Династичні плани Богдана Хмельницького в контексті Української національної революції

Володимир Головченко (Київ)

Після успішної військової кампанії 1648 р. головна увага гетьмана Війська Запорозького Б. Хмельницького й генеральної старшини була прикута до переговорів у Переяславі 10(20)-16(26) лютого 1649 р. із делегацією комісарів польського сейму, очолюваною брацлавським воєводою і сенатором Речі Посполитої А. Киселем. Сторони повинні були виробити остаточні умови примирення в умовах загострення конфліктної ситуації на визначеній ще під Замостям 11(21) листопада 1648 р. лінії польсько-литовсько-українського перемир’я в Поліссі й на Поділлі. Польські комісари мали повноваження лише погодитися на збільшення козацького реєстру з 6 тис. до 12 тис. чол. (у крайньому випадку – до 15 тис.), а також на виведення Війська Запорозького з відання сейму під владу гетьмана (по прибутті делегації А. Киселя Б. Хмельницький вперше в історії козаччини отримав від новообраного короля Яна ІІ Казимира гетьманську булаву і червону корогву з білим орлом) та відновлення його давніх привілеїв і вільностей.

У відповідь Б. Хмельницький на початковому етапі переговорів, що відбувалися вкрай напружено, наголошував на прагненні визволити з-під польсько-шляхетського панування увесь український («руський») народ в етнічних межах його проживання аж до Вісли («по Львів, по Холм і Галич»), погрожував поновленням бойових дій і не погоджувався розірвати українсько-кримський союзний договір [2, 146]. З великими труднощами комісарам вдалося добитися підписання перемир’я до кінця травня («зелених свят»), після чого мирні переговори мали продовжитися й початися складання реєстру.

Така разюча й раптова світоглядна зміна у баченні Б. Хмельницьким перспектив визвольної боротьби (12(22) лютого гетьман без натяків заявив польським послам: «Правда то, що я лихий, малий чоловік, але мені то Бог дав, що я єсьм єдиновладцем і самодержцем руським!» [2, 145]), на думку сучасних провідних вітчизняних дослідників – В. Смолія й В. Степанкова [5, 324], а також Н. Яковенко [6, 186], сталася під враженням його тріумфальної зустрічі киянами 23 грудня 1648 р. (2 січня 1649 р.). Церемонією було передбачено в’їзд гетьмана до міста через Золоті ворота, студенти й викладачі Києво-Могилянської колегії вітали його «як Мойсея, спасителя, збавителя і освободителя народу руського з неволі лядської», а Єрусалимський патріарх Паїсій величав Б. Хмельницького «князем Руси».

У день народження Б. Хмельницького 27 грудня 1648 р. (за ст. ст.) патріарх у Софійському соборі відпустив гетьманові всі сьогочасні й майбутні гріхи (ця церемонія традиційно була елементом коронації правителів) і благословив його на війну з ляхами, а коли Б. Хмельницький причащався, стріляли з гармат на його честь як «визволителя, господаря великого гетьмана» [2, 124-126]. Вперше після загибелі галицько-волинського «Королівства Русі» українцеві надавалися почесті як «руському» (українському) монархові.

Ширилися чутки, що патріарх Паїсій привіз митру з тим, аби коронувати Б. Хмельницького князем Руського князівства. У ході контактів із гетьманом східні патріархи надалі зверталися до нього «illustrissimus princeps» («ясновельможний князь») і, таким чином, ставили його на один рівень із господарями Волощини й Молдови та князями Трансильванії. Титулатура, застосовувана східними патріархами, мала, очевидно, неабиякий вплив на взаємини Б. Хмельницького з європейськими володарями і визнання його монархічних аспірацій. Прикметна в цьому зв’язку наведена В. Липинським згадка про те, що молдавський господар Василь Лупул обіцяв Б. Хмельницькому допомогти «стати Князем Руси, і навіть по мирному уступити, коли він захоче, Волоське Князівство» [4, 248].

Згаданий етнічний поляк – історик і теоретик українського консерватизму В. Липинський наголошував про неабиякий ефект, що спричинили в Польщі й Україні чутки про переговори з комісарами Речі Посполитої. «Бо се річ неможлива, щоб, Господарівну взявши, задовольнятися козацтвом», – наводить він слова А. Киселя щодо шлюбу старшого сина гетьмана – Тимофія Хмельницького з молодшою дочкою молдовського господаря Василя Лупула – Розандою. І далі цитує познанського воєводу – магната Яна Лещинського, який на конвокаційному сеймі у Варшаві заявив, що Хмельницький «монархію Руську закладати хоче» [2, 22].

