Ранньомодерна Україна в російських та польських підручниках з історії

Світлана Батуріна (Київ)

Україна мала непросту історію взаємин із своїми сусідами, періоди спільного минулого – перебування в єдиних державних кордонах. Це минуле так чи інакше інтерпретується в національних історіографіях і його оцінки й трактування переходять в підручники. Образ України, сконструйований в них, має вплив на формування ставлення до всього українського мешканцями цих країн. Відтак аналіз такої рецепції, окрім суто наукового інтересу в контексті дослідження образу «іншого», допомагає краще зрозуміти специфіку міжнаціональних взаємин, прослідкувати витоки міфів і стереотипів у цій сфері задля кращого їх подолання. З двома країнами-сусідами – Росією та Польщею, Україна мала тривалу історію перебування у складі спільних державних утворень: Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія. Це наклало свій відбиток на сприйняття образу України, її історії в кожній із країн.

Проаналізувавши понад 200 шкільних підручників за період 1991-2016 рр., в цілому доводиться стверджувати, що історія України в дидактичній літературі Польщі та Російської федерації не виступає самостійною категорією. Вона не включена в контекст світового чи європейського історичного процесу, а розглядається майже виключно як складова національних історій. Як в російських так і в польських дидактичних текстах відомості про Україну присутні в епізодах, що стосуються спільних подій історичного минулого. Для національних історіографії й історичної дидактики сусідніх країн є свій набір історичних персоналій, подій, фактів української історії, інтерпретація й оцінка яких докорінно різниться з українським національним дискурсом, міфом.

Найбільшім блоком подій, що найбільш репрезентативно представлений в польських і російських підручниках є ранньомодерний період – XVI-XVIII ст. Для Польщі і Росії це до певної мірі вузлові періоди історій, в яких Україна відігравала не останню роль. Хмельниччина, послідуючий Потоп, козацтво, Переяславська рада – складові національних міфів обох народів. Відтак їм в підручниках їм приділено значної уваги.

Перейдемо тепер до аналізу образу України в шкільних підручниках. Для їх характеристики для кожної із двох країн доцільно обрати окремий заголовок – своєрідне гасло, що в концентрованому вигляді характеризує особливості національного сприйняття української історії. Відтак для Росії, російських підручників таким гаслом слугуватиме «Вірність-Зрада».

Визвольна війна 1648-1657 рр. найбільше представлена в російських підручниках. В ряді видань цій темі виділено окремий параграф із детальною передісторією, причинами війни, характеристиками умов виникнення козацтва, описом перших козацьких воєн [15]. Причини війни здебільшого зводяться до ще радянської схеми «потрійного гніту», заборони говорити на рідній мові, сповідувати православ’я. В одному з підручників при перерахуванні усіх цих причин зазначено чомусь лише про рядове козацтво й селянство як рушійні сили повстання, в той час як шляхта залишалась осторонь [10, 226]. В більшості проаналізованих текстів хід війни також подано доволі докладно із зазначенням основних битв, їх наслідків. Також подається доволі докладна характеристика подій після смерті Хмельницького. Особливо це стосується підручників 2016 р., затверджених за програмою «Єдиний історико-культурний стандарт». Переяславська рада, як один із ключових пунктів подій Визвольної війни, зокрема правовий статус досягнутих домовленостей, дістали різну оцінку в авторів. Так, в одних текстах, Хмельницький – «гетман украинского государства», а держава яка ним утворена справила потужний вплив на Московське царство у вигляді трансляції європейських ідей та мистецтва [5, 132]. Автономія України означала також відсутність на її території кріпосного права, яке було тут запроваджене лише в кінці XVIII ст. [24, 57]. Втім у переважній більшості підручників останні тези не згадуються, втім наголошується на особливо м’яких формах підданства [26, 284], збереження автономних прав, а сам правовий статус рішень переяславських домовленостей визначено як приєднання чи «вхождение в состав» [2, 72].

Події війни висвітлені в контексті зовнішньополітичної активності Московської держави. Для кращого розуміння учнями матеріалу часом робиться короткий екскурс в передісторію подій Хмельниччини, ранню історію козацтва. Так, про існування козацтва на території України згадано XVI століттям, але лише в загальному контексті історії козацьких формувань на окраїнах Московської держави – донських, терекських, яїцьких, сибірських козаків [6, 119], хоча іноді згадується про Запорозьку Січ як своєрідну «козацьку республіку».

