Університет. Біля витоків

Іван Корсак

Розмова з доктором філософії Петром Кралюком, одним із тих, які немало зробили для створення на Волині університету.

– Петре Михайловичу, наскільки я пригадую, було створено навіть групу «Волинський університет».

– Її створили одразу ж після проголошення Незалежності України. Нам передали приміщення колишнього обкому партії і приміщення Будинку політосвіти. Хто активно працював? Віктор Пенько, Володимир Поляков. Марійка Герасимюк, Віктор Давидюк і ваш покірний слуга. Це було, скажемо, п’ятеро найбільш активних людей на першому етапі. До нас підключалися також ті. які сподівалися, що вони опиняться на вершині влади в університеті. Я особисто не розраховував на якісь там посади. Що стосується моїх колег, то це їхня особиста справа.

Варто відзначити також активність професорів Я.Мольчака, А.Нісімчука, брав участь у цих процесах Б.Ярош, нинішній ректор І.Олексіюк. Іноді з’являлися на засідання оргкомітету такі оригінали, як професор І.Береговий.

Волиняни мають дякувати за дієву підтримку ідеї університету депутату Верховної Ради України дванадцятого скликання Олександру Гудимі, а також депутату того ж скликання Ярославу Дмитришину.

Якщо відверто,то ми працювали активно перші півроку. Тоді, знаєте, була певна хвиля ентузіазму. Підготовлено чимало документів, які стосувалися функціонування Волинського університету. Але, з іншого боку, ми розуміли, що потрібно якось виходити на київські структури. Бо хто ми були? Суто неформальне об’єднання.

– Тобто громадська організація, незареєстрована, клуб однодумців, який твердить, що Волині потрібен університет, що необхідно підвищити статус Волині.

– Тодішнє керівництво Луцького педінституту ігнорувало ці ініціативи. Воно формально не могло відмовитися від ідеї Волинського університету, заявляло: «так, університет Волині потрібен, але хай це буде педуніверситет». А ще була така ідея: мовляв, знайдіть нам хорошого ректора і тоді поговоримо про університет. Щоб він був доктором наук, професором, знаним ученим. Причому ця ідея дуже часто обігрувалася. Зараз, мовляв, немає такої людини, яка стала б ректором університету. Тож почекаймо, поки вона з’явиться.

Ми спробували вийти на закордон. У цьому нам допомогла Наталія Тиравська, яка, як правило, щороку приїжджає на Волинь, бо звідси родом. В Австралії вона організувала своєрідний клуб прихильників Волинського університету. Ці люди зробили чимало: звернулися до урядових структур України з пропозицією відкрити Волинський університет, заявили, що готові надати певну матеріальну допомогу.

Знаєте, коли обігравалася ідея, що немає ректора, ми тим, власне, вирішили скористатися. У чому полягала інтрига? Даруйте, це моє бачення, принаймні на основі тієї інформації, яка в мене є. Сталося так, що фактично вже у 1991-1992 роках Волинський університет починає поступово лобіювати І.Юхновський. Спочатку він очолював комісію у справах освіти і науки у Верховній Раді, а потім обійняв посаду віце-прем’єра. Ігор Рафаїлович прекрасно розумів, що потрібні нові сучасні навчальні заклади, які очолювали б науковці, а не колишня номенклатура. Він був у дружніх стосунках із професором А.Свідзінським, який тоді працював у Кримському університеті. Коли до І.Р.Юхновського дійшли чутки, що є якісь диваки на Волині, котрі хочуть створити Волинський університет, що вуз має певну матеріальну базу, а область готова підтримати цю ініціативу, він почав лобіювати справу Волинського університету з наміром рекомендувати на посаду ректора А.Свідзінського.

А.Свідзінський на той час у Криму опинився в непростій ситуації. Він зайняв чітку проукраїнську позицію, а в Криму до таких людей ставилися, м’яко кажучи, не дуже добре. Оці фактори десь спрацювали, але не тільки. Період з 1991 до 1993 року взагалі дуже сприятливий для української освіти. Поки пан Таланчук був у кріслі міністра освіти, цієї забюрократизованості ніби не помічалося. Дійсно, можна було створювати якісь принципово нові навчальні заклади. Це, до речі, був час становлення й Києво-Могилянської академії, яка не вписувалася в структуру отих наших «ліцензованих-акредитованих» навчальних закладів.

Нам теж треба було творити принципово новий навчальний заклад, який відійшов би від старих схем. Ми, образно кажучи, вскочили в останній вагон, бо Волинський університет створили ще до того, як масово почали з’являтися різні університети, академії. Це дало нам певні переваги, тобто було дозволено відкрити нові факультети, нові кафедри. Але, бачите, біда в тому, що фактично нічого не змінилося. У А.Свідзинського не було готової команди, він прийшов один. Ті кілька ентузіастів, які проштовхували ідею Волинського університету, не могли реально змінити ситуацію.

Усе, звісно, пізнається в порівнянні. Зараз я працюю в Рівному. Нехай не ображаються волиняни, але там усе-таки більший поступ у розвитку вищої освіти, ніж на Волині. Так, доволі цікаві підходи демонструє у своїй роботі нинішній ректор Рівненського державного гуманітарного інституту професор Р.Постоловський. Потрібно врахувати, що він тривалий час до того, як стати ректором університету, очолював вуз недержавної форми власності. Тож значною мірою завдяки цьому вуз відходить від старих схем.

Або візьмімо Острозьку академію. Це невеликий навчальний заклад, в основі якого теж, до речі, була ідея, адже колись в Острозі функціонувала академія. І творили його майже в той самий час, що й Волинський університет. Там були люди-ентузіасти, команда, яка на голому місці побудувала сучасний навчальний заклад, що вже має статус національного університету. За своїм типом він дуже близький до західних стандартів. Там невелика кількість студентів, зате чудова матеріальна база (у цьому, до речі, не останню роль відіграла допомога української діаспори). І, що дуже важливо, досить високий рівень знань у студентів.

У 1991-1992 роках, пропагуючи ідею Волинського університету, яка в той час була дуже популярною і на Волині, і навіть за її межами, ми мали чудовий шанс створити дійсно сучасний, потужний вищий навчальний заклад. На жаль, ці шанси якщо й були реалізовані, то аж ніяк не повною мірою.