Дія на ділення

Іван Корсак

Кроква в руках бригадира злюкою висвистувала, сердито цибала і збивала росу з високих, вистиглих, пахучих болиголовом, аж синюватих від молодої сили трав – Петро Джиглик, сопучи носом, відміряв людям сінокіс. У чоботях, що від роси блищали, наче лакові, і в чорних сукняних галіфе, які бригадир, позаяк інших кат мав, не знімав ні взимку, ні влітку (жінок то цікавило вельми, і вони часом доскіпувалися, чи не тра’ йому порохна, аби дещо пересипати), у кирзових чоботях із затоптаними задниками Джиглик шпарко чесав сінокосом, і кроква в його руці, видавалося, з власної охоти і втіхи крутилася, вигиналася та штирбала. А сопів носом Джиглик того, що голова на вранішньому наряді, облизуючи порепані з учорашнього губи, нагнув кручених, як старі баранячі роги, матюгів, а сам уже досі з районним уповноваженим всівся під ліщиновим кущиком у Лосичинах, виставив пляшку з перваком у канаву з проточною, прозорою, як правда, холодною, аж ламає та кришить зуби, водою і преспокійно собі закусює.

Звісно, Джиглик любив міряти і ділити, його аж мурашки маркітно лоскотали поміж лопатками, коли хтось прохально та жадібно заглядав у вічі; в їхньому роду завжди щось та в когось просили, бодай тютюну папушку, а тепер, бач, просять у нього самого. Проте зараз Джиглик не радий був своїй владі, голодним, коли запобігливим, а коли й кривим поглядам тих, кому ділив і наділював, навіть мурашки поміж лопатками не лоскотали – він надувся-таки на голову, що не взяв до кумпанії з уповноваженим.

Трохи збоку й позаду, спотикаючись і плутаючись у високій, припалій росою траві, за Джигликом котком котився коротконогий і папуцуватий Тадей Рубан, або, як його на кутку прозивали, Врубаний. Років з десять він був у селі пресвітером, а коли підпоїли для забавки хлопці на косовиці, Тадей зрікся свого пресвітерського сану, подейкували, зрікся не так уже й неохоче: скуштувавши оковитої водиці, зарядив було гульки на тиждень, виспівуючи вечорами псалми на мотиви сороміцьких весільних частівок та жахаючи богомільну жінку, а як прочманів, то прийшов у контору штатну роботу просити.

– Наш чоловік, – поважно, не піднімаючи голови, сказав на нараді голова та зжовклими від махри пальцями пригладив правого вуса. І відразу призначив його помічником бригадира.

Оскільки сам бог відав, що мав робити помічник, а в бога Тадей тепер не вірив, то носив Рубан здебільшого за бригадиром крокву; як кричав бригадир на людей, вирячивши великі, мов качині яйця, білки очей, Тадей і собі підгиркував, ховаючись про всяк випадок за спину Джиглика, а як перемірювали городи – ставав за вішку.

Ген поодаль, підкасавши холоші штанів, зарошеними і порепаними ногами цибали, наче бусли, за бригадиром і помічником сільські дядьки. З побожною поштивістю вони зиркали на Джиглика і Рубана, що священнодійствували з неприступним і урочистим, мов при великодньому молебні, виразом на лицях; час від часу хтось із дядьків, під’юджений нетерплячкою та ще ляком, що його корівчині замість оберемка сіна хоч газету взимку клади, раптово на напівзігнутих і тремтячих з пережитку ногах виривався вперед, його гнала відразлива і підленька надія обхитрити таких самих, як сам, своїх дядьків, які цибали насторожено поряд, і за це він сам себе зневажав і ненавидів, та нічого не міг вдіяти із собою. Але тої хоробрості й надії стачило лише на мить, бо, спіткнувшись на кривий і владний погляд розчервонілого від учорашнього перепою Джигликового ока, дядько вертався назад, у свій буслиний гурт.

Врешті наперед вирвався Стратон Білоус, тонкий та довгий, наче жердина (його й прозивали у селі Тичкою), він прудко зацибав худими, як бригадирова кроква, ногами і, ніяково та разом з тим злодійкувато озираючись на дядьків, що злобно зиркали йому в спотілу спину, став наздоганяти Джиглика.

– Не губи мене, Петре… Відміряй… – засапано клянчив Стратон, як винуватий школяр, підшморгучи носом та силячись заглянути бригадирові у вічі, а позаяк на бігу перегнутися не випадало, то він присідав, зламуючись у попереку і колінах, і так і чесав сіножаттю за Джигликом, мов зібрався от-от піти гопака навприсядки.

Бригадир нічого не відказав, кроква в його руці так само хвацько крутилася, вигиналася і штирбала, з розбійницьким присвистом збивала росу та розбризкувала її, мов відпльовувалась, а сам Джиглик затуманено й гордовито дивився далеко вперед, на кінець сіножаті, де синьою ламаною блискавкою знімався Темрявин ліс, наче саме там уздрів світле майбутнє, до якого він неодмінно кликав бригаду щозборів.

