Продовження політичних ідей Речі Посполитої у колі козацької старшини середини ХVІІ ст.
Олександр Кривобок (Ніжин)
Реалізація в ході комплексу реформ 1560-1570-х років центральних ідей екзекуційного руху заклала основи політичної спільноти під назвою Річ Посполита. Перша половина ХVІІ століття для політичної еліти цієї держави стала в основному періодом заспокоєння і консервування того творчого процесу, який генерував центральні ідеї її політичного життя у ХVІ ст. Певним винятком може бути поширення ідеології сарматизму, що охопило і руську шляхту, але й ці ідеї кореняться у попередньому столітті. Результати політичної боротьби початку ХVІІ ст. підвів А. Сулима-Камінський. З його погляду, після завершення подій «рокошу Зебжидовського» сенатори-легалісти торгувалися з рокошанами, шукаючи компромісу у прагненні покращити ефективність уряду, але без надання монарху абсолютної влади та без допущення шляхетського загалу до контролю над державою [5, 101-102].
У той же час активізація руського суспільства Речі Посполитої, розбурханого міжконфесійною боротьбою кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. стала дійсно важливим фактором громадсько-політичного життя держави. Щоправда, це більше відчувалося на рівні східних регіонів, а не Кракова чи Варшави. У зв?язку з цим дехто із дослідників говорить про піднесення національної свідомості. Але немає підстав ототожнювати цю свідомість із українською, як це зробили В.Смолій та В.Степанков у праці 1997 року [4, 15]. Це була свідомість нації, що називала себе руською, і проживала в межах Речі Посполитої, тобто включала і білорусів, і українців, і, можливо, невелику групу росіян Смоленщини та Стародубщини. Те, що в умовах міжконфесійної боротьби ідейний центр цієї спільноти переміщується з Вільно до Києва, ще не є підставою оголошувати її ранньою формою української національної свідомості.
Саме у контексті такого погляду цілком логічним виглядає інший висновок вищезгаданих дослідників про відсутність у середовищі козацької старшини напередодні 1648 року навіть чіткої ідеї про політичну автономію козацької України. Лише деяка схильність до монархізму [4, 20] дещо відмежовувала коло козацьких провідників від основної частини шляхетського загалу, переважно заклопотаного протилежними задумами про те, як обмежити владу короля.
Разом із тим саме у цей час, у 1620-х роках, як підкреслює П. Кралюк, київське духовенство формує у своїх творах образ козаків, як «нащадків старої Русі», захисників Вітчизни і християнства від мусульманської загрози, а також православної віри від католицького наступу[1, 110-112, 121]. Незабаром саме ці ідеї будуть взяті на озброєння для легітимації задумів оточення Богдана Хмельницького.
Загалом більшість дослідників, за винятком окремої думки О.Оглоблина, згодні в тому, що жодних політичних проектів напередодні повстання Б.Хмельницького козацька старшина не висувала. Традиційно вона виступала виключно за задоволення власних станових інтересів. Прикметно, що офіційні вимоги самого Хмельницького упродовж 1648 року різко контрастують із його реальними політичними успіхами своєю скромністю. І нічого дивного в цьому немає. Загал козацтва відчував себе громадянами (чи то підданими) єдиної з поляками, литовцями і іншими народностями Речі Посполитої. Поодинокі випадки стосунків з її політичними суперниками лише підтверджують цей загальний настрій.
Вибух 1648 року значно змінив відчуття реальності для всіх підданих цієї держави. І навіть у цих умовах показовими є політичні вимоги послів гетьмана Богдана Хмельницького до Яна-Казимира, тоді ще (у середині листопада 1648 р.) кандидата на престол, і сенаторів Речі Посполитої. Серед них ми можемо знайти ідеї захисту православної церкви, ліквідації унії, амністії повсталих. Для козаків міститься прохання дозволити самим обирати гетьмана і підлягати тільки владі короля, права судитися «правом литовських татар», які «судяться таким самим правом, як шляхта»; ліквідації кварцяного війська; збільшення кількості реєстрових козаків до 12 тисяч; надання Б.Хмельницькому староства і дозволу на здійснення морських виправ. Крім того, гетьман намагався переконати Яна-Казимира у необхідності зміцнити королівську владу, щоб він «зволив бути самодержцем, як і інші королі, а не як св. пам?яті їх м-ті предки вашої королівської м-ті, що самі були в неволі…»[цит. за: 4, 44]. І хоча В. Смолій та В. Степанков висловлюють сумнів у дійсності цих домагань гетьмана та його оточення, але слід сказати, що жодні інші документи, відомі нам за 1648 рік (окрім побоювань деяких представників шляхти Речі Посполитої) не підтверджують наміру про відокремлення від старої держави. Є відомості про різні способи впливу на її владу (включно із висуненням різних кандидатур на престол), але відомостей про відмову від визнання цієї влади немає.
