Ці люди не знали втоми

Іван Корсак

Розповідає Клава Корецька, член Національної спілки письменників України.

У Луцьку відбудеться несанкціонований мітинг. Це щось неймовірне. Це – із галузі фантастики. Йти чи не йти? Для багатьох лучан це питання було рівнозначне гамлетівському «Бути чи не бути». Я твердо знала, що піду, хоча багато хто мене відмовляв.

В обласному центрі вперше після довгої перерви вшановували пам’ять жертв трагічного розстрілу в Луцькій в’язниці 23 червня 1941 року. Про цей розстріл я знала давно. Мені розповів про нього мій колишній співпрацівник і колишній політв’язень Юлій Головацький, з яким я спілкувалася з 1976 року, коли після закінчення Львівського лісотехнічного інституту за направленням потрапила на роботу до Луцька. Звичайно, Юлій Миколайович постійно перебував у полі зору КДБ. Закономірно, що я також опинилася під мікроскопом відомства, яке оберігало голови людей від зайвих думок і правдивої інформації. Адже відмовилася вступити в ряди КПРС, спілкувалася з дисидентом, була внучкою репресованого.

Відверто кажу чи, до горбачовської перебудови політикою цікавилася мало. Саме Юлію Головацькому завдячую пробудженням патріотичних почуттів та інтересу до заборонених на той час тем. Але перші насінини супротиву існуючому ладу набагато раніше посіяв у моїй душі мій батько Данило Корецький, який розповідав мені про арешт енкаведистами свого батька, а мого діда Панаса. Це сталося одразу ж після війни. Діда звинувачували у зв’язку з бандерівцями. Додому із норильських концтаборів він не повернувся.

Не дивно, що у 1989 році я однією з перших вступила до обласної організації Народного руху України за перебудову. А перед тим були Товариство Лева і Товариство української мови, в діяльності яких я брала активну участь. Без перебільшення можу сказати, що той час був найкращим у моєму житті. Серце переповнювала рішучість боротися з старим режимом до повної перемоги. Такої ейфорії і такого піднесення не доводилося переживати більше ніколи.

Отже, 23 липня 1989 року. На Замкову площу міста поволі сходилися люди. Поки що міліціонерів і працівників КДБ більше, ніж мітингуючих. Розмовляю з подружньою парою старших людей. Вони розповідають мені про свого сусіда, колишнього енкаведиста, який перед смертю покаявся і зізнався в тому, що після війни його направили на Волинь для підривної діяльності проти бандерівців. Перед цим він та багато інших провокаторів проходили підготовку в спецшколі у Ленінграді.

Перевдягнувшись у бандерівські форми, з синьо-жовтими прапорами в руках групи провокаторів удень з’являлися в селах Волині. Поводилися мирно, загравали з населенням. А вночі ті самі провокатори розстрілювали наших земляків, кидали в криниці.

Для мене ця розповідь стала справжнім одкровенням. Як і багато іншого у той день. Розмовляючи з подружжям Табачуків, помічаю, що біля стіни профтехучилища формується монолітна група людей, у центрі якої-викладач Луцького педагогічного училища Олександр Гудима з мегафоном у руках. Пробираюся ближче до нього. Хочу чути кожне слово. Тоді до Луцька приїхало багато родичів тих, хто лежав у могилах під асфальтом. Вони писали імена загиблих на клаптиках паперу і передавали Олександру Гудимі, аби той зачитав їх.

Мітинг тривав недовго, але після його закінчення люди не розходилися з площі. То там, то тут можна було бачити групи лучан, які жваво обговорювали почуте й побачене того дня. Багатьом з очей спала полуда. Свіжий вітер змін витав над площею. Наступного дня після мітингу почалися «розборки» серед членів Товариства Лева і серед рухівців. На зборах, які відбувалися у приміщенні художнього фонду, один письменник виступив з пропозицією виключити Олександра Гудиму з рядів Руху за проведення несанкціонованого мітингу. Я рішуче протестувала проти пропозиції, і її ніхто тоді не підтримав.

Доречно нагадати, що за місяць до цих подій вінки на могили під асфальтом поклали члени Товариства Лева на чолі з Олегом Покальчуком. Ми тоді проводили один із чергових суботників у Луцькому замку. Самі зробили вінки, прикрасили їх маленькими синіми і жовтими вервечками. Поєднання цих барв тоді не допускалося – на такий вчинок потрібно було чимало мужності, адже за кожним нашим кроком пильно стежили, і ніхто не міг передбачити, як розвиватимуться події у майбутньому. Товариство Лева було елітарною організацією. До його складу входили художники, музиканти, поети, науковці. Честь їм і хвала за їхній мужній вчинок, адже це був перший прояв громадської непокори, перший публічний виклик існуючому ладу.