– Не остав без корівчини… П’ятеро пуцьвірінків у хаті, – пританцьовував Тичка за бригадиром і спантеличено розводив лапатими, як лопати, руками, мов найбільше дивуючись, де ж у хаті взялися ті пуцьвірінки. – Я віддячу…

– Гонку самогонки виженеш? – не повертаючи голови, знехотя буркнув Джиглик, далекосяжним поглядом шукаючи і ось-ось намацуючи те світле майбуття в Темряві.

– Присяйбі… – аж захлинаючись від передчуття можливої удачі, взявся клястися Тичка, і серце його відчайдушно борсонулося, як піймане у сильце, мале і нажахане несподіванкою горобеня.

– Знову брешеш, як про чорнильне море, – не стримався і гигикнув, тішачись своєю безкрайньою тут всесильністю, Джиглик. – Відомо, ти ж перший на селі брехун…

– Присяйбі, не брешу, – лопотів, заїкаючись від припливу щирості й чесності, Тичка, нітрохи не образившись на бригадира: Стратон знав за собою грішок трошки прикрасити власну балачку. Вельми любив він оповідати в гурті дядьків, які у свято товклися біля сільмагу, як служив у війну матросом і в їхній корабель, що віз хімічні олівці, вцілила бомба. «Усе море стало тоді чорнилом, – казав Тичка дядькам, що пороззявляли роти, – отак вмочай перо і пиши», – показував він розмашисто, як треба писати і підписуватися.

– Присяйбі, не брешу, – ще раз заприсягнувся бригадирові Тичка і високо вгору задер руку-лопату. – Ось-такеньку бочку сьогодні ж заколочу.

Замислені бригадирові очі довго блукали Темрявою.

– Живи, – важко видихнувши, нарешті дозволив великодушно Джиглик, спинився і на кілочку вишкрябав Стратонове прізвисько. – Я добрий.

Тільки тепер Стратон розігнув худі й цибаті напівзігнуті ноги; розмахуючи довгими, незграбними, грубо і поспіхом витесаними руками, він понісся додому, підлітаючи над обтяженими вродливою росою ситнягами і осокою; він шпарко поцибав, підштовхуваний втішливою думкою якось із дітьми перезимувати, а ще більше підштовхуваний односельців кривими поглядами, що дрібно й густо, як іскри з точила, поколювали і пекли його в спину.

А Джиглик штирбав собі кроквою далі, приміряючись і прикидаючи в думці, кому врізати сінокосу зараз, дати в пониззі, де лопушіла трава, смакована корівчиною взимку, наче цукеркою, а кому вділити на лисому пагорбку, де стирчав лише типець – тугий, як сталевий дріт, що вгинається і деренчить навіть під найліпшою косою, черствий і пісний, без смаку і запаху, від якого худоба верне носа, чхає та пирхає. Подумки бригадир передбачливо і далекоглядно тасував своїх односельців, наче карти в колоді, виділяв та наділяв відповідно до масті й ваги, зглядаючись чи то отака тобі шістка з ланки, чи поважний конторський валет або не менш поважна дама; Джиглик штирбав і штирбав кроквою, аж поки раптом на щось не перечепився. Для порядку він було матюгнувся коротко й з підсвистом, мов цьвохнув своїм батіжком, – так любив він підцьвохкувати, стоячи над жінками, що сапали буряки, – але, роздивившись, на що спіткнувся, враз потеплішав, подобрів і обм’як душею: то була напхана наїдками сумка, а з неї соромливо і крадькома на світ визирала заткнута кукурудзяним качаном плящина.

– Тадею! – крикнув Джиглик, прочищаючи пересохлу горлянку, як давно чищеного вже димохода, і у владному голосі його прорізалися торжество і подив, дещо подібні до тих, які звучать у крику щойно народженої дитини, яка поспішає сповістити усіх про власне пришестя у це життя. – Сюди!

Сапаючи, плутаючись та шморгаючи короткими ногами у високих, пахучих свіжим, ще пінистим молоком травах, Рубан підкотився до бригадира, а як угледів у сумці засоромленого кукурудзяного качана, то гладеньке лискуче лице помічника тихо розцвіло жаркою дикою маківкою – від того цвіту в Тадея аж вуха заворушилися.

– Добра душа знайшлася-таки, – підняв торжествуюче сумку Джиглик і ляснув любовно її по боці долонею, як, траплялося, поляскував жінок трохи нижче попереку, коли був добрим. – Цій душі, бігме, найліпшу дзялку відріжу, нех тільки заявиться.

І бригадир з помічником тут же, у траві, не глянувши навіть у бік дядьків, що спантеличено зупинилися і ніяково переступали з ноги на ногу, всілися підобідувати.

