Похід Пилипа Орлика 1711 року на Правобережну Україну

Сніжана Нежута (Київ)

Пилип Орлик звичайно ж є непересічною особою української, та й світової історії. Він, як спадкоємець Мазепи, пішов за ним в еміграцію і навіть зайняв гетьманський престол по його смерті. Розуміючи, що гетьманування буде важким, адже засобів для існування майже немає, він одразу ж починає налагоджувати зв’язки з сусідами, шукаючи підтримки та союзників, щоб виступити з реваншом проти Росії, і зокрема Петра І, та об’єднати Україну. Зараз, в роки незалежності, ми також переживаємо важкі часи, адже українсько-російські відносини є складними і неоднозначними. Такими вони були тоді, і такими вони залишаються зараз. Саме тому дана тема є актуальною, адже і сьогодні актуальними залишаються його ідеї єдності і неподільності української держави бо в Україні існують такі явища як мовний розкол, відмінність по менталітету та загроза спалаху конфронтації населення східних і західних регіонів, прояви сепаратизму та федералізація країни.

Шведсько-українська поразка в 1709 р. мала далекосяжні негативні наслідки. Москва ставала в ряди першорядних європейських держав: вона виростала в силі не тільки на півночі – супроти шведів, але також і на півдні – супроти турків. Зайнявши Правобережну Україну Петро I ставив під загрозу васальні володіння Туреччини в Східній Европі: Крим, Молдавія та Валахія ставали безпосередніми сусідами московського царя. Політична рівновага на Сході Європи рішуче перехилялася на бік Москви.

Діставши гетьманську булаву, Пилип Орлик одразу ж взявся за продовження справи свого попередника – Івана Мазепи. Його сили, в порівнянні з силами Петра І, були досить малі. Разом з Орликом були запорожці, що пристали до Мазепи під проводом Костя Гордієнка, козаки, що пішли за Мазепою і старшина. Його бажання визволити Україну з-під «тиранського московського ярма» було настільки велике, що він з цими незначними силами вирішив вирушити на Україну [12, 239].

Незважаючи на поразку під Полтавою у 1709 р. король Карл ХІІ будував плани щодо відновлення втрачених позицій й відвоювання в російського царя спочатку Правобережжя, а згодом і всієї України. Разом із турецьким султаном він планував здійснити похід на Київ. 1 грудня 1710 р. у похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю Пилипа Орлика, кримського хана Давлет-Гірея і Ю. Потоцького – представника «опозиційного» польського короля С. Лещинського, де було узгоджено майбутню військову операцію щодо оволодіння Україною [9, 487].

У зв’язку з цим Орлик почав активну політичну діяльність. Він відправив до України своїх представників, які мали розповсюджувати серед населення гетьманські універсали із закликом визнати його владу та закликати місцеву старшину відмовитися від російського протекторату й перейти під шведську корону [2, 13].

Для допомоги ж українському війську Орлик почав переговори з кримським ханом Давлет-Гіреєм. Посередником між ними став французький посол Дезайєр. У своїй реляції до міністра закордонних справ Торсі він писав: «Новий запорозький гетьман людина з розумом і освітою. Він гарно тримається й зовсім молодий. Гетьман казав мені, що певний у визволенні України з-під москалів. Він прохав протекції для своєї нації і його християнської величності, кажучи, що в інтересах Франції, щоб Порта почала війну з москалями» [1, 97].

Уже на початку грудня 1710 р. до Криму виїхала українська делегація, до складу якої входили прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий та генеральний писар Максимович [7, 347]. 23 січня 1711 р. гетьман України Пилип Орлик та кримський хан уклали військовий союз «Договір між Кримською державою та Військом Запорізьким і народом Малоросії, укладений для вічної дружби, братерства та нерозривного військового союзу» [3, 357]. За аналогією з іншими міжнародними договорами, що отримали у пізніших дослідженнях назву згідно з місцем їх укладення, цей документ можна назвати Кайрським договором 1711 р. (брід Кайр на р. Дніпро) [4, 61].

