Палала машина, палала...

Іван Корсак

Бесіда з народним депутатом України дванадцятого скликання А. І. Бондарчуком.

– Андрію Івановичу! Ваші публікації у 1980-х роках ще й досі на пам’яті у волинян. У них вперше журналіст насмілився покритикувати секретаря обкому, одного з провідних секретарів, який до того ж накинув оком на посаду першого, «гауляйтера» Волині. Думаю, що багато людей не знає, наскільки це було непросто. Повернімося до цих публікацій.

– То був 1987 рік. Уперше з’явилася можливість щось вільніше сказати ми написати. А відколи я ступив на журналістську стежку, то в мене до влади – ні, так би мовити, державної-номінальної, ні партійної – реальної – не було симпатії. Я завжди відстоював справедливість, я вийшов, як кажуть, з поліської глибинки. До речі, ми з Ю.А.Ярощуком, покійним головою облвиконкому, земляки. Наші хати стояли неподалік. Цікаво, що ми – депутати з одного хутора, з одного села. Мені казали, що був ще один депутат, посланець у польський Сейм Бондарчук. Якщо це так, то маємо феномен.

– Три депутати двох держав з одного хутора.

– Так. Навіть трьох держав, бо це за Польщі було. А тепер про те, чому я пішов супроти влади…

Я бачив, як жили мої батьки. Колективізація відбувалася на моїх очах. Тричі їздили до нас, щоб ми перебралися з хутора в село. На третій раз приїхали два вози: годі, ми вас попереджали. Здерли дах, розвалили комина, зруйнували все – живіть, як хочете. А в матері п’ятеро дітей. Гостре несприйняття несправедливості в мене залишилося на все життя…

Я за першою спеціальністю медик. Думав стати журналістом, але не мав змоги. Казала мати: «Синку, навіщо тобі кудись їздити, є тут в Ковлі хвершалська школа, вступай, а хвершали завжди в нас у пошані були».

Дала мені 25 рублів на дорогу… Босим я дійшов до Ковеля, там купив спортивні тапки і поніс документи в медучилище.

Однак ще в школі друкуватися почав. Після армії, уже працюючи в Нововолинську на швидкій допомозі, в підземному пункті, вступив до університету, до Львівського, заочно. Закінчив. І відтоді почалось, можна сказати, стрімке зростання: від кореспондента локачинської газети зразу пішов заступником редактора в Іваничах. Потім ВПШ, тоді направили в «Радянську Волинь». Там шість років пропрацював. Ну, і газета «Правда України».

А якраз почалася Горбачовська ера, повіяло відлигою. Була така тоді постанова ЦК КПРС «Про допомогу редакцій партійним органам у перебудові» – так, здається, називалася, Є. Лігачов її автором був. Отож, телефонує мені одного разу редактор, покійний А.Зоненко: «Вот есть одно такое постановление направить принципиальных журналистов, пишущих остро, в партийные организации, низовые, для помощи в перестройке. Мы на летучке решили Вас выдвинуть». Добре, кажу, дякую. Я назвав Горохівський район. Наступного дня телефонують, щоб завтра в ЦК прибути. Прибуло нас десь журналістів 30 з різних газет. Тоді Івашко керував. Він нам інструктаж проводив.

– Треба виявляти викривлення партійної лінії, наводити порядок.

Нас прирівняли до статусу інспекторів ІДК. Дали відрядження на три місяці. Так я опинився в Горохівському районі. А там до того керував Семенцов – Герой соцпраці, кандидат наук, новатор. Були в моді комплекси, спеціалізація, ще там хлорелу оцю вирощували – жабуриння.

Семенцов на той час вже був секретарем обкому.

Думаю, я провів тоді класичне журналістське розслідування. Прийшов до мене директор радгоспу-технікуму Микола Чечель, покійний уже, Царство йому Небесне. Розповів він і про себе, і про походеньки цього Семенцова, і про долю Гончарова, голови колгоспу імені Калініна. Федір Лаврентійович Гончаров був чесний голова, комплекс на шістнадцять тисяч голів худоби побудував. Мали дві кандидатури на присвоєння звання Героя: Гончаров і Семенцов. Дали Семенцову. Потім він став першим секретарем райкому. Мені розповіли багато фактів про хабарництво, про здирство, про те, як Семенцов знущається з кадрів, витирає об них ноги, про побори, махінації та інше. А з чого почалося? Гончарову телефонує клерк один: Іван Михайлович Семенцов сказав, щоб завтра ви привели бика нам туди і туди. А гострий на язик Гончаров відповідає: хай, мовляв, Іван Михайлович візьме мотузку, прийде і веде того бика. Ну, це першому секретарю таке виказати…

Викликали в райком Гончарова. А був тоді пленум чи якась нарада, і секретар заслуженій людині й орденоносцю каже:

– Ты, мужик, вчерашний день, работать не можешь, ты уже мертв.