При характеристиці перших козацьких повстань К. Косинського, С. Наливайка, Гуні акцент робиться на їх причинах, в основному це «потрійний гніт», що терпіло українське населення, в рамках якого заборонялося «разговаривать на родном языке», а також соціальна та релігійна його складові. В рамках останньої в окремих підручниках згадується про релігійні утиски православного населення Речі Посполитої – «особенно зверствовали униаты», відзначили автори одного із підручників [14, 311]. Згідно із думкою іншого автора, умови життя в тодішній Україні і без кріпосницького гніту були значно гіршими ніж в Московській державі [4, 269]. Перші козацькі повстання, зорганізовані православними «русскими пассионариями» [4, 273], були направлені не лише на звільнення від Польщі, але й зближення з Росією, «видели в России опору» [8, 89]. Разом з тим в підручнику Л. Гумільова поряд з тезами про заснування Січі «русскими пассионариями», натрапляємо й на таку: «…безграмотные казаки не понимали различия между православием и католицизмом… была принадлежность «свои» [4, 268].

Наслідки подій 1648–1654 рр., які так чи інакше розкриваються в дидактичній літературі, можна розділити на декілька категорій: а) позитивні для України, б) позитивні для Росії, в) негативні для України. Позитивні наслідки для України варіюються в підручниках від поміркованих – «збільшення козацького реєстру» [4, 284] та отримання Україною автономії [17, 70] до пафосних на кшталт: «огромное значение», «спасение от порабощения» [19, 70]. В окремих епізодах прослідковується риторика, характерна для радянської історіографії про «об’єднання двох братніх народів» або «воссоединение цементировало дружбу двух братських народов… Открывало перспективы для вхождения всей территории Украины в состав России» [12, 220]. Зокрема, наголошується на добровільному входженні України до складу Московського царства з екстраполяцією на сучасність, що є рисою багатьох російських підручників, «а не порабощения ее москалями как представляют украинские националисты прошлого и нынешнего времени» [23, 193]. Трапляються також й дещо курйозні висновки, зокрема про створення Хмельницьким «вильной Украины» та запровадження жовто-блакитного стягу як одного із її символів [7, 471].

Відзначено також і негативні наслідки союзу з Московським царством, які в основному зводилися до втручання царського уряду у внутрішні справи України, що викликало невдоволення місцевих жителів [6, 119]. Відмічено про різницю в політичних системах України й Московської держави, яка полягала в самосприйнятті козаків як вільних підданих, яких цар трактував своїми холопами [11, 150].

Доба після Хмельницького, або період Руїни також знайшов відображення в російських підручниках. Тут він ніяк не означений, або ідентифікований за допомогою таких термінів як «смута» чи «сумятица» [7, 471]. В основному ці події трактуються як відхід від попередніх досягнень у російсько-українських відносинах. Діяльність гетьманів від Виговського до Самойловича розглядається як зрадницька. Їй протиставляється політика їхнього попередника Хмельницького, якого також у свій час схиляли до зради представники інших держава, передусім Польщі та Османської імперії, втім, він не піддався [20, 93]. В більшості підручників вибудовується антагоністична схема. З одного боку якої гетьмани-зрадники, пропольська козацька старшина, яка мріє про повернення старих порядків, з іншого – народ, що рішуче протистоїть будь-яким спробам антиросійської політики своїх очільників і в разі потреби піднімається на повстання [12, 22; 25, 67; 6, 119; 9, 139].

Діями зрадливих гетьманів та старшини рухали егоїстичні вузькостанові інтереси, народ же розумів доленосність українсько-російського союзу, дружби між народами та неможливість існування поза ним. Варто процитувати один із типових епізодів: «Воссоединение подверглось испытанию после смерти Хмельницкого. Булава оказалась у старшин польской ориентации. Вопреки воле украинских селян и горожан они пытались разорвать узы, воссоединяющие Украину и Россию. Корыстные интересы части старшин вступали в противоречие с коренными интересами украинского народа» [12, 221].