Я тоді працювала у міському Парку культури і відпочинку імені Лесі Українки. За мною стежили, на мене доносили. Якось прийшли порозмовляти зі мною два співробітники КДБ. Були надзвичайно ввічливими і толерантними. Розпитували про Товариство Лева, вдавали, що нічого не знають ні про організацію, ні про її керівника. Вихваляли Леоніда Кравчука, головного ідеолога ЦК КПУ, який тоді вів теледискусії з професором Мирославом Поповичем щодо Народного руху. Пізніше, коли Леонід Макарович став на бік демократичних сил, ті ж самі працівники КДБ змінили свою думку про нього на протилежну. Керівництво парку отримало вказівку за будь-яку ціну звільнити мене з роботи. З цього приводу відбулася навіть нарада у міськкомі компартії, яку проводили секретарі Л.Голубева і Н.Луцюк. Тодішній начальник доручив директору парку Галині Радченко збирати на мене досьє. Галина Хасанівна, татарка за національністю, ненавиділа все українське, ненавиділа Рух і нашу символіку. Вона відверто заявила, що «её муж возьмёт автомат и постреляет всех этих бандеровцев».

Зрештою, я не витримала тиску і розрахувалася з роботи. Але ніхто не міг заборонити мені думати, говорити, діяти.

Найяскравішою подією того часу став для мене установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. Волинська делегація вирушила до Києва ковельським поїздом, на який я мало не спізнилася. Пам’ятаю, напередодні від’їзду хтось із знайомих переконував мене в тому, що ковельський поїзд відправляється пізніше. Це й з збило мене з пантелику. По дорозі на вокзал, втиснувшись у переповнений тролейбус, я виявила, що не маю квитка на проїзд. Кондуктора тоді не було, а водій квитки не продавав. Отож я почала просити допомоги у пасажирів. Але ні в кого зайвого квитка не виявилося. На кінцевій зупинці у дверях тролейбуса мене затримали два дебелі контролери. Я пояснювала їм ситуацію, але вони нічого не хотіли слухати. А поїзд тим часом уже рушав з вокзалу.

Несподівано до тролейбуса підбіг Володимир Стрілка, розштовхав контролерів, схопив мою валізу, і ми побігли. Володя підсадив мене на підніжку одного з останніх вагонів поїзда, який вже набирав швидкість, і мені не довелося наздоганяти його на таксі.

Вранці Катерина Шаварова запросила мене і Зою Навроцьку до своїх київських родичів, які прийняли нас надзвичайно тепло і привітно. Ми поснідали, відпочили і, переодягнувшись у вишиванки, вирушили до Київської політехніки. По дорозі зустріли поетів Юрія Андруховича та Віктора Неборака. Настрій був чудовий.

Тисячі людей з просвітлілими обличчями, з радісним блиском в очах яскравими потічками стікалися до Київського політехнічного інституту, перед яким уже хвилювалося барвисте людське море. Багато хто приїхав тоді до Києва без мандата і запрошення. І поки тривав з’їзд, ці люди стояли надворі, вловлюючи кожне слово, виголошене у залі.

Хтось із волинян приклеїв на тумбі для оголошень мій вірш про народ. Перед цією тумбою збиралися люди, читали, переписували для себе у блокнот. Мені про це розповів пізніше Віктор Вербич, який також був під стінами Київської політехніки.

А в залі вирували пристрасті. Один за одним на трибуну виходили промовці, перед якими схилялася вся Україна. Зал зустрічав оваціями виступи Володимира Яворівського, Дмитра Павличка, Михайла Гориня, В’ячеслава Чорновола та багатьох інших відомих людей. Від Волині слово виголосив Євген Шимонович – природжений політик, людина надзвичайно інтелігентна та ерудована. І якщо більшість промовців керувалася тоді емоціями, то Євген Михайлович переконував своєю далекоглядністю, виваженістю, логікою. У залі з’їзду, в його кулуарах можна було побачити багатьох відомих письменників, артистів, художників, науковців, політиків. Воістину весь цвіт нації зібрався тоді у стінах Київського політехнічного інституту.

Особливо приємно було бачити серед учасників з’їзду Ліну Костенко та Павла Мовчана, перед якими я схиляюся не лише як перед творчими особистостями, але і як патріотами свого народу. Тоді я сказала Ліні Василівні, що високо ціную не тільки її творчість, але й мужню громадянську позицію. Вона відповіла, що я перша жінка, яка їй це сказала, і що вона ніколи цього не забуде. На з’їзді була й донька Ліни Костенко, відома поетеса і перекладачка Оксана Пахльовська, з якою також вдалося поспілкуватися.

