Свято-Миколаївська церква в Чигирині (XVII – XXI ст.)

Алла Перепелиця (Чигирин)

Церква в Наддніпрянській Україні з княжих часів до перших десятиліть ХХ ст. була місцем молитви і релігійного життя, центром і меценатом культури, науки і літератури, а також місцем для проведення цивільних свят.

На Правобережній і Лівобережній Наддніпрянщині поселення розміщувалися на незатоплюваних у повінь надзаплавних терасах біля річок і мали розкидану (дисперсну) структуру. Козацький зимівник Чигирин заснували на правому березі річки Тясмин, де на початку XVI ст. височила невелика фортеця, яку в 1532 р. польський король і великий князь литовський Сигизмунд I віддав черкаському старості Остафію Дашковичу. На початку 70-х років XVI ст. Чигирин тяжко постраждав унаслідок ординського наскоку, але вже у 1574 р. тут проживав козак Тишко Волевич. Завдяки його тестаменту, що датується 1600-м роком дізнаємося, що в Чигирині було три церкви.

На переломі XVI і XVII сторіч він заповідав «…попам Свето-Спаскому и Пречискому да третему Петровскому (на поми)нание по двацети коп грошей, да на церкви по сороку коп на все три…» [7, 274].

Через півстоліття син Тишка Іван Волевич у духовному заповіті, посвідченому рукою Богдана Хмельницького, згадує чотири церкви. В середині XVII ст. обозний Війська Запорозького відписав «на церкви же, Спаскую, Пречискую, Петровскую и Николскую, на все чтире, по тисячи коп. грошей, да на повиновение свещенником спаскому чигринскому отцу протопопе Пеште коп сто, пречискому, святопетровскому и николскому по три десять коп» [12, 114-115].

У козацьких літописах XVII-XVIII ст., зокрема Граб’янки згадується, що король польський Стефан Баторій у 1578 р. надав запорожцям «зверх старинного города козацького Чигирина… Терехтемиров з монастирем» і додається, що Чигирин був «старим кладовим» [1, 6] містом, де зберігався скарб Війська Запорозького. Наприкінці 80-х років XVI ст. польський король Сигізмунд III закріпив Чигирин за Олександром Вишневецьким, але місто залишалось у власності короля. Завдяки наданому у 1592 р. магдебурзькому праву місто розбудувалося до рівня магдебургїі, що передбачало в центрі квадратну Ринкову площу з ратушею. Відповідно у Нижньому місті Чигирина головним композиційним центром була Ринкова площа, на якій височила ратуша, а другорядними центрами вважалися площі біля Спаської та Успенської церков, а також біля будинку гетьмана Богдана Хмельницького.

У 50-70 рр. XVII ст. на «вершине горы… на оконечности мыса в зоне наивысшей композиционной активности» [9, 16] стояла кам’яна Миколаївська церква. В XVI-XVII ст. фундаторами Наддніпрянських православних храмів ставали пани-католики. Шляхтичі зводили у своїх маєтках власним коштом в більшості дерев’яні церкви тому, що на будівництво вони виділяли лише деревину, всі інші роботи парафіяльна громада могла зробити сама. Дерев’яний храм коштував до 10-тисяч золотих, а мурований – 15-30 тисяч золотих [2, 66].

В середині XVII ст. у Чигирині Свято-Преображенський, Успенський та Миколаївський храми були дерев’яні, лише Петрівський – кам’яним. Інформацію про наявність кам’яного храму в Чигирині черпаєм з «Актов Юго-Западной России», «Дневника 1677-1678» П. Гордона та літопису Самійла Величка.

Звіти археологічних досліджень 1989 -1994 рр., 2004 р. та 2006 р. храму Святих апостолів Петра і Павла дають відомості, що будівельним матеріалом сакральної споруди був плоский камінь-пісковик, скріплений вапняним розчином і глиною. Пісковик добували на Замковій горі, з нього і були побудовані муровані церкви в Чигирині. Наявність дешевого будівельного матеріалу дала змогу будувати дорогі храми з каменю магнатам Дашковичам, Вишневецьким, Конецпольським.

