Свободу слова не дарують...

Іван Корсак

Застійне багно провінційного чиновництва, дух цвілі й сірководню, вони все ще домінували в партійних органах 1980-х років, років, коли вже свіжі, прохолодні, аж поколюючі шкіру вітри неминучої демократизації вривалися навіть в останні форпости адміністративної системи.

– Лжедемократи хочуть відсунути партію на другий план, – шаманським заклинанням під ритуальні барабани партійного багатослів’я звучало на бюро райкому.

– Опираючись часові, ви не на другий план, ви взагалі самі партію закопуєте в могилу великою лопатою, – пробував опонувати, посилаючись на публікації М.Шмельова, Ф.Буніча, А.Стреляного, Ю.Черниченка та інших відомих учених та публіцистів. Посилався, інколи давлячись сміхом, коли перший секретар хутесенько за мною записував цитовані імена – чи не потрапить серед них часом «український буржуазний націоналіст», або подібна якась птиця. І вже зовсім не смішно було, коли я давав членам бюро останні важливі публікації відомих людей у журналах «Новый мир», «Октябрь», «Нева» та ін., а мені їх згодом повертали непрочитаними. Коли ж одного разу послався на публікацію доктора економічних наук В.К. Черняка в «Літературній Україні» – пленум райкому перетворився на вивчення «Літ. України» та статті Володимира Кириловича. І на тому спасибі…

Щойно холодний шок на мільйони людей справив фільм «Холодне літо 53-го» режисера Олександра Прошкіна та другого режисера Володимира Сверби, як творчий колектив «Мосфільму» розпочав знімання відомого серіалу «Николай Вавилов». Володимир Сверба, мій двоюрідний брат, зателефонував з Москви і попросив підшукати село у наших краях для знімання ряду важливих сцен. «Николай Вавилов» був першим твором у Радянському Союзі, у якому визнано голодомор тридцятих років на Україні.

Мені треба було знайти поселення, яке краєвидом максимально відповідало б українському селу початку тридцятих років – ні електричних стовпів на вулицях, ні дротів чи іншої «урбанізації». Справа непроста, проте таке село відшукали. Ним стала Стобихва, що за рікою Стохід, вуличками якої тоді йдеш, немов мандруєш сторінками Панаса Мирного чи Івана Нечуй-Левицького. Така патріархальність пояснювалася тим, що недалечко був військовий полігон країн тодішнього Варшавського договору. На голови сільчанам нерідко під час навчань падали бомби, десятки років влада намагалася відселити стобихівців, а село й далі жило, як пісня про незнищенність матерії.

Мосфільмівці розмістились у Ковелі, налагодили сполучення, харчування, і почалися знімання.

У районі якраз поміняли керівництво, і новий перший секретар М.І. Гарасюк влаштував мені перший рознос.

– Хто дозволив? – в очах першого світилося не тільки велике обурення, а й щирий, до денця душі подив, як може щось відбуватися на цьому світі без дозволу. – Я ніколи не погодився б на такий фільм. Ніякого голодомору на Україні не було.

Але прикрощі й начальницькі розноси видавалися мізером порівняно з задоволенням від спілкування із творчим колективом.

Уже першого ж дня, коли після знімання автобус повіз акторів у Ковель, Олександр Прошкін залишився ночувати на річці (від Стоходу його було за вуха не відтягнути), а я забрав на ніч до себе додому Богдана Ступку і Володимира Свербу.

Ім’я Богдана Сильвестровича уже тоді гриміло, його знали й шанували мільйони. Однак у спілкуванні з ним не відчувалося ні крихтини «зоряної» хвороби, зате відчувалася колосальна і всебічна освіченість, непідробна інтелігентність і душевний такт. Оберемок тем переговорили за той вечір та ніч, не зогледілися, як і світанок заглянув у вікно – так і не лягали відпочивати.

Уже проводжаючи до машини, що мала відвезти Богдана Сильвестровича на знімання, я спитав, чи світить, на його думку, у такому шаленому вихорі змін щось Україні?

– Цього ніхто не спинить, – відказав Б.С.Ступка відразу, без вагань та роздумів, як переважене і передумане. – Світанку ж он не спинити, – кинув поглядом на досвітнє небо.

Через багато років, коли за роль Богдана Хмельницького у фільмі «Вогнем і мечем» на адресу Б.С.Ступки летіли непоодинокі критичні стріли, мені легше було зрозуміти, що думав і чого хотів цей визначний митець сучасності. Бо думав він і чинив, тепер і колись, як справжній український патріот.

А на сусідських режисерів нічого губу кривити: як самі нездатні, то хай нам, онучатам поганим, сусіда розказує нашу ж історію.

* * *

Тим часом видавати газету, яку поважали б люди, з кожним днем ставало все важче.

Траплялося, що по окремих публікаціях збиралися спеціальні збори партійного активу. Одні з них добряче закарбувалися в пам’яті.

У «Літературній Україні» щойно опублікували колективне звернення на захист національної символіки за підписами Олеся Гончара, Івана Драча, Володимира Яворівського, Володимира Черняка і ще цілої низки видатних діячів української культури та науки. Ми одразу ж передрукували його у «Радянському Поліссі» – на першій сторінці, поряд із заголовком газети.

На партактиві за такий гріх мені почали м’яти боки, як мовиться, з місця в скач.

– Та як він посмів! – обурювалися працівники райкому партії, звільнені й незвільнені секретарі парторганізацій. – Адже під цим прапором тільки на Західній Україні вбито понад тридцять тисяч людей.

Врешті мене витягнули на трибуну і зажадали пояснень.

– Я не радив би вам рахувати, під якими прапорами більше вбито, – з собою я прихопив один із номерів газети «Аргументы и факты». – Ось свіжа публікація в «Аргументах», яка вже нікого не залишить байдужим. Під радянськими прапорами, за підрахунками істориків, безвинно загинули до ста десяти мільйонів.

У залі галас, тупіт, розлючені й розчервонілі обличчя… Найприкріше те, що з багатьма із роздратованих моїх опонентів у залі я пропрацював низку років…

А як притихло трішки, спробував я говорити про відповідальність нашого покоління перед дітьми, щоби не сміялися вони «…насмешкой горькою над промотавшимся отцом».

У залі новий спалах обурення.

– Що це за віршики?! Це не наші віршики! – аж розмахував руками директор одного з заводів.

У наступному номері газети сумлінно переповідалися події на партактиві, у тому числі й сцена з «віршиками», та пояснювалося товаришу директорові заводу, що вони дійсно «не наші», а належать перу Лермонтова.