А далі механізм відомий: комісію за комісією посилають. Скликають збори, щоб Гончарова зняти. Колгоспники – ні. Одні збори, другі збори. А Гончарову за місяць – 60 років, пенсія мала бути. На третій раз зламали його, заяву написав, людей попросив, щоб проголосували…

Федір Лаврентійович багато розповідав, як «інтернаціональна дружба» зводилася до масових гульок. Щороку в район приїжджало багато делегацій. Одного разу 125 чоловік з Грузії завітали. І тиждень вони пили там, і повинен був кожен голова колгоспу годувати, забезпечувати м’ясом. Кілька голів зняли за те, що списали ці гроші на упряж, сіль, добрива.

Федір Лаврентійович Гончаров на той час був у Володимир Волинському районі. Очолив один з колгоспів, вважав, що втік від свого кривдника. Але коли обрали Семенцова секретарем обкому, він і там його доконав. І став Ф.Гончаров завідувачем току.

Я поїхав до нього, бо вважав, що треба зустрітись з цією людиною. На той момент він був героєм свого часу – комуніст, фронтовик, інвалід – у нього одна рука перебита. Його дружина Софія працювала телятницею, єдина на всю область дружина голови колгоспу на такій посаді, теж нагороджена.

Ось я бесідую з ним дві години. Пройшов багато, бачив всього. Він буквально плакав, оповідаючи, як з нього знущалися. Те, що побори були, – то зрозуміло. Семенцов примушував голів колгоспів «вносити внески», водити бички і свині «наліво». Там був підпільний цех. Ніхто, до речі, про нього не писав. Підпільний ковбасний цех у Горохові, який виробляв шинку, домашні ковбаси, філейку, що транзитом відправлялися на Київ і Москву. Може, ви пам’ятаєте справу такого Олексюка, завоблпобуту, про чемодани і дипломати? Частина цих чемоданів і дипломатів призначалася для того, щоб складати туди хабарі у вигляді вугрів, грибів різних, шинок, ковбас, журавлини. Одне слово, волинські дари делікатесні.

Пізніше я розмовляв з цим ковбасником, і він розповів мені весь механізм. Мовляв, приїжджає машина-фургон, заносять чемодани, на кожному чемодані бірка – вони вже укомплектовані всім необхідним: вуграми, грибами, медом та іншим.

– Мені треба було шинку покласти і домашню ковбасу, яку заливали смальцем у банки. Ми комплектуємо, гонець забрав і їхав, – згадував мій співрозмовник.

Потім на продовження цієї шинкової епопеї один чоловік – уже минуло кілька років – розповідав, як возив у Москву ті чемодани. Каже: приїхали ми в Москву, десь чоловік з десять – і кожен по два чемодани везе. Зійшли ми з вагона, чекаємо, за нами повинні приїхати. Машин нема. Нас, бачимо, такі хлопці молоді оточують.

– Хлопці, ви звідки? Що це ви везете таке?

– Та нічого, ми приїхали, чекаємо.

– Ага, добре. То пройдімо.

Аж тут приїжджають дві чи три «Волги» з цековськими номерами. Ті хлопці враз «розтанули». Ми повкидали туди чемодани – і з кінцями.

Люди мені також сказали, що колгоспу, за який Семенцову дали «героя», взагалі не було. Думаю, не може такого бути. Я в архів, по довідку, коли той колгосп утворився. Мені дають, завірено все. Отож, об’єднаний колгосп утворився на три роки пізніше, ніж зазначено в поданні на Героя соцпраці. Просто показники одного колгоспу і другого доплюсували й подали це як досягнення одного. Це вже був неабиякий аргумент. Послав запит в Московський державно-партійний архівний інститут «Октябрьской революции», звідти мені копію характеристики на Семенцова вислали. Я зустрічався з багатьма людьми, які їздили в Грузію з ним, які не на одному застіллі разом були.

