Козацька Україна між Польщею та Росією
Юрій Фігурний (Київ)
Актуальність заявленої проблематики полягає у тому, що, аналізуючи вітчизняне державотворення у другій половині ХVII ст., маємо можливість сконцентрувати увагу на тих складних моментах минувшини і розкрити як закономірності, так і особливості буття України й українців у ті часи.
З часу відновлення Української державності у кінці ХХ ст. ця проблематика зацікавила багатьох дослідників. Окремі аспекти висвітлювали у своїх працях такі вчені: О. Апанович, В. Брехуненко, О. Бойко, В. Газін, В. Горобець, О. Гуржій, О. Дан,, В. Заруба, М. Кравець, М. Крикун, С. Леп’явко, Є. Луняк, Л. Мельник, Ю. Мицик, І. Овсій, В. Смолій, В. Степанков, О. Струкевич, О. Чувардинський, Т. Чухліб, В. Шевчук, М. Шекір, Н. Яковенко та ін.
Мета дослідження полягає в тому, щоби на підставі аналізу наукової літератури охарактеризувати становище козацької України між шляхетською Річчю Посполитою й царською державою у другій половині ХVII ст.
Для досягнення мети є доцільним вирішення таких завдань: проаналізувати гетьманування Ю. Хмельницького, І. Виговського; охарактеризувати розкол єдиної Гетьманщини на Правобережний та Лівобережний Гетьманати; з’ясувати підсумок цієї доби для України.
Внаслідок Національно-визвольної війни та соціальної революції під керівництвом Б. Хмельницького була відновлена Українська державність у форматі Гетьманщини (Українська Козацько-Гетьманська держава, Гетьманат). Її офіційна назва – Військо Запорозьке, хоча у дипломатичних й урядових актах спочатку Московського царства, а згодом Російської імперії, вона фігурує як Малоросія. У 1648–1653 рр. Гетьманат де-юре підпорядковувався Речі Посполитій, але де-факто, це було самостійне державне утворення на чолі з гетьманом Богданом. Після Переяславської Ради (січень 1654 р.) й укладання Березневих статей 1654 р. Гетьманщина на правах автономії увійшла до складу Московського царства.
На її теренах були повністю ліквідовані органи влади Речі Посполитої, а замість воєводств і повітів утворювалися полки і сотні. Провідною верствою (правлячою елітою) стала козацька старшина, яка організувала власну владну вертикаль (генеральна військова рада – рада генеральної старшини – полкова і сотенна адміністрація – курінні й городові отамани). Правова система поєднувала традиційні юридичні документи (Литовські статути, Магдебурзьке право тощо), козацьке звичаєве право й інновації – гетьманські універсали, що мали найвищу правничу силу на теренах Гетьманату. Завдяки революційним змінам козацтво стало привілейованим станом українського суспільства. Ліквідація великого землеволодіння (магнатські фільварки), суттєве обмеження середнього (шляхетські маєтки), дало змогу екстенсивному розвитку дрібного вільного землекористування й активному розвою буржуазних відносин.
Поряд з такими позитивними чинниками в українському державному будівництві мали місце й деякі суттєві проблеми. В. Смолій і В. Степанков переконані, що темпи державотворення випереджали інтенсивність процесів становлення власне українського суспільства й формування державної ідеї та й держава постала не на всьому ареалі етнічних українських земель, а лише на його частині, окрім того винятково деструктивну роль у її функціонуванні відігравав геополітичний фактор [5, 257].
Ми переконані, що саме ігнорування фундаментальних козацьких традицій, нехтування меншістю думки більшості, а у багатьох випадках ще й вміле маніпулювання козацькою громадою заради здобуття влади й багатств, зрештою і призвело до тієї всеукраїнської катастрофи, яку згодом історики назвали Руїною. В. Антонович був переконаний, що українському народові, на відміну від польського і великоруського, притаманний «принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства» [1, 18].
16-річний гетьман Ю. Хмельницький виявився зовсім не підготовленим до цієї відповідальної посади і місії. Дуже швидко це стало зрозуміло як для нього, так і для його найближчого оточення. Найкращим претендентом на булаву вважався генеральний писар І. Виговський.