До сьогодні неясно, що саме спонукало Богдана Хмельницького та його коло радикально переробити власну програму дій взимку 1648-1649 років. Можливими причинами є наявність часу відпочити і підбити підсумок напруженої цілорічної військової кампанії, відчуття величезного зростання власної популярності; нарешті, вплив східного духовенства, яке на той час перебувало у Києві. До речі, останній фактор украй мало вивчений у вітчизняній історіографії. Роздуми П.Кралюка на цю тему є швидше прикладом суб?єктивних логічних припущень, жодним прямим свідченням не обгрунтованих [1, 191].
Так чи інакше, але формулювання ідеї незалежної козацької держави з абсолютною владою Хмельницького стало рубіжним моментом у подальшому розвитку повстання, яке таким чином перетворюється у війну двох держав. Ця новаторська ідея Богдана традиційно на-ура сприймається сучасними українськими істориками. На жаль, мало хто наважується поставити питання, чи не була ця ідея результатом запаморочення від успіхів козацького ватажка і його сподвижників.
Але якою вони мислили, уявляли цю державу? Вище вже зауважувалась відсутність готового арсеналу політичних ідей напередодні повстання. Відзначу також брак часу на вироблення якісно нових підходів до будівництва політичного життя. Ці обставини природно спонукають до висновку, що у новій державі Богдан Хмельницький та його оточення вбачали удосконалений варіант тієї ж самої Речі Посполитої. Єдине, що порушувало цю картину, було зайняття козацтвом місця, яке раніше займала шляхта. Численне козацтво, значну частину якого складали колишні селяни, не зовсім відповідало картині традиційного станового суспільства. І це викликало численні протиріччя у практичній реалізації ідеї незалежної козацько-православної Речі Посполитої.
Для прикладу звернемо увагу на міжнародні домовленості, які найбільше реалізують ці ідеї: Гадяцький договір і Березневі статті. Перший із них доповнив політичну структуру Речі Посполитої новим учасником. Чи було щось принципово нове у цьому кроці? У складі цієї держави від самого її існування зберігалося Велике князівство литовське з окремим військом, системою посад і судів, власним монетним двором і т. д. Тепер замість одного князівства постало два з принципово подібними правами. Навіть процедура обрання гетьмана у новому князівстві була традиційною для державної системи Речі Посполитої: він обирався королем із чотирьох кандидатів (як і на інші земські посади) і пожиттєво[6, 66].
І хоча С. Полтавець наголошує на тому, що Богдан Хмельницький уявляв нову державу як симбіоз традицій Запорозького війська і українських (!) державних інституцій Речі Посполитої [2, 151], основні міжнародні домовленості і угоди цієї держави чітко вказують, що саме державні і громадські традиції, успадковані від Речі Посполитої захищалися у першу чергу. Прикладом того є вимога козацької старшини до московських послів у січні 1654 року присягнути у Переяславі від імені свого монарха. На цей промовистий доказ схильності до партнерських відносин короля і політичної еліти, притаманний європейським станово-представницьким монархіям, у першу чергу Речі Посполитій, звертали і звертають увагу практично всі дослідники цього часу. Але ж він якраз свідчить про продовження політичної практики, набутої у старій державі.
