«Ми із мешканців народом стаємо»

Іван Корсак

Бесіда з Михайлом Тиским, першим керівником Народного руху на Волині.

– У своїй книзі «Весна тривог і надій» Ви сказали, що, готуючи перший мітинг, консультувалися з львів’янами, радилися, аби синхронізувати дії. Зрозуміло: в одному матеріалі всі сторони життя важко охопити. Хотів би, аби Ви продовжили сказане у книзі й спинитися на подальшій співпраці і Львівщиною, з Тернопільщиною – з тими областями, які через історичні причин стали українським П’ємонтом.

– Ми почали роботу відразу, як тільки у пресі, засобах масової інформації, що були для нас доступні, з’явилися повідомлення про організаційне оформлення демократичного руху. Ми відчували, що вже щось назріває, тож хвиля національного відродження спонукала нас до діяльності. Спочатку я їздив від Товариства Лева у Київ. Там були зібрання, були розмови про те, як продовжити починання львів’ян, адже в першій декаді травня утворилася львівська організація Народного руху. Товариством Лева займався Олег Покальчук. Спочатку він був у Львові, потім виїхав до Києва і вже там прокладав містки. Уже десь на початку червня я поїхав у Київ. Там познайомився з лідерами львівського Народного руху Євгеном Жеребецьким та Владиславом Іськівим – обидва кандидати наук, працювали в академічній установі й разом з тим у Русі.

Після Києва зустрівся з Олександром Гудимою. Гудиму я вже знав на той час. Олександр запропонував поїхати до Львова, аби подивитися, що там роблять. Я знав, де у Львові збиралися прихильники Народного руху, вони майже щодня зустрічалися в Пороховій башті-то так званий тепер Будинок архітектора. Ми зайшли туди ввечері, десь о п’ятій годині, побачили там багато емоційно піднесеного люду… То десь для них було велике свято – прийти туди і поспілкуватися з людьми, у яких такі ж погляди та ідейні помисли. Відразу помітили, що ми ніби чужі… Запитали, хто ми, звідки? Відповіли – тоді був я, О.Гудима і Г.Левчук. Згодом ми з О.Гудимою зустрілись з Богданом Горинем, одним із засновників НРУ, а потім побували на засіданні, адже треба щось і на Волині робити.

– А звідки починати?

– Починайте з мітингу, треба про себе заявити. Ну, а є у вас якісь організації?

– Не знаємо, нема.

– Ну, добре, – каже Богдан Горинь, – вас вже діє Товариство Лева, – це відділення львівське. Тоді на основі цього товариства, до якого входять переважно представники інтелігенції, починайте створювати осередки Руху.

Кажу йому, що дуже важко почати, бо різні думки у членів Товариства Лева з цього приводу. Це все ж таки організація культурницького напрямку – художники, скульптори, письменники, поети. Вони говорять про незалежність, про історію України, але зробити якийсь рішучий крок для них буде важко. Тоді кажу до О.Гудими, давай організуємо мітинг у Луцьку. Запитуємо в Богдана Гориня, чи вони нам допоможуть? «Безперечно, допоможемо», – відповідає. Тоді почали міркувати, де зробити цей мітинг? У центрі міста не дозволить влада. Можливо, на Замковій площі?

На те Богдан Горинь каже, що був у Луцьку і що Замкова площа підходить для такого заходу – не має такого автомобільного руху, вона в закутку. Там влада може дозволити, вони не мають права не дозволити. Яка ж причина мітингу, адже просто так його не зробиш. А ми вже тоді знали, що там на початку війни були розстріли: люди пошепки говорили, що в перший день війни уночі там багато люду розстріляли. А це, на думку львів’ян, була вагома причина для мітингу.

Отож, приїжджаємо у Луцьк, починаємо радитися, що і як його робити. Щонайперше потрібно було заяву написати до пуття, обгрунтування, мовляв, для чого цей мітинг? А якраз на той час виходить постанова ЦК КПРС про увічнення пам’яті жертв політичних репресій 1930-50-х років. Ми так і вписали в заяві, що згідно з постановою такою і такою…

– Тоді це був улюблений і майже єдиний метод аргументації.

– Ми так тоді аргументували. А треба, щоб на заяві було не менше трьох підписів. Кажу до Гудими, що давайте чотири, мовляв, ти, Олександре, одного шукаєш та я одного шукаю. Він запропонував Віктора Войцехівського, а це якраз було дуже добре: ветеран війни, партизан і патріот України. А я – Миколу Морозова з Вінничини, який пережив голодомор, у якого батьки були свідками голоду 33-го. Він приїхав у Луцьк за направленням після аспірантури, свого часу ми здружилися… От я під час зустрічі й кажу йому: «Миколо, підпишеш заяву?» Він схвально: «Підпишу».