– Пий, Тадею, тепер тобі бога нема, – булькав з пузатої пляшки ожилий і враз повеселілий Джиглик, неприступне лице якого стало негадано свійським. – Бог у селі один – уповноважений, апостолом же при ньому голова. А вони ж бо тим самим зайняті у Лосичинах.

Бригадир з помічником, склавши собі по-турецьки ноги, підобідували непоспіхом, довкола поважно вихитувала вистиглою волоттю грястиця, у пониззі гнав зелену хвилю легкий вітер по осоці, широкій, мов пітяжка, що шелестіла й насмішкувато перешіптувалася; Джиглик з Рубаном блаженствували. Світ, який зранку чогось був похмурим та нецікавим, зараз став знову звабливим, і навіть болотні чайки-книги, що стривожено поруч літали, вививалися й кигикали, побоюючись за близькі свої гнізда, перестали дражнитись, як видавалося перш, а добродушно тільки перегукувалися, мов добровільні вартові при бригадному начальстві. Тадею не було вже ближчого чоловіка за Джиглика, а Джиглику – за Тадея, і бригадир, що завжди спогорда поглядав на помічника, вихиливши з клекотом та булькотом у гагавці третій гранчак, упізнав в ньому нарешті рівного, а таке право у Джиглика мали хіба лиш голова колгоспу і власна, широка в крижі, як шугалія, жінка, – єдині, кого побоювався.

– Пий, Тадею, – не скупився Джиглик, підливаючи в Рубанів гранчак сивої, як осіння мліч, самогонки. – Ми таки заробили сьогодні.

І коли Рубан одним кидком, не торкаючись товстих, обмазаних салом губ. вихлюпнув ту осінню мліч у глибокий, мов вирва, рот, а тоді скрадливим котом принюхався до хлібного окрайця, Джиглик схвально скліпнув повіками.

– Думаєш, наше право ділити мале? Думаєш, то так просто?- кивком пальця, як завжди любив поміж людей, поманив помічника ближче до себе, наче те, що збирався сказати, було неабиякою таємницею. – 3 умом тра’ ділити, з умом. То найлегше: взяв шапку, потягнув номерка – і коси собі дзялку. А хто ж тоді, чи не скажеш, робочий клас годуватиме? Ні, чоловіче, тоді у колгосп робити ніхто не піде, раз шапка замість бригадира. Ні, чоловіче, тра’, щоб до мене йшли звечора і зранку, просили городу й дровець підвезти і бульбу з поля забрати. І то присьма просили.

Товстим пальцем Джиглик постукав по порожньому гранчаку, як залюбки постукував голова колгоспу по столу на правлінні і як стукав уповноважений, збираючи на нараду сільське начальство – усі троє, вони чомусь були схожі Рубану між собою, схожі, наче крашанки на проводи, коли грали у льоси; Рубан знав для себе цю схожість, тільки словами не міг сказати.

– От візьми Макариху, – примружив велике, мов качине яйце, око Джиглик і крізь щілину повіки хитро цілився на помічника, цілився довго, бо ніяк не міг вцілити – по обіді помічник чомусь розпливався, хитався і мерехтів, як мерехтить далекий силует на веснянім, оповитім хистким і тремтливим маревом полі, що прокинулося щойно, і дихає, і живе. – Де їй слід вділити сінокосу по справедливості: типцю на пагорбку чи у пониззі, де коси не відтягнеш?

– Н-да-а, – зам’явся якось і пошкріб п’ятірнею потилицю помічник: лячно йому було не вгадати. – Є би намне…

– Крутиш, Тадею, – грізно сказав бригадир і так само цілився оком у щілину, тепер уже цілився напевне, бо врешті-решт, хоч із великими трудами, таки впіймав на мушку і з останньої моці силився не випускати.

– Мабуть, дати, – непевно тягнулося, як рідке тісто, слово помічника, тягнулося, липло і ніяк не відставало. – Чоловік з війни не прийшов, троє дітей, як сверщків, у хаті…

– А Грицику? – здивовано ікнувши, не давав передихнути Джиглик.

– Той не вельми ласий у колгосп, – випалив майже відразу, незвично розхоробрившись Рубан, і лискучі очі його світилися – досі думки Тадея питала хіба Мокрина з ланки.

– Ех ти… – зажурено хитнув головою Джиглик і в хрипкуватому прокуреному голосі його прокинулося щире розчарування і жаль, що поступово переходили в поминальну скорботу, прощальну і непідробну, як в останньому слові над домовиною покійника. Бригадир довго мовчав, мовчав переможно, тішачись власного вищістю. І вже стачало навіть тієї мовчанки, щоб Рубан сам зрозумів урешті, який він малий і мізерний супроти Джиглика.