Зрозуміло, що саме спілкування Б. Хмельницького з вищим православним духовенством було сполучною ланкою, яка єднала козацького гетьмана з православною шляхтою – носієм старокиївської державної традиції. Той же В. Липинський наголошував, що без відома сенатора А. Кисіля, воєводи мінського Олександра Огінського, литовського хорунжого надвірного Богдана Огінського, каштеляна новоградського Богдана Стеткевича, писаря брацлавського Федора Проскури-Сущанського, подкоморія брацлавського князя Степана Четвертинського, подкоморія луцького князя Григорія Четвертинського, підсудка луцького князя Захарія Четвертинського, князя Миколи Четвертинського та «інших панів православних» такий рівень ушанування Б. Хмельницького, який величався студентами Київського колегіуму, патронованого цим українським панством, «Мойсеєм, оборонцем, визволителем і освободителем народу з неволі ляцької, в знак того Богданом: од Бога даним – названим» , був неможливим [4, 74].

Саме ці верстви були носіями ідеї руської князівської державності і перманентно спонукали Б. Хмельницького до її реалізації. В. Липинський також констатував важливу роль православного духовенства у посередництві між козацькою старшиною й українською шляхтою, яка дедалі активніше прилучалася до повстання. Духовенство формувалося з різних верств українського суспільства – шляхти, міщанства, селянства, а тому відігравало цементуючу роль у взаєминах різних складників української нації.

Чимало церковних достойників шляхетського походження, наголошував В. Липинський, мали серед повсталих своїх родичів, які обіймали важливі посади у Війську Запорозькому. Серед них полковник корсунський, згодом генеральний суддя Іван Креховецький, який був братом Феофана, архімандрита овруцького монастиря; один із видатних козацьких полковників і дипломатів Силуян Мужиловський був братом відомого православного проповідника і полеміста Григорія Мужиловського; з полковником Григорієм Гуляницьким, волинським шляхтичем, був споріднений Артемій Гуляницький, пресвітер луцької Афанасовської церкви і т. д.

Врешті-решт митрополит київський – Сильвестр Косів, «сам шляхтич значний по походженню», попри своє неоднозначне ставлення до козацького повстання, що швидко набувало ознак Української національної революції, зустрів гетьмана разам із патріархом Паїсієм та «київськими інтелігентськими кругами, світськими й духовними». Очевидно, серед цих світських і духовних кіл було чимало представників православної шляхти, що творили «лабораторію», в якій формувалися «державні ідеї й програми, котрих відгомони потім долітають до нас з козацьких кругів» [4, 103]. Саме їм завдячував Б. Хмельницький тими змінами у своїх політичних настроях і планах, що так вражали сучасників. Не випадково В. Липинський наводить факт про захоплення поляками під Берестечком у козацькому таборі «диплома на Князівство Руське», виданого гетьману османським султаном Мурадом ІV і врученого 28 березня 1651 р. в похідному таборі Б. Хмельницького під Старим Животовом (нині – Новоживотів Оратівського району Вінницької області).

У титулатурі Б. Хмельницького після Зборівської угоди 1649 р. з’являються виразні ознаки наближення її до монархічної. В багатьох документах чи листах гетьмана можна прочитати: «Богдан Хмельницький, Божею милістю гетьман Війська Запорозького» або навіть «Божею милістю великий государ Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького» та ін. Хоча формулювання подібного зразка застосовувалися не постійно, а тільки в період найбільш успішних воєнних дій козацького війська, вони свідчили про намагання Б. Хмельницького утвердити в очах сучасників уявлення про божественний характер своєї влади, що було властиве всім суверенам тогочасної Європи. Намагання сакралізації влади були важливими кроками до запровадження монархічної форми урядування.