Велике пожвавлення викликала поява на трибуні з’їзду Леоніда Кравчука. Він знав, що завдяки телевізійним дебатам з Мирославом Поповичем став надзвичайно популярною особою, і відкрито хизувався цим. Леонід Макарович, вийшовши на трибуну з синьо-жовтим значком на лацкані піджака, заявив, що йому не дають проходу, що навіть у туалеті навколо нього збирається багато людей, які засипають його запитаннями, ведуть з ним полеміку.

Головний ідеолог ЦК КПУ так завуалював свою промову, що більшість у залі вирішила, що він уже на боці Руху, підхопилася і почала аплодувати. Але оратор сказав, щоб не поспішали висловлювати свою радість з приводу його позиції щодо Руху, створення якого він міг би привітати, якби не… І весь виступ у такому ж руслі, у таких обтічних формах, в які вміє зодягати думки тільки Леонід Макарович. В одному він не лукавив: справді, був уже тоді популярним політиком, що й допомогло йому згодом стати першим Президентом незалежної України.

Апофеозом з’їзду стало прийняття статуту та програми Руху і обрання головою організації Івана Драча. Люди вітали один одного, браталися, у багатьох на очах блищали сльози. В обійми жінок волинської делегації потрапили Іван Драч та Вілен Мартиросян. Ейфорії не було меж. У кулуарах з’їзду співали Василь Жданкін, Віктор Мороз, Марія Бурмака. Справжню бурю овацій викликала поява у залі Київської політехніки хору під керівництвом Леопольда Ященка. Могутньо і сміливо лунали дня щасливих учасників з’їзду і «Ой у лузі червона калина», і «Ще не вмерла Україна». Відчуття щастя, впевненості у нашій перемозі ми повезли на Волинь, аби передати тисячам своїх земляків.

Після установчого з’їзду Руху закипіла робота щодо відродження духовності та культурної спадщини нашого народу. При відновленій Хрестовоздвиженській церкві було створено недільну школу. Особливо величним і урочистим стало святкування Різдва Христового, Великодня та інших релігійних свят. Проте найбільше, мабуть, запам’ятається лучанам Різдво 1990 року, коли під стінами Луцького замку відбулися три вертепні дійства (силами Народного руху, Товариства Лева і «Дніпроспецавтотрансу»). Здається, ще ніколи не бачили сивочолі будівлі древнього Луцька такої кількості люду. Озвучення було поганим, і тому старалися ловити кожне слово. Стояли, немов заворожені, адже все у той день було вперше: і строкаті ватаги вертепників біля підніжжя В’їзної вежі замку, і вертепні вистави, у яких вгадувалися події сучасності, і різдвяна символіка.

Коли ми задумали організувати вертеп, то з’ясувалося, що потрібних текстів ніде немає. Усю виставу довелося записати з уст Андрія Бончевського, який пам’ятав її з дитинства, адже на Львівщині, звідки він родом, цю традицію більшовикам не вдалося цілковито викоренити.

Репетиції проводилися в міському будинку культури. Драматичного мистецтва навчав нас покійний Тарас Музичук. Акторами були Віктор Федосюк, Сергій Наумов, Зоя Навроцька, Андрій Бончевський та багато інших активістів Руху.

Після завершення різдвяних вистав на Замковій площі вертепники розійшлися в різні кінці міста. Свято тривало, на вулицях і площах лунали колядки, святкові віншування. А як радісно приймали нас у домівках лучан. Незважаючи на те, що наша група нараховувала близько двадцяти чоловік, нас садовили за святкові столи, щиро частували й обдаровували. Ніколи не забуду гостювання в оселі Олега Дядьо, коли нас довго не хотіли відпускати щасливі господарі, і як плакав їхній сусід циган, який запросив нас до себе і ми йому не відмовили.

А на Великдень святково прикрашена площа перед стінами замку знову зарясніла людом. Звучали веснянки та гаївки, дівчата в національних строях водили хороводи… А потім, як і на Різдво, відбувся святковий хід від Замкової площі вулицею Лесі Українки до Театрального майдану. Цим маршрутом проходять тепер учасники фестивалів «Берегиня» та «Поліське літо з фольклором».

Відроджуючи народні звичаї та обряди, організовуючи велелюдні святкування Великодня, Різдва Христового та інших релігійних свят, рухівці показали напрямок подальшої діяльності установ культури, які ще перебували тоді під ідеологічним тиском компартії. Але чомусь про це ніхто вже не згадує. Напередодні десятої річниці Незалежності України хочу нагадати тим людям, які кажуть, що рухівці все зруйнували і натомість нічого не створили: саме завдяки виникненню і діяльності Руху маємо сьогодні відроджені й новозбудовані храми, маємо пам’ятник Тарасові Шевченку в центрі міста, маємо Волинський університет, який створено завдяки активній позиції Руху (і два обкомівських приміщення під університетські аудиторії відвоювали у компартійців ті ж самі рухівці).

