Полтавська битва 30 – 31 травня 1658 року
Володимир Мокляк (Полтава)
Полтавська битва 30 – 31 травня 1658 р. стала наслідком і підсумком ряду подій з історії Української держави, пов’язаних зі смертю гетьмана Б. Хмельницького та боротьбою за гетьманську булаву між його наступниками Ю. Хмельницьким, І. Виговським та козацькою старшиною, зокрема полтавським полковником Мартином Пушкарем.
Після кількох козацьких рад та відмови підкоритись їхньому рішенню полтавський полковник М. Пушкар розпочинає дипломатичну та збройну боротьбу із новообраним гетьманом Іваном Виговським. Врешті збройне протистояння закінчилося поразкою М. Пушкаря в битві, що відбулася неподалік с. Жуки під Полтавою.
Перебіг битви досить детально висвітлено в різних джерелах сучасних події та в Літописі С. Величка.
Після перебігу ряду подій та боїв 20 травня війська гетьмана І. Виговського стали табором на Полуозері, в 10 верстах від Полтави, що відповідає нинішнім околицям с. Жуки.
Розуміючи, що ситуація складається не на його користь, М. Пушкар робить спробу отримати військову допомогу від московського воєводи Г. Ромодановського направивши останньому листа з проханням допомоги, однак воєвода, все ще довіряючи І. Виговському і не маючи наказу царя, залишається на місці. Одночасно з намаганням залучити на свій бік московські війська М. Пушкар робить вдалу спробу привернути на бік повстанців полковника Ф. Джеджалія [9, 125].
Перед 27 травня гетьман пересуває війська ближче до Полтави, підпалює село Жуки та загородні полтавські двори. Війська І. Виговського розташовуються в 1/3 версти від міста на горі між Жуками і Рибцями. Сорокатисячній орді було наказано зупинитися на Соколім Байраку, на Полузері залишено два полки німецьких найманців, обоз простягнувся від ставки гетьмана на горі до Жукового Байраку» [6, 232, 234]. Таким чином, гетьман був готовий до бою, підступи до міста з напольної сторони – півночі, північного заходу, заходу і південного заходу були перекриті. Містечка у Поворсклі було здобуто раніше.
Очікуючи розгрому, але все ж маючи надію невідомо на що, М. Пушкар і його спільник кошовий Я. Барабаш намагалися виграти час, постійно посилаючи людей до московських воєвод. Пізніше, уже 8 червня, наказний гетьман Д. Виговський, відвідавши табір І. Апухтіна, розповідав останньому, що перед самою битвою: «Полтавской де полковник Мартын Пушкарь с самоволцы просил у гетмана прощения, и чтоб меж их ссоры не погибли напрасно невинные православных християн души…» – але це був лише відволікаючий маневр з боку повсталих, хоча можливий і дещо інший варіант.
Будучи оточеним, М. Пушкар в останній момент, щоб не допустити розгрому, а відтак і своєї загибелі, все ж мав намір порозумітися з гетьманом. Саме про такий розвиток подій оповідає стольник В. Кикін: «полтавской полковник Мартын Пушкарь договорился-было з гетманом Иваном Выговским помириться… и полковник Мартын Пушкарь в обоз, к гетману с ним, Васильем Петровичем, из Полтавы ехать было хотел, и его из города не выпустили полтавского полку козаки и запорожцы, которые пришли с Барабашем и мириться с гетманом Иваном Выговским не велели…» [6, 237]. Таким чином виходить, що бій було розпочато на вимогу голоти, яка зібралася в місті. Цю ситуацію згадує у своїй роботі «Запорожское казачество» і В. Голобуцький [5, 307].
