Перепис населення Гетьманщини 1666 р. як один з елементів московської експансії

Дмитро Казіміров (Чернігів)

Період 1660-х рр. через всю свою драматичність подій недарма увійшов в історію Української козацької держави під назвою Руїна. Загарбницькі дії Московської держави та Речі Посполитої, владні та особисті амбіції представників різних таборів козацької старшини мало не призвели до втрати нещодавніх здобутків Богдана Хмельницького. Одночасно з обмеженнями зовнішніх відносин для гетьманського уряду, збільшенням військової присутності в містах, московська сторона прагнула підпорядкувати собі й збір податків з населення Гетьманщини. І це їй майже вдалося в жовтні 1665 р., коли гетьман Іван Брюховецький підписав Московські статті.

Метою нашої розвідки є характеристика подій, пов’язаних із запровадженням московської системи оподаткування, проведенням перепису в Гетьманщині на прикладі окремих населених пунктів та подальших його наслідків.

Вивчення цих аспектів відбувалося в контексті дослідження подій військово-політичного життя на українських землях у другій половині XVII cт. В XIX ст. питання оподаткування населення Гетьманщини торкалися у своїх працях М. Костомаров, В. Ейнгорн, О. Лазаревський. Вони першими звернули увагу на Переписні книги як цінне джерело до вивчення соціальної та економічної історії Гетьманщини [9; 13; 24]. Грунтовну оцінку подіям навколо проведення цього перепису дав В. Романовський, наголосивши, що на той момент це був найбільший успіх московської колоніальної політики [15; 16]. На сучасному етапі політика Москви щодо Гетьманщини в її військовому, економічному та релігійному аспектах висвітлюється в роботах В. Горобця, В. Смолія, В. Степанкова, Т. Чухліба, Т. Таїрової-Яковлевої та ін. [5; 7; 20; 23; 26]. Одна з дискусій стосувалася того, чи І. Брюховецький першим запропонував передати управління містами Гетьманщини та збір податків до відання царської влади, чи змушений був зробити це під тиском Москви [26, 471].

Загалом оподаткування населення було каменем спотикання у тогочасних україно-російських відносинах з моменту укладення «Березневих статей» 1654 р. Один з їх пунктів проголошував, щоб «доходы всякие денежные и хлебные збирать на царское величество и отдавать его в государеву казну тем людем, которих царское величество пришлет» [26, 471]. Але Богдан Хмельницький, а потім Іван Виговський відмовлялись виконувати це положення, посилаючись на воєнний час. Те ж саме було встановлено і Переяславськими статтями 1659 р.

Москва виявляла пряму зацікавленість щодо збору податків та розташування в українських містах військових гарнізонів, про що, зокрема, мав дізнатися царський стольник Василь Кікін, який проїжджав Гетьманщиною в 1656 р. [17, 414]. У 1662 р. претендент на гетьманську булаву Іван Брюховецький в листі до єпископа Мстиславського і Оршанського Мефодія висловив ідею замінити гетьмана на «князя малороссийского» в особі воєводи, «чтоб порядок лутшый был и обереженье всякое» [1, 101; 26, 471]. Але після Чорної ради 1663 р. гетьман Брюховецький волів забути про свої обіцянки. На переговорах з дяками Дементієм Башмаковим та Євстратом Фроловим у Батурині (17–21 листопада 1663 р.) він разом зі старшиною рішуче виступив проти передачі збору податків. В Батуринських статтях від 21 листопада Брюховецький погодився забезпечити утримання воєвод та московських загонів в містах Гетьманщини, але з правом оскаржувати це рішення [10, 131; 21, 262].

Однак в Москві були іншої думки. До того ж єпископ Мефодій у своїй записці до Малоросійського приказу від 11 або 12 березня 1665 р., вказував на необхідність прямих зборів до царської казни, бо гетьман «неизвестно куда их девает» [16, 15; 25, 283]. Київський полковник Василь Дворецький в листі від 29 серпня 1665 р. обгрунтовував необхідність вилучення міст з-під юрисдикції гетьмана та старшини: «Лучшей будет, як будут воеводы владеть всеми маетностями. Не потреба будет некому просить о хлебе для ратных людей» [1, 309].

