Україна мазепинської доби у висвітленні Теодора Мацьківа
та Олександра Оглоблина

Олександра Бурляй (Ніжин)

Феномен українського козацтва, його витоки та еволюція, вплив на перебіг української історії, визначні персоналії цього періоду завжди становили тему, яка була цікавою для досліджень не лише українським історикам, а й іноземним дослідникам. Особливо важливий внесок у розробку даної теми зробили науковці українського походження, які через різні життєві обставини змушені були проводити свою наукову роботу за кордоном. Мова зокрема йде про представників української діаспори в США та Канаді.

Особливо активна їх діяльність припадає на середину ХХ століття. Саме в цей час інтерес до дослідження козацтва зростає, а серед наукових видань з’являється перше історичне українське періодичне видання за кордоном – журнал «Український історик», котрий на наступні півстоліття став осередком розвитку української американської історіографії. Звичайно, коло питань, які вивчалися діаспорними істориками досить широке. Однак їх не оминула тенденція потягу до розгляду найбільш суперечливих та неоднозначних питань, одним із яких є оцінка діяльності українського гетьмана І. Мазепи. Серед науковців багато тих, хто у своїх роботах торкався цього гетьмана, але найгрунтовніші дослідження цього питання, на нашу думку, представили такі історики як Т. Мацьків та О. Оглоблин.

Л. Винар – авторитетний дослідник та редактор «Українського історика», охарактеризував Т. Мацьківа як історика, що є строгим документалістом, який совісно аналізує першоджерела і тогочасну літературу, а вже на основі цього критичного аналізу в контексті історичної наукової методології висвітлює і реконструює історичні явища, події, особистості.

Творча спадщина професора Т. Мацьківа велика і складає понад 100 наукових праць. У його роботах головна увага скерована на дослідження різноманітних питань історії Гетьманщини середини XVII – початку XVIII ст. Проте наймасштабніші монографії присвячені вивченню документів щодо доби і особи гетьмана І. Мазепи [2, 564]. В першу чергу це праці «Мазепа в світлі сучасних йому німецьких джерел», «Князь Мазепа: Гетьман України в сучасних йому англійських виданнях», «Англійські відомості про Мазепу, 1687-1709 р.» Але найгрунтовнішою монографією з оглядом німецьких, австрійських, швейцарських, французьких, англійських та шведських джерел є «Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709 р.».

Для дослідника гетьман І. Мазепа – зручний політик, який вдало орієнтувався у тогочасній міжнародній політиці і якому вдалося, окрім Богдана Хмельницького, найдовше, впродовж 20 років, керувати Українською Державою [7, 56].

Він також розділяє думку О. Оглоблина, що гетьман вважав можливим співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо таким був стан справ, які він одержав у спадщину від своїх попередників і, здавалося, це була єдина можливість, у союзі і за допомогою Москви, здійснити головні українські національні цілі всупереч Польщі і Туреччини.

Як зазначає історик, Українська козацька держава часів І. Мазепи хоч і була під протекторатом московського царя, але мала широку автономію. Як доказ він засвідчує, що вона мала власну територію, населення, військові сили, тобто козаків, своє законодавство, культуру, звичаї, традиції, навіть дипломатичні зв’язки з іноземними державами. В той же час гетьман виконував в Україні найвищу цивільну та військову владу, хоч його прерогативи і були дещо обмежені так званими «Коломацькими статтями» [7, 59]. Особливу увагу Т. Мацьків робить на тому, що Українська держава була зазначена на тогочасних європейських мапах і часто фігурувала у записах іноземців. Наприклад, у листах французького посла Жана де Балюза, у книзі Даніеля Дефо, а про українського гетьмана І. Мазепу писала німецька та англійська преса [7, 65].

Незважаючи на широку автономію України, статус її гетьмана в Москві був специфічним, але все таки до його голосу прислуховувався молодий російський цар Петро І. Т. Мацьків пояснює це тим, що І. Мазепа вміло керував адміністративним апаратом та командував п’ятдесятитисячною козацькою армією, а це високо цінувалося в Москві [6, 34]. У 1700 р. цар навіть відзначив його найвищим російським орденом св. Андрія. Знову ж таки, про роль І. Мазепи при дворі пише німецька, а за нею і решта європейської преси. Зокрема, в одній з найстаріших американських газет у 1705 р. описано військові здобутки українського гетьмана – здобуття двох сильних замків князя Любомира. Все це, на думку автора, підтверджує не лише те, що про гетьмана України знав весь світ, а його особливий статус та важливу роль в Російській державі.