– З кебетою тра’, по справедливості… Щоби сіно мали усі, – мовив тоді бригадир повагом, даруючи кожне слово, мов шелесткого червінця. – Макарисі бахур її, Семенко кривий, що сторожує ферму, і так натягне в’язками. Яку ще трясцю робити у довгі зимові ночі… А Грицику дам, бо він боржій іншого, як тільки розкрию рота на зборах, кричить «Прравильно!»

Прибитий власного недоумкуватістю, Рубан і геть змалів, вріс у траву, над якою ледачо гули важкі джмелі, і, ненароком поперхнувшись замашним куском сала, пристиджено і ніяково закашлявся.

А Джиглик тим часом вів своєї, замислено зирячи ожилими очима геть удалечінь, у ту саму Темряву.

– З кебетою тра’, щоб вийшов отой самий… – затнувся було, бо вислизало слово, і він став на мигах йому показувати, ловлячи щось у повітрі, як ловлять навпомацки раків понад зарослими, замуленими берегами Турії, – отой, як уповноважений на зборах казав… ди… димо-критический централізм.

Спантеличено кліпаючи повіками, Рубан задумався вельми глибоко, довго ворушив і шелепав мізками, аж поки, ікнувши, не зважився перепитати:

– А чого ж він, Петро, димо-кратический? – з повагою до чужого розуму й собі переділив слово.

– Не знаю, – чесно признався Джиглик. – Що диму, муситьки, мнімо… Але ти не тушуйся, Тадею, там, – підняв Джиглик товстого в салі пальця у небо, де вічними болотними духами носилися й викигикували книги, – там розберуться. Чи розженуть, чи більше, як тра’, напустять.

– Ну й розумна ж у тебе, Петре, голова, – аж злякався і зачудувався оторопілий Тадей.

Джиглик на те не повів навіть бровою, тільки мовчки взявся наливати з нової плящини, і сива рідина забулькала у гранчаках, як потурбована спросоння дворняга, що от-от загарчати має.

– Та ти, Петре, найперший чоловік у селі, – щиро зізнався, не здатен стримати себе більше Рубан; весь переповнений любов’ю до Джиглика, він аж спотів, і той піт любові та відданості масними краплями зблискував на чолі. – Пальцем кивни – і кожен до тебе прибіжить.

-А ти, Тадею, за вішку стоїш як слуп, – з гиком перехиливши налите, і собі не лишався в боргу бригадир. – Та де там слуп – ліпше.

Знічений такою нечувано щедрою похвалою, мов дівка запросинами на перше потайне побачення, Рубан соромливо опустив голову і налив у свою чергу в склянки; Тадей заїв салом, товстим і біленьким, як сир, з ніжною рожевою шкіркою, смаленим льоном, який перезимував під снігом і який ледве встигли навесні спалити до перевірки з району, а на твердих широких зубах у Джиглика молода цибуля хряскотіла, мов бадилля в січкарні.

– Випий, Петрику, випий, – слізно припрошував і їв бригадира закоханими очима Тадей, для якого тепер не лишалося й крихти сумніву, що таки справді Джиглик найперший у селі й найліпший його друзяка – правда, бентежило, що лице і вся постать Петра якось розпливалися, замість одного Джиглика ставало два, і Тадей губився, котрому із них стояти завтра за вішку, – Випий, Петре, як був ти пресвітером, то ніззя, а тепер – по гагавку…

У сивих, як самогонка з картоплі, очах Джиглика щось сколихнулося, але так несміливо і боязко, що зразу стихло.

– А то я… був пресвітером? – поворушив неповоротким і одерев’янілим, мов від уколу новокаїну, неслухняним язиком.

– Та ти ж… То я точно відаю, – присягався Тадей. – Так мені тебе шкода, що аж млость за груди бере.

– А може, і я, – непевно обвів поглядом довкруг Джиглик, наче бачив тут усе вперше: і ці луки, що дихали духом прив’ялених, щойно скошених трав, бо ощасливлені зранку, аби вділене часом не переділили, як траплялося не раз, боржій хапалися за коси; і дядьків, що м’ялись й стовбичили все так само, на всяк випадок трохи поодаль, на безпечній відстані; і синю зламливу смужку Темряви. А ще Джиглик не був певний того, що замість одного Тадея перед ним мерехтіло то два, то три. «Гм, – зчудувався собі чоловік, – компанія більшає».

Розімлілий Тадей, що раз по разу витирав із чола масний піт, почувався з Джигликом тепер не просто найліпшим приятелем і найближчою ріднею, – вони були членами безкінечного братства, де всі возлюбили одне одного куди кріпше, аніж можна возлюбити Самого себе, братства широкої, розмашистої і безмежної душі. У притомлену й обважнілу голову Тадея раптом штрикнула негадана досі, але така спокуслива думка, очі його знов засвітилися, як в темноті у вдоволеного кота, що замірився на гладку вайлувату мишу.