– Проведено колосальну журналістську роботу…

– Так, колосальну. Справа ускладнилась тим, що свідки були, але вони боялися. Наприклад, коли я в Горохів приїхав, якийсь чоловік підходить до мене після публікації матеріалу й каже:

– Ви написали правду про цей будиночок біля Берестечка, у кутрівському лісі. Я сам там був, і був тоді, коли Ніконов, секретар ЦК КПРС, приїжджав. Ніхто не знав про це, і в області не знали.

– Прекрасно, – вигукую, – то ви дасте свої свідчення?

– Та ви шо! Я хочу жити ще, у мене діти є.

З’явилися перші три подачі критичних матеріалів у «Правді України». Є в мене копії. Вони викликали, звичайно, резонанс. І Семенцов усюди телефонував, аби дізнатися, хто мені дав такі повноваження. Він почував себе всесильним, а тут щось міцніше…

Потім мене запросили на бюро обкому, на якому мали слухатися ці подачі та обговорюватись. Я в коридорі чекав. Та чомусь не запрошують і не запрошують… Закінчується бюро… Усі виходять. Не заслухали взагалі. Семенцов каже: «Пойдем ко мне». Я на те: «Чого то я піду до вас. Я не ваш підлеглий, що ви наказуєте»

– Ну, я прошу тебя, зайди. Ты мне ответь, пожалуйста, кто тебе сказал написать? Я ничего не хочу, только скажи, кто тебе сказал написать?

– Ніхто.

– Да ты, пи-пи-пи! Кто тебе сказал? Да ну тебя!

Якби я назвав будь-кого, його у порошок стерли б.

Але немає реакції і тут, на рівні області, й у ЦК. Тоді на Москву вийшли. Ми написали лист М.Горбачову… Знайшли канал, аби той лист потрапив до його папки. Бо ми й раніше писали, але листи не доходили. Тільки тоді в газеті «Сельская жизнь» у три подачі опублікували «Столкновение». I про семенцовські походеньки, і про його стиль роботи, і як отримав героя, і про Гончарова. Грянула буря. Таких матеріалів не було. Фальшивий герой, секретар обкому, кандидат наук, член бюро обкому, на вершині слави, фаворит – він там прямісінько в ЦК ішов. І фактично він керівником Волині був, не Л.Павленко, перший секретар обкому, а він керував.

Після цього матеріалу приїжджає комісія ЦК КПРС, ЦК партійного контролю, аналогічні комісії ЦК КПУ. Працювали вони десь зо два тижні. Якби я не мав достовірних документів, мені сплели б постоли.

Та знову жодних висновків… Семенцов ліг у лікарню, потім вийшов. Він ще секретар. Я сиджу вдома. Аж ось телефонують:

– Ви знаєте, що Гончарова нема?

– Як нема? Адже він у мене був позавчора.

– Нема, загинув.

– Як?

Я їду в Горохів, їду на це місце.

Виявляється, була неділя… Гончаров їхав майже з усією сім’єю: він, дружина, син і два внуки. Раптом машина (у нього «Запорожець», хоч і був головою колгоспу) з’їжджає у кювет, перевертається… Вибух…. Троє згоріли живцем: він, дружина, син. Ще машина догорала, як тією ж сільською дорогою проїхав Семенцов. Проїхав мимо машини, що догорала, і не зупинився. Ну чому такий збіг? Сільська дорога… І я телефоную Полякову в «Сельськую жизнь». Ми робимо другий матеріал, після якого в редакцію прийшло зо два мішки листів – зі всього Союзу були.

Після довгих перипетій Семенцову дають інвалідність, другу групу. Але багато обурливих листів надійшло, тож йому третю групу дали і за станом здоров’я відправили на пенсію.

Пам’ятник для Гончарова я теж допомагав робити. Звичайно, розслідуванням аварії ніхто не займався – машину наступного дня забрали на брухт і все.

«Сельская жизнь» присудила мені своєрідну нагороду. Майже весь творчий колектив підписався під почесною грамотою «За гражданское мужество и журналистскую принципиальность награждается журналист…»

Після того у мене з’явився матеріал «Кто в теремочке живёт?» про будинок для начальства у кутрівському лісі, на території зразково-показового колгоспу, який очолювала висуванець Семенцова. Колгоспу створювалися тепличні умови.

І почалося… Ще гірше, ніж після публікації про Семенцова все заворушилося… Скликають відкриті партійно-господарські збори в колгоспі. Мені секретар парткому телефонує, аби я приїхав і пояснив, як це я дійшов до такого…

– Не поїду, – відповідаю.

