Слово до читача

Іван Корсак

У ресторані «Зелений гай», що за околицею Луцька, вечеряли.

Леонід Макарович Кравчук – сивий, навіть не просто позначений густою сивиною, а якось по-особливому інтелігентно сивий, у бездоганно припасованому світло-сірому костюмі, з виголеним до легкої синяви обличчям і манерами особи, яка звикла перебувати, навіть більше – постійно жити під телекамерами – менш за все нагадував людину, котра недавно програла у президентських забігах. Відчувалася розкутість і невимушеність, без марнотного хизування, набута спокійна душевна певність: хоч розклад голосів примхливих виборців і позбавив його регалій глави держави, проте нікому уже не під силу відібрати ймення першого Президента незалежної України.

У ресторані «Зелений гай» демократична громадськість Луцька давала прийом з нагоди приїзду Л.М.Кравчука на Волинь.

І легкий дзенькіт фужерів, і розмова, що дзюрчала у кілька струмків, – товариство, як водиться за вечерею, розбилося з часом на кілька гуртів, – створювали атмосферу довіри й відвертості. Господарі, шануючи гостя, усе ж не уникали «важких» запитань.

Мова зайшла проте, чому управлінський апарат України як частинка української інтелігенції часто-густо програє колегам із сусідніх країн.

– Чому дивуватися? – звів брови Леонід Макарович. – Розстріляне відродження двадцятих років, винищення української інтелігенції в тридцятих… І так до шістдесятників. А хто залишився? Залишилися Кравчуки, Кучми – так і до мишей можна дійти…

Полинна гіркота правди була у сказаному, але й водночас неправда – недооцінювання того, що витоптувалося по сівбі, а воно, потоптане, таки сходило, йому сонце пробували затуляти, а воно таки зеленіло, його трощили й мотлошили по стеблині, а та потрощена й понівечена стеблина випрямлялася й знову тягнулася до неба синього… Інакше звідки тоді взялася Незалежність?

Тож коли до мене дійшло слово, я підняв келиха.

– Шановний Леоніде Макаровичу! Добре бути будівничим за погоди і як є з чого мурувати. Гірше бути будівничим у люту негоду, на пронизливих вітрах-протягах… Тож піднімімо цей келих і за Вас, і за кожного в цьому залі, хто клав свій камінець в підмурівок України і не злякався негоди…

Літа, що миготять, як цифри на автомобільному лічильнику швидкісного авто Часу, засвідчили: до «мишей» діло все-таки не дійшло, українська інтелігенція зуміла достойно скористатися своїм шансом у здобутті незалежності. Щоправда, виникає нова проблема. Події десятирічної і більш ніж десятирічної давності потрошки розмиваються,

мерехтять, як постать ратая над весняним полем. Видно плуга, що кладе чорну масну і лискучу, ще студену скибу, видно бриль ратая, а хто під тим брилем ковтав солоний піт (і витертись ніколи) – уже й не розрізнити… От і накладають сьогодні власне фото на розмите обличчя плугатаря нерідко ті, хто не тільки не знав мозолів другої половини вісімдесятих – початку дев’яностих років. Охоче, з вистрибом, молячись і хрестячись, у ратаї записуються ті, хто під плуг тоді тільки штрикав мотиччя, хто, хитрувато мружачи лукаве око, по-злодійськи виглядав з-за рогу: а що з того вийде? Чия зверху -з тим і я…

І ще одне. Уже при незалежній Україні зросло, наче моложій, нове покоління, яке в шкільних підручниках не читало, як картається своя земля, що вона хоче бути не позиченою. Довелося чути, як хлопчаки (десь так другокласники чи «третячки») сперечалися:

– Слухай, що таке СРСР?

– Ну ти і дуб – іспанська футбольна команда.

Крий Боже, автора, аби він присягався, що на все, про що оповідає, тільки одному йому належить монополія – монополія на правду. Автор може тільки стверджувати, що викладає суто власну точку зору, точку зору очевидця чи учасника подій.

Іноді думки, асоціації, картинки, «фото» з натури, на перший погляд, виходитимуть за межі теми, але то лише на позірний погляд. Бо «грона гніву» (майже за Д.Стейнбеком) наливалися впродовж багатьох десятиліть, живилися вони гіркими соками несправедливості, приниження і фальшування дійсних подій.

Автор буде вдячний читачеві, якщо той не задрімає над його рядками, не образиться, якщо той позіхне з нудьги і відкладе книгу. А якщо й зовсім потім не розгорне, – то так автору й треба.