– Петре, чуєш-но. Петре, в мене хлопець у школу ото пішов, а в тебе дівчина йде на осінь. Будемо сватами, га-а?

– Випиймо, свате! – крикнув, пересилюючи гикавку, Джиглик і спробував зірватись, щоправда, марне на ноги, – Многая літа!

– Випиймо!

І коли Джиглик занюхав чарку кавалком чорного і глевкого хліба, з свистом втягуючи повітря у широкі, як труби, ніздрі, аж залопотів папір, на якому розкладали наїдки, а Рубан ковтнув ще один шмат слизького й розпареного сала, Тадей знову замилуваними очима пас бригадира.

– Такий ти хороший, Петре, – цнотливо змахнув повіками Рубан. – Дай я тебе поцілую.

Він потягнувся і чмокнув з розгону товстими губами, що липли від сала і клеїлися, у неголену і шорстку, як обрус, щоку, тоді відхилився було і від вдоволення аж очі заплющив.

– Свате, дай ще раз.

Тут уже не могла, ніяк нездатна була стриматися і шорстка, як його неголені щоки, душа Джиглика; свати, хитнувшись назустріч один одному, обнялися навхрест, мов намагалися боротися в паси, і чмоконулися, аж задзвеніли зуби; розчулений Джиглик так засмоктав Тадея, що той залопотів, як щойно папір під наїдками, а Тадей натомість, мліючи і танучи від блаженства, пустив очі у небо – ледве приятелі розклеїлися.

– Ой… – здивовано зойкнув раптом Тадей і лапнув рукою себе за губу, з якої звивистим цюрочком на сорочку побігла кров.

– А Джиглик губу Врубаному відкусив… – оторопіло кахикнув хтось із дядьків, що покірно чекали дзялки.

– Відкусив Джиглик носа Врубаному! – заверещала, не все дочувши, дітлашня, що пасла поодаль свині.

– Джиглик носа відкусив!

– Відкусив!

–…кусив! – понеслося дядьківськими городами за сінокосом, де жінки якраз пололи біб, понеслося від грядки до грядки, нестримною і незупинною поштою летіло до села.

Якийсь час Джиглик незрушно сидів, як качка на яйцях, що днями мають лупитися, і лише спантеличено поводив головою з боку в бік, не здатен бодай чимось зарадити дитячому вереску і перегуку ласих на новину жінок.

– То-то я носа?- він грізно нахилив голову і витягнув шию, від чого неголене і плоске його лице ще більше ощетинилось і видавалося дошкою, в яку навбивали цвяхів; від обурення й кривди в нього наїжачилось волосся на потилиці. То був звичний для нього вираз, який здебільшого наганяв на вид, коли говорив із людьми, і від того, що люди опускали очі й винувато задкували, його аж мурашки, як завжди у кращі хвилини, лоскотали поміж лопаток. Він посвистом кликнув коня, що незмінно ходив слідом за ним осідланим, як бригадир ділив і наділював, і коли кінь підійшов, невдоволено фуркаючи, важко закинув тіло в сідло.

Забачивши Джиглика на коні, діти заверещали тепер з ляку і, шмагаючи лозинами твар, щодуху погнали свиней на греблю, у село – чого доброго, як не раз бувало, ще у колгосп забере.

– То-то я… носа?- бригадир шмагонув коня нагайкою, і той, граючи селезінкою, з рисі у скач розпластався над травами.

Вихором, що негадано зривається в спеку і закручує все у сусвітньому танці, понісся Джиглик греблею і догнав пастухів якраз перед мостом через гнилу і муляву канаву. Мов наперед упиваючись помстою, свиснула з розбишакуватою радістю, звиваючись змією в повітрі, нагайка… З писком і вереском дітлахи наче куріпки шмигонули у верболози край греблі, мавпенятами дременули сукуватим і покрученим гіллям, стаючи враз недосяжними; а нажахані свині, кувікаючи, хрюкаючи і штовхаючись, сипонули врозтіч – тільки одна чорно-ряба свиня, що бігла краєчком, певно, не без допомоги зірвалася з моста і з виляском шубовснула в мул, сипонувши вусебіч брудними бризками.

– Ага, ото буде! Ага, ото буде! – цвірінчала, галасувала дітлашня пташиним базаром, від утіхи аж підстрибуючи на гіллячках, вдоволена безплатним видовищем і власного недосяжністю. Вперше на їхніх очах бригадир, який ніколи не знав, що таке сумніви, якось розгубився – озирався безпомічно і лиш стримував лійцями розгарячілого коня.

– А то свиня голови! А то свиня голови! – відчувши вагання і нерішучість супротивника, єхидною видумкою добивав бригадира пташиний базар.

«А трасця їх зна, голови чи ні, – почухав бичілном потилицю Джиглик. – На лобі хіба написано…»

І він, злобно блиснувши у бік дітлашні на вербах, соковито сплюнув і важко та неохоче на всяк випадок почав рятувати невезуче створіння, що борсалося і булькало в муляці.