Як і в блоку підручників історії за 1990 – поч. 2000-х рр., в сучасних виданнях продовжує існувати схема «вірність-зрада». Згідно її усі історичні діячі, лояльні російського правління – позитивні персонажі, всі інші – зрадники, з відповідними характеристиками. Так, Хмельницький – відважний, вмілий воїн і тонкий дипломат [16, 63-64], а політика Виговського – «прямо противоположна своему предшественнику» [18, 52]. Усі гетьмани після Хмельницького, виявилися зрадниками окрім, хіба, Самойловича [21, 20-21]. Зрадники могли б святкувати перемогу, однак на заваді, як завжди, постали широкі маси, які завжди виступали за тісний союз з Росією. Старшинська ж верхівка й гетьмани хотіли повернення анархічних польських порядків [21, 21].

Мазепа також оцінюється згідно цієї схеми. Хоча, варто, відзначити, що на відміну від попереднього покоління підручників, в сучасних виданнях постаті гетьмана приділено менше уваги. У більшості випадків без зайвої емоційності згадується про перехід Мазепи на бік шведського короля, що не справило, однак позитивів для шведів, бо не відбулося широкої підтримки населення [1, 23; 27, 51-55]. В одному із підручників 2009 р., зроблена спроба пояснити причини виступу Мазепи і зради гетьманів – наступників Хмельницького. Це, на думку авторів, відбувалося через скорочення автономних прав, позбавлення України рештків самостійності й порушення умов Переяславської ради [15, 115].

Особа самого гетьмана характеризується від емоційних означень «коварный, лицемерный» [13, 37], «авантюрист, правдами неправдами добывший гетманскую булаву» [22, 158] до майже хрестоматійного «изменник», «изменивший гетман», шо супроводжують ім’я Мазепи чи не в кожному підручнику.

Для характеристики українських сюжетів в польських підручниках доцільним є заголовок-гасло. Таким виступатиме «Kresy wshodnie – незалежна держава». В більшості текстів польських підручників українські сюжети із різних періодів не представлені як окремішня історія, а включені в контекст польських подій, хоч в пізніших періодах, зокрема ХХ ст. є посилання на історію України як самостійну категорію.

Інформацію про Україну знаходимо в окремих виданнях, що торкаються Люблінської унії, згідно якої українські землі увійшли до складу Польщі. В одному з підручників йдеться про набуття Короною багатого краю разом із мужніми але й дуже клопотливими підданими – козаками [32, 242]. В кожному з підручників, що торкаються подій XVI–XVII ст. не уникається можливість з’ясування природи цього стану, їх релігійної, соціальної, етнічної приналежності. Козаки у візії більшості авторів були своєрідним конгломератом із різних станів та етносів, які, однак, у більшості ідентифікували себе з русинами та православ’ям [36, 177]. Ресурсом поповнення козацтва були біглі селяни, що рятувалися від непомірних визисків [34, 47].

Автори наголошують, що сприйняття козака в Речі Посполитій було двояке. З одного боку вони цінувалися як мілітарна сила, зокрема вказується на їх виключній ролі в Хотинській війні [35, 42; 28, 126]. Проте у мирний час їх трактували як холопів, відмовляючи навіть у позірній рівності з шляхтою. Таким чином, текст підручників вимальовує образ козака як мешканця українських теренів Речі Посполитої. Це людина, наділена військовими талантами, невизначеного етнічного походження, але який асоціював себе з русином (українцем) і тяжів до православ’я, був непримиренний до поляків, католиків, уніатів.

Зі змісту підручників можна виділити спільну тезу про те, що збільшення числа козаків характерне для часів після Люблінської унії. Тоді змінюється напрямок економічної активності польської магнатерії із північного та західного регіонів держави на її південно-східні окраїни – слабо заселені, але надзвичайно багаті природними ресурсами [38, 161]. Це сприяло не контрольованому зросту багатства окремих родин і зростання їхньої влади. Люблінська унія призвела також до того, що місцева еліта розділилася. Одні полонізувалися, інші – зберегли руську ідентичність. Господарювання на теренах України відрізнялося від аналогічного на інших польських землях: «Тут на Україні польський шляхтич ставав ляхом, католиком, а православний селянин, хоч і був підданим короля, ставав чи був трактований як чернь чи потенційний бунтівник» [38, 164].