Але гетьманська влада Б. Хмельницького, попри всю схожість з владою монархів інших європейських держав, мала свої особливості. По-перше, це не була азійська (монгольська) деспотія на кшталт влади московського царя. По-друге, влада гетьмана не була маріонетковою креатурою польського короля, який тільки номінально був володарем у тогочасній аристократичній республіці – Речі Посполитій, а фактично державою правили магнати і заможне шляхетство. По-третє, тогочасна соціальна структура Війська Запорозького істотно відрізнялась від соціального устрою будь-якої із сусідніх країн:

а) було фізично ліквідовано стан великих світських землевласників;

б) зросла політична вага дрібної шляхти;

в) провідну роль у політичному житті українського суспільства відігравала козацька верства;

г) якісно підвищився політичний статус селянства, що здобуло особисту свободу, право власності на землю і можливість вступати до козацького стану. Український селянин цим різко відрізнявся від російського кріпака-смерда і такої ж польської «черні»;

д) українське духовенство стало натхненником збройних звитяг козацького війська й мало велику ідеологічну вагу;

е) як наслідок, прискорився процес формування нової української еліти, що, на думку В. Липинського, була тим підмурівком, на якому будувалась Українська держава.

Тому утвердження монархічних рис влади гетьмана відбувалося з певними труднощами, особливо з погляду тогочасного європейського вестфальського легітимізму. Цілком імовірно, що й сам Б. Хмельницький усвідомлював усі труднощі здобуття титулу «князя Руси», на який могли претендувати лише представники історичної аристократії, а не дрібної шляхти, до якої він належав. На величання його «володарем Руси», Б. Хмельницький відповідав, що йому «на господарстві бути не пристойно – не тої породи чоловік», і при цьому вказував на московського царя, як природженого володаря: «Великий государь здавна государского благочестивого корени природный государь от колъна благочестивого великого князя Владимира Мономаха, и ими владеть ему пристойно». Все ж у джерелах є згадка про те, що наприкінці 1649 р. в Чигирині розпочалося карбування монети, на якій були «на одному боці – меч, а на другому боці – Богданове ім’я» [1, 32].

В останні роки свого гетьманування Б. Хмельницький дедалі частіше вживав титулатуру «dux» у своїх листах до низки європейських монархів – бранденбурзького курфюрста, шведського короля, глави Священної Римської імперії та ін. Цей термін, що означає латинською «володар» або «воєначальник», рівнозначний німецькому герцогу, який є спадковим вищим аристократичним титулом і за феодальною ієрархією стоїть одразу за королем. Іншими словами, «dux» за своєю гідністю є рівним титулу князя. Застосування подібної титулатури, на нашу думку, пов’язане з фактичним набуттям Військом Запорозьким незалежності. Вступаючи у широкі міжнародні зв’язки як голова незалежної держави, Б. Хмельницький застосовував титул «dux» не в звичайному для європейського світу уживанні як феодальний титул, а саме у значенні «володар», що цілком відповідало політичним реаліям.

Якщо Б. Хмельницький дійсно прагнув княжої гідності, то й політичне життя тогочасної Європи давало чимало прикладів, коли засновниками княжих династій ставали впливові громадяни незалежних міст неаристократичного походження, часом навіть не дворяни. Їх було чимало серед династів італійських міст, що виявились своєрідними предтечами «освічених» абсолютних монархів ХVІ-ХVІІІ ст. Можна назвати у зв’язку з цим Франческо Сфорца – незаконно народженого сина кондотьєра (формально – нащадка заможного селянина з Романьї), який згодом став необмеженим володарем одного з найбільших князівств на Апеннінському півострові, започаткувавши династію в Мілані. Ближчим у часі до Б. Хмельницького може бути приклад блискучого сходження Альбрехта фон Валленштайна, простого чеського шляхтича, який тимчасово переламав хід Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. на користь католицького табору, отримав гідність імперського князя і герцога, став генералісимусом і претендував на корону Богемії і Пфальцьке курфюрство.

Зрештою, набуття Б. Хмельницьким княжого титулу стало предметом обговорення гетьмана з новими союзниками – шведами. Посол офіційного Стокгольма у Трансільванії – Гайнріх Штернбах повідомив наприкінці січня 1657 р. свій уряд про наміри Б. Хмельницького отримати «частину Білорусі з титулом князя» [4, 250]. В. Липинський стверджував, що ця позиція була також складовою проектованого «трактату вічної приязні» між Б. Хмельницьким і трансильванським князем Юрієм ІІ Ракочі.

За цим трактатом, зазначав В. Липинський, «Б. Хмельницький дістане всю Червону Русь; крім того, Ракочі допоможе гетьманові одержати частину Білої Руси з титулом князя і піддержить намір гетьманський передати цей титул, як і всю власть верховну на Україні по наслідству синові Юрієві» [4, 211]. Цим намірам гетьмана всіляко намагалася перешкодити польська дипломатія, яка лякала нового козацького союзника – трансильванців, оскільки Б. Хмельницький, нібито, «маючи власть над усіми руськими краями, стане монархом, що стотисячною армією розпоряджати буде» і становитиме загрозу Семигороду.

