флотилії. Зокрема, берегова батарея була відновлена в районі устя Прип’яті, поблизу с. Теремче. Тим не менш, вже 8 травня 1920 р. червоні канонерки підійшли до Лойова, що свідчить про недостатність польських берегових батарей у протидії Дніпровській флотилії. Виникала потреба у створенні двох груп кораблів, щоб заблокувати ворожі канонерки. Однак, таке розділення сил могло призвести до послаблення Пінської флотилії [6; 8, 80-82].

7 травня 1920 р. об’єднані польські та українські війська почали бій за Київ. Важливе значення для подальшої кампанії мало оволодіння мостами на Дніпрі та Задніпров’я. Спостерігаючи за приготуваннями поляків до штурму, червоноармійці зробили спробу підірвати частину Ланцюгового моста зі східного берега. Тим не менш, підрив не зруйнував міст повністю. Вже 9 травня поляки здобули плацдарм на східному березі. Перед самим підривом відбулось захоплення другого мосту – Русанівського. Відступаючі червоноармійці спробували закріпитися на лівому березі, і навіть, контратакувати. Користуючись, тим що основна увага супротивника прикута до штурму Ланцюгового мосту, поляки здобули Дарницький залізничний та Наводницький мости. Внаслідок штурму була захоплена Дарниця та Троєщина на Лівобережжі, що забезпечило місто від обстрілів Червоної армії [2, 379-384].

Після зайняття поляками Києва флотилія отримала поповнення з 17 кораблів, 26 човнів та 10 барж. Екіпажі канонерки «Panzer 1» та 2 катерів отримали поповнення особового складу з Києва [6].

Командування польської 3-ї армії висунуло план створення польської Дніпровської флотилії з захоплених кораблів, шляхом їх озброєння та модернізації. Відсутність озброєння та навченого особового складу завадила втіленню цього проекту. Остаточно план перекреслив наступ радянської 12-ї армії на Київ, що почався 26 травня 1920 р. [9, 76].

В протидії радянському наступу активну роль відігравала і Пінська флотилія. Так, 2 червня біля Віташову за допомогою транспортних кораблів було висаджено полк польської піхоти. Інша група флотилії в ніч з 1 на 2 червня давала відсіч катерам, що почали форсування устя притоки Прип’яті. Попри підтримку батареї з чотирьох 152-мм та десяти 75-мм гармат, форсування не вдалось зупинити. Втративши канонерський човен «Меткий», що був потоплений польською артилерією, кораблі Дніпровської флотилії увійшли до Прип’яті [8, 82-85].

Цей прорив призвів до втрати тактичної ініціативи польськими військами. 2 червня 1920 р. в усті Прип’яті були встановлені міни. Наступного дня почалась переправа Червоної армії в районі селища Пічки за допомогою кораблів Дніпровської флотилії. Переправі намагалась перешкодити Пінська флотилія та сухопутні сили, що атакували мости в районі с. Окунінова. 4 червня відбувся бій між поляками і радянськими канонерками «Мстительный» та «Малый», що тривав до вечора. Вранці поляки планували продовжувати бій, але були атаковані підкріпленням, яке підійшло до канонерок. Результатом бою став відступ поляків до Києва [6].

Того ж дня відбувся прорив кінноти Будьонного, яка прорвала фронт 3-ї польської армії, поставивши під загрозу оточення Київ. Почався загальний відступ польського війська. Внаслідок цього кораблі Пінської флотилії були відрізані від своєї основної бази. Саме існування флотилії стало питанням часу.

Природною перешкодою радянському наступу виступав Дніпро. Тому полишаючи Київ, щоб загальмувати швидкість ворожого наступу, поляки знищили усі київські мости. 11 червня було знищено Ланцюговий міст, а наступного дня – Наводницький. Наслідком цього перерив сполучення між Лівобережжям та Правобережжям. Водночас, знищення мостів викликало хвилю ненависті місцевого населення до поляків [4, 224-227].