Ряба свиня, що перефарбувалася тим часом геть у чорнісіньку, мов наваксовану, з’ясувалося, не вельми мала охоту рятуватися: вона дригала і пуляла від бригадира на середину канави, і Джиглик, запецьканий і забрьоханий, ніяк не міг дати їй ради, аж поки, забожившись на всю зав’язку, не схопив за лапу і під рейвах, свист і улюлюкання дітлахів, мов колоду, витягнув топленика на берег.

Свиня подивилася на свого рятівника довгим докірливим поглядом, ще двічі дригнула ногою і здохла. Тільки тепер Джиглик з подивом упізнав, що то була його власна льоха.

Враз протверезілий, мов розвиднилося осіннього млічного досвітку, він зиркнув на греблю між вербами греблею ішла його жінка, насувалася невідворотною тучною хмарою, що віщує град і блискавиці; босі ноги її стугоніли далеким громом по вибитій дорозі, а в руці грізно вимахувала замашна качалка.

* * *

Цю трошки кумедну історію (але абсолютно невигадану, хіба що змінено імена) розповіли мені на рідній Ратнівщині, у селі, де я знаю в обличчя кожну старшу людину. Та в цій історії для мене вельми істотними є два моменти.

Перший-страх. Страх людини, що їй не дадуть сінокосу, страх, що обріжуть город – і гуляли полями селян бригадирські цибаті крокви щовесни і щоосені, а то й кілька разів за весну. Страх – як двигун невільницької економіки.

Є й другий, не менш істотний момент. Інколи доводиться чути: у незалежній Україні розцвіла корупція. Бувала людина на те лише стиха усміхнеться. Та того добра і раніше не бракувало, то не свіже насіння звідкись занесло вітром на непорочний грунт. Не поставиш у селі бригадирові могорича – не бачити аж до літа коня, аби зорати город… Найуніверсальніша форма хабара, найуніверсальніша тодішня «конвертована валюта» – могорич.

Райспоживспілки при ресторанах і кафе утримували «боковушки» – окремі кабінети для високого начальства. Часто тих керівників, що накривали пишні столи для представників обласного центру (модно було називати скорочено: поців), керівників, котрі вимушено крали, аби догодити високим гостям, ті ж самі гості кидали за грати, як згадуваного вже директора, що навчав зеків поваги до хліба.

А колгоспи? Колгоспи взагалі перетворилися на перманентно цілодобово діючу корчму. По сім, по десять і більше делегацій перевіряючих та уповноважених приїжджали задень у господарство.

Одного разу я сам потрапив у халепу.

Приїхав якось ранньою весною в колгосп Камінь-Каширського району, попорав свої справи та й зібрався додому.

Аж голова колгоспу:

– Час обідати, вискочімо десь у лісок.

– Та, хлопці, ще до вечора, крім мене, наїде кілька делегацій. Пообідаєте собі.

Але дарма, до мови пристала зоотехнік Валентина:

– Ви не маєте права мені, як жінці, відмовити: у мене сьогодні день народження.

Побалакали собі ще та й поїхали обідати.

Через півроку, уже восени, знову приїжджаю в цей колгосп. Попорався і сідаю в машину.

А голова колгоспу:

– Без обіду ми вас не відпустимо.

Бойовий зоотехнік поряд:

– Ви не повинні відмовлятися: у мене день народження.

– Стривайте, Валю, – чудуюся, – я ж навесні був на дні народження, то скільки ж їх у вас?

У голови колгоспу витягнулося обличчя. А по якійсь паузі всі розреготалися.

– Та от, – щиросердно зітхнула Валя, знаючи по спільній роботі, що «закладати» за мною не водилося, – як попаде впертий якийсь представник з району чи області, мушу казати, що день народження. Досі діяло.

Милі й добрі хлібороби наші, що годували усіх хлібом-пшеницею, усякою пашницею, будили сонце, поспішаючи в поля або на ферму, змушені були ще й годувати зграї наїзників-перевіряючих, і не просто годувати, нерідко ненавидячи, а ще й припрошувати та лагідно у вічі заглядати.

Інакше таку довідку «верхам» намалюють, що біди не оберешся.

Адже невипадково самі годувальники «уполномоченых» називали «уповнамоченими» або ж просто троєкуровськими псами. У викоханих і елегантних гончих пушкінського Троєкурова від такого порівняння хіба шерсть на загривках наїжачилася б…

Могоричі та цінні подарунки гуляли, звісно, на всіх рівнях, служили безвідмовними і магічними «золотими ключиками», які відчиняли двері будь-яких високих кабінетів. Довелося якось, ніде правди діти, і мені скористатися цим випробуваним ключиком.