На кілька днів у районі стачало реготу з директора.

Для моєї сім’ї не було дивиною, що квартиру нашу кегебісти «пасуть». Але той випадок таки подивував.

Ми з дружиною були на сімейному святі в сусіда. Пізно ввечері я вирішив збігати додому попорати господарку. Тільки клацнув вимикач, як пролунав телефонний дзвінок.

– Я хочу з Вами терміново зустрітися, – почув у трубці голос опера місцевого КДБ.

– А до завтра хіба не потерпить? Дванадцята ночі.

– У Ваших інтересах не відкладати зустріч, – чи то інтригує, чи то залякує опер. – Хочете – у КДБ, хочете – у редакції чи деінде.

Такої пори добровільно в КДБ, навіть у редакцію йти не випадало, тим більше після святкового столу – мало яку провокацію можуть встругнути.

– Нікуди я не піду. Якщо Вам так горить, – я вийду на тротуар навпроти мого будинку.

Виходжу. Стоїть уже нічний гість – отже, телефонував не з відділення КДБ, а десь зблизька, звідки, ймовірно, «пасли».

– Завтра у місті мас відбутися несанкціонований мітинг. Ви повинні його відмінити, – зажадав без усяких «цвяхів» опер.

– Зачекайте. Моя компетенція – випускати газету в Камені-Каширському. Призначати чи відміняти мітинги – справа Ради Руху, яка в Луцьку.

– Воно то так, але як Ви зателефонуєте, то Вас послухаються.

– Нікуди я не телефонуватиму.

– Ви повинні це зробити, – наполягав опер. – Рухівці мають привезти компромат на першого секретаря. Хоч він і негідник, але все-таки перший секретар і прапор районної парторганізації. А негідник того, що підпільно пригнав з Польщі собі авто, зачинив у лісгоспівському гаражі й тішить себе, що ніхто його витівок не знає. Але рятувати треба і телефонувати треба.

– Нікуди я телефонувати не буду, – з годину стоїмо один супроти одного по різні боки хвіртки.

Врешті під приводом зателефонувати опер зайшов у хату, викликав до мене додому ще й головного лікаря району Р.І. Шпарика і тепер «кантував» обох:

– Ви представники Руху в районі. Ви повинні відмінити несанкціонований мітинг.

Таке «кантування» тривало цілісіньку ніч, і вже о сьомій ранку терпець до цього кадебівського квартиранта урвався:

– Через дві години – початок робочого дня. Майте совість, дайте нам хоч годину відпочити.

Дивно і вельми непросто складалися стосунки газети «Радянське Полісся» з владними структурами «перебудовних» часів, насамперед з партійними органами, «керівними і спрямовуючими». Газетярам хотілося відійти від штучної мови (ставши на трудову вахту) і від показу штучної вигаданої дійсності, забезпечувати людям не видимість гласності, своєрідний муляж її, а таки справжню гласність – допоки про свободу слова та друку говорити було передчасно.

І весь час у природному прагненні нормально і чесно робити свою газетярську роботу ми натикалися на різку партійну протидію. У фейлетоні «Суміжна професія» порушувалася проблема дотримання звичайнісінького людського глузду: чому школу в селі Підріччя повинні будувати лікарі з райцентру, пекарі та швеї, а не професійні будівельники?

Зобачивши у фейлетоні критику методів управління народним господарством, райком створює спеціальну комісію за участю ветеранів партії, членів парткомісії районної парторганізації, пишуться довідки, пояснення і т.ін., а тоді на пленумі редактора лупцюють, як снопа.

А скільки свисту та гвалту було, коли опублікували ряд творів з репертуару знаменитого львівського колективу «Не журись»… Особливо секретарів райкому зачепила пісенька про Павлика Морозова, де в’їдливо висміювалось одне з найогидніших явищ – стукацтво, та й сама постать «зразкового піонера».

Після оприлюднення листа Юрія Косача з Нью-Йорка – нові претензії. Хто дав право опублікувати, що родинну гілку Лесі Українки на Чернігівщині люто винищили у громадянську війну? Хто винищив? З листа однозначно зрозуміло: більшовицький почерк. І друга: Леся Українка – співець досвітніх вогнів та бідного пролетаріату, а родині її, дивись, належали маєтності на Полтавщині та Київщині, у самому Києві й чималенько на Волині – Залісся, Запруддя, Луцьк, Будище, Волошки, Колодяжне.

– То розкуркульте Лесю, – не втримався я на присікування сановитого партайгеносе.

Листа Юрія Косача я дозволю собі сьогодні передрукувати повністю, адже він, на мій погляд, становить чималий інтерес для літературознавців та істориків. Лист, наскільки відомо, ніде, крім «Радянського Полісся», ще не публікувався.

Нью-Йорк, 8.3.86

Керівництву історико-краєзнавчого музею Камінь-Каширського району

Шановні й дорогі земляки!

Я отримав ваше звернення в справі деяких питань, пов’язаних із життям Лесі Українки. На жаль, нічого надто конкретного я не можу Вам доповісти, насамперед тому, що в політтях, які Вас цікавлять, мене на світі не було.

Отож мої відомості обмежуються до фрагментарно – епізодичних спогадів, які збереглися в моїй пам’яті, коли мені було 5-8-10 років, а згодом, за моєї юності, іноді дещо говорилося, але назагал « моїх батьків – Миколу Петровича Косача та Наталію Григорівну Косач – справи і спогади родинні, здається, мало цікавили і, як кажу вище, були швидше принагідними експромтами і ремінісценціями з давнього минулого. Згодом дещо про «чернігівських» Косачів (коли я почав цим цікавитися) довідувався, наприклад від дядька (троюрідного) Миколи Олександровича Косача, бойового офіцера у першій світовій війні, капітана гвардійської артилерії, який дивом дивним зі своїми частинами проходив у 1915 р. околицею Колодяжного.

Також дещо може розповісти Валентина Болдирева, що живе в Києві (у неї збереглося навіть родословне дерево Косачів, яке варто було б сфотографувати) та й інші принагідні особи (ось, наприклад, Аріадна Михайлівна Труш, дочка Драгоманова, заміжня була за художником Іваном Трушем у Львові, у неї були цікаві спогади, бо бувала у Косачів на Волині й у Києві. Діти «чернігівського» Косача живуть в Австралії, може, вони знають більше).