Восени 1657 р. на генеральній козацькій раді у Корсуні присутні обрали І. Виговського повноправним гетьманом. М. Куропас вважав, що Виговський планував продовжити справу Богдана щодо остаточного розірвання угоди з Московським царством і створення альянсу з Швецією [8, 36].
Використовуючи сприятливу геополітичну і геостратегічну ситуацію Московія намагалася остаточно зруйнувати і поглинути Гетьманат. Як зазначає Ю. Мицик, І. Виговський був поставлений перед тяжкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням України з рівноправного союзника Московського царства у його провінцію, або ж боронити суверенітет України, гетьман обирає останнє та розпочинає активні дипломатичні консультації з Кримським ханством й особливо з Річчю Посполитою, внаслідок яких 18 вересня 1658 р. у козацькому таборі під Гадячем було підписано договір України з Річчю Посполитою, так званий Гадяцький трактат (Гадяцька комісія, Гадяцький пакт, Гадяцька унія тощо), яким формально денонсувався московсько-український договір 1654 р. [4, 92].
А в цей час, поки підписувалася, Гадяцька унія, терени Лівобережжя стали ареною жорстокої московсько-української війни (1658–1659 рр.). Попри значну перевагу супротивника в людських і матеріальних ресурсах, гетьман І. Виговський не лише успішно протистояв московській інвазії, а й за допомогою союзників (кримських татар, поляків і європейських найманців) літом 1659 р. зумів здобути визначну перемогу під Конотопом.
На жаль вона не допомогла Виговському виграти війну і зберегти владу. У вересні 1659 р. після консультацій і переговорів, зрозумівши всю безвихідь ситуації, І. Виговський погодився зректися гетьманства і припинити громадянську війну. Незабаром, на генеральній козацькій раді біля Германівки на Київщині було обрано гетьманом Ю. Хмельницького (1659–1663).
Зовнішньополітичний напрямок діяльності Ю. Хмельницького був досить гнучким. Спочатку він задекларував вірність Речі Посполитій згідно Гадяцькій унії. Але вже незабаром направив дипломатичну місію для замирення з Московією, на основі нового договору. Його основні положення були затверджені на старшинській раді в Жердовій Долині.
Проте, всі ці амбітні задуми залишилися на папері. Воєвода А. Трубецький зумів переграти Ю. Хмельницького і його радників, запросивши їх до Переяслава. Там на козацькій раді, восени 1659 р. оточений багатотисячним московським військом, Ю. Хмельницький був повторно обраний гетьманом і підписав новий договір з царем. Н. Яковенко переконана, що так звані Переяславські статті є фальсифікованим варіантом Березневих статей 1654 р., які пізніше під назвою «Статей Богдана Хмельницького» увійшли до кодифікованого Зводу законів Російських імперій [7, 376-377].
Жорстка позиція царату, повне ігнорування інтересів Української держави лише сприяли радикалізації як тогочасного політикуму, так і соціуму. До цих внутрішніх проблем, незабаром долучився й геополітичний чинник. Влітку 1660 р. після завершення бойових дій між Швецією і Річчю Посполитою, остання вирішила розпочати війну з Московією. Спочатку коронярі витіснили царські війська з Литви і Білорусі, а згодом активізувалися в Україні. Кульмінацією цієї кампанії восени 1660 р. стала битва під містечком Чудновом (сучасна Житомирщина), де московські вояки під керівництвом В. Шереметєва зазнали поразки і капітулювали. Щодо українців, які воювали по обидва боки, то Ю. Хмельницький здійснив крутий поворот, відмовившись від промосковської орієнтації на користь річпосполитської. У жовтні 1660 р. підписано під с. Слободищами т. зв. Слободищенську угоду, яка повторювала базові положення Гадяцької унії.
На початку 1661 р. все Правобережжя за винятком Києва визнало зверхність Варшави. Тоді як Лівобережжя залишилося вірним Москві. Внутрішньоукраїнський конфлікт, який здавалося міг бути подоланий, знову почав загострюватися. Ю. Хмельницький за допомогою річпосполитської армії намагався поширити свою владу на Лівобережжя. Проте військова фортуна відвернулася від гетьмана. Спочатку він не зміг вибити з Києва московську залогу воєводи Барятинського. Згодом, гетьман при підтримці поляків і татар здійснив два військові походи на Лівобережну Україну (1661 і 1662 рр.), які завершилися повним фіаско. Його візаві, наказний гетьман Я. Сомко, зумів не тільки перемогти свого супротивника на полі бою, особливо дошкульної поразки зазнав Ю. Хмельницький влітку 1661 р. під Переяславом, а й посилив особисту владу, сподіваючись невдовзі оволодіти гетьманською булавою.