Ну а потім відбувся мітинг, який і започаткував Рух на Волині.

– У ранзі обласного керівника Руху Ви зустрічалися з багатьма відомими людьми. Народний рух надзвичайно демократична організація, у якій уже не було одностайного «одобрямс», а точилися дискусії, інколи гарячі дискусії…

– Після першого мітингу у нас фактично вже почала утворюватися організація: люди тоді приходили у художній фонд, де й починались дискусії. Щодня з 18-19 години і до півночі. Це було дуже важко. По-перше, у багатьох наболіло за довгі роки безправ’я, причому приходили люди, як правило, непересічні люди, які багато у свій час вистраждали, які жили тривалий час десь у Сибірах, яких ущемляли і які були за свої переконаннями гнаними. Різні, абсолютно різні люди, але там ми могли виговоритися, там ми могли багато про що порозмовляти й прийняти відповідне рішення. Проте важко було потім рішення втілювати у життя за цих умов.

Разом з тим час від часу доводилося їздити в Київ для узгодження усіх цих питань, що виникали в процесі творення організації. У Києві тоді вже діяла так звана Велика Рада Руху, постійно відбувалися засідання секцій цієї Ради. Тоді кожні два тижні їздив я до Києва. Їздили в Київ Богдан Самохваленко, Євген Шимонович, Катерина Шаварова, згодом Генадій Кожевніков. Там, по суті, обговорювалися ті ж проблеми, що й у нас, в обласній організації, але вже на вищому рівні, бо в засіданнях брали участь такі відомі особистості, як Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Сергій Головатий, Лариса Скорик, Степан Хмара, Іван Драч.

Іван Федорович завжди вів збори та наради. Він був людиною особливо корисною для того періоду: вмів своєчасно згладити всі ті розбіжності, непримиримі суперечності, категорично протилежні думки і звести їх до якогось одного рішення. На той час найпомітнішими політичними фігурами, які завжди виступали по кожному питанню, були Степан Хмара, Лариса Скорик, Сергій Головатий, Володимир Яворівський, Дмитро Павличко. Цікаво, що завжди після гарячих дискусій неодмінно доходили згоди.

Якщо у Луцьку, у Волинській обласній організації було дуже важко виробити якусь спільну думку і потім її прийняти як рішення, то у Києві це відбувалося легше, хоч не бракувало суперечливих думок. В’ячеслава Чорновола на той час там ще не було, оскільки його обрали головою Львівської обласної ради. Я пам’ятаю виступи Левка Лук’яненка, він дуже скромна людина… Виступав завжди досить помірковано. Він не був радикалом, як Лариса Скорик, Сергій Головатий, Степан Хмара. С.Хмара дуже ображався, коли йому не давали слова, та попри все виступав по три, по чотири рази.

С.Головатий так само швидкий до розмови. Один із найрозважливіших політиків на той час – це все-таки Левко Лук’яненко: якщо він говорив, то говорив виважено, на основі його промови часто й приймали рішення. Уже тоді на початках Левко Лук’яненко казав, що треба створити партію. Звичайно, він трохи забігав наперед, адже хід державотворчих процесів того часу ще не давав підстав для такого рішення.

– Як керівникові Руху на Волині Вам вдалося не тільки втримати організаційно Народний руху Луцьку, а й створювати в районах осередки. У яких районах найбільш діяльно, найбільш послідовно пішли демократичні процеси? Бо менталітет людей Любешівського району і Горохівського, очевидно, різний через різноманітні історичні причини та інші обставини.

– Після утворення Волинської організації в серпні 1989 року і особливо після першого Установчого з’їзду Народного руху районні та міські організації на Волині створювалися без особливих проблем. Одразу ж після того, як дізнавалися, що ми є, що Рух уже на Волині, до нас приїжджали люди з районів, і ми їм розповідали, що далі робити. Тоді я не був головою Руху, а тільки керівником секції щодо організації роботи. Нам з Києва рекомендували створювати осередок у кількості не менше ніж 6-7 чоловік, а по селах – від трьох і більше. Паралельно із обласною утворились тоді ковельська, а згодом і нововолинська та володимир-волинська міські організації.