З люстрації королівщин 1622 р. дізнаємося, що «у замку є будівлі для підстарости: великий дім, у котрому дві білих кімнати нагорі, а дві – внизу; стайня, комори, є й інших чимало замчистих комор…»; побудував «верхній город» Михайло Хмельницький, але йому «жити у ньому не дали» [11, 16]. З 1616 р. батько майбутнього гетьмана проживав у хуторі Суботові, а в 1620 р. поліг у Цецорскій битві. Але була ще одна люстрація, складена між 1629-1633 рр., в якій дається інформація, що замкові будівлі «через їхнє невживання – спустіли й погнили» [10, 6].

Аналізуючи люстрації 1622 р. та 1629-1633 рр., можливо зробити висновок, що до 1633-го року церква Миколая Угодника на Замковій горі не височила і була побудована в період з 1633 по 1650 рр., тобто підстароста Михайло Хмельницький Миколаївський храм не будував. Також не могла звести церкву Миколи Угодника і шляхетна родина Даниловичів. Тому що Чигиринщина входила до корсунського староства з 1622 по 1629 рр., в якому був старостою 1597-1634 рр. Ян Данилович. Більше всього побудував Свято-Миколаївський храм коронний гетьман Станіслав Конецпольський, тим паче, що в 30-х р. XVII ст. Чигиринщина опинилася в руках магнатів Конецпольських.

У 1633 р. сімнацятирічний син гетьмана Олександр обійняв посаду корсунського та чигиринського старости. На той час «крулевята» [5, 263] Конецпольські були багатшими навіть за короля польського. Гетьман Станіслав Конецпольський в своїх староствах «приказал перестроить и укрепить замки» [15, 280], зокрема Броди (1630-1635) і Кодак (1639).

В XVI-XVII ст. церкви вбудовували в систему укріплень фортеці, які в разі потреб виконували функцію оборонних веж. Зокрема турецький географ Евлія Челебі, який відвідав Чигирин у другій половині 1665 р. або на початку 1666 р., називав Свято-Миколаївську церкву монастирем з дзвіницею, схожею на вежу [4, 82]. Академік архітектури С. К. Кілессо, аналізуючи опис Чигиринської фортеці турецького мандрівника Е. Челебі, вважає, що її кардинально перебудували в 30-ті роки XVII ст. Можливо за кошти коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, який, укріпляючи фортецю, побудував на подвір’ї замку храм Миколая Чудотворця.

Київський архітектор Г. Логвин в своїй роботі «Чигирин-Суботів» називає Свято-Миколаївську церкву соборною та стверджує, що церква Святителя Миколая в фортеці на Замковій горі не тільки своїм силуетом, а й об’ємно-просторовою композицією дуже нагадувала харківський Покровській собор (1689), і датує її другою половиною XVII ст., а також вважає, що хронологічна відстань між ними досить незначна і становить не більше 15-30 рр. Згідно його датуванню Миколаївський храм будували гетьмани Богдан Хмельницький або Іван Виговський.

З монографії «Чигирин – гетьманська столиця» Ю. Мицика дізнаємося, що Богдан Хмельницький збудував на горі «сараї» [11, 67] для гармат, але зчинилась буря і зруйнувала їх вітром. Згодом гетьману все-таки вдалося звести будівлю для гармат. Там «стояла непорушно і церква святого Миколая Угодника, поставлена чи ним самим, чи його батьком Михайлом, однак все ж гетьман волів жити у, так би мовити, діловому Чигирині» [11, 86] і стояв на службі в Успенській, Воскресенській церквах та храмі Іоана Богослова Чигиринського Свято-Троїцького монастиря.

Під час гетьманування Богдана Хмельницького було побудовано багато церков, про це пише архідиякон Павло Алеппський в своєму подорожньому щоденникові «Україна земля козаків». Кошти на побудову православних храмів гетьман привіз з-під Пилявців, захопивши в польському таборі 10 бочок зі сріблом [11, 47]. З літописних джерел достовірно відомо, що Богдан Хмельницький десь у 1653 р. у родинному маєтку в Суботові своїм коштом побудував церкву Святого Пророка Іллі.

Фундаторами сакральних споруд була також і козацька старшина, зокрема майбутні гетьмани Іван Виговський та Петро Дорошенко. Тим паче, що на початку 50-х років XVII ст. генеральний писар Іван Виговський звів храм Живоначальної Трійці в Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі, а козацька шляхетська родина Дорошенків, яка проживала, згідно експлікації під № 6 Справжнього іконографічного плану Шарля Нуантеля (1677) та малюнку (1) з літопису Самійла Величка (1677), поряд церкви Воскресіння Господнього, мала також достатньо коштів, щоб стати ктиторами церкви Миколи Чудотворця на Замковій горі в Чигирині. Зокрема, Дорофій Дорошенко був в 1633 р. наказним гетьманом, а син його Петро з 1649 р. обіймав посаду гарматного писаря Чигиринського полку.