Брюховецький напередодні в розмові з боярином Яковом Хитрово в Каневі 7 квітня 1665 р. зазначав, що не можна збирати податків «за своеволством малороссийских жителей», бо буде повстання. І лише коли цар надішле кілька тисяч ратних людей та «ускромнит малороссийских жителей», гетьман звелить збирати всю суму грошей, необхідну для утримання війська [26, 288]. За висловом В. Ейнгорна, Брюховецький бажав, щоб для нього чужими руками жар загрібали. 11(21) вересня 1665 р. він прибув до Москви разом з групою козацьких старшин. Впродовж місяця тут йшли переговори та написання нових статей, що було нечуваною для Гетьманщини практикою. 11(21) жовтня 1665 р. Брюховецький подав ці статті, затверджені як Московські. Згідно з їх І пунктом,

«Городами и землями владети и оными заступати монархом, а не гетманом… всякие денежные и недежные поборы от мещан и от поселян… погодно в казну государеву выбирати» [2, 19; 21, 266–267].

В українських містах збільшувалася кількість воєвод, на яких покладався збір податків. Брюховецький надав у Малоросійський приказ і «роспись городом всех полков на сей стороне Днепра», якою мали послуговуватися переписувачі. В ній нараховувалося 87 міст і містечок. Також перепис здійснювався на основі угоди, укладеної в Москві представниками українських міст (Києва, Ніжина, Переяслава, Козельця, Стародуба, Чернігова та ін.) [2, 19; 15, 9; 24, 8].

Як зазначав В. Романовський, напередодні передачі збору податків цю роботу досить непогано було налагоджено з боку українського скарбу. Генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський, відомий як ймовірний автор «Літопису Самовидця», в одному з своїх звітів до Москви, повідомляв про справне забезпечення ратних людей продовольством, згідно з Батуринськими угодами. Але після укладання статей в Москві московські воєводи порушили систему, вироблену підскарбієм. Наприклад, до Чернігова звозився хліб з млинів Чернігівського полку, включаючи Сосницький, Менський та Понорницький повіти. Чернігівський воєвода Андрій Толстой відібрав його, не чекаючи переписувачів та не допустив підлеглих підскарбія до подальших зборів. Тому він не міг забезпечити надходження припасів до чернігівського гарнізону [16, 48].

Московські переписувачі прибули до Гетьманщини в червні 1666 р. Техніка описування базувалася на свідченнях уповноважених людей – цілувальників, обраних серед місцевого населення [12, 99; 16, 58–59]. Їх обирали після прибуття уповноваженого до міста, який збирав магістратський уряд на чолі з війтом, місцевих жителів та зачитував «указ государев». Війти, бурмистри та «лучшие люди» повинні були самі себе оподатковувати. Для збору податків переписувачі мали залишити в Україні копії («списки») книг. Але їх одразу не виготовляли, тому воєводи мали робити це «по сказкам», тобто за присяжними заявами місцевих обраних людей. Свою роботу переписувачі закінчили в грудні 1666 або січні 1667 р. [16 , 59].

За формою перепис здійснювався «с московского обыкновения также, как по обыклости писцовые и переписные книги». «Писцовые книги» – це документи з описами міст, сіл, земельних угідь, відомостями про склад населення та покладеними на нього податками та повинностями. Вони з’явилися в Московській державі у XV ст. [14, 4, 11].

Згідно з переписом українських міст 1666 р., передбачалося збирати з міщан «по рублю» з двору на рік,

«а с иных и менше, обложа по пожиткам и по промыслам по рассмотрению, с поселян с плуга со восьми волов по полумерке ржи и овса пополам, а в мерке по восьми осьмачек, а в котором плуге шесть и четыре или пара волов и лошадь, а лошадь в плуге противу двух волов, и с тех имати хлебные и денежные доходы по расчету против восьми волов».

Це означало: з одного вола призначалася 1 осьмачка, а з коня – дві осьмачки зерна. Осьмачка була однією з основних мір сипких продуктів, які використовувалися в Гетьманщині. В ІІ пол. XVII ст. вона виступала як фракція т. зв. міри [18, 80]. Осьмачка дорівнювала 4 четверикам (1 четверик = 16,44 кг). В мірці було 8 осьмачок, а отже, її величина коливалася у межах 30–35 пудів. Що ж до одиниці «плуг», то з нею ототожнювалася певна кількість голів робочої худоби (8 волів або 4 коней) [24, 5].