Варто відмітити, що в більшості з проаналізованих підручників, де згадується тема козацтва, воно не асоціюється з поняттям «Україна», як держави і частини її історії. Вони – складова польської історії, а Україна ще не набуває сучасного значення, а слугує для означення південно-східних теренів Речі Посполитої, об’єднує три воєводства – Брацлавське, Київське, Чернігівське. Однак окремі роботи є виключенням. В них акцент робиться на державотворчій ролі козацтва, витоки якої беруть початок з Берестейської унії та виникненні на її грунті релігійного конфлікту. В 1620 р. козаки стали на чолі руху за відновлення православної митрополії, зліквідованої в 1596 р. з укладенням унії, і висвяченням нової ієрархії. Саме ця подія, на думку авторів одного з підручників, стала відправним моментом у побудові української державності [28, 127].

Події української історії, що найдокладніше репрезентовані в польській дидактичній літературі, стосуються повстання під проводом Богдана Хмельницького. Цій події в підручниках, як правило, присвячений цілий розділ, що носить різні назви: «Трагічне півстоліття», «Складні часи Речі Посполитої», «Україна у вогні». Загальна візія цих подій в літературі збігається. Це внутрішній конфлікт, громадянська війна (wojna domowa), яка згодом перетворилася на східноєвропейський збройний конфлікт. В окремих роботах виступ Хмельницького трактується як бунт [38, 162].

Втім, така інтерпретація в більшості характерна для текстів початку 1990-х рр. Усі автори одноголосні у твердженні, що повстання козаків, що почалося в 1648 р. стало однією із найкривавіших і трагічних подій в історії Польщі, яке викрило усі внутрішні проблеми Речі Посполитої та показало недосконалість її військово-політичної системи, започаткувавши епоху нестабільності й зовнішньої експансії, що врешті-решт призвело до зникнення держави з політичної карти Європи. Причому ці події мали трагічні наслідки не лише для Польщі, але й України.

Причини війни у різних текстах визначаються однаково. Вони крилися в посиленні економічного гніту на південно-східних теренах Речі Посполитої, який спричинив ще більшу неприязнь місцевого населення до поляків-землевласників, католиків, євреїв-орендарів. До цього додалися етнічна та конфесійна різниці, політика нетолерантності попередніх правлінь, зокрема Сігізмунда ІІІ Вази [33, 45]. Серед причин називається неспроможність уряду впоратися з внутрішніми проблемами, зокрема козацькою [29, 149]. Наголошується на не конструктивній політиці держави, яка воліла вбачати в козаках вояків, але не спроможна була визнати за ними рівних прав. Але разом з тим в підручниках вказується й на непомірні амбіції козаків, не схильних до пошуків компромісу [31, 132].

Цікаво, що визначення приводу до початку війни різниться в українській і польській історіографічній традиції, так само як і в навчальній літературі. Якщо в першому випадку такою подією стала особиста образа Хмельницького, напад на Суботів, то польські автори такою визначають політику Володислава IV Вази через його нездійснений проект по залученню козаків до війни з Туреччиною. Саме руйнація цих планів стали іскрою серед войовниче налаштованих козаків, які враз втратили перспективу здобути багату військову здобич.

Характер самого повстання автори визначають по-різному. Спочатку це був виступ за станові права козаків, згодом із розростанням повстання вимоги радикалізувалися. На перший план у Хмельницького виходять плани побудови власної держави. Детально в навчальній літературі описано хід повстання включно з характеристиками й наслідками битв.

Особа Богдана Хмельницького оцінюється як визначна постать свого часу. Він видатний полководець й дипломат, який згодом став українським символом, національним героєм. При цьому до відома учнів доноситься про три підходи до оцінки його діяльності. Так для багатьох поляків він залишався бунтівником і зрадником. Зокрема, в багатьох підручниках згадується участь Хмельницького в Радомському поділі, за яким Польща мала бути розділена між Швецією, Трансільванією та Козацькою державою. Для українців був національним героєм, а для росіян – ініціатором воз’єднання слов’янських народів [39, 67].