Редакція і друкарня в Камені-Каширському, де я п’ятнадцять років редагував газету, була в приміщенні колишньої польської аптеки пана Ставського. Дерев’яна будівля для друкарні аж ніяк не годилася.

І за кілька років на місці найбільшої райцентрівської калабані, куди соліднішої за миргородську калюжу, вдалося збудувати типове приміщення для журналістів та поліграфістів. Але виникла проблема з обладнанням. Куди не кинься – не дають: у вас будова непланова, нема фондів. Поїхав один раз у Москву – марно. Заступник Голови Держкомвидаву СРСР, себто заступник міністра Спіхнулін, жалібно скривився і розвів руками:

– Этот вопрос труднорешаемый.

Через рік знову їду. Добрі люди порадили звернутися до високого посадовця. У самому приміщенні ЦК КПРС я вручив, як тепер кажуть, презент і попросив «посприяти».

Того ж дня з ЦК КПРС пролунав дзвінок міністру – Голові Держкомвидаву СРСР Борису Миколайовичу Пастухову. Мене і секретаря райкому партії Р.А. Кухтея міністр прийняв негайно.

Борис Миколайович, людина інтелігентна і порядна, довго роздивлявся фотографії старого приміщення редакції і нового, де ще недавно ріс очерет і плавали тлусті та поважні качки.

– Странно как-то получается в жизни, – задумливо мовив міністр. – Одному даёшь всё – и ничего не работает. Другому ничего – и дело идёт.

Тоді встав, пройшовся кабінетом.

– Так и передайте по инстанциям: с Волынью не волынить.

Заходжу до заступника міністра товариша Спіхнуліна. Боже, як я помилявся, думаючи за перших відвідин, що прізвище його прадідам дали невипадково. Та це ж милий, доброзичливий чоловік, який ні про що інше в робочий час не думає, як тільки найліпше вирішити справу. Пригощає нас сигаретами «Мальборо», які я тоді хіба що у кадрі кіно міг побачити, жваво обговорює, яка поліграфічна техніка для нас найпридатніша.

Місяців через три на нашу станцію прибуло поліграфічне обладнання в контейнерах з написом великими чорними буквами «Бомбей – Камінь-Каширський». Це обладнання й досі служить газеті.

Щоправда, товариш заступник міністра все ж трішечки обманув. Я просив виділити офсетну технологічну лінію не з фондів України. Інакше, мовляв, на мене вельми розсердиться Держкомвидав республіки, а мені з ним сваритися аж ніяк не випадає-я йому підначальний.

Хоча логіку товариша Спіхнуліна теж неважко зрозуміти: не у Росії ж відбирати техніку. Та це вже тема для іншої розмови.

Траплялося, хабара вимагали нахабно, безцеремонно, не кліпнувши навіть, тільки двозначно усміхнувшись.

Вернуся знову ж до будівництва приміщення редакції. Будинок звели самі, але ж радіаторів опалення самим не виплавити – адже не Китай… Півроку спотикалися об казенні пороги і півроку співають нам таку знайому, аж нудить, пісню:

– У вас непланове будівництво – нема для вас фондів.

Наче піклуюся не про державну установу, не про державне будівництво, а про особисту дачу десь за околицею міста.

Нарешті за чотири дні до Новорічних свят пропонують «фондовий» папірець:

– Можете брати – самовивозом із Брянської області, з Дятлово.

Можна було б і більш знущальну пропозицію вигадати, та важко.

Через чотири дні цей папірець не матиме сили. І де Крим, де Рим, де попова груша. Де Камінь-Каширський, а де брянське Дятлово.

І все ж сідаю разом з шофером Віктором Ніщиком в «УРАЛ» – всюдихід. Тисячокілометрова мандрівка видалася не з легких. Після ожеледиці – снігові замети, машини буксують і рвуть мости, на АЗС лиш по десять літрів бензину на руки дають. До того ж уночі зіпсувалась роздатка – і пішов я у таку пору незнаними брянськими полями та перелісками до найближчого села, що ледь підсвічувало десь там похмуре і темне небо.

Добралися-таки, а тут…

Десятки машин чекають по два тижні. Хто зайшов з доброю торбою в збут – під завантаження, а хто із худенькою – хай чекає.

Шофер із «Запоріжтрансформатора» надсилає додому телеграму: «Чекаю два тижні, закінчились гроші, повертаюся без вантажу».

«Гроші висилаємо, якщо повернетеся без радіаторів, на прохідній вас чекатиме наказ про звільнення.

Директор».

А я ж, наївний чоловік, навіть плящини коньяку не взяв для відділу збуту.

Начальник відділу, Валентина Миколаївна, одразу розвіяла всі мої сумніви:

– Ми обов’язково отоваримо вашу норму.

По хвилині, звіряючи документи, скрушно додала:

– На жаль, рахунок в угоді й у ваших реквізитах трішки відрізняється, телеграфуйте підтвердження.

