Виступ депутата Є. М. Шимоновича

Іван Корсак

на мітингу підтримки Литви, 1991 рік

По всій безмежній імперії сьогодні відбуваються мітинги. Мітинги підтримки свободи і незалежності. Днями святкуватимемо річниці проголошення УНР і злуки УНР і ЗУНР в єдину незалежну державу. Кажуть, що вона була буржуазна. А Французька Республіка хіба не буржуазна? Але вона була наша, вона була вперше і її задушили більшовицькі банди, накликані на Україну «Комитетом национального спасения» в Харкові.

Сьогодні крізь вибухи бомб, виття сирен і гул авіації в Персидській затоці долинають голоси світової демократії, слова великого сина Литви, польського поета Адама Міцкевича:

ty jesteś jak zdrowie;

Ile cię trzeba cenić, ten tylko się dowie.

Ціну Литовської втрати може добре зрозуміти український народ, історія якого – суцільні втрати. Польща, Литва, Росія – одвічні сусіди України. Польща має незалежність, Литва її виборює, Росія кипить. Що чекає Україну? Шеварнадзе своїм громадянським вчинком, вчинком людської порядності відповів нам: диктатура.

Чекає нас і всіх, хто не об’єднається нині в єдиний демократичний фронт. Єдиним фронтом, взявшись з нашими балтійськими братами за руки, а не за автомати, як то підказують оскаженілі полковники і їхні прислужники Невзорови. Нехай у цей день пам’яті нашої незалежності тисячокілометровий ланцюг людських сердець в братній солідарності простягнеться далеко на північ; хай сумні синьо-жовті кольори наших надій на свободу доповняться яскравими жовто-зелено-червоними литовськими кольорами боротьби і незламності в поступі до незалежності.

14 забито, 63 пропало безвісти, 160 поранено – така її попередня ціна. За останній тиждень ми бачили все: і повернення брежнівської правди на екрани, й істеричне кликушество Горбачова, і блюзнірство Крючкова про неробочі патрони, якими «захищались» десантники, штурмуючи телецентр.

Як знаємо тепер правду про Катинь, так взнаємо правду про зниклих безвісти і таємничі мішки, які викидали з вікон телецентру й вантажили на авто.

Берлін-53, Будапешт-56, Чехословаччина-68, Афганістан-79… А ще – Баку, Фергана, Сумгаіт, Тбілісі, Ош, а тепер – Вільнюс… Коли наша черга? Географія злочинів наближається до України – усвідомлення цього й зібрало нас тут. Що ж на всі ті події Президент? Він, виявляється, нічого не знає, все робилось без нього, адже він миротворець!

Весь світ знає про події в Литві і кричить від гніву і болю – не знає лише Президент. То хто тоді править в країні? У таких випадках керівники йдуть у відставку! Правда, у правових державах!

Олена Боннер, вдова академіка Сахарова, звернулась до Нобелівського комітету з проханням викреслити зі списків ім’я її чоловіка, щоб воно не стояло поряд з іменем генерального секретаря ЦК КПСС. У тому ж ряду – ім’я польського електрика Леха Валенси. Нині він президент Польської Республіки. Віддаючи належне його мужності, стійкості, його величезному внеску в боротьбу і перемогу польської «Солідарності» над гідрою комунізму, я пропоную закликати його приєднатись до звернення вдови академіка Сахарова і зняти своє ім’я з Нобелівських лауреатів миру теж. Бо є підстави припускати, що кандидатом в лауреати 1991 року стане САДДАМ ХУСЕЙН, побратим наших вождів, сьогоднішня жертва змови міжнародної буржуазії після наданої ним братньої допомоги народу Кувейту. Союзний договір, укладений Іраком з Кувейтом, як і той, що вдруге Москва намагається підписати кров’ю в Литві, повинні стати нам пересторогою перед весняним референдумом, на якому з диявольським лукавством питання формулюватиметься так: чи хочеш ти жити в оновленій співдружності суверенних держав вільних народів, у якій безперешкодно розвиваються всі нації? Одне слово, чи хочеш ти жити в раю? А хіба ж ми вже не живемо в раю? Тоді читаймо Конституцію СССР!

Я вважаю, що винесення питання свободи народу на референдум є аморальністю, і кожний свідомий українець не братиме участі в тому лицемірному імперському шабаші! А несвідомий? Голосуватиме за все, за що накаже голосувати парторг, бригадир чи голова колгоспу. За мішок комбікорму, коня на весну чи фіру краденої конюшини.

Тепер подивіться, як голосували про суверенітет українські депутати на з’їзді в Москві, хай нам відкриються очі!

Скоков, Громов, Масол, Єльченко, Олійник, Патон, Касьян, Орлик, Павленко, Гуренко та інші голосували ПРОТИ. То про таких Шевченко писав:

Варшавське сміття, ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної України!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Я пропоную звернутись до Голови Верховної Ради України Л.Кравчука з вимогою приєднатись до Голів 4-х суверенних республік. Так само, як Єльцин, звернутися до українців, котрі служать в армії, щоб не брали участі в кривавих акціях і не спрямовували зброю проти цивільного населення. У світлі литовських подій стає очевидним, що Україні потрібні власні збройні сили, які захистили б нас невід міфічного зовнішнього імперіалістичного ворога, а він реального внутрішнього імперіалізму, яким надалі залишається КПРС.

Варварські акції десантників у криваву неділю завдали останнього смертельного удару по так званій перебудові. Кров невинних людей змила останні сліди гриму з тих, хто править нами. Але вона змила щось і з наших душ і примусила всіх зібратись тут сьогодні. Прах Любарта перевертається в землі й звертається до нас: «Українці! Будьте громадянами, не залишайте в біді мій народ! Розправа над Литвою стане розправою і над Україною!»‘

І ми підтверджуємо сьогодні свою рішучість стати на захист паростків демократії в нашій Україні. Протестують народи Росії, протестє Польща, протестує весь демократичний цивілізований світ. 16 січня, у день похорону жертв кривавої неділі, депутати різних рівнів рад Волині, що зібралися в Будинку політосвіти, відмовилися вшанувати їх пам’ять. Біль і сором відчули ті, кому близька доля братнього народу.

Просимо вибачення перед литовцями за наших обранців, схиливши на хвилину наші прапори.

Хай живе незалежна Росія Єльцина!

Хай живе вільна Польща!

Слава непокірній, волелюбній Литві!

Слава Україні!

* * *

З дозволу Є.М. Шимоновича публікуємо три його виступи. Сесійний зал трясся від сміху, коли лідер демблоку із вбивчою іронією пропонував партійній номенклатурі випередити депутатів-демократів, піднявши першими національний прапор і заспівавши Гімн.

Неабияка мужність потребувалася, аби виступати з такими публічними промовами на мітингах. Хто ж ті горе-депутати від України, яких при тисячах свідків Є.М.Шимонович назвав «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття»? Які посади вони обіймали тоді?

Скоков – недавній командувач Прикарпатського військового округу, в той період керівник «силовиків» Москви.

Масол – Голова Ради Міністрів України.

Єльченко – секретар ЦК КП України.

Орлик – заступник Голови Ради Міністрів України.

Павленко – перший секретар Волинського обкому, фактичний губернатор Волині.

Гуренко – перший секретар ЦК КП України, реальна влада якого була на той час більшою, ніж її має сьогодні Президент України.

Охочим випробувати власну мужність та перевірити силу «віддачі» можу порадити: виберіть посади до тодішнього рангу і скажіть, якщо заслуговують, звісно, публічно цим посадовцям «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття».

І чекайте «віддачі».

Віддача буде, аби здоров’я стачило…