Про архітектуру та топографію храмів міста дізнаємося з спогадів політичних і церковних діячів, мандрівників, а також з Справжнього і точного іконографічного плану міста і замку Чигирина (1677), який зберігався у Дипломатичному архіві міністерства закордонних справ Франції у Парижі, малюнку з літопису Самійла Величка (1677) та з планів Чигирина з колекцій БРАН, РДАДА і плану Чигирина П. Гордона (1678). Аналізуючи їх, приходимо до висновку, що у Верхньому місті височила тридільна триверха дерев’яна церква «с массивным центральным куполом-восьмериком. Церковь была окружена крытой галерей-опасаньям, характерной для народного зодчества многих регионов Украины» [8, 182] і освячена на честь Миколи Чудотворця.

На планах П. Гордона Свято-Миколаївський храм зображений у північно-східній частині Старого замку, а поряд знаходилися: «2. Склад амуниции. 3. Склад провианта. 4. Кухонные (съестные) ряды» [8, 175]. В експлікації Справжнього і точного іконографічного плану Чигирина 1677 р. під №3 значиться «кафедральна церква грецького обряду». Згідно християнських канонів, Свято-Миколаївський храм був головним в місті. В ньому архієпископ мав кафедру, а богослужіння могли проводити патріархи, архієпископи, єпископи. У середині травня 1658 р. настоятелем «мир лікійського чигиринського собору» був архієпископ Матвій, а «протопоп цього собору» [11, 119] – Микита. У цей час у Миколаївському кафедральному соборі також проводив богослужіння «пагаянский» [11, 119] архієпископ Данило.

15 травня 1658 р. московський посол Апухтін просив священнослужителів Миколаївського храму написати листа гетьману Івану Виговському, «щоб він з татарами не ходив війною на царя» [11, 119]. Виговський не міг погодитись з руйнацією Української держави, задуманою царським урядом, і твердо виступив проти полтавського полковника Мартина Пушкаря, що був в антигетьманській опозиції. Посадивши московського посла під домашній арешт, 14 травня 1658 р. гетьман відбув з Чигирина на чолі Війська Запорозького. Криваві бої під Полтавою в червні 1658 р. завершились перемогою гетьмана Івана Виговського.

У грудні 1665 р. київський митрополит Йосип Тукальський прибув до Чигирина. Гетьман Петро Дорошенко прийняв його з почестями, дав йому двір і добре утримання. За його благословенням під час гетьманування Петра Дорошенка (1665-1676) в Чигиринських церквах, зокрема і в Свято-Миколаївській на Замковій горі «…царя поминали тільки на проскомідії, а не під час служби на ектеніях, бо там поминається тільки гетьман» [9, 208]. В своїй столиці Дорошенко побудував тільки одну церкву і то «чужим… коштом» [11, 254], а завдяки орієнтації гетьмана на Туреччину в Чигирині «всі інші доми Божі в руїні і на поругання віддав» [11, 230].

Також гетьман звів Хрестовоздвиженський храм на Затясминській стороні. Його добре видно на малюнку Чигирина з літопису Самійла Величка. На лівому березі Тясмина також височила церква Введення Богородиці, але вона була освячена в 1663 р. – за два роки до початку гетьманування Дорошенка. На початку березня 1668 р., перед Корсунською радою, на якій було прийняте рішення про союз із Туреччиною, Дорошенко наказав молитися по xигиринських церквах за здоров’я турецького султана Мухамеда IV. Гетьман Дорошенко займався відродженням зруйнованих ординцями xигиринських храмів, про це дізнаємося зі свідчення конюха Семена Федоренка, який був посланий гетьманом до Батурина «продати коней, а взамін купити золота, срібла тощо на церковне будівництво» [11, 195].