Пам’ятаю, як на одній із сесій Луцької міськради група викладачів тодішнього педінституту разом із секретарями обкому КПУ доводили депутатам, що приміщення обкому не підходить для університетських аудиторій. З «Політосвітою» вони розпрощалися легше, хоч і вона була для них великою втратою. Депутати демократичного блоку настояли на своєму, і їм вдалося прийняти доленосне рішення. Усе це повинно бути записано в історію першого на Волині університету. Його студенти мають знати, завдяки кому створено цей вуз.

Ми також маємо можливість сповідувати віру, яка кому до вподоби, вшановувати своїх героїв, збиратися на масові акції протесту. Ми маємо багато, але, на жаль, не вміємо цим багатством належно користуватися.

У той бурхливий час визріла також ідея створення Музею волинської ікони. Питання про приміщення для цього музею вирішувалося на сесіях міськради. Працівника КДБ самі запропонували стару будівлю на вулиці 5 Лютого (тепер проспект Перемоги), в якій частково розміщувалося їхнє відомство. Думки щодо будинку колишньої гімназії, а тодішнього КДБ різко розділилися. Деякі депутати, в тому числі і я, рішуче виступали проти перенесення ікон у будівлю, в якій проводилися допити і тортури. Але Музей волинської ікони поселився саме там. Пізніше, коли змінилося керівництво КДБ, довелося вести боротьбу, аби ікони одного дня не викинули з будинку на проспекті Перемоги.

Надзвичайно бурхливою була полеміка щодо місця встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в обласному центрі. Газети рясніли матеріалами, в яких висловлювалися побажання одних і заперечувалися ідеї інших. А дехто відверто писав, що пам’ятник Великому Кобзареві нам не потрібен. Врешті місце визначили, хоча й не всіх воно влаштовувало. У сквері навпроти СШ № 4 урочисто заклали камінь з написом про те, що саме тут буде споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку. Біля цього каменя майже щодня збиралися лучани, проводилися мітинги, урочисто відзначалися Шевченківські дні та інші свята. На жаль, пам’ятник установили в іншому місці. Але це не головне. Головне те, що Великий Кобзар прийшов до Луцька.

Коли у 1990 році в Луцьку проходив другий фестиваль авторської пісні «Оберіг», було вирішено запросити учасників фестивалю до Шевченківського каменя, аби вони продемонстрували своє мистецтво перед десятками тисяч людей, котрі не змогли потрапити до залу кінотеатру «Промінь», у якому відбувалися фестивальні концерти. Ми підготували власну концертну програму, але оскільки у визначений час барди біля каменя не з’явилися, довелося розпочинати без них. Наш концерт підходив до кінця, а учасників фестивалю все не було. Ми дуже хвилювалися, адже тоді зібралося стільки людей, що вони не могли вміститися у сквері. Приїхала велика група гостей з Червонограда. І всі хотіли бачити і чути оберегівців.

Нарешті з великим запізненням вони все-таки прийшли. З’ясувалося, що, прочувши про організований Рухом концерт, дирекція фестивалю, за вказівкою комсомолу, на ту ж саму годину призначила обговорення фестивалю в кінотеатрі «Промінь». Учасників фестивалю закликали не йти до каменя, але вони не зреагували на ці заклики і таки дали свій незабутній концерт, який тривав декілька днів.

Фестивалі авторської пісні та співаної поезії «Оберіг», які проводилися в Луцьку з ініціативи Василя Ворона, мали величезний вплив на пробудження національної свідомості наших земляків, на формування їхньої активної громадянської позиції. Мабуть, що й у думках окремих представників влади, правоохоронних органів пробудилися патріотичні почуття. Мабуть, що й вони вирішували для себе питання про приналежність до українського народу. Секретарі обкому КПУ виходили на Замкову площу і вели з народом дискусії, поводилися надзвичайно ввічливо, на загострення ситуації не йшли. Хоча, повернувшись у свої кабінети, очевидно, давали вказівки, кого звільнити з роботи, кого і як шантажувати.