Щодо документів. В юних роках я чув від батька, що на горищах «сірого» і «білого» будиночків у Колодяжному було дуже багато старовини (мундирів, зброї, документів), але під час переходів армії у 1915 і 1920 рр. все це було спалено, знищено. Пам’ятаю, що і я (7-8 років) з колодяжанськими хлопцями грався пістолетами (Лесі Українки – казав мій батько, дідовими), також кинджалами (кавказькими – Лесиними), шпагами і шаблями, «трикутними шляпами « і мундирами, мабуть, часів Вітчизняної війни 1812 року. Декілька разів Колодяжне евакуювали, я пригадую, що в 1915 році все наше «добро» (розповідь матері Наталії Григ), тобто коні, худоба і челядь, помандрувало до Полтавщини, до якогось родича Приходька (пам’ятаю його бороду) недалеко від Миргорода. Усе населення Колодяжного тоді виїхало до Кузнецька Саратовської губернії. Оповідали, що серед окупаційних військ Австро – Угорщини були люди, які цікавилися архівами в Колодяжному, це, мабуть, були українці («січові стрільці»).

З тих усіх фрагментів, які згадують нині, з розповідей фрагментарних і випадкових мого батька можна було б написати книгу. Мої батьки були досить активні соціалісти і ліберали, які тими справами давнього минулого мало цікавилися. Мій батько, правда, казав, що ми походимо зі старовинного сербського роду, згадував якось пращура – князя Стефана Косача, який після битви на Косовому полі з турками емігрував до Польщі, був там прийнятий «нобілітованим» (1399 р., про це можна найти в югославських енциклопедіях, також у польському біографіч. словнику (давніші видання)) і нагороджений навіть за бойову участь у війнах з татарами і турками великими посілостями в Білорусі, Литві, на Сіверщині. Ця галузь Косачів була до імператорської Росії лояльна і навіть доходила високих посад. Один Косач був губернатором у Казані чи в Сибірську, інші служили офіцерами в Петербурзі у гвардійських полках – Преображенському, Ізмайлівському, Семеновському.

Якась галузь цього роду брала участь у національно-культурному відродженні Білорусі – наприклад Марія Косач у 50-х роках XIX ст. Розповідала Валентина (Косач) Болдирева у Києві, що вона ще в дитинстві застала багато портретів на Стародубщині й Новгород-Сіверщині. Ми були на Чернігівщині, у Стародубі, в 1916 році, я тоді був хворий на кір, мати моя мала контакт з Косачами тієї сім’ї, розповідала, що через їхню твердолобість з ними люто розправилися під час громадянської війни, як з держимордами-поміщиками.

Як Ви, напевно, знаєте, Драгоманови (з роду яких е Олена Пчілка, мати Лесі Українки і мого батька) були обіднілі дворяни, в них у Гадячі був дімок (навпроти замку, де Виговський підписував з поляками умову 1668 року) і невеличка посілість над Пслом. Петро Косач збудував там будинок і заснував Зелений гай, де збиралась українська літературна еліта 1905-1917 рр. Косачі стосунково були багаті (сіверські, полтавські, волинські і київські). З роду Драгоманових були декабристи і «ліберали». Маєтків купити вони не могли, Антон і Петро Антонович були лояльними чиновниками царського режиму, і тільки під впливом Олени Пчілки (Ольги Петрівни з роду Драгоманових) Петро Антонович схилився до «ліберально-українського» табору. Постійно матеріально підтримував М.Драгоманова за кордоном, його журнал (участь у київській «Громаді «).

Щодо Запруддя, то воно належало до так званого ключа посілості Косачів (чернігівських, стародубських, волинських і мглинських). Генерал Антін Косач, мабуть, за участь у приборканні польських повстань 1830-31 і 1863 рр. зміг дешево купити ковельський ключ, яким у XVI ст. володів емігрант із Москви князь Андрій Курбський. Мабуть, знаєте:

…Князь Курбский от царского гнева бежал;

С ним Васька Шибанов стремянный…

Дороден был князь, конь измученный пал…

За певні заслуги та одверті листи до царя Івана Грізного польські королі (Сигізмунд-Август і ін.) Курбському надали у володіння Ковельський ключ маєтків, тобто райони (нинішні) Вижви, Уховецька, Несухоїж, ковельської Вербки (де є могила Курбського), Любитова, Волошок, Будищ, Ратна і т.ін. Після нього ці всі посілості належали польським магнатам, які після невдалих повстань царський уряд за невелику оплату роздав українським, російським і польським поміщикам (і чиновникам), які б виявилися лояльними в часі приборкання польської ірріденти. З цієї спадщини Курбського, наданої польськими королями, Косачам припало чимало земель, лісів і т. ін.

Оскільки мій батько Микола Петрович був єдиним сином, мої тітки, як і мати їхня (Олена Пчілка, Ольга Петрівна), надали йому безконтрольну повновласність над усіма посілостями на Волині, Полтавщині і Київщині (у Києві будинок на Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксаганського)). З того всього залишилося небагато, бо родина була велика («действительный статский советник», згодом чиновник при генерал-губернаторстві і мировий суддя, Петро Антонович був примушений позбутися багатьох посілостей (зокрема ковельського і стародубського ключів). Багато витрат треба було реалізувати з уваги на недугу доньки (Лесі Українки), яка лікувалася у Берліні, Парижі, Сан-Ремо, Єгипті, Криму і т.ін., та допомагати численним родичам, що жили за кордоном.

Мій батько Микола П. від хвилини закінчення Політехнічного інституту, будучи уповноваженим сестер, змушений був їм допомагати. Я ще все дуже слабо пам’ятав, але згодом справа була актуально дедалі більше. Коли в 1921 році Західна Волинь на підставі Ризького договору (1921 р.) відійшла до шляхетської Польщі, ми були наражені весь час на переслідування, труси, арешти, всілякі можливі докучання були з боку польської адміністрації. Уявіть собі, що мій батько, народжений у Колодяжному, до кінця життя не мав польського громадянства.

У 1922 році, коли були вибори до польського парламенту (сейму і сенату) і український список (т.зв. «16-ка», плюралістична) пройшов поголовно на українських землях (крім Галичини, яка бойкотувала тоді вибори), мій батько, М.П., був кандидатом на сенатора, і цю кандидатуру уневажнили, тому що мій батько «не був польським громадянином «. Потім, з моїм визріванням, в юнацькому віці це ще збільшилося, бо мене багато разів заарештовували, як учня Академічної гімназії у Львові, а згодом як студента Варшавського університету. Отже, наша родина належала завжди до «неблагонадежных».