Особливу увагу в одній із свої робіт Т. Мацьків звертає на той факт, що у 1703 р. І. Мазепа отримав від Августа ІІ найвищу тогочасну польську відзнаку – орден Білого Орла, а згодом і титул «князя св. Римської імперії» від «римського цісаря німецького народу», Йосифа І [6, 36]. Але дослідник наголошує на тому, що ці титули він отримав за клопотанням царя, котрий хотів нагородити своїх улюбленців різними титулами цісаря.

На жаль, титул князя І. Мазепа так і не отримав, оскільки німецькому дипломату на російській службі, баронові Гайнріхові фон Гуйсену, не вистачило коштів для його викупу. Проте очевидно він був важливим для гетьмана, оскільки він виділив власні кошти – 3 тис. дукатів для його отримання. Згідно заміток на листі І. Мазепи до цісаря, княжий титул йому був наданий 1 вересня 1707 р., проте саму грамоту гетьман так і не отримав.

Історик не заперечує думки, що дане звання могло імпонувати українцю, проте все ж погоджується з С. Томашівським, що він дивився на неї підозріло, вбачаючи в цьому інтриги О. Меншикова, який, до речі, за поданням царя отримав той же титул. Слід зауважити, що український гетьман на той час вже знав про задуми свого супротивника, котрий хотів зайняти його місце, просивши у князя Чернігівське князівство.

Не дивлячись на це, факт присвоєння титулу «князя св. Римської імперії» І. Мазепі був загальновідомим в Європі, адже в періодичних виданнях він згадується як «князь Мазепа, начальний вождь Запорозьких козаків» [6, 35].

Не міг оминути у своїх дослідженнях Т. Мацьків і такої події, як участь українського гетьмана в Північній війні, зокрема битву під Полтавою 1709 року. В першу чергу він задається питанням: чому шведський король Карл ХІІ вирішив змінити раніше запланований маршрут Мінськ-Смоленськ-Москва і піти на південь у напрямку Стародуб-Полтава-Москва?

У своїх дослідженнях він приходить до висновку, що не має підстав вважати, що саме через пораду І. Мазепи був змінений напрям руху шведських військ. Для підтвердження власної думки він використав спогади радника Карла ХІІ, графа К. Піпера. У його щоденнику було чітко написано, що сам король не вів переписку з гетьманом до того часу, поки на зайшов вглиб України, а зміна маршруту була вимушеною мірою. До того ж сам І. Мазепа був невдоволений тим, що роль король прямує вглиб країни, оскільки вважав, що тоді він приведе за собою російські війська, а в такому випадку руйнації й гибель українського населення будуть невідворотними [8, 24].

У 1709 р. становище шведів значно погіршилося, через сувору зиму вони зазнали великих втрат. Єдиним успіхом Карла ХІІ, як зазначає дослідник, було приєднання 8 тис. Запорізького Війська 8 квітня 1709 р. Але і ним він завдячував І. Мазепі. Король опинився у скрутному становищі, але не хотів змінювати своїх планів. Для закріплення позицій йому необхідно було здобути місто, яке б мало міцні укріплення і важливе стратегічне значення. Вибір впав на Полтаву, яка знаходилася на перетині важливих шляхів. І саме тут не обійшлося без українського гетьмана. Адже власне за його порадою, у чому впевнений Т. Мацьків, було вирішено здобути саме це місто [8, 22].

Своїм головним завданням король і гетьман вважали відтіснити російське військо з України на територію Росії та організувати військову коаліцію проти Москви, учасниками якої мали стати Туреччина і Крим.

Протягом квітня шведам не вдалося захопити місто ні переговорами, на штурмами. Тому з 1 травня вони змушені були розпочати його систематичну облогу. В зазначених подіях історик особливо виділяє той факт, що козаки з самого початку запропонували план щодо взяття Полтави штурмом, але Карл ІІ відмовився. Т. Мацьків схильний вважати, що шведи просто злякалися, що в разі успіху вся слава перейде до козаків, а цього вони не могли допустити. А замість того, козакам доводилося виконувати всі важкі військово-інженерні роботи, копати шанці і брати участь у розвідних вилазках.