В польській історіографії в тому числі й дидактичній літературі повстання Хмельницького як громадянська війна закінчується в 1654 р., коли відбулося підданство Московському цареві. Від цього часу – це російсько-польська війна. Сама Переяславська рада, що змінила характер війни, оцінюється доволі нейтрально. Однак відмічається, що Україна й козаки, виборюючи для себе волю, потрапили в ще більшу неволю – «з-під дощу під зливу». Почалося «багатовікове поневолення України Росією» [30, 109]. «Хмельницький поставив на російську карту, що було трагічною помилкою і призвело до цілковитого винищення козацтва» [37, 145]. Найближчі негативні наслідки сталися вже після підписання Андрусівської мирної угоди, за якою Україна була розділена на дві частини. Цей поділ став однією з найбільших національних трагедій українського народу [37, 145].

Наслідки війни, зазначається в підручниках, стали трагічними для Польщі. Держава втратила не лише території, але й дієздатну козацьку армію. Крім того, крах східної політики призвів до панування ворожості в українсько-польських відносинах в наступні століття [35, 40]. Для України, попри невиправдані очікування, війна Хмельницького відіграла істотну роль в процесі зародження модерної української нації та стала підвалиною власної державності [31, 133].

Гадяцька угода 1659 р., що мала на меті створення триєдиної Речі Посполитої, в українських підручниках є темою маргінальною, це радше сфера наукових студій. Натомість в польській навчальній літературі інформація про цю подію є обов’язковим атрибутом. Політика Виговського – наступника Хмельницького протиставляється анти-польській непримиренній позиції свого попередника. Гадяцька унія в такому контексті була шляхом до порозуміння між українцями й поляками. Втім цей крок був надто запізнілий, взаємна ворожість зайшла вже надто далеко і не залишала місці для компромісів [34, 63; 38, 164; 40, 307].

Варто відмітити, що в цілому одна із самих контраверсійних сторінок спільної українсько-польської історії в дидактичній літературі сучасної Польщі представлена доволі виважено й неупереджено. Не зважаючи на кровопролитну війну, українська сторона не позиціонується як ворог. Більшість авторів намагаються віднайти глибинні причини конфлікту, які носили комплексний характер.

Джерела та література

1. Андреев И.Л., Ляшенко Л.М. и др. История России: конец XVII – XVIII вв. 8 класс. – М., 2016. – С.23; Черникова И. История России XVI-XVIII в. 7 класс. – М., 2013.

2. Арсентьев Н.М., Данилов А.А. и др. История России. 7 класс. Часть 2. – М., 2016.

3. Волобуев О.В., Клоков В.А., Пономарев Н.В., Рогожин В.А. Россия и мир: Учебник для 10–11 кл. общеобразовательных учебных заведений. – М., 2001.

4. Гумилев Л.Н. От Руси до России. Очерки по русской истории 8–11 класс: Пособие для общеобразовательных учебных заведений / Под. ред. акад. А.М. Панченко. – М., 1996.

5. Данилов А., Кузнецов Л., и др. История России и мира. От родовых общин до национального государства (с древнейших времен до начала XVI в.). – М., 2013.

6. Данилов А.А. История государства и народов России. XVI–XVIII вв.: Учебник для 7 кл. Общеобразовательных учреждений / А.А. Данилов, Л.Г. Косулина. – М., 2003 (2005, 2007).

7. Данилов Д.Д., Павлова Н.С., Рогожин В.А. Российская история нового времени. XVI–XVIII в. Учебник для 7-го кл. Основной школы. – М., 2003.

8. Дворниченко А.Ю., Кащенко С.Г., Кривошеев Ю.В., Флоринский И.Ф. История России с древних времен до начала века: Пособие для абитуриентов / Под. ред. И.Я.Фроянов / Кафедра русской истории факультета СпбГУ. – 2-е изд. – СПб., 1998.

9. Дмитриенко В.П., Есаков В.Д., Шестаков В.А. История Отечества ХХ век. 11 кл: пособие для общеобразовательных учебных заведений. – 4-е изд. – М., 2000.

10. Журавлева О., Пашкова Т., Кузин Д. История России.10 класс. – М., 2013.

11. Ионов И.Н. Российская цивилизация. IX – кон. ХХ вв. Учебное пособие 10–11 кл. общеобразовательных учреждений. – М., 2003.