В інструкції шведським послам, які направлялися в Україну, ставилось завдання «розвідати, чи не можна було б прихилити Хмельницького на шведський бік, помагаючи забезпечити владу над козаками його потомству». В одному з кількох варіантів проекту українсько-шведського договору є згадка: «Просити Хмельницького, аби сказав, якого титулу і влади собі бажає».

Обговорювалась, зокрема, й пропозиція надати Б. Хмельницькому титул князя київського і чернігівського і гетьмана Війська Запорозького. У разі якщо гетьман захотів, щоб його володіння було дідичним, «треба щоб він зложив послушенство королеві й прийняв свій лен, як курфюрст бранденбурзький і герцог курляндський склали королеві польському». Однак, як зазначав В. Липинський, Б. Хмельницький не допустив жодних вагань у справі спадковості своєї верховної влади, цілісності і соборності своєї держави та через нового посла – Густава Лільєкрону одержав гарантії незалежності «цілої України», визнання законним спадкоємцем молодшого сина Юрія і забезпечення за ним «Білорусі по Смоленськ з дідичним титулом князя».

На відміну від Москви, яка не вважала долю гетьманської булави вирішеною остаточно, Швеція не ставила під сумнів владні наміри Б. Хмельницького. Г. Лільєкрона доповідав шведському королю 12 червня (за н. ст.) 1657 р., що його переговори з Військом Запорозьким відбувались «у присутності сина Хмельницького; оскільки я дізнався, що він усім Військом Запорозьким вже обраний і проголошений гетьманом і що батько його, будучи хворим, передав йому управління, то я від імені вашої королівської величності поздоровив його з тим з відповідними люб’язностями; батько сприйняв усе це прихильно» [4, 250].

Дійсно, після перемоги-реваншу під Батогом на Вінничині 22-23 травня (1-2 червня) 1652 р. і поновлення влади Б. Хмельницького на втрачених територіях Козацької України посилився процес зміцнення авторитарної гетьманської влади, цьому сприяла і харизматичність власне постаті гетьмана. Наступного дня сталися драматичні події: Б. Хмельницький викупив у союзників-татар (згідно з джерелами, за 50 тис. талярів) полонених, яких потім стратили. Точне число жертв оцінити важко, за підрахунками істориків, воно становило близько 3-5 тис. осіб. Полягла не тільки військова еліта Речі Посполитої, а й звичайні жовніри та челядь.

Поголівне вирізання полонених – нетипова подія навіть для тієї жорстокої війни, спогади про неї зберігали в Речі Посполитій десятиліттями. Вони завжди будили гнів, про що говорив король Ян ІІІ Собеський, згадуючи смерть свого старшого брата Марека. Історики по-різному аргументували це рішення Б. Хмельницького. Одні вважають, що такі дії були помстою за Берестечко і придушення попередніх козацьких бунтів. Інші вказують на бажання утримати кримських татар, оскільки на співпраці з ними будував свої плани гетьман.

Однак найважливішими були два інші чинники. Передусім, показова кривава різанина символізувала остаточний розрив Б. Хмельницького з Річчю Посполитою, коли гетьман показав, що не було місця для Козаччини в тій колись спільній державі. Окрім того, йшлося про демонстрацію сили: раніше ослаблений, Б. Хмельницький засвідчив тепер, що не толеруватиме ворогів. Слід пам’ятати й про помірковану козацьку старшину, яка все ще бачила своє місце в становій ієрархії Речі Посполитої. Б. Хмельницький планував створити сильний державний організм і цією розправою хотів показати свою рішучість, немовби погрожуючи прихильникам альтернативного шляху.

Пішовши свого часу на зближення з Османською Портою, Б. Хмельницький сподівався домогтися юридичного оформлення свого правління в формі спадкового гетьманства. Але водночас він усвідомлював, що отримання князівського титулу з рук іноземного монарха поставить під сумнів легітимність його влади. Тому з часом Б. Хмельницький обрав інший шлях: добиватися перетворення гетьманської влади, що виросла на національному політичному грунті й визнавалась більшістю населення легітимною, у спадкоємну монархію. Це бачили і політичні противники гетьмана. Наприклад, польський посол Михайло Станіславський у листі до Юрія II Ракочі в 1656 р. писав: «Чи зможе Хмельницький, який щасливо зміцнювався протягом дев’яти років і став володарем русинських країв, повернутися до природного стану і з володаря, з монарха, на наказ якого виступає 100 тисяч війська, перетворитися у слугу і підданого вашої князівської милості?» [3, 36].