Дослідник також заявляє, що результат Полтавської битви був вирішений ще до її початку, який був наслідком «радше дипломатично-політичних, як стратегічних ходів» [8, 23].

Російському царю вдалося підкупити великого візира Чорулу-Алі-пашу. Після чого від султана прийшла категорична заборона кримському ханові висилати військо шведському королеві. Нейтралізувавши таким чином військову допомогу хана Калу ХІІ, цар забезпечив собі перемогу у битві під Полтавою.

Ще один факт як той, який сприяв поразці шведів, дослідник зазначає відсутність належних приготувань шведського короля до головного бою та нехтування козаками як військовою силою. Вони не брали безпосередньої участі в битві. Частина з них охороняли обоз, частина була задіяна в облозі міста, унеможлививши А. Келінові зробити випад з фортеці, а інша частина охороняла шведську армію від можливого обходу московського війська із заходу.

Битва закінчилася 27 червня (7 липня) близько 11.00 години повною поразкою Карла ХІІ. На полі бою шведи втратили 9 334 тис. осіб вбитими, в полон потрапило 2 874 тис. воїнів і старшин, у тому числі польовий маршал Реншільд та прем’єр-міністер граф К. Піпер. Московська армія втратила 1 345 тис. вбитими та 3 290 тис. пораненими.

Т. Мацьків зазначає, що сам опис битви під Полтавою поданий більш-менш однаково у всіх щоденниках очевидців. Стосовно ролі козаків, то він погоджується з думкою лейтенанта Вейге, котрий вказав на те, що коли після головної битви біля шведського табору з’явилися московські драгуни, побачивши кінних та піших запорожців, вони не наважилися атакувати. А про гетьманських козаків із сарказмом зазначив, що коли шведи билися, вони були позаду, а коли прийшлось тікати, були вони далеко спереду. Але все ж таки зробили вони послугу, скільки показували дорогу до обозу.

Самій Полтавські битві дослідник надає особливого важливого значення, оскільки пише:

«В історії воєн деякі битви вирішували долю поодиноких народів та держав на довгі десять – а то і століття. До таких битв належить без сумніву і битва під Полтавою, яка вирішила долю не тільки Швеції і Росії, але теж і України» [8, 28].

Загалом, вдаючись до оцінки І. Мазепи Т. Мацьків вказує на те, що його гетьманування припадає на складні часи,

«коли Україна була тереном воєнних дій, а козацька армія авангардом у походах проти Туреччини в політичних планах Москви та Польщі. Москва і Польща, підтвердивши Андрусівський договір про поділ України між собою у т. зв. «Вічному мирі» з 1686 p., намагалися використати козаків, кожна зокрема, для своїх цілей» [5, 112].

При цьому поділ України на Лівобережжя і Правобережжя, недостатня зосередженість української військової сили в одних руках, внутрішня боротьба не дозволяли І. Мазепі вести своєї самостійної політики. Тому автор і наголошує на тому, що всі договори, які заключав гетьман, були підписані не з власної волі, а через його складне становище в Північній війні та наступ російського царя на автономію України.

Тобто науковець неначе виправдовує дії гетьмана і стверджує, що навіть у цих складних обставинах

«основною ціллю політики І. Мазепи було сконсолідувати українські землі та встановити сильну автократичну владу під проводом гетьмана як голови Української Військової Республіки, що від 1654 р. знаходилася під протекторатом Москви» [4, 5].

Він стає на його захист, в той час як М. Грушевський нещадно критикує його, закидаючи зверхнє панське ставлення до українського народу, продовження політики Івана Самойловича,

«будування нової неволі українського народу, присвоюванням земель і поневолюванням люду, що з’їла потім всі останки і початки того вільного ладу…» [5, 118].

Не погоджується він і з оцінкою М. Костомарова, який називає українського гетьмана польським паном, кар’єристом й егоїстом, «злощасним зрадником», що в першу чергу керувався своїми особистими інтересами, а не благополуччям України, яку хотів віддати Польщі і тому український народ не хотів йти за гетьманом [4, 11]. Т. Мацьків виправдовує такі його погляди тим, що вони сформувалися на основі опрацювання російських джерел, які вже за своєю природою є односторонніми і ненадійними.

Не дивлячись на все це для Т. Мацьківа доба Мазепи – це час політичного, культурного та економічного відродження України.