Все це призвело до зречення Ю. Хмельницьким гетьманства в кінці 1662 р. У січні 1663 р. на Чигиринській старшинській раді правобережні полковники обрали гетьманом П. Тетерю (1663–1665). Влітку 1663 р. на багатотисячній загальній генеральній козацькій раді (т. зв. Чорна рада) під Ніжином у присутності московського війська, лівобережним гетьманом був обраний І. Брюховецький (1663–1668).
Саме в 1663 р. вперше офіційно Гетьманщина розкололася на Правобережний Гетьманат і Лівобережний. Перший мав за сюзерена Варшаву, другий – Москву. Проте кожне з цих державних утворень роздирали внутрішні протиріччя, на яких дуже «грали» і використовували їх задля вирішення своїх геополітичних завдань потужні сусідні держави: Московське царство, Річ Посполита, Османська Порта, Кримське ханство.
Восени 1663 р. спалахнула чергова війна між Річчю Посполитою і Московією, і в цьому військовому конфлікті українці воювали один проти одного. Військові кампанії 1663–1665 рр. визначалися особливою жорстокістю і кровопролитністю.
Отримавши звістку про зречення влади П. Тетерею, І. Брюховецький сподівався опанувати Правобережжя, проте швидко зрозумів, що це йому та його війську не під силу. Зрештою, він вирішив посилити своє становище й статус володаря, здійснивши восени 1665 р. візит до Москви. Це був перший український гетьман, що відвідав московського царя. Царська влада сповна скористалася перебуванням І. Брюховецького на своїй території і змусила його під кінець 1665 р. підписати, за влучним висловом Н. Яковенко «ганебні Московські статті, що зводили автономію козацької держави до символічного мінімуму» [7, 384].
На нашу думку, Московські статті 1665 р., це яскравий приклад як метрополія прагнула вирішити «козацьке питання» раз і назавжди і перетворити Гетьманщину в прикордонне воєводство. Головним його завданням було б постачання людських і матеріальних ресурсів в ім’я розбудови Московської держави і перетворення її в потужного євразійського лідера. Чи готовий був Лівобережний Гетьманат стати таким воєводством і «донором» для Москви? Час показав, що для остаточного вирішення цієї проблеми Московії-Росії знадобилося понад сто років.
Зразу ж після відставки П. Тетері на Правобережжі розпочалася боротьба за гетьманство. Першим виявив гетьманські амбіції медведівський сотник С. Опара. Згодом до нього приєдналися ще декілька претендентів, зокрема і П. Дорошенко. Саме онук М. Дорошенка Петро Дорофійович зрештою зумів вирвати булаву з рук С. Опари. Гетьманування П. Дорошенка (1665–1676) стало добою великих сподівань і величезних розчарувань.
Коли перемовини з річпосполитською владою зайшли в глухий кут, П. Дорошенко заручившись підтримкою кримського хана Адигіль-Гірея восени 1666 р. розпочав бойові дії супроти коронярів. Вони тривали майже рік і завершилися восени 1667 р. Підгаєцьким мирним договором, за умовами якого гетьман визнав підданство короля Яна Собеського і відмовився від усіх інших протекцій та дозволив магнатам і шляхті повертатися до своїх володінь. У свою чергу річпосполитська влада визнала кордон Правобережного Гетьманату по річці Горині, а коронне військо повинно було покинути його землі.
Цього ж 1667 р. відбулася важлива подія, яка суттєво вплинула на українські державотворчі процеси другої половини XVII ст. 9.02 (30.01 за ст. ст.) 1667 р. у с. Андрусові (біля м. Смоленськ) було заключене між Варшовою і Москвою т. зв. Андрусівське перемир’я. Воно засвідчило завершення війни 1654–1667 рр. і встановлювало мир на тринадцять з половиною років. Договір офіційно затвердив на міжнародному рівні розчленування України на Правобережжя і Лівобережжя. Підписавши його Москва вкотре порушила умови Переяславського договору 1654 р., за яким вона зобов’язувалася зберегти соборність Гетьманщини.