Гаплик мені, думаю, аби місяців за чотири зарплатою перекрив вартість машини.

Десь друкарочка, чистячи нігті, не на ту клавішу натиснула. А тут коридорами вже з ялинками бігають, метушня перед святом…

Усе ж бігом до колег-газетярів, з ними до директора банку Тамари Олексіївни (і директора, і начзбуту імена пам’ятаються досі).

Тамара Олексіївна подивувалася:

– Скажете этим безграмотным людям, что всё правильно. Это рассчётный счёт, а это спецссудный.

Знову я у Валентини Миколаївни.

– Хорошо, – милостиво зголошується. – Но вот следующая проблема: в договоре написано «Волынская облсельхозтехника», а у вас на штампе «Волинське обласне управління матеріально-технічного забезпечення сільського господарства».

Я терпляче пояснюю, що це повна назва, а це – скорочена, що то російською мовою, а на штампі – українською.

– А я не обязана языки всех народов СРСР изучать. – відрізала і більше не захотіла зі мною розмовляти.

Тут уже мене, як мовиться, взяло за живе, і я мерщій до заступника генерального, тицьнув газетне посвідчення для «понту»:

– Я зараз розвертаюсь своїм «Уралом» у Брянськ, до першого обкому. Хай я навіть ночуватиму Новорічну ніч у приймальні, проте вашу банду накриють за тиждень.

Подивився так філософським поглядом чоловік на скандаліста та й зателефонував у збут:

– Надо решать.

За десять хвилин усе виписано, і моя машина на території заводу під складом.

А там:

– От якби ви приїхали зранку, ми завантажили б вас. А зараз у нас вагони.

Я не став пояснювати, що вже дві доби оббиваю їхні пороги, глянув, у кого з водіїв автокарів найчервоніший ніс:

– Ребята, вот червонец, а вот машина.

Кинули мої «ребята» негайно вагони – і до нашої машини.

Але підбігає якийсь підначальник, злючий-презлючий.

– Кто срывает государственный план?

– Это не я, это-Ленин, – бухнув перше, що спало на губу. І не вельми збрехав: на радянській «десятці» дійсно було зображено Леніна.

– Ах, опять этот Левин! – недочув підначальник. – На этот раз я ему покажу, – і побіг у заводоуправління.

З’ясовується, що дійсно шефом одного з відділів був якийсь Левін, котрий полюбляв пропихати блатних.

Доки мій грізний підначальник шукав правди в заводоуправлінні, я благополучно виїхав за ворота.

Їхали ми і вдень і вночі, без сну, ревів двигун «Урала», шофер Віктор, аби не дрімати, співав одну пісню, а я – іншу, і ніхто нікому анітрішки не заважав.

Новорічну ніч кожен святкував у сімейному колі.

Я хотів би сказати тим, які думають, що радянська економіка робилася руками у білих рукавичках: ви помиляєтеся.

Читачам старшого покоління не буду нагадувати гучні скандали часів «перебудови», пов’язані з узбецькою бавовною, Рашидовим і т. ін. Вони ще пам’ятають. Гігантську тіньову економіку з багатомільйонними оборотами, які потай і не вельми провертала тогочасна партноменклатура, щоденно і щогодинно живило соками хабарництво. Розквітало воно рясно і пишно за щільною завісою таємничості, і тільки черговий переділ влади на тому чи іншому рівні кидав на якийсь момент промінець світла на ці отруйні квіти.

Оповім лише те, що чув з перших вуст.

Перший секретар райкому приїжджає на міжрайбазу і оглядає зразки свіжої продукції. Поміж іншим замилувався жіночою шубою, навіть рукою погладив лискучу норкову шерсть.

– Гарна шуба, тільки дорогувата, – зажурено мовив і пішов собі далі.

Того ж дня поважна комісія склала акт, що шуба вартістю у шістсот карбованців при транспортуванні, на жаль, зазнала пошкоджень, тож красна ціна її тепер рівно тридцять. А наступного дня шуба красувалася на плечах дружини першого секретаря, і замислені очі жінок місцевої еліти проводжали той норковий глянець ностальгічно-тужним і печальним поглядом.

Варта уваги й досі достойно неоцінена метода іншого секретаря.

У сутінках на колгоспну ферму, де довірений голова, приїжджали спеціально обладнаним «пазиком» не менш довірені особи. Сільські люди особливої уваги не звертали: мало які автобуси вештаються, а такий і в їхньому колгоспі є. Чітко й злагоджено пасажирами автобуса ставав десяток молоденьких бичків. «Ясир» за ніч перекочував на вільні ринки Білорусі, а банкноти, пошелестівши в руках секретаря, частково залягали в його кишені, решта ж мандрували у Луцьк, і їхні сліди губилися десь на затишних вуличках найпрестижніших районів центрального Києва, де мешкали цеківські працівники.