Тоді вони провели свої збори, райкому партії, обкому: мовляв, злісний наклеп на передову людину. Мене викликають у Київ, на парткомісію ЦК, на збори редакції, на редколегію. І пояснювальні, пояснювальні. Комісія ЦК проводить власне розслідування. У пошуках додаткових контраргументів я перелопатив силу-силенну матеріалів. У партактиві знайшов дуже цікаві матеріали з засідання бюро обкому про розгляд персональної справи авторитетної людини, зібрав, наприклад, скільки і чого для району йде, скільки фінансується в грошах, у будівельних матеріалах, у техніці, гербіцидах, насінні, добривах. Бачу, що вимальовується зовсім інша картина: майже третина фондів району потрапляє в Берестечко. Добре. Потім їду на місце, до того будинку. Якраз зійшов сніг. Ой, леле… А там, біля цього будинку – тарілки, склянки, виделки, келихи биті, пляшки, мангал стоїть. У присутності свідків, дільничного складаємо протокол, я фотографую все. Витягуємо з вуликів порожні пляшки – трутні, певне, наносили… У шеренгу вишикував усе це, сфотографував.

Приїжджає комісія з Києва, яку очолюють Борис Шинкарук, завсектору ЦК і представник редакції «Правди України»

– Які у вас аргументи?

Я показую документи. Дивиться, дивиться.

– Так, так, так. Ось що я скажу: це ініціативний голова колгоспу. Нехай всі так працюють. Ми їм не забороняємо.

Знову показую йому акти, фотографії, він читає, придивляється.

– Угу, угу. У вас немає фактів. Хто там пив? Коли пив? З ким пив? За що пив? Оце докази. А те, що на фото, ви могли підкинути.

І мене тоді на парткомісію ЦК, заступник голови якої не церемонився:

– Демократ нашёлся. И нас, и вас сметёт волна. Куда вы лезете? Что вы представляете собой?

Далі на редколегії розбирають. Тоді побачив, хто є хто. Ну, я знав усіх хлопців, чарку, бувало, пили. А тут зовсім інші, зовсім інші люди!

Я опиняюся на межі вимітання з роботи, з партії, тому що я – наклепник. Викликають мене на відкриті збори. Головує той самий Шинкарук. Резолюцію теж він зачитує, у стилі 1937 року: «За шельмование партийных и хозяйственных кадров, за использование служебного положения, групповщину поставить вопрос о пребывании его работником газеты и членом партии». Цих публікацій мені не могли пробачити, як, зрештою, і матеріалів про тіньовий обкомівський готель над Стиром, обкомівський будинок.

Я їду з Києва додому, звичайно, у дуже «хорошому» настрої. А тут насуваються вибори. Мені запропонували висунути свою кандидатуру, і я погодився.

Але як «партайгеносе» сполошилися! Зі мною мали змагатися такі зубри, як Володимир Блаженчук – другий секретар обкому партії, Катерина Ващук – голова зразково-показового колгоспу. Результати мого висунення визнають недійсними. Отже, я «пролітаю». А чому не дійсні? Треба проводити, мовляв, збори у кожному відділку, у кожній виборчій одиниці, і протоколи зборів мати скрізь. На повторну конференцію, на якій мене знов висувають, приїжджає інспектор ІДК, Гончар такий. Я виступаю там з програмою. Якщо зараз проаналізувати, то примітивна була. Ніхто мене не готував. Проти мене «опрацьовували» людей. Телеграми «обурені» в ЦК пішли. Я, відверто кажучи, недуже хвилювався. Оберуть мене, то оберуть, що мені втрачати. Якщо порівняти зараз з виборами… Я годі сам їздив, сам заробляв на бензин, на всі витрати і т.ін. А проти мене афіші розповсюдили, що, мовляв, я у війну кидав людей у колодязі, що я за католицьку церкву, що працюю в російській газеті…

Це було легко спростувати. Я з 1936 року народження, як це я міг кидати людей у колодязі? Партійні радянські органи влаштовують спектакль: група студентів радгоспу-технікуму шле телеграму протесту в Москву, викладач оголошує голодовку на знак протесту проти моєї кандидатури. Дві довірені особи відмовилися представляти мої інтереси. Спочатку погодилися, проте наступного дня зателефонували, що не можуть через стан здоров’я… У мене так і не було довіреної особи в Іваничівському районі. Та коли мій опонент Матвійчук не потрапив у другий тур, то він заповнив цю прогалину. Тільки-но я оформив усе офіційно, як негайно його посилають у відрядження… в Улан-Уде.