Про це докладніше окремо. Факт той, щ з уваги на родинні витрати (крім своєї сім’ї, було ще шість-сім членів із родин, яких треба було утримувати) Петро Антонович, а потім мій батько Микола П. були змушені продати інші, менш важливі посідання, тобто Запруддя, Залісся, Луцьк, Будище (Станницю і Кониківщину – ліси), Волошки і т.ін. включно (за польських часів) з Колодяжним. Не кажемо про чернігівські й полтавські посілості, які, само собою зрозуміло, під час революції і громадянської війни просто «самоліквідувалися».

Тепер щодо Запруддя. Вище я згадую, що економіка зруйнувала Косачів: трохи через надмірні витрати «не по бюджету», трохи через природну «безалаберність» (наприклад, у мого батька Миколи П. по 15- 18 нахлібників, не кажучи про втискання його різними іншими людцями. Моя мати, коли приїздила до мене до Львова, тих нахлібників заставала і розганяла). Може, просто тому, що він ніколи не хотів і не вмів займатися приватною економікою, а тим більше земельною власністю (дорученою йому проти його волі), щодо ліквідації якої в найближчому часі – він завжди очікував соціальної революції історичного масштабу – він ніколи не мав жодного сумніву.

Про Запруддя я чув і знав у дуже юних літах, але вже постфактум, коли ні Запруддя, ні Залісся, ні багато з інших косачівських посілостей (маєтки, хутори, лісні ділянка і просто вкладені в чуже поземелля ужиткові одиниці – напр., Присливське біля Волошок Ковельського новішу; Зелений гай над Пслом і т. ін.) вже були давно закладені, продані, орендовані. Коли мені було 12-14 років, мати показувала мені фотографії (їх було багато, але всі вона пропали) із Запруддя. Вона ще тоді не була за моїм батьком (вчилася в Києві, у пансіоні, разом із сестрою батька – Ізідорою Косач, звідси їхнє знайомство, але зберігала ці фотографії; батько був в останніх класах гімназії або вже в політехніці – отже, це роки приблизно 1902-1910. Там зняті великі товариства, якісь святкування, з’їзди, між товариством був і Іван Франко, який в тих роках приїздив і перебував з родиною в Колодяжному і в Запрудді.

На фотографіях були (як пояснили мені пізніше, також тогочасні українські діячі – Лисенки, Старицькі, Юркевич, Грицько Григоренко (письменниця), Судовщикова (вдова по братові Лесі Михайлові), батькові шкільні товариші. Через Запруддя (як і через Колодяжне) переходили, довго не затримуючись, діячі революційного руху, агентатчики, які діяли в усій Росії, в Києві, Криму і т. ін.

Далеко пізніше (під кінець 1920-х років) батько мій розповідав про постійні наїзди і труси жандармерії й показував мені місце в Колодяжному (над ставком) і в Запрудді, де нашвидкуруч було закопано прокламації, революційну літературу, між іншим, «Іскру». Я розкопав це місце в Колодяжному, але там були тільки трухляві скравки паперу.

Я гадаю, що Запруддя належало до Косачів десь з 1880-х років до перших років XX ст., тоді коли діти Ольги Петрівни і Петра Антоновича були ще в ранній юності. Після революції 1905 року вони вже зовсім не були на Волині її на Поліссі. Леся в міру розвитку недуги перебувала за кордоном або в Криму, мої батьки і сестри Лесі Ізідора (Дора) – у Києві, Ольга (Лілія) Кривинюк – у Петербурзі, Оксана Косач (Шимановська) – у Швейцарії. Усіх треба було фінансувати.

Запруддя продали десь 1907-1908 роках. Залісся, Замлиння… – це, мабуть, назви урочищ, які залишилися в пам’яті. Багато років тому мій батько, коли ми були в Луцьку, показував будинок, де жили Косачі, казав, що варто було б поїхати у Запруддя, де він провів юні роки, але це не здійснилося.

Картини Олени Пчілка «Краєвид Волині» не пам’ятаю, імовірно, цей малюнок, як і інші, був у Зеленому Гаю. Олену Антонівну Косач – Приходько, діяча «Народної волі» пам’ятаю, бачив у Києві, мабуть, у 1917 році, вона була дуже сувора і різка, і ми (діти і онуки) її боялися.

Щодо прототипів до «Лісової пісні» можу підтвердити: про це іноді говорила в родині, і батько навіть розповідав про того чи іншого жителя – «чудака» в Колодяжному, що його знала Леся. Пам’ятаю, до моїх батьків заходили гості, жителі із Запруддя, Скулина, Несухоїж, Уховецька, і довго бесідували з ним. Були там матроси, що брали участь у повстаннях на Чорному морі, герої громадянської війни.

З природи речей, очевидно, мої спогади раннього дитинства фрагментарні й заімлені. Краще пам’ятаю роки 1917, 1918, 1919… Але це вже була інша доба. Я перебував тоді у бабуні, в Гадячі, потім у Києві з матір’ю, потім у Сарнах, у фронтовій смузі, у Житомирі і наприкінці – під кормигою вже шляхетської Польщі в Ковелі й Колодяжному, хоч там бував тільки на вакаціях, бо вчився у Львові (Перша академічна гімназія) і у Варшаві (на юридичному факультеті).

У Камені-Каширському я був у 1933 році один день, краще сказати, одну ніч. Ми з товаришем ховалися від польської поліції (після трьох років тюрми вдалося на деякий час вийти на волю, але апеляційний суд наказав нас розшукати і негайно арештувати). Ми дібралися з Ковеля до Каменя й ночували у місцевого учителя, знайомого, доброї людини (прізвища не згадаю), а вранці з Ратна виїхали до Львова, де декілька тижнів переховувалися. У червні того ж року я нелегально перейшов кордон Чехословаччини. З того часу живу за кордоном, нині – в Америці. «Сузір’я лебедя» (Нью-Йорк, 1984) – це, власне, роман про Косачів напередодні першої світової війни, рік 1914.

Шановні друзі, працівники музею!

Мені відомо, що Ізідора Косач-Борисова, яка проживала до смерті в Нью-Джерсі, пересилала до музею Лесі Українки свої записки, можливо, там є більше про Запруддя. Також Ольга Косач-Кривинюк (моя тітка, але я з нею, як і з тіткою Дорою, не маю зв’язку через політичні розходження) залишила спомини, здається, навіть вийшли окремою книжкою, плюс книга листування з Лесею Українкою. Цю книгу я передав до Києва.

На жаль, я не міг вам дати нічого особливого, а на деякі запитання не зміг відповісти. Це ж були не мої часи.