Розвиток української історичної науки ХХ століття також пов’язаний з ім’ям О. Оглoблина, котрий зробив не менший вклад у дослідження постатті І. Мазепи, дослідник був справжнім знавцем мазепинської доби.

Як встановив науковець, в основі українсько-московського конфлікту й розриву Мазепи з Москвою лежала давня суперечність українських і московських державних інтересів і відповідних концепцій у змаганні за панування на Сході Європи. В той же час політичні і культурні успіхи нової української держави, що знов стала поважним чинником на Сході Європи в добу Мазепи, природно, викликали піднесення національної гордості, одним з виявів якої було відродження старої української ідеї Києва, як «Другого Єрусалиму» [10, 9]. Ця ідея мала давнє коріння й довгу історію і з’являється в Києві, в часи Сагайдачного. Її сформулювали і пропагували Іов Борецький та Ісайя Копинський. А в часи Мазепи вона набуває особливої популярності.

На думку О. Оглоблина, українська ідея Другого Єрусалиму вістрям своїм повертається проти московського III Риму й стає важливою ідейно-політичною зброєю Мазепинської України в її змаганні з Москвою [10, 9].

Москва завжди намагалася заперечити суверенітет України. Першою легальною спробою став XIX пакт Коломацької угоди 1687 р., але він зазнав поразки саме завдяки політиці І. Мазепи. Більше того, історик стверджує, що у 1690-х рр. Україна повністю зберегла всі свої державні права – у військовій сфері, і в сферах адміністрації, судівництва, економіки тощо. Таким чином, майже до початку XVIII століття не було змін у цій політиці московського уряду на Україні, наслідком чого зберігалася певна рівновага у взаємовідносинах українського та російського урядів [10, 11].

Розглядаючи історіографічні оцінки гетьмана дослідник задається питанням, а чи дійсно гетьман Мазепа став речником українських державно-національних інтересів лише в 1705 р.? Він звертає увагу на те, що відповідь на це питання можуть дати тільки джерела, зокрема документальна біографія І. Мазепи і студіювання його політичної та державної діяльності.

У своїй статті науковець говорить, що за роки його дослідницької роботи він пересвідчився, що біографія українського гетьмана досі не розгорнена і в якій набули поширення декілька невірних тверджень. В першу чергу це стосується його дати народження, якою прийнято вважати 1632 р., завдяки академіку М. Возняку. О. Оглоблин не погоджується із цим фактом, що прийнятий більшістю істориків і стверджує, що рік народження цілком безсумнівно можна встановити завдяки П. Орлику – людині, яка безсумнівно це знала. Виходячи з цього ми маємо нову дату – 1639 р., саме його автор і вважає правильним. Під сумнів він ставить і поширені думку про те, що в молодості гетьман захоплювався жінками, які до того ж часто були заміжніми, адже документальних підтверджень цьому або взагалі, або майже не має. Не обходить увагою він і тісний зв’язок І. Мазепи з І. Самойловичем, стверджуючи не лише про спільні ідеологічні погляди, а й про взаємну довіру.

Загалом автор пояснює успіхи українського гетьмана у здобутті визнання спочатку при польському, потім при російському дворі, а згодом і серед українських козаків тим, що

«це була людина незвичайна, багато обдарована здібностями, розумом, талантом, освітою, здобутою на Україні й закордоном, людина, яка мала великий дипломатичний хист, яка набула досвід двірського поводження не тільки в Польщі, в Кракові, чи в Варшаві, але також закордоном…він стежив за європейською політикою, літературою, мав у себе добру бібліотеку, музейні збірки, зокрема збірку зброї. Це була людина, рівної якій по культурі й освіті тоді на Україні і в цілій східній Європі, мабуть, не було».

25 липня 1687 р. було укладено нову угоду між Україною й Московщиною так звану Коломацьку угоду, або коломацькі статті, які мали замінити попередні статті гетьмана І. Самойловича. Коломацькі статті, на думку історика, безперечно відбивають загальні політичні обставини цього часу і являють собою подальший крок на шляху до обмеження державної автономії Гетьманщини.

Тепер гетьман І. Мазепа зустрічається з Москвою, як голова української Держави, тому відносини, які встановилися були колись, як він ще не був Головою Української Держави, мусили змінитися. Гетьман виявляє всі ознаки лояльного виконання Коломацької угоди, яка справді зобов’язувала український уряд, хоч і складена була в обставинах для нього несприятливих.

