Сліпі поводирі сліпих
Іван Корсак
Тихо шелестять сторінки пам’яті, і писані ці сторінки вельми різним чорнилом. Щиро жаль, що поміж кольорів тих чорнил небагато райдужних, а загусто темних. Тож невипадково можна почути докори, справедливі й не вельми, насамперед на адресу письменників, журналістів: де ж ви раніше, милі, були, коли так щедро славословили радянський лад, славословили, облизуючись і холуйськи заглядаючи, не кліпнувши, йому у вічі?
Одновимірної відповіді на це не існує.
Насамперед не всі «заглядали у вічі». Рукописні аркуші В.Чорновола чи В.Стуса мережили «у клітинку» тіні грат. Поети, щоб видати вартісну збірку, докумекали досі так і не запатентований винахід: легендарний «паровоз» – вірнопідданий вірш на початку книги, який рятував усю книгу.
Совісна інтелігенція, йдучи в КПРС, таки напевне не йшла за правом входу в «магазини об’їдків», про існування яких ще довго ні сном ні духом не відала. Люди йшли, щоб зробити в хорошому розумінні слова кар’єру, просто, щоб зробити щось вартісне у цьому житті – без відповідного анкетного запису в графі «партійність» надії лишались марнотним міражем. І ледь притихав терор троєкуровських псів Системи, як голос інтелігенції вирізнявся все гучніше. Духовні, культурні, національні, економічні, екологічні проблеми, болісні, мов незагойні рани, звучали у творах, виступах, публікаціях Івана Драча, Ліни Костенко, Володимира Яворівського, Юрія Мушкетика, Володимира Черняка – цей перелік імен, слава Богу, такий довгий.
Потроху, спроквола, ще боязливо озираючись навкруги (Борис Олійник: «Якщо в Москві стрижуть нігті, то у Києві відрубують пальці», що ж тоді в області чи в районі?!), піднімала голову так звана провінція.
У нас, на волинському Поліссі, де я в 1975-1990 роках редагував камінь-каширську газету «Радянське Полісся», намотувався, як і скрізь, клубок проблем. Однією із них була бездумна меліорація.
Уже починали висихати споконвічні криниці, ще дідівськими мозолями копані, зникали в лісах рідкісні види рослин, занесені в Червону книгу, птаство, мов обпалену невидимою пожежею, обминало землю давніх гніздовищ. Перепис буслів, проведений газетою, школами і науковцем Миколою Дуденком, засвідчив: сімей лелек у районі за повоєнні роки зменшилося майже утроє. Ось, власне, що з приводу бездумної меліорації я говорив на найвищому районному зібранні.