Так само практичне втілення Хмельницьким самодержавного правління, його практика прийняття всіх рішень на замкнутих старшинських радах надзвичайно нагадує тенденцію польських королів ХVІ ст. опиратися на сенат, не довіряючи загалу шляхти. Намагання гетьмана призначити наступником свого сина і затвердити це рішення на старшинській раді дуже нагадує прагнення польських королів добитися обрання свого наступника ще за життя. Показово, що ця ідея у Речі Посполитій висувалася два рази. Вперше вона була реалізована 1530 року Сигізмундом І Августом (викликавши згодом т. зв. «курячу війну» 1537 року). Вдруге її пропонує… Ян Казимир 1661 року, звертаючись до сейму. Як і Богдан Хмельницький, його головний політичний супротивник пояснює свої дії небезпекою відсутності легітимного правителя у країні, що знаходиться у стані війни [5, 107 прим.]. Так само, як і у Чигирині 1657 року, сейм Речі Посполитої відкинув цю пропозицію короля, але якщо Ян-Казимир був змушений поступитися сейму, то Хмельницький вирішив силою подолати опозицію. Однак впливу цієї сили судилось ненадовго пережити самого Богдана. Згодом ідеї монархічної держави будуть виношувати більшість наступників Хмельницького. Зрештою Кирилу Розумовському вдасться навіть переконати старшину Гетьманщини у необхідності спадкового правління. Однак у середині ХVІІ століття антимонархічні настрої старшини являються чітким аналогом шляхетської опозиції до посилення влади короля у Речі Посполитій. Варто звернути увагу, що навіть в умовах незавершеної війни шляхетські конфедерації Корони і Великого князівства Литовського, а потім рокош Любомирського будуть у 1660-х роках боротися за одну центральну ідею: заблокувати зміни у політичному устрої держави, які б посилювали королівську владу. Боротьба, як відомо, була настільки принциповою, що розв?язала внутрішню війну саме напередодні андрусівського перемир’я.
Тяжіння козацької старшини до політичної практики Речі Посполитої досить явно ігнорувало, з одного боку традиційну практику Запорожжя, з іншого боку досягнутий за Хмельницького соціальний компроміс між лідерами і рештою козацько-селянської маси. Жоден із документів переговорів про умови підданства Війська Запорізького не містив статей, які б гарантували хоча б особисту свободу селянства або запроваджували якісь проміжні категорії для тих, хто не потрапляв до реєстру. Максимум, на що могли розраховувати учорашні учасники повстання, це амністія. Про неї йшла мова і у вимогах козаків під Зборовим у серпні 1649 року [3, 172-173], і у пунктах Гадяцького договору. Навіть у Чигиринських пунктах П. Дорошенка 1675 року мова йшла виключно про станові привілеї козацтва і про амністію [6, 82-83]. Втім, це були документи переговорів із представниками Речі Посполитої. Але й у грамоті гетьманського посланця навесні 1654 року з 23 пунктами, яких необхідно було добиватися у Москві на переговорах, не містилось жодної згадки про гарантії збереження особистої свободи селянства України [3, 215-216]. І хоча А. Яковлів писав, що у договорі згадувалися всі верстви населення України, у тому числі міщани та селяни, але сам визнавав, що привілеї отримали лише представники козацтва і шляхти [7, 37, 42]. До речі, практика ігнорування політичних та соціально-економічних прав міщан теж була яскравою рисою політичного устрою Речі Посполитої. Її, як бачимо, також успадкувала козацька еліта.
Як підсумок, слід сказати, що саме відсутність узагальнення досягнутого фактичного режиму функціонування нової козацької держави і прив’язаність старшини до політичних моделей Речі Посполитої багато в чому заклали (можна навіть висловитися: запрограмували) основи суспільних зіткнень і конфліктів після смерті харизматичного гетьмана.
Джерела та література
1. Кралюк П. Козацтво в контексті українсько-польських стосунків: літературні інтерпретації ранньомодерного періоду. – К.: КНТ, 2015. – 282 с.
2. Полтавець С. Українська політична думка середини ХVІІ століття / за ред. В.В.Кривошеї. – К.: Світогляд, 2009. – 170 с.
3. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах ХVІ – середини ХVІІ століття. – К.: Вид-во «Україна»,1991. – 253 c.
4. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея ХVІІ-ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: Альтернативи,1997. – 367 с.
5. Сулима-Камінський А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів,1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. – К.: Наш час, 2011. – 263 с.
6. Чухліб Т.В. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках (1660-ті – початок 1680-х рр..). – К.: Інститут історії України НАН України, 2008. – 86 с.
7. Яковлів А. Українсько-московські договори в ХVІІ-ХVІІІ віках. – Варшава, 1934. – 257 с.
Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 63 – 68.