Генеральний бій розпочався в ніч з 30 на 31 травня нападом М. Пушкаря на гетьманський табір:
«И полтавской полковник Мартын Пушкарь и Яков Барабаш и Довгаль со всем своим войском из Полтавы приходил в ночи на гетманский обоз и гетмана и козаков всех от обозу выбили вон, а армату войсковую взяли, а скарбы гетманские и у всех козаков пограбили и его, Василья Петровича [тобто Кікіна – В. М.], и людей его и путивльцев детей боярских, которые по государеву указу с ним Васильем Петровичем, из Путивля посланы были, застали в обозе и животы и лошади у него, у Василья Петровича и у путивльцев ограбили…» [1, 240; 9, 136]
– тобто на першому етапі бою М. Пушкарю вдалося вибити І. Виговського з табору, захопивши навіть гетьманську булаву. Вірогідно, такому розвитку подій сприяли і згадані раніше переговори полковника з Ф. Джеджалієм. Польський посол Беньовський про ці події оповідає так:
«Коли Пушкаренко підійшов під крило, Джеджалій відразу ж зробив йому в своєму таборі вулицю, і, з’єднавши свої сили, вони поспіхом кинулися до шатра Виговського, щоб його живцем схопити. Але Виговський, почувши крик, як був кинувся тікати, бо не роздягався, і, схопивши коня, ледве сам-десять втік до Карач-бея».
Однак утеча І. Виговського коштувала Джеджалію життя:
«Не захопивши гетьмана у шатрі, Пушкаренко повернувся до Джеджалія, кажучи, що зрадив мене – нема Виговського, – і власноручно на цьому ж місці біля шатра Виговського Пушкаренко вбив Джеджалія» [9, 125].
Такий розвиток подій здається цілком можливим уже хоча б тому, що це остання згадка про Ф. Джеджалія. З цього часу його ім’я зникає з історичних джерел [7, 372].
Вибивши І. Виговського з табору, голота, яка знаходилася у війську М. Пушкаря, одразу ж кинулася грабувати гетьманський обоз, що дало можливість І. Виговському зібрати сили та за допомогою татар розпочати наступ, який закінчився перемогою гетьмана. Щоб відчути напругу битви, далі наведемо її опис, як ці події подає С. Величко у своєму «Літописі»:
«Пред светанем теди за години две или полтори, выйшол Пушкар з Полтави зо всем войском своим конним и пешим… и егда слонце з оцеяну [океану – В. М.] златовидние свои на свет почало пристирати лучи, тогда абые Пушкар нечаяно вдарил крепко на обоз Виговского, и неготовое до бою войско зоставши, попудил и выгнал оное все преч з обозу. Виговский потим зараз пришедши до справи, обернулся з своим всем войском на Пушкара, и вигнал оного тогда-ж з обозу своего, и далей за ним почал был ку Полтаве наступовати;
леч гди на тот час приспел з Полтави Барабаш ку Пушкарове з Запорожцами, тогда знову Виговского войско зломивши и преч оное погнавши, цале обоз Виговского зо всем опановали, и един на лупах [грабунках – В. М.] тогдашних, а другие пьянице на куфах [тут: бочках – В. М.] горелчаних засевши, не чаяли уже весма щастю своему отмени. Виговский при такой двокротной своей от Пушкара конфузии, влегце и згола ни при чом оставшися, все достатки свои в обозе своем отбегши, и по неволе Пушкаровцам оние в дуван [грабунок – В. М.] оставивши, сам чим найскорей до Орди удался, и оную з собою от Соколлих байраков взявша, и зо всем войском Козацким и з двома полками помененними Немецкими совокупившись, приспел знову на Пушкара до опанованого обозу своего;
где немци от Пушкарових Дейнеков киями обезчещенние, и нимало им двомя полками немогучи постояти, з великою конфузиею утекли преч от единого полку Дейнецкого, и жадной себе за службу нагороди от Виговского недожидаючись, прошли просто назад чрез Чигрин в свою Немецкую землю.
А Виговский з козаками и татарами на несправное, в обозе своем розгостившоеся з Пушкарем войско крепко ударивши, и превеликий бой учинивши, наконец зломил и поразил оное все наголову, на розние сторони роспудивши и там оние подокончавши. В яком бою Барабаш з запорожцами мало попрацовавши, а пограничную свою певне увидевши, отлучился зачасу от Пушкара, и уйшол хоч не зо всеми запорожцами…» [3, 331 – 332].