На думку В. Ейнгорна, це був тимчасовий захід з боку царського уряду з огляду на занепад українських земель внаслідок багатолітньої війни. У самій Московській державі податки з окремого двору почали збирати лише після указу від 5 вересня 1679 р. [14, 5; 24, 11]. При складанні опису вказувалися лише імена власників або власниць дворів. Члени їх сімей залишилися поза увагою переписувачів. Неповноту відомостей зумовлювали також постійні переходи населення з одного стану до іншого, зокрема, його покозачення [8, 6].

Представники Москви здійснювали опис за повітами, незважаючи на полково-сотенний устрій Гетьманщини. Припускається, що вони взяли за основу структуру польської, або, як у випадку з Чернігово-Сіверщиною, московської доби (1500–1618). А до перепису Чернігова та його околиць переписувачі включили також досить віддалену в напрямку на північний захід смугу білоруських земель. Серед населених пунктів згадуються міста Брагин та Речиця. Ймовірно, царські ревізори керувалися намірами щодо приєднання цих територій в майбутньому, зважаючи на основну ідеологему Москви як збирача руських земель [22, 15].

В Переписних книгах почасти з’являлися нові міста й містечка [16, 52]. Наприклад в Чернігівському полку фіксувалися Менський та Макошинський повіти. Мена була в числі 36 міст, які В. Романовський називав «справжніми містами», з огляду на наявність «помітної частини населення», що займалася ремеслами та торгівлею [17, 397; 11, 163]. Інші, на його думку, хоч і названі містами, насправді були селами. Їхні жителі займалися переважно землеробством, прошарок ремісників та купців був незначний або взагалі відсутній.

Приміром, Макошин названий містечком, в більшості наступних переписів відомий як село. До перепису не вносилися козацькі двори, маєтності старшин та духовних осіб. Приміром с. Ушня Менської сотні Чернігівського полку в той час входила до володінь Мефодія Филимоновича [15, 279]. Село Максаки, згідно з дарчим записом Адама Киселя 1650 р., належали Максаківському Спасо-Преображенському монастирю. Селом Осьмаки володів Дем’ян Многогрішний, який надав його разом з с. Дягова чернігівському полковнику Івану Лисенку в 1671 р. [6, 154; 21, 550].

Розподіл населення за категоріями щодо сплачуваних податків проілюструємо на прикладі містечка Мена Чернігівського полку. Згідно з описом, в ньому нараховувалося 89 міщанських дворів, 56 дворів бобилів та підсусідків. Міщани за сумою податку з кожного двору розподілялися на 4 статті.

До І ст. належало 9 дворів, з яких стягувалося по 2 рублі (всього 18 руб.). Це були так звані «лутчі» люди, серед яких і війт Степан Кирянов Кияниця. Також вони платили в царську казну «за ранду и за мелницу» 160 руб. на рік. Цю суму передбачалося внести з 1 вересня 1667 до 1 вересня 1668 р. за два рази: одну частину передбачалося віддати на «Богоявленьев день» (у січні), а іншу – на «Семен день сентября первое число 176 (1668) году» (тобто в день Семена Стовпника, з якого в ті часи починався новий рік) [15, 386].

До ІІ статті входило 17 дворів (18 осіб), з яких передбачалося брати по рублю з двору (всього 17 руб.).

Міщанам ІІІ ст. (38 дворів) призначалося по 16 алтин та 4 деньги (всього 19 руб.).

До IV ст. відносилося 25 дворів (27 чоловік), з яких стягувалося по 10 алтин, а всього 7 руб. 16 алтин, 4 деньги (7 руб. 50 коп.). Алтин тоді дорівнював 3 коп., а деньга – 0,5 коп.

До V ст. переписувачі внесли бобилів та підсусідків. Підсусідки, які проживали в містах, мали сплачувати по 6 алтин 4 деньги (20 коп.), а в селах – по півосьмачки жита і вівса з двору [4, 184]. Вважалося, що в містах підсусідки часто займалися ремеслом, а отже могли платити податки [8, 23]. Приміром з 46 ремісників у Мені 20 були підсусідками. До бобилів, як правило, відносили самотніх людей, які не мали власних земель, інших угідь та сплачували щорічний податок («бобильщину»). В залежності від роду занять він стягувався грошима, зерном, медом тощо [4, 216]. В переписі Мени налічувалося 56 підсусідків та бобилів, які мали сплачувати 11 руб. 6 алтин 4 деньги (11 руб. 20 коп.).