Договір складено у формі привілею-резолюції Криму Війську Запорозькому. За даним договором хан з усім своїм ханством зобов’язувалися допомогти українцям визволити Україну з-під Московщини і зберігати надалі союз з Військом Запорозьким, за зразком спілки Богдана Хмельницького з Ісламом-Гіреєм, без усяких претензій на панування над козаками й українськими землями:

«Ми бажаємо бути друзями їхніх друзів, ворогами їхніх ворогів і надавати в скрутні часи всіляку підтримку. Ми не бажаємо жодним чином втручатися у вибори гетьмана та достойників. Ми не бажаємо з жодних причин завдавати шкоди їхнім краям, людям, кордонам, землям, соляним розробкам, рибальським і мисливським угіддям» [3, 358].

Також в договорі говорилося про те, що не зважаючи на укладений військово-політичний союз між Україною й Кримом, «малоросійський народ і Військо Запорозьке повинні мати постійне заступництво Його Величності короля Швеції» [9, 487]. Таким чином, вперше гетьманським урядом у переговорах з іншою державою декларувалося визнання протекції Карла ХІІ Густава.

Гетьман активно вів переговори про військовий антиросійський союз з Кубанською ордою та донськими емігрантами генерала Некрасова, а також з представниками повсталих башкир [4, 58]. Її експонентом був генеральний осавул Григорій Герцик, якого було відправлено до донців, прихильників Булавина, які заховалися від московської помсти на території Кубанської орди, але мали зносини з Військом Донським. З ним нав’язав Герцик тісні стосунки, маючи своїм завданням притягнути їх до шведсько-українсько-татарського союзу. Донські козаки відгукнулися, і на початку липня 1710 р. були їх посланці на аудієнції у шведського короля. Також він побував і в кубанського султана (сина кримського хана); йому вдалося зав’язати зносини з казанськими татарами і башкирами [7, 347].

У цей час Карл ХІІ теж не сидів склавши руки. Зрозумівши, що через несприятливу військово-політичну ситуацію не зможе швидко повернутися до Швеції, король розпочав переговори з турецькими зверхниками, намагаючись залучити збройні сили Порти у боротьбі з Московським царством. Шведська дипломатія досягла свого. 20 листопада 1710 р. турки оголосили цареві війну [6, 23].

На цей час в Росії внутрішнє становище досить ускладнилось: населення було виснажене тривалою війною, іноземці-офіцери висловлювали невдоволення затримками платні, в країні поширювались різноманітні епідемії серед великої рогатої худоби, що призвело до подорожання м’яса. Також, внаслідок недавніх військових дій, бідувало й населення Лівобережної України. Від походів та фортечних робіт зубожіло козацтво. На Правобережній Україні російські воєначальники відбирали у населення продовольство й фураж – не тільки лишки, а й найнеобхідніше. Так 10 грудня 1710 р. пруський резидент у Польщі Лельгефел писав до свого короля, що москалі роблять страшні безчинства на Поділлі: «беруть хліб і сіно, не залишаючи селянинові ні крихти на прожиток; голодна смерть загрожує через те і людям, і худобі» [5].

Цілком зрозуміло, що така політика дуже допікала і поспільству, і козацтву. Це викликало невдоволення й протести місцевого люду. Тому поширювані на Правобережній Україні універсали Пилипа Орлика із закликом до боротьби з Москвою знаходили відгук серед населення. «…підступні ворожі плани (Москви. – Т. Ч.) сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їх прадавніх земель» [9, 488].

Після цих договорів на початку 1711 р. в двох напрямках відбувся спільний з ханом похід на Україну. У січні 1711 року Девлет-Гірей з 50-тисячною ордою та кількома сотнями запорожців рушив на Слобожанщину. Спочатку хан не зустрічав серйозного опору. Населення, бачачи з татарами запорожців, виявляло поміркованість, а іноді навіть прихильність: легко були взяті Мерефа і Тарасівка, а жителі Водолаги самі відкрили міські ворота.

Та на підступах до Харкова хан несподівано повернув назад до р. Самари і взяв в облогу розташовані на ній фортеці – Новосергіївську і Новобогородську. Залога в Новобогородську дала відсіч татарам, Новосергіївська ж фортеця здалася без бою. Залишивши загін на Самарі та татарську облогу в Новосергіївські фортеці, 5 березня хан повернув на Крим, взявши з собою 12 тис. бранців [8, 26].