Згодом миргородський полковник Г. Лісницький у листі до московського посла І. Апухтіна, говорить про п’ятнадцятитисячні втрати вбитими у війську полтавського полковника [2, 176]. Що ж до долі самого Мартина Пушкаря, то Самійло Величко говорить, що він
«премного в том бою працуючи… прийшол наконец до того, же в своей молодецкой, от единого доброго козака отсеченной, и на копии до Виговского в обоз намета принесенной быти допустил главе» [2, 332].
Однак є й інші версії. Безпосередній учасник подій Яків Барабаш у своїй реляції, направленій воєводі Г. Ромодановському, датованій 4 червня, пише:
«Був бій і на тім бою Пушкаря взяли, і Виговський велів з нього таку кару вчинити, що відтявши йому голову посадили на списа і так він велів її возити по полках» [6, 237].
Такий розвиток подій підтверджує і Барабашів козак Яків Андріїв:
«…а Пушкаря з козаками, що були в обозі Виговський здобув, і Пушкаря скарав на смерть; відтявши голову велів на списа всадити і так по полках возити, а козаків велів побити…» [6, 238].
Залишки пушкарівців втекли під охорону Г. Ромодановського, який стояв у цей час біля Прилук [4, 46]. Що ж до долі самого полкового міста, то відомо, що після страти М. Пушкаря гетьман на списові відправив туди голову полковника, після чого Полтава запросила пощади, яку «огнем і мечем привітавши, остаток її заховав в цілості – очевидно, що найбільше постраждало саме передмістя та посад, сама ж фортеця була збережена, руйнувати її повністю гетьману не було жодної вигоди, адже полк не ліквідовувався, до того ж він навряд чи міг би собі допустити повне зруйнування фортеці, яка була чи не найбільш значним укріпленням на татарському шляху та поряд із запорозькими землями. Безсумнівним у цьому випадку є лише те, що околиці міста піддалися розграбуванню татарами Карач-бея. Захопивши великий ясир, вони зосередили його на Полуозері під Стасівцями, «але коли збирались уже вести його до Криму, військо Виговського підняло крик… і він позволив їм відібрати той ясир у татар» [6, 234 – 235; 3, 333].
Після бою Полтавський полк фактично позбувся усіх своїх найзначніших старшин. М. Пушкар був мертвий, а іншу старшину Івана Донця та полкового писаря Семена Ляха арештували і на прохання гетьмана тримали в Білгородській тюрмі. Там же, в ув’язненні, знаходився і миргородський полковник С. Довгаль [8, 44].
Повстання М. Пушкаря, основною причиною якого стали амбітні плани полтавського полковника по захопленню гетьманської булави, розпочате ним проти центральної гетьманської влади, відкрило нову добу в історії України – епоху громадянських воєн, або Руїни, як інакше її називають українські історики.
Джерела та література
1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданный Археографическою Коммиссиею. Т. VII: 1657 – 1663, 1668 – 1669. СПб.: Типогр. В.В. Пратц, 1872. – VI+10+398 с.
2. Акты ,относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою Коммиссиею. Т. XV: 1658 – 1659. – СПб.: Типогр. А. Казанского,1892. – Х+5 с.+462 стб.+25 с.
3. Величко С. Летопись событий в Юго-Западаной России в XVII-м веке, составил Самоил Величко, бывший канцелярист Войска Запорожского, 1720. – К., 1848. – Т. І. – VII+454+51+XXX+II с.
4. Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат. ІІІ: Бунт Пушкара // Записки НТШ. – Львів: З друкарні НТШ, 1909. – Т. LXXXVIII.
5. Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. – К.: Госполитиздат, 1957. – 464 c.
6. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В ХІ кн. ХІІ тт. Т. Х: Роки 1657 – 1658. – К.: Наук. думка, 1998. – 394 c.
7. Енциклопедія історії України. – К.: Наук. думка, 2005. – Т. 2: Г – Д. – 528 с., іл.
8. Собрание государственных грамот и договоров хранящихся в Коллегии иностранных дел. – М.: В типогр. С. Селивановского, 1828. – Ч. 4. – IV c.+ 8 лл. ненум.+656 с. +V табл.+162+2 лл. ненум.
9. Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і наслідки Руїни. – К.: Основи, 1998. – 447 с.
Подається за виданням: Україна між Польщею та Росією. – Ніжин: 2016 р., с. 68 – 73.