Ще одна частина менських жителів позначені як такі, що жили за містом (певно, за межами оборонних споруд). Згадувалося «мещан пашенных людей 211 дворов, людей в них 222 человека, у них 282 вола, да лошадей 231». З волів та коней вони повинні були віддавати відповідно 282 та 462 осьмачки хліба. Грошима ці жителі сплачували 111 руб. та 60 алтин, де з вола призначалося 5 алтин (15 коп.), а з коня – 10 алтин (30 коп.). 13 дворів записані як такі, що «на грунтах волов и лошадей нет». З них передбачалося збирати 13 осьмачок хліба. Також перепис згадує за містом 42 підсусідки та бобилі, які разом мали давати 21 осьмачку.

У підсумку разом «с крестьян и з грунтовых», бобилів та підсусідків передбачалося збирати 778 осьмачок жита та вівса навпіл. Усього в Мені налічувалося 313 міщанських дворів. 71,6% з них складали двори землеробів, що свідчить про переважаючу сільськогосподарську спеціалізацію міста. Загальна ж сума податку з жителів населених пунктів, що входили до Менської сотні (787 дворів), становила 448 руб. 10 коп., а житом та вівсом – 1516 осьмачок (99,7 т).

Наскільки великою була сума сплачуваних податків? Як зазначав М. Слабченко, ціни на хліб в XVII ст. були дуже високими та викликали спекуляцію ним. Брюховецький видавав «крепкие универсалы», але вони не досягали мети [19, 115]. Так, чверть жита (приблизно 131,5 кг) коштувала в 1665 р. 60 коп. Для порівняння – ціна коня становила 40 коп. Урожайність для згаданого нами регіону становила в середньому 4, а норма висіву жита – 1,49 чверті в середньому на десятину (1,1 га) [4, 114]. Тобто врожай міг бути десь 500 кг з десятини, а осьмачка, яку брали з 1 вола, становила десь 66 кг.

Загалом, встановлена Москвою фіскальна система мала б забезпечити безперебійне надходження зборів до царської казни. Але суспільно-політична та економічна ситуація на українських землях диктувала інші умови. Так, населення Лівобережжя нещодавно пережило похід Яна Казимира 1663–1664 рр. Брюховецький 2 березня 1666 р. писав у листі до окольничого Богдана Хитрово про те, що «после пожоги военной и последний кусь с плачем вытискати трудно» [1, 255]. А саме проведення перепису в «Літописі Самовидця» вказується як одна з причин повстання в Переяславському полку [12, 100]. Велику напругу створювали зловживання самого Брюховецького та вже діюча фіскальна практика московських воєвод щодо жителів міст, зокрема Києва та Ніжина [16, 100–103].

Андрусівське перемир’я, укладене між Москвою та Річчю Посполитою в січні 1667 р. ще більше загострило ситуацію. До цього слід додати й питання про розміщення та забезпечення військ. В таких випадках міста та села, внесені до перепису, потрапляли під подвійне оподаткування. Прикладом є ситуація з підрозділом подільського полковника Костянтина Мигалевського у кількості 5000 задніпровських козаків, які в січні 1667 р. перебували в Чернігівському полку. Мигалевський взяв з Мени «жестокую стацию» – з 20 міщан 40 талярів та 30 осьмачок вівса. На тиждень призначалося стації 40 талярів, 60 осьмачок вівса, сіна та 400 золотих (таляр – 60 коп., золотий –20 коп.) [2, 165; 16, 104].

Боярин Петро Шереметєв у відписці до царя від 20 грудня 1668 р. згадував про донесення сосницького воєводи Василя Лихачова. Він доповідав про неможливість збору «с мещан и с уездных людей денежных и хлебных доходов» бо з липня 1667 р. в селах Сосницького та Менського повітів стояли козаки, «кошевого Васильева полку Многогрішного». Вони чинили великі побори та притягали місцевих жителів до виконання повинностей, від чого ті «пошли врознь» або в козаки [3, 13; 16, 106].

З початком антимосковського повстання в Гетьманщині 8 лютого 1668 р. оподаткування населення за переписом 1666 р. стало неможливим. Після проголошення в березні 1669 р. Дем’яна Многогрішного гетьманом Лівобережної України та прийняття Глухівських статей податки на царське ім’я збирала вже місцева адміністрація [7, 261].