За ханом погналось царське військо, наздогнало українців, що йшли разом з ним і завернули їх назад, вчинивши над ними жорстоку кару: через те, що українці пробували відбиватись зброєю від царського війська, москалі, взявши їх, приговорили кожного десятого з них по жеребу, за «зраду царя» й озброєний виступ проти царського війська, до смертної кари, а решту, забравши всіх до Москви, заслали разом з жінками і дітьми на поселення. Така ж кара спіткала тих українців, які віддали татарам Сергієвськ [2, 15].

Щодо головної акції Орликової на Правобережній Україні, то вона почалася 31 січня 1711 р., коли союзна армія в складі буджацької та білгородської орди в числі 20-30 тисяч люду, на чолі якої стояв син кримського хана – султан Галга, поляків під командою київського воєводи Потоцького та старости Галецького й запорожців під командуванням Костя Гордієнка, що нараховували в своїх рядах – і поляки, і запорожці разом – 6-7 тисяч люду виступила з Бендер [5].

Біля Рашкова армія перейшла на територію Правобережної України і швидко почала просуватися вперед. Ще в першій половині лютого розмістилася вона між Немировим, Брацлавом і Вінницею: у Вінниці осів султан Галга, біля Немирова зосередилися козаки й поляки. Спротиву не було: генерал Волконський і підлеглий йому генерал Відман, що стояли на кордонах Молдавії, відступали без бою, охороняючи спочатку Кам’янець та йдучи пізніше, певно, через Бердичів на Київ [8, 27].

Орлик намагався залучити на свій бік лівобережного гетьмана І. Скоропадського. Він звернувся до нього з пропозицією об’єднати зусилля для возз’єднання України та звільнення її від російської присутності:

«Коли Вас зупиняє теперішній мій титул, що я ношу, то будьте певні, що для загального добра я уступлю його Вам, як старійшому. Не йміть віри тім, що кажуть буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні. Блискуча Порта, Його Величність король шведський і хан кримський уже межи собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б завше самостійною державою» [2, 14].

На жаль, Скоропадський не тільки не підтримав починань П. Орлика, а навпаки – вислав на Правобережжя козацькі полки.

Наприкінці лютого, на початку березня союзна армія просунулася вперед. Вона взяла напрямок на Білу Церкву, але пішли не прямою дорогою, а спершу на схід до Звенигородки, а звідти на північний захід до р. Рось. Ціль була очевидною: взяти Правобережну Україну під свій контроль аж до Дніпра, ставлячи за мету захоплення Білої Церкви. По дорозі союзна армія мала й першу сутичку з ворожою стороною: проти Орлика було послано генерального осавула Бутовича. Але в бої під Лисянкою він потерпів поразку й здався в полон.

Після цього справа пішла на краще. Завдяки своїм попереднім заходам та підтримці шведського сюзерена, Орлику вдалося заручитися підтримкою майже всього місцевого населення. Про це свідчив сам російський цар Петро І, який 3 травня писав до О. Меншикова, що П. Орлика підтримує вся «задніпровська» Україна. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали такі місцеві урядовці, як богуславський полковник Самійло Іванович (Самусь), корсунський полковник Андрій Кандиба, уманський полковник Іван Попович та канівський полковник Данило Ситинський [10, 31].

Перебуваючи під враженням успішного просування та переходу на його бік козацьких зверхників, Орлик повідомив королеві Карлу ХІІ Густаву, що його військо зросло більш ніж у п’ятеро. Зважаючи на те, що раніше його підрозділи без військ союзників нараховували близько 3-х тисяч козаків, то, на кінець квітня, якщо вірити свідченням гетьмана, вони збільшилися до 15-ти тисяч осіб.

До околиць міста армія прибула 18 березня. Орлик обступив Білу Церкву і взяв її в облогу. 25 березня війська гетьмана розпочали приступ добре укріпленої фортеці Адже Петро І давно звернув увагу на Білу Церкву, розуміючи її значення як головного форпосту на Правобережній Україні. Фортеця була добре забезпечена всім потрібним для втримання облоги, адже ще незадовго до приходу Орликової армії були довезені бойові припаси, порох та оливо. Але власне залога Білої Церкви була невелика: вона складалася з 500 московських вояків, що стояли під командою полковника Анненкова, та частини білоцерківських козаків полковника Танського, вірних московському цареві [8, 26].