Якщо Вам треба буде б ще якісь причинки до історії Косачів, радо допоможу, чим зможу. Пишіть.

З щирим привітом і повагою

Юрій Косач

Адреса: Yuri Kosjaz, 668 Wate Street, apt. 1-D, New York, N. Y. 10002, USA

P.S. Якщо бажаєте, вище написане можна надрукувати в котрійсь із газет Волині, очевидно, прокоректувавши. Може, для декого це буде цікаво.

Юрій Косач

Цей лист, як і низку важливих і цікавих матеріалів, редакція підготувала спільно з Камінь-Каширським краєзнавчим музеєм, його директором Василем Михайловичем Кмецинським – чудовою людиною, талановитим літератором, істориком-краєзнавцем. Лист Юрія Косача для мене пам’ятний тому, що саме він дав початок новій, добрій справі – відновленню Запрудянської церкви. «Радянське Полісся» опублікувало серію блискучих (анітрішки не побоюся цього слова, певен, що такої ж думки найзнатніші літературознавці), істинно блискучих матеріалів академіка Івана Денисюка (тоді ще просто доктора філології) і Тамари Борисюк про долю родини Лесі Українки на Камінь-Каширщині.

Відразу ж виникла ідея на базі закритої, напівзнищеної церкви створити музей історико-етнографічного напрямку. Кілька публікацій, кілька виступів на поважних зібраннях, підтримка літераторів і – о чудо! – гроші на реставрацію церкви вдалося вибити. Пам’ятаю, як удвох із тодішнім головою колгоспу Петром Васильовичем Ващуком відмикаємо заржавілий замок і, обережно ступаючи по прогнилій дерев’яній підлозі, викидаємо з церкви… ящики з-під помідорів.

З реставраційними роботами вдалося справитися відносно швидко. А далі все було так, як і мало бути. Жителі Запруддя поставили питання руба: влада у нас забирала не музей, а церкву, і віддати повинна церкву. Керівництво району на сільську сходку «провести правильну політичну лінію» послало мене і заввідділу пропаганди райкому партії М.В.Стадника. Лінію провели точно: як гласив протокол, сходка одноголосно висловилася повернути людям церкву. На моїй пам’яті це чи не єдиний випадок (боюся, що єдиний), коли радянська влада повернула відібраний храм відбудованим.

Стривай, дорогий читачу. Чи не звів я наклеп на радянську владу? Невластиво було їй повертати церкви. А може, то повернула храм запрудянцям Леся, її діяльна і нескорена душа? Повернула у знак вдячності за гостини в цьому неповторному краї, адже саме звідси, із запрудянської землі, як засвідчили дослідження академіка І.Денисюка, не меншою мірою, аніж із досі відомих джерел, беруть початки образи невмирущих героїв «Лісової пісні», саме тут Олена Пчілка записала колядки і щедрівки. Тож, в’їжджаючи у Камінь-Каширський район, шановний читачу, попроси бодай подумки благословення у цього храму, в якому звучала тиха молитва Лесі Українки, її мами та родини, сім’ї Лисенків, Івана Франка і Старицьких, і ще багатьох, чиї імена вписані величними літерами в історію народу, літерами, що не змеркнуть ніколи, не вигорять і не вицвітуть, хіба сяятимуть ще яскравіше..

Районні газети, принижені й безправні, затуркані й упосліджені, у ті часи під диктовку райкомів партії дописувалися до неймовірного. Стало притчею творіння одного автора зі старовижівської газети «Сільські новини» про те, що І.Драч, В.Яворівський, Б.Олійник… прагнуть крові. Важко було запідозрити, що освітній та інтелектуальний рівень керівництва Камінь-Каширського райкому партії так уже вище стрибнув за старовижівський.

Пам’ятаю, коли на бюро райкому мене довго й нудно силували передрукувати якесь паскудство з органу ЦК «Правди України», на адресу керівництва Спілки письменників пролунала фраза:

– Хто вони такі?

Я змушений був нагадати членам бюро випадок, що став легендою.

Після опублікування роману «Собор» О. Гончара викликали в Центральний Комітет Компартії України.

– Ви хто такий? – грізно піднімався з-за столу секретар ЦК.

– Я – Гончар, – тихо відказав Олесь Терентійович. – А ви хто?

З «Правди України» той рекомендований матеріал ми так і не передрукували.

– Сподіваюсь, ім’я Гончара вам відомо, – казав я тоді. – А чи пригадаєте хоч прізвище того секретаря, що викликав «на килим» О. Гончара?

Назвати напевне прізвище того набундюченого секретаря, що зібрався повчати Олеся Терентійовича, ніхто з членів бюро райкому, звісно, не ризикнув. Зате мені почали говорити щось на зразок «знаємо, бачили таких – пишуть одне, а в житті й побуті зовсім інші…»

Пліткарські витребеньки, піднесені до рангу політики, не могли зародити сумніву хоча б тому, що багато відомих літераторів, які стояли біля джерел створення Народного руху, бували на камінь – каширській землі. Зустрічі з колективом редакції газети і поза редакційними стінами, спілкування з людьми, талант яких знала і шанувала вся Україна, давали змогу газетярам не опускатися до рівня, визначеного, скажімо, старовижівським райкомом.

Щодо конкретного «наїзду» бюро на Юрія Мушкетика та Володимира Яворівського, то якраз вони бували в Камені-Каширському – приїжджали порибалити та попрацювати якнайдалі від міської штовханини.

Домовившись з керівником держлісгоспу, відвіз я київських гостей на Біле озеро, що на кордоні з Білоруссю, на лісову дачу. Відвіз, розмістив, повечеряли, поспівали – та й поїхав собі додому. А через день гості знов у редакції.

– Невже риба закінчилася?

– Та ні, – сміються гості. – Риба є, але гедзі – як собаки: як Мушкетик ловить, то Яворівський з веслом стоїть, гедзів б’є…

Перевіз я письменників на озеро Добре, і відтоді літератори та художники з Києва уподобали цей унікальний куточок. І не тільки про риболовлю йшлося на березі цього лісового озера, де вода чиста, мов правда…

А у тому, якими шахрайськими методами діяли партійні органи супроти демократичної інтелігенції, мені не раз доводилося переконуватися на власні очі.

Раз на два-три роки редакторів районних газет з усієї України та Молдавії збирали в Києві у Вищу партійну школу при ЦК Компартії України на своєрідні курси підвищення кваліфікації. І ось під час чергового заїзду бачу оголошення, що о 14.00 в актовому залі школи відбудеться зустріч з кандидатами в народні депутати СРСР Володимиром Яворівським та ще якимось полковником. Як же було не піти.