12. История России с древних времен до 1861 года: Учебник для вузов / Н.И.Павленко, И.А. Андреев, В.А. Федоров. 4-е издание. – М., 2007.

13. История России с начала XVIII до конца XIX в. / Л.В.Милов, П.Н. Зырянов, А.Н. Боханов; отв. ред. А.Н. Сахаров. – М., 1996.

14. История Руси с древнейших времен до Петра І: Экспериментальное учебное пособие для средней школы. Авт. кол.: А. Богданов, А. Степанищев, худ. А. Митрофанов. – М., 1998.

15. Кацва Л., Юранов А. История России к.XVI-XVIII в. – М., 2009.

16. Киселев А., Попов В. История России с древнейших времен до XVII-XVIII в. – М., 2013.

17. Курс Отечественной истории IX–XX веков. Основные этапы и особенности развития российского общества в мировом историческом процессе: Учебник для вузов. – М., 2005.

18. Лубченков Ю., Михайлов В. История России XVIІ-XVIII в. – М., 2013.

19. Орлов А.С., Георгиев В.А., Полунов А.Ю., Терещенко Ю.Я. Основы курса истории России: Учебное пособие. – М., 1997.

20. Отечественная история: Учебное пособие для высших учебных заведений / Научн. ред. А.А. Радугин. – М., 2003.

21. Павленко Н., Твардовская В. История России XVIII- XІХ век. 10 класс. – М., 2007.

22. Павленко Н.И., Андреев И.А., Ляшенко Л.М. История России с древних времен до конца ХIХ века. 10 кл. – М.: Дрофа, 2007.

23. Потатуров В.А., Тутусова Г.В., Гурина М.Г. История России. – М., 2002.

24. Пчелов Е. История России XVI-XVIII в. 7 класс. – М., 2012.

25. Сахаров А.Н. История России XVII–XVIII в.: учебник для 7 кл. общеобразовательных учреждений. 3-е изд. – М., 2006.

26. Сахаров Н. История России с древнейших времен до к. XVIII в. 10 класс. – М., 2013.

27. Черникова Т.В. История России IX–XVII в.: Учебник для 6–7 кл. общеобразовательных учебных заведений / Под ред. А.Н. Сахарова. – М., 1997.

28. Bereza A., Smyk G., Szwarc W., Tekeły W., Wryszcz A. Średniowiecze i czasy nowożytne do II wojny Światowej. – Lublin, 2002.

29. Choińska-Mika J., Zielińska K. Ludzie. Spółeczeństwo. Cywilizacja. Historia nowożytna do 1815 r. Podręcznik dla liceum ogólnokształcącego. – Warszawa, 2002.

30. Chojnowski A., Manikowska H. Vademecum Maturzysty. Historia. Praca zbiorowa. – Warszawa, 1995.

31. Czubaty J. Historia dla maturzysty. Podręcznik. Nowożytność. T. I. – Warszawa, 2004.

32. Gładysz M., Skupny Ł. Historia. Podręcznik dla klasy I liceum i technikum. Część pierwsza (od Średniowiecza do Nowożytnośći). – Gdańsk, 2002.

33. Historia Polski (966–1989) Zarys wraz z pytaniami a testami egzaminacyjnymi. – Gdańsk, 1997.

34. Historia. Czasy nowożytne. Podręcznik dla gimnazium. Klasa 2. – Warszawa, 2010.

35. Izdabscy A., Izdabscy T. To dopiero historia! Podręcznik dla gimnazium. Klasa 2. – Warszawa, 2008.

36. Kucharczuk G., Milczarek P., Robak M. Przez tysiąclecia i wieki. Cywilizacje nowożytności. Kl.2 gimnazium. – Warszawa, 2003.

37. Topalski J.Historia Polski. – Poznań, 2002.

38. Tymowski M., Kieniewicz J., Holzer J. Historia Polski. Materiały pomocniczy dla nauczycieli i uczniów szkół średnich. – Warszawa, 1991.

39. Wołosik A. Historia. Opowiem cię ciekawą historię. Podręcznik dla klasy 5 szkoły podstawowej. – Warszawa, 2000.

40. Wróbel J. Odnaleść przeszłość. Podręcznik od Starożytnośći do 1815 r. – Warszawa, 2002.

Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 12 – 22.