Тим не менш, 9 червня два захоплених пароплави, «Panzer 1» та здобутий на Десні раніше корабель «Ostria», відіграли важливу роль в переправі польських військ через ріку Ірпень. В умовах відступу командування Пінської флотилії прийняло рішення про затоплення кораблів, які неможливо було відвести. З 11 червня почався період затоплення кораблів: спочатку трофейних, потім – бойових. Наприклад, бойова група лейтенанта Б. Мохача затопила свої судна в районі Міжгір’я біля устя Десни. Екіпажі відступали суходолом в напрямку на Мозир. Екіпажам довелось затопити або спалити 8 найбільших пароплавів. Після радянського наступу в районі Лойова залишились в оточені два катери «МВ-3» та «МР-1». Пінська флотилія майже припинила свої існування. Команди затоплених кораблів приймали участь в боях як звичайна піхота [6].

На початку липня 1920 р. для протидії червоній Дніпровській флотилії, поляки використовували лише бойовий загін з трофейної канонерської лодки «Panzer 2» (колишня назва «Усердный») та три катери М-7, М-15 и М-47.

Відродити Пінську військову флотилію полякам вдалось лише в жовтні 1920 р. після розгрому Червоної армії під Варшавою і її відступу, що дозволило підняти затоплені кораблі та повернути базу флотилії – Пінськ.

Отже, можна зробити висновок, що річкові комунікації були вагомим фактором у тактиці, а інколи, й стратегії польської та радянської сторін під час радянсько-польської війни, зокрема в кампанії 1920 р. Одним з засобів контролю над водними комунікаціями ставали річкові флотилії, подекуди, створені з непризначених для цього цивільних суден. Їх захист та озброєння багато в чому мали імпровізований характер. Тим не менше, наявність цих річкових флотилій була одним з факторів, що дозволяв як Війську Польському, так і Червоній армії, вести більш маневрені бойові дії та бути менш вразливими за несприятливих умов.

Проаналізувавши ключові події кампанії 1920 р. можна відзначити, що дії Пінської флотилії на Прип’яті відіграли важливу роль в успіху Київської операції. Водночас, збереження основних сил радянської Дніпровської флотилії, попри втрату бази в Чорнобилі, дозволило в умовах контрнаступу Червоної армії, заблокувати дії польських сил на Дніпрі та Прип’яті. Наслідком цього стало майже повне знищення Пінської флотилії. Відновити її вдалось лише з поверненням польськими військами стратегічної ініціативи після боїв у серпні-жовтні 1920 р.

Джерела та література

1. Боевой путь Советского Военно-Морского Флота / В. И. Ачкасов, А. В. Басов, А. И. Сумин и др. – 4-е изд., испр. и доп.- М.: Воениздат, 1988. – 607 с.

2. Грицкевич А.П. Борьба за Украину 1917-1921. – Минск: Современная школа, 2011. – 528 с.

3. «Губительный» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.navy.su/1850-1917/kanboat/gubitelny/index.htm.

4. Какурин Н. Гражданская война в России: Война с белополяками/ Н. Какурин, В. Меликов. – М.: ООО «Издательство АСТ»; СПб.: Terra Fantastica, 2002. – 730 с.

5. Мельтюхов М. Советско-польские войны. – М.: Яуза, Эксмо, 2004. – 672 с.

6. Польская Пинская флотилия [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.moremhod.info/index.php/library-menu/16-morskaya-tematika/105-poland.

7. Caвченкo B.A. Двенадцать войн за Украину. – Харьков: Фолио, 2006. – 415 с.

8. Сакович А. Речные и озерные флотилии. – М.-Л.: Гос. изд-во Отдел военной литературы, 1927. – 134 с.

9. Тинченко Я.Ю. Військово-морські сили України 1917-1921. – К.: Темпора, 2012. – 116 с.

10. Thomas N. Hook A. Armies of the Russo-Polish War 1919–21. – Oxford: Osprey Publishing Ltd, 2014 – 52 p.

Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 199 – 207.