О чотирнадцятій годині перед заповненим залом у президію сідає полковник з довіреними особами і працівники Шевченківського райкому партії. Представник райкому відкриває зустріч і, надаючи слово полковнику, повідомляє, що Володимир Яворівський і його довірені особи на зустріч не прийшли і вже по цьому шановні виборці можуть судити, наскільки чужі їхні інтереси для В.Яворівського.

Залом прокотився насторожений шумок.

З півгодини полковник розповідав, як він убивав людей у В’єтнамі та Єгипті, і запевняв, що не менш достойно представлятиме киян у Верховній Раді СРСР. А по завершенні оповіді на трибуну піднявся чоловік, що був довіреною особою Володимира Яворівського.

– Вибачте, люди добрі, виборча комісія офіційно повідомила нам, що ця зустріч почнеться на годину пізніше, – сказав представник і передав у зал документ. – Ось це повідомлення.

Можна уявити обурення залу, коли виявилося махлювання, адже усі розуміли, у чиїх руках перебували тоді «незалежні виборчі комісії».

Володимир Яворівський не запізнився на зустріч ні на хвилину. Спокійна і виважена, образна й аргументована мова швидко знайшли цілковите розуміння людей.

Однак не всіх: наперед підготовлені райкомівські «шпики» вискакували з провокаційними запитаннями, чіплялися до особистого життя Володимира Олександровича, а іноді й відкрито ображали кандидата.

– Не дивуйтеся,- заспокоював обурених виборців уже сам Володимир Олександрович. – За все моє життя на мене не вилили стільки бруду, скільки за два місяці передвиборної боротьби.

А для мене особисто стало зрозумілим: старі сили, аби втриматися, не зупиняться ні перед чим.

У другій половині 1980-х років, коли демократичні процеси пробивалися вже на світ білий з такою невідпорною силою, як зелена трава навесні крізь зачерствілий асфальт, Полісся ще довго залишалося своєрідним червоним поясом. Це було улюблене пасовище номенклатури, де вона зі стовідсотковою гарантією отримувала «одобрямс» на всі свої забаганки. З однаковою байдужістю і тупим нерозумінням люди, мов механічні ляльки, піднімали руки за все, що накаже і напише начальство. Інакше, певно, і не могло бути: підневільне, кріпацьке життя селянина, для якого напівалкоголік бригадир вважався за царя, міністра і верховного головнокомандувача, і таке ж підневільне життя найпотужнішого загалу інтелігенції на селі – учительства, яке деградувало (то ж не вина, а біда!), «оселянювалося», втрачало будь-який інтерес до культурних цінностей. На щорічних учительських конференціях центральним, найболючішим майже завжди було питання про те, чи цього літа колгоспи дадуть сіно для педагогів, чи ні?

За таких умов на перших, відносно демократичних виборах до Верховної Ради Української РСР 1989 року від Камінь-Каширського та Старовижівського районів волинська правляча еліта висунула кандидатом у депутати секретаря обкому партії. Розрахунок відомий («одобрямс», вважали, у кишені).

Крайова Рада Народного руху спинилася на кандидатурі П.І.Віцяка, тодішнього завоблздороввідділу. Довіреною особою кандидата в Камінь-Каширському районі Павло Іванович запропонував бути мені, і я цю пропозицію прийняв.

У день виборів на окрузі діяло два виборчих штаби: офіційний – державний, і наш – демократичних сил. Від обох штабів на кожній виборчій дільниці перебували довірені представники, виїжджали машинами для надання допомоги, чітко через кожну годину збиралися оперативки про хід голосування. Основну ношу роботи винесли в нашому окрузі медичні працівники. І не тільки через те, що кандидатом був обласний шеф. Думається, насамперед тому, що медики, як частина інтелігенції, менш залежні від чиновницького апарату, мали високий професійний і освітній рівень, були глибокошановані у народі й не байдужі до своєї долі й долі своїх дітей.

Досі пам’ятаю, як жінки-лікарі відчайдушно боронили справедливість, коли у них на очах, нахабно порушуючи закон, – «офіційні» члени дільничних комісій показували стареньким сільським бабусям, як треба голосувати за секретаря обкому.

…Далеко за північ, коли вже остаточно переконалися, що перемогли, члени демократичного штабу, втомлені й щасливі, побрели по домівках – навіть не випивши сповна заробленого келиха вина.

Наступного дня з’ясувалося: райком настільки був певен у перемозі, що замовив у місцевому ресторані шикарну «побідну» вечерю. Однак великий розрив у кількості голосів позбавив шансів навіть на махлювання – і пропав апетит, і пропала вечеря.

– Вони замовляли, а з’їсти повинні були ми, – тішилися в нашому гурті. І одностайно визнали: це було єдиною нашою помилкою за всю передвиборну боротьбу.

Депутат П.І.Віцяк увійшов у Народну раду й тісно співпрацював із усіма демократичними силами в парламенті, а люди на Поліссі з подивом побачили, що вони аж ніяк не гвинтики, не привідні ременяки, не «трудові ресурси», а таки люди, думка яких, якщо об’єднатися, важить дуже багато і може змінити життя.

Був момент, коли демократичним силам у районі довелося особливо сутужно. Причиною чергового загострення стало будівництво нового райкому партії. Люди особливо озлобилися на цю затію, бо у місті не вирішувалося багато нагальних проблем. А партфункціонери вішали мешканцям району локшину на вуха, мовляв, райком будується за партійні внески.

– У лікарні хворі та породіллі через нестачу місць лежать у коридорах. У неприпустимо перевантаженій школі діти навчаються в три зміни і сліпнуть. А тут будується помпезний палац на жменю працівників. З таким самим купецьким розмахом будується облвиконком у Луцьку,-закінчив я свій виступ на районній партконференції і сів на своє місце. А біля мене один з керівників району, порядна і совісна людина, смик! – і відсунувся інстинктивно якнайдалі вбік. Боже милий, подумалося, навіть пристойних людей «зашугали» уже на рівні підсвідомості.

Спростувати міф про «партійні кошти», що йшли на будівництво райкому, довго не вдавалося: офіційні документи, згідно з вказівкою згори, фінансові установи відмовлялися нам видати. Тоді один з лікарів поїхав в облвиконком, без найменших мук совісті всучив «на лапу» відповідальному працівникові й привіз додому повний кошторис.