Цей важливий зовнішній чинник, до якого додалися вагомі внутрішні фактори (значне посилення царської влади на політичне, соціально-економічне, релігійне життя Лівобережного Гетьманату), врешті-решт призвів до того, що у 1667–1668 рр. Лівобережжя було охоплене збройними виступами супроти ненависних представників московської влади.
Фізичне усунення від влади І. Брюховецького у 1668 р., дало реальну можливість П. Дорошенку об’єднати розчленовану Україну.
Об’єднання Правобережної і Лівобережної України та відновлення потужної Української Козацько-Гетьманської держави на чолі з П. Дорошенком кардинально змінювало геополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі. Саме тому Варшава, Москва, Бахчисарай, а згодом і Стамбул приклали чималих зусиль, щоби не лише зруйнувати задуми українського гетьмана, а й дещо пізніше використати його у своїх власних цілях. Першими, влітку 1668 р. розпочали бойові дії коронярі. Для оборони Правобережжя, П. Дорошенко покидає Лівобережжя, залишаючи для його захисту наказного гетьмана Д. Многогрішного.
Наступними в українські справи в черговий раз втрутилися кримські татари, визнавши кошового отамана Запорозької Січі П. Суховієнка (Суховія), ще одним лівобережним гетьманом (1668–1669). У свою чергу поляки підтримали і визнали уманського полковника. М. Ханенка правобережним гетьманом (1669–1674). Не відставали від них і московити, які зуміли схилити наказного гетьмана Д. Многогрішного до підданства Московському царству, зробивши його згодом очільником Лівобережного Гетьманату, і все це змусило П. Дорошенка шукати вихід з цього скрутного становища. У 1669 р. він приймає протекторат Османської Порти. Проте, гетьман помилився у своїх політичних розрахунках, турецька влада не захистила П. Дорошенка та його державне утворення, а лише використала для власних геостратегічних завдань.
Нетривале гетьманування (лише три роки) Д. Многрішного, попри деякі недоліки, все ж таки мало значний вплив на українське державотворення другої половини XVII ст. Він намагався зміцнити гетьманську владу й послабити старшинську олігархію. У березні 1672 р. у Батурині, столиці Лівобережного Гетьманату відбувся державний переворот. Змовники-старшини заарештували Д. Многогрішного і передали його московитам. Ті в свою чергу, таємно його вивезли до Москви, піддали тортурам, засудили до страти, зрештою помилували і як писав Д. Дорошенко «заслали потім на все життя до Сибіру з його братом і цілою родиною» [2, 317].
В червні 1672 р. відбулася генеральна військова рада в містечку Козача Діброва (біля Путивля) у присутності боярина Г. Ромодановського. Першого дня – ухвалено т. зв. «Конотопські статті» (за царським указом, спочатку планувалося її проведення в Конотопі) у 10 пунктах, які доповнювали Глухівські 1669 р. Ці доповнення обмежували гетьманську владу. А саме, гетьману заборонялося: без ради зі своєю старшиною судити генеральну старшину й звільняти її із займаних посад; без консультацій із старшиною вести листування з іноземними володарями й особливо з П. Дорошенком; мати загони компанійців, які де-факто являлися гетьманською гвардією й були дієвим чинником у боротьбі із старшинською олігархією. Наступного дня в присутності архієпископа Лазара Барановича, військова рада обрала гетьманом генерального суддю І. Самойловича [3, 13].
Зміна очільника Лівобережного Гетьманату суттєво активізувала зовнішню політику Батурина. Кампанія 1673–1676 рр. у цілому була успішною для Московського царства і Лівобережного Гетьманату. П. Дорошенко капітулював і восени 1676 р. здав гетьманство на руки Самойловича і Ромодановського.
Незважаючи на втрату чигиринського гетьмана Стамбул, який прагнув будь-що заволодіти Правобережною Україною, знаходить йому заміну в особі Ю. Хмельницького і вручає йому булаву (1677–1681, 1685). Внаслідок бойових дій 1677 і 1678 рр. (т. зв. «Чигиринські походи) турецьке військо витіснило московсько-українське з Правобережжя. Збройні сутички тривали ще декілька років, допоки навесні 1681 р. ворогуючі сторони не уклали Бахчисарайський договір про 20-річне перемир’я, що закріпив статус-кво. Через деякий час розпочинаються консультації і перемовини між річпосполитськими і московськими дипломатами стосовно остаточного перемир’я між Варшавою і Москвою.