Згадується мені один цікавий випадок. Якось на Замковій площі підійшов до мене молодий хлопець і попросив, аби я оцінила його вірш. Вийняв з кишені зім’ятий папірець, на якому незграбними каракулями було виведено декілька абсолютно бездарних рядків. Якась нісенітниця, яка з поезією не мала нічого спільного. Але у цих псевдовіршах звучав різкий осуд КПРС. Не знаю чому, але я одразу зрозуміла, що це провокація. Занадто вже підозрілим видався мені новоявлений поет. Поводився якось неприродно, нервувався, в очі не дивився. Я вирішила перевірити його. Запитала, кого він знає із сучасних поетів. Як і очікувалося, він не знав нікого. Не зміг також відповісти на запитання про те, навіщо він все це пише. Одне слово, провокатор був недосвідчений і зі своїм завданням явно не впорався. Трохи пізніше, перед одним із мітингів зі мною розмовляли два працівника КДБ, і той самий хлопець підійшов до них і відрапортував про те, що всі їхні уже зібралися. Не знаю, чи він тоді мене не впізнав, чи подумав, що я уже на їхньому боці.

Повертаючись до фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг», потрібно віддати належне Олексію Левченку, який декілька років поспіль був організатором і директором цього пісенно-поетичного свята. Воно стало витоком і «Червоної рути», і багатьох інших фестивалів, які мали не менше значення, аніж політичні акції. Жаль, звичайно, що Василь Ворон і Олексій Левченко пізніше не порозумілися, і, здається, у 1992 році кожен з них провів свій фестиваль «Оберіг».

Після виборів рад усіх рівнів, які відбулися навесні 1990 року, головні політичні баталії перемістилися у сесійні зали. Мене обрали депутатом Луцької міськради, причому з першого разу, що вдалося тоді тільки декільком кандидатам. Очевидно, посприяли цьому мої виступи на мітингах, учасниками яких були мешканці старого міста – мої майбутні виборці. Демократичний блок міської ради не мав більшості, але нам вдавалося приймати потрібні рішення. Це стосується, зокрема, виборів редактора першої на Волині демократичної газети «Народна трибуна», утвердження в місті національної символіки, передачі компартійних приміщень Волинському університету та багатьох інших акцій. Коли вирішилося питання про те, щоб у Луцьку офіційно використовували синьо-жовтий прапор і тризуб, голова міськради Антон Кривицький опинився між двома вогнями. З одного боку, на нього тиснула ще керівна тоді компартіям з іншого – депутати демократичного блоку, яких активно підтримували мешканці міста. Під дверима міського Будинку культури, у якому відбувалися сесійні засідання, збиралося чимало людей. Інколи вони стояли цілими днями. Представники демблоку виходили поспілкуватися з ними, розповідали про те, що відбувається в залі.

У своїх діях Антон Федорович був дуже обережний, спірні питання багато разів переголосовувалися. Так було й тоді, коли вирішувалася доля національної символіки. Депутати прокомуністичного блоку заявили, що в Конституції нічого про це не сказано. Демократи відповідали: якщо немає заборони, то використовувати можна. Створювалися узгоджувальні комісії, в яких дебати спалахували з більшою силою. Врешті прийшли до компромісу: вирішили вивісити національні прапори на вежі Луцького замку та на щоглі біля Шевченківського каменя.

Того ж дня, коли прийняли це рішення, у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка виступав український народний ансамбль «Веселка» з Австралії. Після закінчення сесійного дня депутати вийшли на Театральний майдан. їх вітали тисячі лучан. Під стінами театру відбувся стихійний мітинг, після якого більшість присутніх одразу ж пішли на концерт. На сцені ми побачили синьо-жовтий прапор, який привезли з далекої Австралії нащадки емігрантів з України. Там ніхто не забороняв їм берегти національні скарби – віру, мову, символіку, народні звичаї та обряди. Так практично одночасно синьо-жовтий прапор повернули нашому місту двічі.

А якою теплою і зворушливою була зустріч рухівців з учасниками ансамблю «Веселка» у залі ресторану «Світязь». Керівник ансамблю, колишня лучанка Наталя Тиравська зі сльозами на очах ділилася своїми враженнями про Україну і сучасний Луцьк. Учасники ансамблю, молоді хлопці й дівчата, висловлювали сподівання на те, що Україна стане в майбутньому незалежною державою.

Активісти Руху – Олександр Гудима, Михайло Тиский, Генадій Кожевніков, Богдан Самохваленко, Микола Панасюк – запевнили учасників зустрічі, що працюватимуть не покладаючи рук, аби сподівання молодих українців з Австралії мільйонів людей в Україні збулися. Тоді ми обмінялися подарунками. Гості привезли нам футболки з національною символікою і написом «Народний рух України». Натомість ми презентували їм збірки поезій Віктора Лазарука «Літораль» та вироби народних умільців.