Публікація кошторису в «Радянському Поліссі» нагадувала вибух бомби. Резонанс посилювали факти незаконного залучення до будівництва працівників колгоспів і радгоспів, кріпацьку працю яких райком, звісно, і не мав наміру оплачувати.

У редакцію валом пішло два потоки листів. Перший, інспірований райкомом, – це протести керівників підприємств і організацій, мовляв, у газеті все надруковано не так. А другий – колективні листи і листи окремих громадян з вимогою віддати будинок райкому партії під медичний заклад. І ті. й інші листи ми публікували.

Неабияк сполоханий райком (де це бачено, щоб керівну і спрямовуючу з власної хати виганяли!) почав щоденно тероризувати головного лікаря району Романа Івановича Шпарика, головного санітарного лікаря Віктора Петровича Заїку та багатьох інших.

Не забули й про мене.

– Хіба це орган райкому партії? Це антипартійний орган! Газети завжди були привідними пасами партії! – витяг на світ ще хрущовський постулат, що пахнув нафталіном, перший секретар.

– Я не хочу бути ні пасом, ні гвинтиком, – не змовчав я. А просто хочу чесно відробляти свій газетярський хліб.

У райком почали викликати для прочухана навіть безпартійних. Особливо діставалося лікарю Василю Івановичу Бондарю за екологічні публікації.

За таких умов було вирішено провести в Камені-Каширському наш перший мітинг. Лікар М.Я.Корінчук з’їздив у Рівне й зустрівся з народним депутатом СРСР, полковником В.А.Мартиросяном, якого тоді обрали головою Ради національностей Народного руху України. Вілен Арутюнович пообіцяв, що прибуде на мітинг.

Районна рада теж не сиділа склавши руки. Ще задовго до початку мітингу з усіх господарств викликали «трійки» (секретар парторганізації, голова сільської ради і голова колгоспу). «Трійки» та райцентрівський партактив зайняли усі місця в Будинку культури, аби не допустити «чужих». Актив кілька годин активно витирав з чола піт і тішив себе в задушливій залі надією влаштувати обструкцію приїжджому рухівцю, а заодно й місцевим…

Полковника В.А.Мартиросяна, який «офіційно» прибув для зустрічі з виборцями, повели насамперед у Будинок культури.

– Бачите, – показав голова райвиконкому, – народ готовий до зустрічі з Вами.

Вілен Арутюнович розуміюче подивився на той народ у залі, де голці ніде впасти, і несподівано м’яко погодився:

– У Будинку культури, то хай у Будинку… Тільки, можливо, ще хтось захоче підійти?

Тим часом звістка про мітинг бездротовим телеграфом облетіла усі колективи. Люди тікали з підприємств, незважаючи на сувору вимогу влади затримати людей на роботі, тікали, перелізаючи інколи, аби обійти прохідну, через високі бетонні огорожі. Коли на площі біля Будинку культури зібралося близько п’яти тисяч людей, В.А.Мартиросян повідомив місцеву владу, що зустрічатиметься з виборцями просто на площі – не ввійде ж стільки люду в закрите приміщення.

Довелося партійній «трійці», змокрілій і похнюпленій, виходити з Будинку культури, по-злодійськи озираючись, до людей – під свисті регіт п’ятитисячного зібрання.

Як і слід було очікувати, мітинг супроводжувався різноманітними каверзами влади. Підготовану для озвучування апаратуру не дозволили увімкнути – не біда, ми передбачливо заготували мегафон. Оговтавшись, «трійка» щомоці силилася зірвати виступ В.А. Мартиросяна.

– Чого ти сюди приїхав? їдь у свою Вірменію!

– Іди мандарини продавати! – кричали секретарі парторганізацій, що з ранку до вечора хрестилися пролетарським інтернаціоналізмом.

Та не так уже й просто було зірвати виступ такого загартованого бійця, як Вілен Арутюнович.

Ще один «хитрий маневр» влади – не дати виступити рухівцям, нав’язати тільки своїх промовців. Але й цей демарш не вдався. Як тільки запримітили хитрість, люди почали скандувати: «Шпа-рика! Шпа-ри-ка! Кор-са-ка!» Тож усі, кого планували, виступили від місцевих демократичних сил. Особливою людською теплотою зустріли виступ В.А.Мартиросяна. Він казав, що господарем на цій землі має бути народ, а не номенклатура. І коли є така нагальна потреба у приміщеннях для медичних закладів, то партапарат має поступитися будинком, бо палати для хворих – важливіші за кабінети для чиновників. «Бережіть свого редактора», – підтримав газету народний депутат. У той час агонізуюча влада для розгону демонстрантів використовувала не тільки міліцію, а й армію. Саперні лопатки проти жінок і кров на бруківці Тбілісі – не єдине свідчення цього. Тож буквально овацією зустріли люди заключні слова:

– Мій полк у народ не стрілятиме!

Весь наступний номер «Радянського Полісся» був присвячений мітингові. При тодішній ціні одного номера газети чотири копійки, у Львові, оповідали, його можна було купити за 25 карбованців. Газету розклеїли і в Луцьку, причому прибічники Руху зробили це таким клеєм, що міськкомівці й обкомівці ще довго не могли здерти чи зішкрябати такий осоружний їм номер.

Постійне цькування райкомом газети і мене, як редактора, врешті – решт стали нестерпними. Одного дня я пішов на пошту і послав у Київ кілька телеграм, в яких коротко виклав суть: у Спілку письменників, у «Літературну Україну»…

Наступного дня телефоную в Київ – телеграм не було. Диво дивнеє: і другого, і третього дня не одержали. Зателефонував додому Дмитру Васильовичу Павличку – ні, не було, каже Дмитро Васильович.

Тоді я зрозумів, у руки яких «поштмейстерів» потрапили мої телеграми. Тож, зневірившись у будь-чиїй допомозі, текст телеграми ставлю в номер на завтра. Ставлю в останню чергу, ген над вечір, аби убезпечитися від лихого ока тих, хто здатен «стукнути» райкому.

Стукнули… у двері моєї квартири близько дев’ятої вечора. Черговий з райкому:

– Вас просять терміново. Бюро.

У кабінеті першого секретаря за довгим полірованим столом хурал у зборі.

– Зніміть телеграми з номера, – навпростець, мало не з порога.

Обводжу поглядом усіх: в одних він зацементований, незворушний у власній правоті, раз і навіки даній, як теорема Піфагора; в інших спочатку руки біжать під стіл, а потім і очі подалися навтікача.

– Не зніму, – без виклику, але переконано.

– Тоді ми самі знімемо.

– Спробуйте! У Московській області раніше за вас обпеклися.