Задля того від початку повстання, що миттєво переросло в національну революцію, Б. Хмельницький вів переговори з боярською Москвою, мета і зміст яких були неоднозначними. Його дипломатичні ініціативи по-різному трактували в Білокам’яній, але загалом цар Олексій Михайлович Романов керувався принципом легкої наживи і вважав, що саме козаки повинні нести на своїх плечах найбільший тягар боротьби з Річчю Посполитою. Коли позиція гетьмана Б. Хмельницького була сильною, офіційна Москва виявляла бажання надати йому допомогу у війні проти поляків, коли ж вона ослаблювалася, східний самодержець відмовлявся від будь-якого залучення до воєнних дій.

У зв’язку з цим найкращим політичним рішенням для гетьмана в тодішньому складному міжнародному становищі було союзництво з Молдовою, що давало Б. Хмельницькому значні переваги, найважливішою з яких бачилося визнання незалежної козацької держави з боку сусіднього монаршого двору. Шлюб гетьманового старшого сина Тимоша з дочкою молдовського господаря Василя Лупула – Розандою мав, з одного боку, зміцнити позиції гетьманської родини серед козацтва, а з другого – легітимізувати її право на владу в очах правлячих домів Європи (старша сестра Розанди – Марія була одружена з польним гетьманом литовським Янушем Радзивіллом). На практиці цей династичий союз мав означати й підпорядкування Молдови Україні.

Вищезгаданий похід Б. Хмельницького на сусіднє князівство 1652 р. приніс спершу успіх: козаки зайняли Ясси, Тиміш одружився із Розандою, a об’єднані Україна та Молдова стали важливим елементом на карті Східної Європи. Однак навесні наступного року знову вибухнула війна, проти В. Лупула й Тимоша виступила широка коаліція (Річ Посполита, Волощина і Трасильванія). Через брак рішучості Б. Хмельницького знову піти на Молдову, козаки капітулювали в Сучаві 9 жовтня 1653 р., вже по Тимошевій смерті. Ідея українсько-молдовської держави та династії Хмельницьких втратила сенс, що змусило гетьмана завершити свої перемовини з Москвою, які призвели до сумнозвісної Переяславсько-Московської угоди.

Таким чином, фактор часу та спротив гетьманським намаганням з боку частини козацької старшини, очолюваної генеральним писарем Іваном Виговським (за свідченням польського письменника ХVII ст. І. Коховського, дізнавшись, що той агітує за вільний вибір гетьмана, Б. Хмельницький наказав прикувати генерального писаря ланцюгами перед собою до землі й так тримати «мало не цілий день доти, доки згризота його, Богдана Хмельницького, не одійшла»), – ось основні чинники, які спричинили в подальшому Руїну Козацької України та її політичну залежність від Московії й Речі Посполитої. В кінцевому результаті держава, створена титанічними зусиллями Б. Хмельницького і його соратників, перестала існувати. Ще раз зазначимо, що тільки в спадковій гетьманській владі Б. Хмельницький вбачав гарантію визнання Української держави як суб’єкта й актора в європейській політиці.

Джерела та література

1. Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России / Археографическая комиссия. Т. 3 (Документы 1638-1657 гг.). – Санкт-Петербург, 1861. – 134 с.

2. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М. С. Грушевський / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. – Т. 8, ч. 3. Хмельниччина в розцвіті (1648-1650). – К.: Наукова думка, 1995. – 856 с.

3. Ковальський Н. П. Анализ архивных источников по истории Украины ХVІ-ХVІІ вв. / Н. П. Ковальский, Ю. А. Мыцик. – Днепропетровск: Днепропетровский госуниверситет, 1984. – 83 с.

4. Липинський В. Україна на переломі (1657-1659) : замітки до історії державного будівництва в ХVІІ-ім столітті / В’ячеслав Липинський / Редактори: Лев Р. Білас і Ярослав Пеленський. – Філадельфія : Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1991. – 346 с.

5. Смолій В. А. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Либідь, 1993. – 504 с.

6. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. : навч. посібник / Н. М. Яковенко. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.

Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 39 – 48.