Одним із важливих завоювань Руху була поява на Волині першої демократичної газети «Народна трибуна». Вибори редактора газети на одній із сесій міськради засвідчили, наскільки сильним є протистояння з боку прокомуністичних сил. З самого початку демблок підтримував кандидатуру Івана Корсака, письменника, редактора камінь-каширської районної газети «Радянське Полісся», який потрапив тоді в опалу за підтримку Народного руху. Решта кандидатів, окрім хіба що одного Реброва, в іншій ситуації з успіхом могли б зайняти редакторське крісло. А балотувалися тоді на цю посаду ще й Микола Панасюк, Валерій Мельник, Михайло Світліковський. Після того як кандидати виступили зі своїми програмами, ми зрозуміли, що не помилилися у виборі.

Програма Івана Феодосійовича була не тільки найкращою, вона була іншою. В ній чітко проступали нові орієнтири, відчувався погляд у Європу, нове бачення ролі й змісту преси. Думаю, що й комуністи та їхні прихильники прекрасно розуміли, що Іван Феодосійович поза конкуренцією, що він найсильніший з-поміж усіх претендентів на редакторський пост. Але комуністи твердо стояли на своєму і за Корсака не голосували. Очевидно, вони отримали вказівку його кандидатуру провалити за будь-яку ціну.

А тим часом під стінами Будинку культури тисячі лучан, які підтримували депутатів демблоку, скандували: «Корсака! Корсака!» Група найбільш активних із них на чолі з Петром Вінцукевичем проникли в сесійний зал. Вийшовши на сцену, вони й далі скандувати у мегафон: «Корсака! Корсака!». Знову створювалися узгоджувальні комісії. Кипіли пристрасті. Питання багато разів виносилося на голосування. Нарешті прийняли компромісне рішення: призначити Корсака редактором газети тимчасово. Думаю, що останнє слово все-таки було за Антоном Кривицьким. Пізніше ніхто особливо не наполягав на перевиборах редактора «Народної трибуни», яка стала надзвичайно популярною газетою не тільки на Волині, але й в інших регіонах України. Де-юре вона була органом Луцької міськради, де-факто – рупором демократичних сил.

У редакції працювали п’ятеро письменників: Іван Корсак, Микола Панасюк, Надія Гуменюк, Віктор Вербич і я. Прекрасно володіли словом журналісти Богдан Берекета, Леонід Осауленко, Михайло Світліковський. Пізніше в наш колектив прийшов ще один здібний поет і журналіст Андрій Криштальський. «Народна трибуна» стала тим осередком, навколо якого гуртувалися національно-свідомі сили. У редакцію йшли, в редакцію телефонували, редакцію засипали листами і матеріалами. Там ніколи не було спокійно. Великою проблемою стало написання журналістського матеріалу за своїм робочим столом. Писали переважно вдома, писали ночами і у вихідні. «Народна трибуна» публікувала надзвичайно гострі статті, висвітлювала заборонені на той час теми. «Народну трибуну» читали в Криму і Донецьку, у Києві й на півдні України. «Народну трибуну» читали за кордоном.

Можливо, колись науковці візьмуться дослідити тему про те, який вплив мала наша газета на формування громадської думки і створення демократичних засад у нашому суспільстві. Тема надзвичайно цікава. Матеріалу – прірва. Хоча підшивок «Народної трибуни» за перші роки її існування не знайти в багатьох бібліотеках. Її не передплачували. Газета була опозиційною до існуючої влади. Але багато людей до сьогодні бережуть уже пожовклі примірники перших номерів газети, а дехто має підшивки «Народної трибуни» за декілька років.

З перших днів існування газети проти неї вели підривну роботу. Серед працівників редакції виявилися провокатори. Проти Корсака затіяли судовий процес. Оскільки я, крім того, що висвітлювала у «Народній трибуні» питання культури, релігії та національного відродження, писала ще й репортажі з сесій міськради, то депутати комуністичного блоку неодноразово виступали з пропозицією заборонити мені писати про все, як воно є насправді. Дехто навіть пропонував, щоб мої матеріали узгоджувалися з думкою депутатів. Багато із них не хотіли, аби люди знали правду про те, що відбувається у сесійному залі. А ситуації там, треба сказати, виникали найрізноманітніші, інколи просто анекдотичні. Якось на одному із сесійних засідань слово взяв начальник міського відділу міліції Сергій Шелепін. Він поскаржився, що міліція вже не може дати ради розлютованим покупцям, які у той час брали магазини приступами. Був час дефіцитів, бензин і шкарпетки продавали по талонах.

