Наосліп бульдозером – проти природи
Іван Корсак
З виступу І.Ф.Корсака, редактора газети «Радянське Полісся».
«Вітер бурхливого часу ввірвався і на сторінки «Радянського Полісся «. Думки, що звучать тут, – непідголені, непідфарбовані, зате щирі – викликають дискусії.
Візьмімо екологічну дискусію. У матеріалі «Чи потече Турія в Нідерланди» розглянуто ряд проектів меліоративних робіт на Волині. Є серед них більш виважені, є менш, але є й такі, про які головний інженер проекту осушення в колгоспі імені Котовського М. М. Залізюк висловився привселюдно і недвозначно (цитую дослівно): «Бред сумасшедшего».
Як відомо, занепокоєння газети розділили Академія наук УРСР, обласний комітет охорони природи, через урядовий орган – РАТАУ – Держкомприроди республіки.
З цього приводу думка «Радянського Полісся « така: неправомірно твердити, що меліорація тільки зло, неправомірно твердити, що меліорація – тільки добро. Єдине правомірне – безпристрасна наукова експертиза. Академія наук УРСР готова простягти нам руку. Невже ми її відхилимо?
Я звертаюся сьогодні до Вас, Павле Івановичу Дяк, адже Ви на цій землі народилися, їй Ви життя своє віддаєте: давайте укладемо договір з Академією. Звертаюсь до Вас, Іване Тимофійовичу, до Вас, Миколо Івановичу, адже ваша ідея про впорядкування річки Цир знайшла загальне схвалення людей – вислухаймо ж думку науковців. Сьогодні у нас нема науково обгрунтованої системи меліорації, ми премо наосліп бульдозером на природу. А вже й так багато біди маємо.
Візьмімо позаминулий номер «Радянської Волині», зокрема повідомлення П. С. Рудика. Читаємо: «…у нижній течії Турії вміст азоту амонійного в шість разів більший, ніж торік (непогані темпи), у 27 разів перевищує норму, зате кисню в 11 разів менше потреби, щоб відродитися. Багато зла роблять, звісно, ковельчани, але й ми азотні сполуки добавляємо.
То невже ми прийшли на цей білий світ, щоб тільки знівечити землю і запаскудити, перетворити на помийниці ріки, невже ті, хто житиме після нас, згадуватиме нас лише «насмешкой горькою обманутого сына над промотавшимся отцом?».
Вношу пропозицію: сконтактувати з Ратнівським, Любешівським і Маневицьким районами, об’єднати кошти і провести експертизу Академії наук УРСР.
Це питання не тільки господарське, це вже соціальне, а отже, і політичне.
І ще одне. Не треба гримати на В. І.Бондаря. Після нової публікації в «Радянському Поліссі» не треба кликати для чергової «нахлобучки», а треба сказати «спасибі» за виконання ним лікарського і людського обов’язку.
Наступне питання. На сторінки «Радянського Полісся», незалежно від того, ставиться ця рубрика чи ні, вриваються дискусії про демократизацію. В районній парторганізації робиться немало щодо цього – у нас здорова морально-політична обстановка. Але все ж, якщо відверто, час від часу трапляються рецидиви минулого. Пошлюсь на приклад недавніх виборів до обласної ради народних депутатів по Воєгощанському виборчому округу № 64. Це справді чисто апаратні вибори, вибори без вибору, без альтернативних кандидатур, вибори, від яких за три версти тхне болотом застою. І дуже прикро, що кандидат у члени бюро обкому партії Г. І. Головенець, – я кажу це у вічі вам, Галино Іванівно, – як комуніст, не мала мужності відмовитись від участі у цих бюрократичних іграх.
Я змушений сьогодні повторити те, що вже казав на бюро райкому партії: такі вибори з одного кандидата с прямим саботажем рішень XIX Всесоюзної партконференции і З’їзду народних депутатів.
Хитрі ми люди, от тільки кого обманюємо балачками про перебудову? Та себе, на своє горе, обманюємо.
Не зайве декілька слів сказати ще про одне цікаве явище. Проілюструю. Опублікували ми на прохання читачів вірш Андрія Панчишина з театру-студії «Не журись». Ціла буря у склянці води знялась, незважаючи на успішні виступи театру-студії у Луцьку та Львові, двократний показ його по українському телебаченню, широке обговорення проблематики низкою провідних московських видань. От і виходить: Луцьк і Львів не те співають, Київ не те показує, а Москва не те пише. Тільки Камінь, щойно розділивши свіжі талони на мило, з поважним виглядом повчає, як на світі жити – вчить і Луцьк, і Київ, і Москву.
Не просто буде газетярам далі робити газету з власною думкою, позицією, а не кишенькову газету. Хотілося б тільки, щоб нам потім не нагадали слів людини, яку на З’їзді народних депутатів назвали «великим гуманистом и великим писателем земли русской»: «Слепые поводыри слепых…»
Тож дивімося на наш бурхливий світ уважними і широко розплющеними очима».