На той час гучний скандал трапився у місті Ногіно, що у Підмосков’ї. Партійні чинуші там так душили газету, що аж перестаралися, і їм добряче нагоріло з московського ЦК.

Камінь-Каширське бюро обрало тоді власну тактику: з годину мене молотять, а тоді на телефон першого секретаря лунає обкомівський дзвінок і мені кажуть брати трубку.

– Знімеш чи ні? – все та ж пісня, тепер уже високопоставленого обкомівського працівника.

Молотили мене до півночі, а вночі газету спалили. Наступного ранку в м.Рожищі відбувалася нарада редакторів районних газет. Просто посеред наради мене викликали із зали, й обкомівська машина повезла в Камінь-Каширський – закруто для редактора районної газети.

З’ясувалося, що тираж «Радянського Полісся» спалили, але… не весь. Частину накладу вихопили з вогню працівники сусіднього деревообробного заводу місцевого лісгоспу. І тепер я змушений був ще й пояснення писати, чому не вся газета згоріла.

Через кілька днів нова оказія – збори колективу. Цікаві вони були тим, що колективу жменька, а гостей, як порахував, прийшло більше, ніж наших працівників: перший секретар райкому, другий секретар райкому, третій секретар, заворгвідділу, заввідділу пропаганди, інструктори обох відділів, один з керівників обкому партії. Порядок денний зборів тримався в секреті до останнього й відзначався неабиякою оригінальністю: чи мали підстави телеграми редактора в Київ… Якщо ні – керівник відірвався від колективу, а решта – діло звичайної техніки. Короткі полум’яні виступи з вимогою дати належну партійно – політичну оцінку, а тоді голосування.

І колектив підняв руки: телеграми підстави мали. Запала тиша, похмура й довга, ані стільчиком ніхто не скрипне.

– Отак! – тільки й мовив здивовано представник обкому, важко відкинувшись на спинку крісла.

У Ногіно газету спалили, а колектив розгромили і розігнали. І хоч яка ще міцна була система, проте в Камені-Каширському їй не вдалося цього зробити.

Милі мої колеги по праці! Ви ж добре знали, що, піднімаючи руку, накликаєте на себе грізну небезпеку-у перший-ліпший момент ви могли опинитись на вулиці, без крихти хліба для себе і своїх дітей, істинно без права писати й малювати, навіть без права поскаржитися, що вам не дають писати. Ви все це прекрасно розуміли, та однаково підняли руки. Спасибі вам…

Через кілька днів – нове бюро. Ухвалило воно призначити пленум у тижневий термін та розглянути на ньому питання про моє звільнення. А до пленуму приставити до редактора наглядача в особі члена бюро, аби ще чогось крамольного газета не втяла.

Приставили аж двох наглядачів. Інструктор поважно розсівся в секретаріаті, а член бюро за редактора й собі вичитував сторінки, визираючи та підозріло повертаючи голову, як курка на дрібне зерня, чи нема нового підступу в рядках або поміж ними?

На інструктора достатньо було кишнути, аби того вимело з секретаріату. Члену бюро дав можливість дочитати відбитки завтрашнього номера, а тоді відчинив двері у приймальню:

– Тепер звільніть кабінет.

– Ви… ви мене виганяєте? Я ж нічого…

– Будь ласка, ось двері.

Розправитись на найближчому пленумі з газетою і редактором райком все ж не ризикнув. На підтримку газети з підприємств та організацій почали надходити колективні листи, під якими стояло по тридцять, п’ятдесят, а то й вісімдесят підписів. У невеликих організаціях підписувалися від директора до прибиральниці – маленька тактична хитрість: або всіх звільняти, що проблематично, або нікого.

А невдовзі трапилася й зовсім загадкова пригода, деяке світло на яку пролилося лише кілька років по тому. Редакційна «Волга» верталася з Ковеля в Камінь-Каширський пізнувато, уже за одинадцяту. Щойно поминули село Сошичне, як почувся гучний виляск і шофер Степан Приймак різко пригальмував.

– Шина лопнула! – перший здогад.

С.Приймак обійшов машину, постукав по колесах і спантеличено мовив до редактора районного радіомовлення В.М. Трофимука, що також повертався з Ковеля.

– Нема нічого, з колесами все гаразд. Та хіба в темряві що побачиш?

– У машині був і мій старший син Віктор.

Наступного ранку Степан Мартинович зайшов у кабінет.

– Ходіть, я щось покажу.

На правих передніх «редакторських» дверцятах виднілася виїмка десь міліметрів з п’ять-шість завглибшки. Я попросив оглянути машину заступника начальника міліції М.Гунчика.

– Стріляли під кутом… Чи загаялись, чи навмисне пропускали.

… Збігло трохи років, і на весіллі високопоставленого керівника ми з дружиною Марією Іванівною зустріли випадком начальника КДБ Камінь-Каширського району.

– Добридень, – простягнув дружині руку начальник.

– А я вам руки не подам, – відповіла Марія Іванівна.

– Чому?.. – після мимовільної, вимушеної і якоїсь загуслої паузи загрозливо тихо вимовив начальник, і обличчя його спочатку ледь зарожевіло, потім ця фарба стала насиченою, проявлялася, ніби поступово виходила з кольорової фотоплівки, аж доки все лице не перетворилося на вистигло-бурякове.

– Бо ви стріляли у моїх дітей, у мою сім’ю, – відповіла Марія Іванівна.

Поруч стояли і чули всю розмову ректор одного з вузів Волині, один із керівників обласного управління лісового господарства та ще ряд відомих у краї людей.

– То не я стріляв, то не я! – зірвало несподівано начальника, і поколюючі іскри забігали в його очах – забігали, заметушилися, мов хотіли вирватися десь на вільні простори.

– То, може, і своїх кадебістів до нас на квартиру перед мітингом не ви направляли? – усміхнулася дружина.

– Нема більшого дурня, ніж дурень з ініціативою, – стояв на своєму начальник. – Опер без мого дозволу пішов у ту ніч, бо він сам хотів особисто вислужитися перед першим секретарем райкому партій.

– І домашній телефон, звичайно, не ви прослуховували, – іронізувала Марія Іванівна.

– Я мав можливість слухати навіть те, про що ви у ліжку з чоловіком говорили, – поступово оговтувався начальник, гасячи іскри в очах. – Але стріляв тоді все-таки не я…

… Українська оксамитова революція, перемігши, нікого не висилала у мордовські табори. Але хто проти неї чинив зло, мав знати: рано чи пізно йому можуть не подати руки…