На перший погляд, як визначає О. Оглоблин, відносини між козацькою Україною і московським урядом перші декілька років були цілком мирні й навіть дружні. Проте якщо правильно прочитати фрагменти цих відносин, які збереглися в московських та інших архівах, то можна побачити, що ці відносини були і не такі дружні і навіть не такі лояльні [10, 50]. Становище гетьмана в цих зносинах з Москвою ускладнювалося тим, що весь час до Москви йшла злива скарг та доносів на І. Мазепу. Таким чином старшинська аристократія намагалася тримати українського гетьмана весь час під ударом, шахувати його так би мовити, загрозою Москви.

Дослідник визначає дві основні політичні проблеми, які на початку XVIII століття стояли перед І. Мазепою і тогочасним українським урядом. Перша проблема – це проблема соборності України, або проблема, разом з тим, відносин України з Туреччиною й Кримом, Польщею й насамперед з Москвою. І друга проблема – це проблема старшинської опозиції гетьманські владі, або по суті проблема гетьманського абсолютизму.

Привертає увагу історика акція гетьмана 1700 р., коли він скерувати увагу Московщини проти Швеції. Мета такої дії, на думку автора, полягала в тому, «щоб відтягти увагу московську й польську на північ далі від України, і, звичайно, охоронити українські землі від воєнної руїни, якої вони зазнали під час турецької війни» [10, 85].

Врешті-решт, О. Оглоблин приходить до висновку, що для І. Мазепи було зрозуміло, що рано, чи пізно з Москвою доведеться розірвати стосунки. І коли під час Північної війни, особливо починаючи з 1703-1704 рр. прийшов момент, коли цей розрив був уже цілком неминучим і в наслідок московської політики проти України і в наслідок певного ходу міжнародно-політичних подій того часу, гетьман мусив визначитися із своїм ставленням до цих питань.

Але головним є те, що він наголошує – «Гетьман Мазепа не належав ні до кримської, ні до польської орієнтації, він мав українську орієнтацію» [9, 93].

Праці Т. Мацьківа та О. Оглоблина стали найбільш грунтовнимив американському мазепознавстві. При вивченні діяльності І. Мазепи більше розглядалися його союз зі шведами, Полтавська битва і непрості відносини з Москвою та Петром І. Червоною ниткою повз всі роботи проходить питання: чи завжди гетьман був речником українських національно-державних інтересів?

Джерела та література

1. Атаманенко А. Є. Журнал «Український історик» і створення Українського історичного товариства (до 45-ліття УІТ) / А. Є. Атаманенко // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Острог: Національний університет «Острозька академія». – 2010. – Випуск 11. – С. 142–159.

2. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 6. Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: Наукова думка, 2009. – 790 с.

3. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 7. Мл-О / Редкол.: В. А. Смолій та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: Наукова думка, 2010. – 728 с.

4. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в оцінці М. Костомарова / Т. Мацьків // Український історик. – 1986. – №3–4. – C. 5–14.

5. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в працях М. Грушевського / Т. Мацьків // Український історик. – 1984. – № 1–4. – C. 111–122.

6. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа – князь Священної Римської імперії / Т. Мацьків // Український історик. – 1966. – № 3–4. – C. 33–42.

7. Мацьків Т. Князь Іван Мазепа – Гетьман України / Т. Мацьків // Український історик. – 1979. – № 1–4. – C. 55–68.

8. Мацьків Т. Як була вирішена битва під Полтавою? / Т. Мацьків // Український історик. – 1989. – № 4. – С. 17–28.

9. Оглоблин О. П. Гетьман Іван Мазепа та його доба / О. П. Оглоблин; за ред. Л. Винар. – 2-е доп. вид. – Нью-Йорк – Київ – Львів – Париж – Торонто, 2001. – 464 с.

10. Оглоблин О. П. Гетьман Іван Мазепа і Москва / О. П. Оглоблин // Український історик. – 1989. – № 4. – C. 7–16; 1990. – № 1–4. – C. 45 – 54; 1991. – № 1 – 2. – C. 82–94.

11. Сергійчук В. І. Козацтво на сторінках «Українського історика» / В. І. Сергійчук // Український історик. – 1990. – № 1 – 4. – C. 128–137; 1991. – № 1–2. – C. 133–144.

Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 126 – 135.