Таким чином, перехід українських міст та податків під юрисдикцію московських воєвод означав встановлення контролю з боку Москви над територією Гетьманщини. На думку В. Романовського, «всенародне українське представництво», допустивши це, відмовлялося тим самим від суверенної влади і зводило Гетьманщину до становища залежної провінції з вельми обмеженою автономією [16, 41]. Проведення перепису населення, свавілля воєвод, укладання Андрусівського договору, що розколов Україну, призвели до чергової серії антимосковських повстань та загострення військово-політичної ситуації. Водночас одним з наслідків тих рішень стало укладання Переписних книг, які на сьогодні залишаються одним з небагатьох джерел до вивчення людності Лівобережної України XVII ст.

Джерела та література

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою коммисиею (далі – АЮЗР). – СПб.: В типографіи Эдуарда Праца, 1867. – Т. V (1659–1665). – 336 с.

2. АЮЗР. – СПб.: В типографіи Эдуарда Праца, 1869. – Т. 6 (1665–1668). – 279 с.

3. АЮЗР. – СПб.: В типографіи Эдуарда Праца, 1872. – Т. 7 (1657–1663, 1668–1669). – 398 с.

4. Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. – К.: Наукова думка. – 1986. – 264 с.

5. Брехуненко В. Ковальчук В., Ковальчук М., Корнієнко В. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XIX ст. – К., 2016. – 248 с.

6. Василенко Н.П. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка (1729–1730). – Чернигов: издание редакции «Земского сборника Черниговской губернии», 1908. – Вып. ІІІ. – 709 с.

7. Горобець В. «Волимо царя східного…». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. – К.: Критика, 2007. – 464 с.

8. Гуржій О.І. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської України (друга половина XVII–XVIII ст.). – К.: Інститут історії НАН України, 1994. – 108 с.

9. Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Руина. Историческая монография (1663–1687). – СПб. – М., 1882. – Т. XV. – С. 133–141.

10. Источники Малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским. – М., 1858. – Ч. 1. – 340 с.

11. Компан О.С. Міста України // Історик Олена Компан. Матеріали до біографії // Упорядник Я. Компан. – К., 2007. – 532 с.

12. Літопис Самовидця / [підгот. Я.І. Дзира]. – К.: Наукова думка, 1971. – 209 с.

13. Малороссийские переписные книги 1666 года / Послесловие Ал. Лазаревского. – К., 1900. – 109 с.

14. Мерзон А.Ц. Писцовые и переписные книги XV–XVII веков: учебное пособие по источниковедению истории СССР. – М.: МГИАИ, 1956. – 34 с.

15. Переписні книги 1666 року / Підготував до друку та зредагував В.О. Романовський. – К., 1933. – 448 c.

16. Романовский В. Перепись населения Левобережной Украины 1666 года, ее организация и критическая оценка. – Ставрополь, 1967. – 125 c.

17. Романовский В.А. Развитие городов Левобережной Украины после воссоединения с Россией (во второй половине XVII века) // Воссоединение Украины с Россией. 1654–1954. Сборник статей. – М., 1954. – С. 395–420.

18. Сидоренко О.Ф. Історична метрологія Лівобережної України. – К.: Наукова думка, 1975. – 159 с.

19. Слабченко М.Е. Хозяйство Гетманщины в XVII–XVIII столетиях. Т. 1. Землевладение и формы сельского хозяйства // Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. – Одесса: Государственное издательство Украины, 1922. – Ч. 1. – 222 с.

20. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII cт. (1648–1676 рр.). – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 447 с.

21. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687) / [упоряд. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко]. – К.-Львів, 2004. –1088 с.

22. Чернігівська переписна книга 1666 року /Упор. та вступ Ігор Ситий, Сергій Горобець. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2013. – 248 с.

23. Чухліб Т. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721 рр. – 3-тє вид., випр. і доповн. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – 616 с.

24. Эйнгорн В. О малороссийских переписных книгах 1666 г. – М.: Университетская типография, 1895. – 12 с.

25. Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. І. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством. – М.: Университетская типография, 1899. – 1104 с.

26. Яковлева Т.Г. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.). – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – 644 с.

Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 79 – 87.