16 травня (6.05 за ст. ст.) 1686 р. у Москві був підписаний міждержавний мирний договір між Річчю Посполитою і Московським царством, т. зв. «Вічний мир», який підвів остаточний підсумок більш як 30-річній боротьбі цих двох держав за панування над українськими етнічними землями й українським народом та на високому міжнародному рівні затвердив розмежування України й українців по Дніпру.
Внаслідок підписання «Вічного миру» і замирення з Варшавою, Москва невдовзі вступила до антиосманської «Священної ліги» і разом з поляками, австрійцями і венеційцями розпочала підготовку, а невдовзі й оголосила війну Бахчисараю і Стамбулу. Проте невдалий Кримський похід 1686 р. призвів до відставки І. Самойловича у 1687 р. та заслання до Сибіру, а його наступником було обрано І. Мазепу.
Найважливішими здобутками і втратами українського державотворення 50–80-х рр. XVII ст. є:
1) політична влада і надалі залишалася в руках козацької старшини (тогочасної провідної верстви Гетьманщини), саме з її кола, були майже всі гетьмани;
2) територіальний простір зазнав суттєвих змін, замість соборної Української держави зразка 1657 р., у другій половині XVII ст. – утворилися два державних утворення – Правобережний і Лівобережний Гетьманати й одне квазідержавне – Запорізька Січ;
3) політико-адміністративний устрій (полково-сотенний), хоча в цілому зберігся, але зазнав деяких видозмін у зв’язку з втратою соборності Української держави;
4) суд, судочинство і правова система теж дещо трансформується, як у зв’язку з розмежуванням по Дніпру, так і з поступовим обмеженням застосування козацького звичаєвого права старшинсько-гетьманською владою;
5) соціально-економічний устрій теж поступово видозмінюється, старшина (як правобережна, так і лівобережна) на чолі з гетьманом, всіма правдами і неправдами намагається посісти місце річпосполитської шляхти і закріпити за собою панівне місце як у політичному, так і в соціально-економічному житті;
6) фінансова система і податки продовжують активно розвиватися, проте її суверенний характер у зв’язку з поділом України дуже постраждав, до того ж поступово фінанси і податки намагаються опанувати держави-протектори обидвох Гетьманатів;
7) єдині потужні Збройні Сили Української держави ліквідуються, перетворюючись на багаточисельні і малочисельні війська (військові загони), офіційно визнаних гетьманів (правобережного і лівобережного), запорозьких кошових, претендентів на булаву тощо;
8) великі міжнародні зв’язки Української держави 1657 р. поступово скорочуються й обмежуються Московським царством, Річчю Посполитою, Османською Портою і Кримським ханством [6, 108-109].
Отже, протягом 50–80-х рр. XVII ст. Українська козацько-гетьманська держава зазнала суттєвих змін. На превеликий жаль, її очільники не зуміли зберегти її соборність і суверенність. Під час низки кровопролитних братовбивчих воєн та активного зовнішнього військового втручання в українські справи Україна і українці зазнали величезних людських і матеріальних втрат. Разом з тим, попри всі ці негаразди, у другій половині ХVII ст. український народ зумів вистояти та зберіг власну державність у формі Лівобережної Гетьманщини.
Джерела та література
1. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.
2. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Львів, 1991.
3. Мельник Л. Г. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). – К., 1995.
4. Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський // Воєнна історія. – 2009.– № 3(45).– С. 83-96.
5. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676). – К., 2009.
6. Фігурний Ю. С. Українське етнодержавонацієтворення (ХV?XVII ст.) в українознавчому вимірі. Монографія та вибрані українознавчі праці. – 2-ге вид., доп. і доопр. – К., 2014.
7. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-ге видання друге, перероблене та розширене. – К., 2005.
8. Kuropas M. The saga of Ukraine an Outline History: The Age of Heroism: Volume two / Myron B. Kuropas.
Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 22 – 31.