Отож, коли в один із магазинів у районі ДПЗ-28 завезли жіночу білизну, перед його дверима зібрався чималий натовп. І оскільки продавці довго мудрували, як прихопити щось для себе та своїх знайомих, у жінок увірвався терпець і вони увірвалися в зал і почали громити полиці. Працівники магазину викликали міліцію. Жінок повиводили з приміщення, але двоє із них вчинили запеклий опір. Сергій Шелепін просив жінок вийти, однак вони заявили, що у них немає трусів і що поки їм не вдасться їх придбати, вони з магазину не вийдуть. «Так уже й немає?» – засумнівався начальник міліції. І тоді жіночки задерли спідниці й показали йому, що з білизною в них справді проблема. «Антоне Федоровичу, – благав Шелепін, – ну що мені робити у таких випадках?»

У залі стояв регіт. Антону Федоровичу було дуже незручно, і він сказав: «Шелепін, ти б якось розповідав про це по-іншому». На що той відповів: «А як я можу сказати по-іншому, якщо вони зробили саме так».

Були й інші курйозні випадки, але попри це у залі йшла напружена робота. Сесії тривали інколи впродовж декількох тижнів. У всьому доводилося долати запеклий опір лівих, які не хотіли здавати свої позиції. Проте «Народну трибуну» вони втратили з дня її заснування і, очевидно, навіть добре того не усвідомлювали, адже не докладали особливих зусиль, щоб відвоювати її у демократичних сил. Але вони та їхні прибічники уважно читали газету. Про це можна судити хоча б з тих листів і анонімок, які приходили на адресу редакції від наших супротивників. Мені особливо діставалося від отців Московського патріархату, які не хотіли миритися з тим, що газета активно підтримувала відродження Української православної церкви. Крім того, що я отримувала анонімки, в прокомуністичній газеті «Справедливість» час від часу з’являлися гнівні листи від вірних Московського патріархату. Але насправді авторами тих листів були все ті ж «святі» отці.

Наскільки ризикованою була робота в редакції «Народної трибуни», ми по-справжньому зрозуміли тільки під час серпневого путчу 1991 року. Вранці, ще до початку робочого дня в редакції пролунав телефонний дзвінок. Редактор підняв слухавку й почув погрозу: «Мы теперь вырежем вам во лбу ваши тризубы». І якби перемогли путчисти, то так би воно й було. Іван Феодосійович зібрав працівників редакції на нараду і поцікавився, як ми будемо діяти далі. Ніхто не злякався, хоча впевненості у завтрашньому дні не було. «Народна трибуна», на відміну від інших газет, матеріалів путчистів не публікувала, а, навпаки, виступала з різким осудом їхніх дій.

На другий день путчу о сьомій годині ранку у двері моєї квартири подзвонили. Я не спала усю ніч, ловила кожне слово радіостанції «Свобода», яка вела прямі репортажі з Москви. Підійшовши до дверей, запитала, хто там. У відповідь почула: «Працівники Комітету державної безпеки». «Почалося», – подумала я і різко відчинила двері. Мені простягнули великий букет квітів. Так пожартував зі мною Валентин Собчук – поет, наш земляк, який живе і працює в Дніпродзержинську. їдучи в гості до своїх батьків у Нововолинськ, він вирішив по дорозі провідати мене й дізнатися, яка у нас ситуація.

Удень він потелефонував із нашої редакції до своїх колег по роботі у дніпродзержинській газеті й дуже серйозно розповідав, що на луцьких вулицях барикади. Мовляв, йде запекла боротьба між прибічниками і противниками путчу, а редактор «Народної трибуни» Іван Корсак з танка виступає перед лучанами. Почуття гумору, притаманне Валентину, не зраджувало йому навіть у такій складній ситуації.

Працювати в редакції «Народної трибуни» було надзвичайно цікаво. Мені доводилося брати інтерв’ю у Лариси Скорик, Левка Лук’яненка, директора Інституту дослідів Волині у Вінніпезі Ярослава Пеленського, митрополитів Іоанна та Володимира Сабодана, учасників фестивалю «Оберіг» та багатьох інших відомих людей. У моєму кабінеті в київського режисера-документаліста Михайла Ткачука виникла ідея зняти фільм про Ніла Хасевича. Михайло приїхав тоді до Луцька у пошуках нових тем для своєї творчості, і директор кіностудії «Волинь» Борис Ревенко направив його до мене. Гортаючи підшивку «Народної трибуни», Михайло натрапив на публікацію Віктора Вербича про художника і вояка УПА Ніла Хасевича. «Усе. Я знаю, що буду знімати!» – вигукнув тоді відомий кінорежисер.

Спогади, неначе спалахи, зблискують у моїй пам’яті: одні – яскравіше, інші – тьмяніше, а дещо й забулося. Але є моменти, які пам’ять зафіксовує навічно.