Ці слова мовилися орієнтовно 24-25 серпня 1989 року, бо виступ було опубліковано 31 серпня. Якою ціною давалася свобода слова (до проголошення незалежності лишалося два роки, радянський устрій видавався справді «непорушним»), про це окремо йтиметься в наступних розділах. А зараз хотілося б згадати, як сліпі поводирі сліпих з дивовижною майстерністю уміли навіть реальні, робочі ідеї при тодішніх економічних порядках доводити до абсурду.
Хтось із секретарів ЦК Компартії України (здається, Борисенко) у 1980-х роках побував у Канаді й приїхав вельми захоплений ідеєю відгодівлі бичків «на підсосі та глибокій підстилці». Дійсно, тамтешні фермери такий метод відгодівлі успішно практикували.
Після повернення секретаря ЦК у кожній області провели семінари. На Волині він відбувся в колгоспі імені Дзержинського Камінь-Каширського району.
Пам’ятаю приїзд найвищих посадових осіб Волині, сотень голів колгоспів, юрмище автомобілів на широченному вигоні за селом – автоінспекція, мов у великому місті, шикувала легковики, бо розминутися було ніде. Поважні фахівці розповіли про подібність наших і канадських природно-кліматичних умов, а ще про те, як швидко, мов на дріжджах, ростуть бички. Ніхто не сперечався – перевірено ж людьми…
А через півроку, уже взимку, мене посилають уповноваженим побувати на цій фермі. Пригадую: лютий мороз, я сам за кермом, добряче намучився за дорогу, бо перемерзав радіатор старенького «газика». Та приїхав на ферму, як було велено, ще до шостої ранку. На неосвітленому чомусь подвір’ї знайшов у темряві вхід, з натугою відчинив вмерзлі двері… і остовпів.
У світлі єдиної на довге приміщення лампочки – майже до вікон кучугури замерзлого гною, по яких ковзаються, мов альпійськими схилами, телята, а біля самісіньких дверей, у кількох кроках від мене, – гора свіжих трупів тварин, які рвала зграя собак. Не знаю, де й взялися ці чималенькі собацюги – сільські чи приблудні, тільки, негадано потривожені, вони враз підняли свої заюшені пащі. Мовби бліц – фотографія: оскал білих зубів, від кривавого банкету відірваних, кілька пар очей, що засвітилися непідробною і нестримною люттю, засвітилися зажерливою готовністю не віддати здобич, в яку міцно вп’ялися кігті, піднімалася, наче від вітру, шерсть на собачих загривках, а тихе утробне вурчання наростало незвично і загрозливо…
Де й взялася сила хряпнути височезними вмерзлими дверима і вмить опинитися в машині. Конандойлівська собака Баскервілів по тому ще довго видавалася мені безневинним щеням супроти тих качинських, готових в будь-який момент захистити своє право на здобич.
Ще не один рік колгоспи Качина, Грудок і Великого Обзира Камінь-Каширського району тяжко і болісно викашлювали «канадський підсос».
Сліпі поводирі сліпих, безжальні погоничі заляканого, осліпленого державною дезінформацією і безправ’ям люду могли якось рухати економіку лише силовою і досить жорстокою методою. На пам’яті, як їхав уперше з майбутньою своєю дружиною Марією Іванівною до батьків. Машина була вантажна, дуже запізнювалася з поважної причини. Цією машиною мали відвезти людей розвантажувати вагони з мінеральними добривами, а на роботу, тяжку і шкідливу, за яку платили хіба мідяки або й зовсім «забували» заплатити, жодна душа не вийшла. Хіба через кілька годин з’явилося п’ятеро чоловіків на чолі з бригадиром, який хитро посміхався. А хитрість його була проста: він розбив рівно п’ять самогонних апаратів та поперекидав закваску, і люди, аби уникнути судимості, згодилися їхати на розвантаження.
Особливою відмінністю не вирізнялася метода тримати в шорах керівників. Знаю директора одного підприємства, який прийняв занехаяну розвалюху, але за кілька років умив і зачесав її, розгорнув нові види діяльності, наростив виробництво майже в десяток разів. Високе начальство також тулилося до кмітливого і роботящого керівника. У час великого дефіциту натуральної шкіри, що входила у моду, він пошив «за так», як подейкували, шкіряні плащі секретарю обкому та його дружині, дочці та зятю, навіть собачці.
Коли ж секретаря перевели в іншу область, директора впакували у тюрму.
Як оповідали знайомі з родини директора, у першому його листі з колонії були такі рядки: «Я зрозумів, що у цьому житті найважче і головне – за будь-яких обставин залишатися людиною».
Талановитого директора, господаря від природи посадили в тюрму, де поряд із звичайними людьми, що потрапили по той бік колючого дроту за більші чи менші прогріхи, провини вільні, а ще частіше невільні, нерідко і зовсім без вини, відбували строк закоренілі злочинці й невиправні душогуби. Тим більшої ваги набувають слова з одного із наступних листів директора: «Мої однокамерники, сідаючи за обід, тепер уже перед хлібом почали знімати шапку…»
Інші директори, маючи перед очима наочний і більш ніж переконливий приклад колеги, зобов’язані були боятися піднімати голос. Інакше і їм доведеться вчити зеків знімати шапку перед хлібом.
Сліпі поводирі здебільшого не відали, куди ведуть за собою люд, але знали напевне: мотузка має бути міцною…