Хоча запорожці разом з татарами й оволоділи передмістям, але триденний штурм результатів не дав. Ця невдача дала поштовх татарам для зради Орлика. Незадоволені строгим контролем, заявляючи претензії на ясир та почувши про наближення московських військ, вони вирішили діяти по своєму. Білгородська орда, розпустивши свої загони майже до Дніпра, беручи ясир та руйнуючи церкви пішла до Бугу. Борис Крупницький писав:

«Коли приглянемося до цієї операції татарського хана ближче, то побачимо, що вона прийняла характер тих звичайних наїздів на Україну, що їх робили татари й без того щороку. Ні союз зі шведами, Орликом і запорожцями, ні взяте на себе зобов’язання не робити шкоди українському населенню й козацтву, ні в чому не змінили татарського поводження. Кримський хан, очевидно, і не міг, і не думав надовше затримуватися на українській території. Тому й робив те, що йому здавалося єдиним у такій ситуації доцільним: швидко рухаючись, як можна більше знищити підвладну московському цареві територію й ослабити таким чином московсько-козацькі сили на сусідній йому українській землі» [5].

Наслідком татарської зради було те, що Орликова армія різко зменшилася. Правобережне козацтво, що приєдналося до гетьмана кинулося рятувати свої сім’ї від татар, які плюндрували села і містечка та брали людей у полон [11, 352]. Прийшлося відмовитися від облоги Білої Церкви й відтягнути війська до Фастова. Наприкінці квітня Орлик і запорожці були вже в Бендерах. Майже в той самий час опинився там і Потоцький, який спочатку зробив спробу піти на Волинь [8, 26].

Отже, незважаючи на певні політичні успіхи гетьмана, зокрема укладення договору між кримським ханом та гетьманом, налагодження відносин зі Сходом та підтримку населенням Правобережжя Пилипа Орлика, похід 1711-го року зазнав невдачі. Для відвоювання Правобережної України залишалося взяти ще лише Білу Церкву, де залишилась московська залога, але через зраду татар правобережне козацтво кинулось рятувати свої сім’ї, чисельність армії різко скоротилася і гетьман змушений був повернутися до Бендер.

Джерела та література

1. Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція (сторінки дипломатичної їсторії) / І. Борщак. – Український історичний портрет, 1991. – № 8. – С. 97-111.

2. Різниченко В. Пилип Орлик (гетьман-емігрант): його життя і діяльність / В. Різниченко. – К.: Заповіт, 1991. – 48 с.

3. «Пакти і Конституції» Української козацької держави: (до 300-річчя укладання) / упоряд. В. А. Смолій. – Львів: Світ, 2011. – 440 с.

4. Кресін О. Політико-правові аспекти відносин урядів Івана Мазепи та Пилипа Орлика з Кримським ханством / О. Кресін // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. – 2008. – С. 48-71.

5. www.mazepa.name/history/orlyk.html. – Пилип Орлик на Правобережні Україні в 1711 р.

6. Фігурний Ю. С. Український гетьман Пилип Орлик / Ю. С. Фігурний. – К.: НДІУ, 2008. – 124 с.

7. Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. / Т. Чухліб. – Київ – Нью-Йорк: Ін-т історії України НАН України, 2003. – 518 с.

8. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик: його життя і доля / Б. Крупницький. – Мюнхен-Німеччина: Дніпрова хвиля, 1956. – 78 с.

9. Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648 -1721 рр. / Т. Чухліб. – К.: Видавництво імені Олени Теліги. – 616 с.

10. Чухліб Т. Пилип Орлик / Т. Чухліб. – К., 2013. – 64 с.

11. Історичні постаті України. Історичні нариси / Упоряд. О. В. Болдирєв. – Одеса: Маяк, 1993. – 384 с.

12. Полководці Війська Запорозького. Історичні портрети / Відп. ред. В. А. Смолій. – К.: ВІК, 2004. – 276 с.

Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 150 – 156.