– Близько, близько…

– До батьків довіреної особи в Локачинському районі В.Мартинюка навідались невідомі й спитали, чи хочуть вони свого сина побачити під мостом… Людей «обробляли», залякували.

Ось у таких умовах відбувалося голосування. Опівночі телефонує мені голова комісії.

– Вітаю, ви обрані народним депутатом.

– Що ж, дякую.

– Андрію Івановичу, величезну роботу у Верховній Раді здійснили демократично налаштовані депутати.

– Так. Мене обрали членом Конституційної комісії. Ще тоді, на першому скликанні ми хотіли прийняти Конституцію. І ми прийняли б її, якби не завадили Л.Кравчук та І.С.Плющ. Вони, по-перше, загальмували цей процес нібито з благими намірами. Як пояснював Л.Кравчук, якщо це скликання прийме Конституцію, то Конституція буде половинчатого характеру, тому що обраний склад Верховної Ради за часів Союзу. І тоді почалося тертя між ним і І.С.Плющем. Лунала дуже огульна критика Верховної Ради, дуже огульна. І засоби масової інформації роздмухували це до надзвичайних масштабів. Ми вирішили тоді, що ліпше на рік раніше підемо, думали, що прийде ліпший за нас склад Верховної Ради. Ми проголосували, і це був прецеденту парламентаризмі, навіть не тільки у європейському. Ми добровільно склали повноваження.

– Які моменти найяскравіше запам’ятались?

– Пам’ятаю перший свій виступ, такий коротенький. Ми зібралися 15 травня – це був початок роботи Верховної Ради, мене тоді обрали в секретаріат. Потім днів через п’ять шість відбулося перше засідання, на якому обговорювався порядок денний. Я тоді запропонував включити питання про визнання вихідними днів Різдва, Великодня і Трійці.

За це довга боротьба йшла. У мене є ксерокопія з підписами, які я тоді збирав, тому що кілька разів відфутболювали з різних причин, щоб питання не ставилось. А в регламенті було: якщо зібрати одну третину підписів депутатів, тоді автоматично ставиться питання у порядок денний. Ну я і ризикнув. Підходив до кожного депутата, хоч, можливо, і не до всіх, але до більшості. Вони читали.

– Да пошел ты со своими святами. Работать надо.

Відхиляли, а деякі підписували. Так я назбирав близько 150 підписів. Тоді передаю їх І.С.Плющу і Л.М.Кравчуку. Ну, тик-мик, тик-мик, і все-таки поставили. Це було ще в 1990 році, у грудні. З першого разу не пройшло, провалили цей проект.

Наступного дня, думаю, не поставлять, треба якісь надзвичайні зусилля. Зібрали тоді 160 голосів. І сниться мені цікавий сон… Ніби я серед моря… Вода така чиста-чиста… А я стою на плоту босоніж і тримаю велику рибину. Вона мене тягне, я пливу… Одне слово, все нормально закінчується. Думаю, що таке? Знаю, що чиста, прозора вода-це добре…

Останній день сесії. Л.Кравчук приїхав з Москви, уже головує він, а не І.С.Плющ. Виступає В.Червоній, мовляв, учора обговорили проект, який подавав Бондарчук, про визнання вихідних…

– Так що ж ми зробили за цю сесію? З чим ми поїдемо додому?-запитує.

А вже тоді Б.Єльцин в Москві ухвалив такий закон, мабуть, це і вплинуло.

– Ну добре. А де той проект? – питає Леонід Макарович.

В.Червоній удруге озвучує його. Добре, обговорюється. Але, думаю, треба ще якийсь поштовх. Недалеко сидить єпископ Агафангел. Вінницька делегація поруч, через одну.

– Ідіть виступіть, – кажу, – підтримайте. І Агафангел виступає.

– Такой законопроект принят в России. Ельцин принял его, все нормально.

– Голосуймо! – закликає Л.Кравчук

Проголосували – пройшло.

Потім була Декларація про суверенітет. Один епізод тільки. Усе було: і надзвичайно складна робота, і суперечки. Але прийняли Декларацію. Виходимо з приміщення, а там море людей… Тоді озвучувалися засідання. Нас вітають, ледве не на руках виносять. Стоїть один чоловік, капелюха знімає.

– Люди, скиньмося на квіти депутатам!

Покидали гроші туди. Чоловік побіг з тим капелюхом до квітникарок. Несе оберемок квітів, і дівчата роздають нам…