Після взяття турецьким султаном Мухамедом IV влітку 1672 р. Кам’янця-Подільського, за його наказом, частина дзвонів з міських храмів були віддані Петру Дорошенку. У лютому 1673 р. дзвони перевозили до Чигирина, але найбільшого дзвона не могли зрушити з місця, бо всі вози під ним ламались, тому його залишили. Гармати з чигиринської фортеці, які «роздуло від стрільби» [11, 197], за наказом Дорошенка, були перелиті у дзвони. В подальшому благовісти (дзвони) сповіщали парафіян про святкову літургію в храмах міста.

Під час облоги Чигирина в серпні 1674 р. військами промосковського гетьмана Івана Самойловича та воєводи Григорія Ромодановського гетьман Дорошенко і митрополит Йосип Тукальський знаходилися у Верхньому місті. Можливо вони були на службі у Свято-Миколаївській церкві, що височила у дворі Чигиринської фортеці. Сам Київський митрополит уже не міг проводити богослужіння й від стресу зовсім захворів [11, 210].

В другій половині XVII ст. в соборній церкві «чудотворца Николая в верхнем замке» ніс службу «протопопом …поп Яков» [14]. Спільними молитвами та милістю Божою Чигирин вистояв. Війську Григорія Ромодановського не вистачало провіанту, а козаки Івана Самойловича порозбігались з табору. Тим паче, 19 вересня 1674 р. кримський хан Селім-Гірей прийшов на поміч, ставши біля Чигирина. Рівно через рік, у вересні 1675 р.,

«бусурманська поміч остогидла всім до краю. Чигирин обернувся ніби в якийсь невільницький ринок… Всі проклинали гетьмана. У самому Чигирині вже було мало хліба, бо два роки нічого не сіяли, а годувались тим, що крадькома купували з лівого берега» [11, 221].

У цій ситуації гетьман Петро Дорошенко розпочав переговори з кошовим отаманом Іваном Сірком, вбачаючи в ньому посередника у відносинах з Московією. Іван Сірко з запорожцями та донцями в серпні 1675 р. підійшов під Чигирин і став в передмісті. Гетьман зустрів Сірка з священиками, з хрестом та Євангелієм і провів його в центр міста. На третій день Дорошенко з чигиринськими міщанами в присутності духовенства присягнув на вірність цареві. В цей день у соборній церкві Чигирина, якою на той час була Миколаївська, на Замковій горі відправили молебень за здоров’я московського царя.

Два роки поспіль в перші дні першого турецько-татарського походу (6 серпня 1677) одному з поранених стрільців гарнізону

«…явился ему ночью …стар человек подобием чудотворцу Сергию [Радонежскому], велел ему сказывать в городе всем ратным людям, чтоб они сидели в городе крепко и бились с неприятели надежно. А будет де в город помочь вскоре, а явился де ему и о том говорил во сне не по одино время. И генерал маеор и головы священников велели молебны петь и воды святить и по городу водою святою кропить. И тем явлением ратные люди и казаки укрепились и над неприятели после того явления чинили воинские промыслы мужественнее прежняго» [11, 216].

«Молебны» священнослужителів у всіх храмах Чигирина, безперечно, допомогли захисникам витримати турецько-татарську облогу (1677).

Під час другого турецько-татарського походу 29 липня 1678 р. військовий інженер П. Гордон наказав зняти дах «с церкви в старом замке» [3, 64], боячись, щоб вона не спалахнула від запалювального ядра. В три години ночі 11 серпня 1678 р. Гордон, який після смерті воєводи І. Ржевського керував обороною Чигирина, отримав наказ від князя Ромодановського та гетьмана Самойловича, що він

«…должен выступить из замка и, если возможно, вывезти самые легкие орудия, закопать те, что нельзя увезти, уничтожить замок и боевые припасы, а особливо поджечь порох» [3, 150].

Виконуючи наказ Гордон

«поджег амбар, где было много всевозможной провизии. Потом я пошел с огнем ко складу боевых припасов, …отворил его и набросал внутрь солому доски и прочее топливо, что там нашлось» [3, 151].

Завдяки підпалу дерев’яних будівель в замку згоріла і церква Святителя Миколая.

У XVII ст. біля кожного православного храму завжди були поховання священиків, які в ній несли службу та заможних людей, що могли придбати собі наділи землі для поховань. Вони також були зруйновані в той час, коли «взорвался пороховой погреб в замке» [3, 151].