16 липня, у день першої річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, представники місцевих рад Західного регіону України встановлюють на Говерлі синьо-жовтий прапор. На вершечку гори холодно, градусів дев’ять тепла, сіє мжичка, туман. Підйом був важкий: мокре каміння вислизало з-під ніг, одягнені легко, адже внизу спека, ми страшенно замерзли. Поруч зі мною Михайло Тиский і Олег Мазепа. З нами – наші діти. Прапор піднято. Читаю один зі своїх віршів.

Святкування 500-річчя козацтва у Нікополі та Запоріжжі. Наметове містечко в сухому ліску поблизу дніпровського лиману. Навколо могили Івана Сірка – сотні тисяч людей з синьо-жовтими прапорами. Коли ми сюди приїхали, то побачили вздовж шляху на кожному стовпі інші прапори – червоно-сині. Хлопці з Івано-Франківська потім спалили їх у лісі. Волиняни двома автобусами їдуть в одне із сіл Нікопольського району, і, хоча про зустріч з нами місцеве населення попередили, на площі в центрі села немає ані душі. Виходимо з автобусів, починаємо співати.

Спочатку несміливо, поодинці підходять мешканці села, а згодом, незважаючи на заборону місцевого начальства, котяться хвилею. Цікавість взяла гору над забороною. Люди там надзвичайно щирі та добрі. Після кількагодинного спілкування, пісень, танців нас не хочуть відпускати, просять залишитися на нічліг, але у нас своя програма. Незабаром був і похід учасників святкування 500-річчя козацтва вулицями Запоріжжя. По дорозі до нашої делегації приєдналися запорізькі хлопці з гітарами. Разом співали українських пісень, разом прийшли до стадіону, разом стояли під час святкового мітингу, на якому першим примудрився виступити Пилип Ромашок з Берестечка. Він привіз на Хортицю землю з козацьких могил у Пляшевій.

З Берестечком пов’язано у мене також чимало незабутніх спогадів. Ідея відродження вшанування загиблих козаків народилася у мене вдома. Тоді Товариство української мови організувало концерт на Театральному майдані. Це було 22 травня 1989 року в день перезаховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі. До нас приїхали гості з Рівного, серед яких був і Василь Червоній. Після концерту запросили їх на обід до мене. Довго спілкувалися. Богуслав Ляхович співав кобзарських пісень. Микола Куделя ділився спогадами про те, як у тридцятих роках з усієї Волині сходилися під Берестечко люди, аби вклонитися полеглим козакам. Я сказала, що цю традицію ми повинні відродити. І волиняни, і рівненчани підтримали мене.

Того ж року у червні традицію ми відродили. Щоправда, довелося долати запеклий опір існуючої влади. Рівненську делегацію перепинила міліція й поламала синьо-жовті прапори. Навкруги стояли натовпи кадебістів, міліціонерів, солдат з вівчарками. Співробітники ДАІ зупиняли автобуси і автомашини, які їхали в Берестечко. Шукали приводу, аби не пустити. Але свято все-таки відбулося. Львів’яни привезли маленькі синьо-жовті прапорці й усім приколювали їх на груди. З цим прапорцем я приїхала до Луцька.

Особливо грандіозним було святкування 340-річчя битви під Берестечком. Тепер міліція вже, навпаки, стежила за порядком, щоб, не дай Боже, не виникло конфліктів і непорозумінь. Очікували прибуття Леоніда Кравчука і Патріарха Мстислава. Під Берестечком майоріло синьо-жовте море прапорів. І ніхто вже не виривав їх із рук і не ламав.

Машину, в якій я їхала з Віктором Федосюком, Василем Бубенщиковим та декількома іншими рухівцями, зупинили далеко від місця проведення свята. Кілометрів з десять довелося йти пішки, але ніхто не нарікав. Урочисто відкрили пам’ятник козакам, які загинули тут понад 300 років тому. Велелюдне зібрання вітає Патріарха Мстислава. Леоніда Кравчука не сприймають. Його виступ зустрічають свистом. Ситуацію рятує мудрий Мстислав. Народ дає Л.Кравчуку урок – найкращий урок у житті Леоніда Макаровича.

Учасниками всіх цих подій були активісти Руху, які вели за собою людей. Справжніми героями того часу стали Олександр Гудима, Генадій Кожевніков, Михайло Тиский, Євген Шимонович, Ростислав Кушнірук із хором «Посвіт», Катерина Шаварова, Олександр Юрченко та багато інших відомих і невідомих, які за покликом серця виходили на майдани і вулиці міст. Свою справу вони зробили. То була робота не з примусу, не за гроші. Ці люди не знали відпочинку, у них не було вихідних. Завдяки їхній наполегливій праці Україна стала незалежною державою.