Вже в кінці XVII ст. на Замковій горі розпочалося добування каменю для будівництва, а з початку XIX ст. проводилась його розробка для виготовлення жорновів, що використовувалися у млинарстві. В результаті цього у кінці XIX ст. на місці, де височив Свято-Миколаївський храм знаходився кам’яний кар’єр. Чигиринська «Каменоломня» на переломі століть зображена на листівці власника друкарні в Чигирині А. Кагана. В книзі «Живописная Россия» у 1897 р. був опублікований малюнок з підписом «Укрепленная церковь под Чигиринымъ», але вірогідніше всього на ньому зображена одна з оборонних веж Чигиринського замку. Г. Логвин в своїй роботі «Чигирин-Суботів» дає інформацію, що на початку XX ст., за спогадами старожилів, з південно-східної частини Замкової гори, ще виднілися рештки мурів з бійницями дуже подібних до тих, що на малюнку.

Археолог Вікентій Хвойка, приїхавши до Чигирина у 1903 р., проводив шурфування на Замковій горі та в історичній частині міста. Відповідно, крім двох кам’яних споруд, він знайшов кістяки козаків, які були перепоховані на цвинтарі Миколаївської церкви, а в 1912 р. на козацькій могилі був встановлений хрест-пам’ятник

«заходами чигир[енського] гор[одського] голови, українофіла Підгородецького в пам’ять забитих козаків воєводи Ржевського, полковника Коробки та Богуна» [6, 60].

В 20-ті роки XX ст. Черкащину охопила «археологічна лихоманка, яка в тогочасних документах дістала назву «руху козацтва» [6, 58]. Поряд з членом Української академії наук професором Гнатом Стелецьким (1921) та головою Черкаського товариства охорони пам’яток старовини, мистецтва та природи О.М. Олександровим (1921) Замкову гору копали і «чорні археологи», зокрема матрос

«М[іщенко] (Матюшенко), якому у Константинополі старий турок показав 4-ри плани, відносящиє до Чигиринських війн, а також цілий ряд гравюр зі старшинами і козаками тої епохи – як турків, так і українців» [6, 61].

На одному з планів зображений Чигирин з «золотою горою… Турок чигиринську гору назвав тому, що якоби в мешканнях тої гори схоронені величезні багатства» [6, 62]. Завдяки ознайомленню матроса з планами він розповідав, що в одній з засипаних криниць Замкової гори знаходяться «цілі кованого срібла церковні врата і кріпосна скарбниця з іншими дорогоцінностями» [6, 62]. Більш всього церковне начиння моряк Міщенко (Матюшенко) «проміняв… в голодовку [19]20-21 року… на хліб» [6, 61]. І воно «загинуло для нас зовсім» [6, 64].

В ці самі роки на Чигиринщині АН УРСР також проводила і етнографічну розвідку, зокрема член комісії Іван Лютий записав від діда Грицька Лопатченка (по вуличному – Грицика), що «на горі обирали гетьмана, на горі ж щовесни на Юрія козаки св’ятили свою зброю». На згадку останніх подій чигиринці ще недавно весною, 23 квітня, справляли «Юрья». В цей день після урочистої служби в церквах все населення йшло хресним ходом з усіх 4 церков на гору,

«проводили там молебень, трапезували, а потім справляли гулянку. Стріляли з рушниць, а надвечір палили смолу в перерізах, обмотували колеса соломою, вмочали в солому, запалювали й котили з гори в Тясмин. Молодь гуляла до пізньої ночі. Тільки після розрухів 1905 р. занепав цей звичай» [13, 3].

Історичні джерела дають інформацію, що в Чигирині були обрані гетьманами Северин Наливайко (1596), Юрій Хмельницький (1657), Павло Тетеря (1663), Петро Дорошенко (1665).

У 1911-1913 рр. чигиринські євреї М. Сквірський та А. Каган видрукували листівки «Юрьевскій парад на горѣ», на яких зображені парафіяни чигиринських храмів під час проведення священнослужителями Божественної літургіі на майданчику, де знаходилась в кінці XIX ст. пожарна вежа – «каланча» [6, 60]. Хресний хід вірян проходив на Замкову гору тому, що більш всього у другій половині XVII ст. в соборній церкві Святителя Миколая був престол Вмч. Георгія Побідоносця.

Незалежна Україна відроджує свої святині. 18 жовтня 2014 р. митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан, у співслужінні з духовенством Чигиринського благочиння освятив хреста на місці майбутнього будівництва церкви на честь Святителя Миколая, яка буде зведена у мікрорайоні Новий Чигирин. В цей день митрополит Іоан нагородив архієрейськими благословенними грамотами майбутніх парафіян Свято-Миколаївського храму за їхній внесок у розбудову Помісної Української Православної Церкви.

19 грудня 2015 р. парафіяни Миколаївського храму святкували своє перше храмове престольне свято. О 9 годині ранку Благочинний Чигиринського району протоієрей храму Святого пророка Іллі отець Володимир з священнослужителями Черкаської єпархії (УПЦ КП) розпочав святкову Божественну літургію в бабинці [2, 26] недобудованого храму архієпископу Мир Лікійських, чудотворцю Миколаю. П’ять місяців поспіль інтенсивно проводились будівельні роботи, щоб до весняного Миколая освятити новозбудований храм. Меценатами виступили підприємці міста Чигирина, зокрема А. Дикий та К. Павленко.

15 травня 2016 р. освячення храму Миколая Чудотворця здійснили митрополит Черкаський та Чигиринський Іоан та благочинний Чигиринського району протоієрей Володимир Гладковський разом з духовенством Черкаської єпархії (УПЦ КП). Митрополит Іоан з благословення Святійшого Патріарха Філарета нагородив орденом Святого Миколая Чудотворця благодійницю будівництва Катерину Павленко. Будівельники та доброчинці храму отримали патріарші та архієрейські грамоти.

В XVII ст. Святий Миколай був шанованим святим запорозьких козаків. До 1675 р. на Запорозькій Січі вони звели 8 Миколаївських церков. В них козаки перед походами молилися за волю України, а нині – в ці важкі для держави роки (2014-2015) УПЦ КП проводить будівництво Миколаївського храму, в якому віруючі Нового Чигирина в своїх молитвах звертатимуться до Миколая Чудотворця, просячи миру в своїй країні.

Минувшина Свято-Миколаївського храму стане безцінним внеском у скарбницю духовного відродження Чигиринського краю.

Джерела та література

1. Брель О., Діденко Я. Магдебурське право / Брель О., Діденко Я. // Залізнякові читання. – Черкаси, 2012. – С. 6.

2. Вечерський В. Українські дерев’яні храми / В. Вечерський. – К.:Наш час, 2008. – С. 26-66.

3. Гордон П. Дневник 1677-1678 / П. Гордон. – М.: Наука, 2005. – С. 53-216.

4. Евлия Челеби. Книга путешествия (извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII в.) / Челеби Евлия. – М., 1961. – Вып.: Земли Молдавии и Украины. – С. 82.

5. Королюк В., Миллер М., Третьякова П. История Польши. – Т. I. / В. Королюк, М. Миллер, П. Третьяков. – М.: Издательство Академии Наук СССР,1956. – С. 263.

6. Кривенко С. Розриті могили / С.Кривенко // Пам’ятки України: історія та культура, 2002. – С. 60-64.

7. Кривошея О.В. Збірка духовних заповітів Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського як історичне джерело / О.В.Кривошея // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. – К., 2007. – Вип. 8 – С. 274.

8. Ленченко В. История и топография Чигирина в XVII веке / В. Ленченко // Патрик Гордон. Дневник 1677-1678. – М.: Наука, 2005. – С. 53.

9. Махрин В., Лебедев Г., Вечерський В. Научные рекомендации к опорному плану г. Чигирина Черкасской области / В. Махрін, Г. Лебедев, В. Вечерський. – К., 1987. – С. 60.

10. Мицик Ю. Малознана люстрація Корсунського староства першої половини XVII ст. / Ю. Мицик // Корсунський часопис. – Черкаси, 2009. – № 21. – С. 6.

11. Мицик Ю. Чигирин гетьманська столиця / Ю.Мицик. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 16-254.

12. ЦДIАК України, ф. 51, оп. 3,спр. 11437, арк. 114-116.

13. ЦНБ НАНУ. Інститут рукопису. – Ф. Х., 11692 (Історико-географічна комісія АН УРСР. Лютий Іван. Спогади й пам’ятки про козацькі часи в Чигирині). – С. 3.

14. Слобода Деркачи. – Режим доступу до ресурсу: http\ otkudarodom.com. ua/derkachi.html.

15. Яковлев В. История Крепостей / В .Яковлев. – Санкт-Петербург: Полигон, 1995. – С. 280.

Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 105 – 114.