Після створення координаційної ради Волинської обласної організації НРУ за Статутом до її складу автоматично входили голови районних та міських осередків. Здебільшого з районів до Луцька приїжджали щосуботи на 12.00, і у приміщенні художнього фонду ми обговорювали всі проблеми, які були на той час актуальними. З одного боку, порівняно з днем сьогоднішнім, це було досить легко: не потрібно було жодних коштів, люди приїжджали за свої гроші, брали участь у заходах. Ми, наприклад, вирішили 17 вересня провести акцію, і вона відбувалася одночасно у Нововолинську, Володимирі-Волинському, Ковелі, Горохові.

Туди далі, на північ, у «червоний пояс» ми не їхали, це вже згодом почали наїжджати в Маневичі, Любешів, Камінь-Каширський. Треба сказати, що Камінь-Каширський – ніби острівок на Поліссі, там швидше, ніж у інших поліських районах, розпочалися демократичні перетворення. Пам’ятаю, тоді одну із перших було створено Камінь-Каширську організацію Руху. Легко було організувати, але важко було підтримувати зв’язок: увесь час виникали якісь перешкоди, навіть особисто мені тричі міняли номери телефону. Така ось дрібниця…

– Здавалося б, дрібниця, за якою стояла реальна протидія реакційних сил. Це дуже красномовний факт, і я не натрапив на нього у Вашій книзі.

– Ви знаєте, цю книжку я написав за гри місяці… Хотілося до 10-ї річниці утворення Руху хоча б щось видати з історії НРУ на Волині, заповнити цю прогалину. Зараз написав би набагато об’ємнішу працю, але тоді, у 1999 році, мені треба було якнайшвидше це зробити…

– Пане Михайле, зміна номерів телефону – не єдиний вид протидії Руху. Які ще були способи перешкодити Вам працювати як керівникові, як організаторові Народного руху на Волині?

– Ви знаєте, відразу, як тільки утворився Рух на Волині, на засіданні бюро обкому Компартії сказали про нас, що це бандерівці зі Львова створили таку організацію… Це, мовляв, не волиняни, вони такого не могли зробити. У мене є ці документи з тодішнього засідання бюро обкому. Звичайно, коли вони з нами зустрічалися, особливо віч-на-віч, то говорили як нормальні українці. Вони весь час були поряд, на усіх наших засіданнях. В очі казали нам, що підтримують, але коли виступали десь офіційно на мітингу, то весь час нас ганьбили. Я працював тоді старшим науковим співробітником у Луцькому педінституті.

Одразу після утворення Руху мене стали просто ненавидіти мої найближчі співробітники. Рішенням ректора щодо мене було запроваджено особливий дисциплінарний режим. Завели зошит відвідування викладачів такого-то факультету, такої-то кафедри, де, зокрема, було написано: прийшов на роботу о дев’ятій годині, перехід з корпусу в корпус – 15 хвилин. Одне слово, записувати треба було все: коли вийшов і звідки, коли закінчуєш робочий час. Спочатку це запровадили тільки для мене. Усі інші кафедри, інші факультети могли працювати як завгодно: прийшов на пару, провів пару і додому. Вони могли працювали у звичному режимі, могли піти на базар чи на каву. Для мене це було зась. І співробітники на мене, без вини винного, сердилися.

Мене зобов’язали «відвідувати» парткоми, хоч і не був партійним, бути на всіх засіданнях кафедри і таке інше. Коли дізналися, що обласна координаційна рада розпочинає свою роботу о 12 годині, у суботу, коли в усіх вільний день, то саме на той день призначали засідання кафедри. Мало того, на ту саму годину. Приходив на роботу і, посидівши трошки, казав: «Шановне товариство, зараз п і в на дванадцяту, а о 12-й засідання координаційної ради, я йду». – «А засідання кафедри?» – «Сьогодні не робочий день, за трудовим законодавством ви мені нічого не можете зробити». Коли наступного дня запитую, що там на кафедрі було, то мені казали: «Ти пішов – і ми розійшлися».

– Народження хору «Посвіт», без найменшого сумніву, дуже тісно пов’язане із зародженням Народного руху на Волині. Отже, хор «Посвіт» та координаційна рада Руху, Рух і хор «Посвіт».

– Ви знаєте, Ростислав Кушнірук – незмінний керівник і організатор хору, який зараз має звання народного – відразу ж виявив неабияку активність. Я не знав його… Прийшов чоловік і почав брати участь у дискусіях, у наших заходах, які ми тоді проводили. Потім каже: «Ви знаєте, треба створити хор «Посвіт», бо ми не можемо зараз випустити власну газету, крім того, ми не можемо виступити по радіо та телебаченню. А хор співатиме пісню патріотичну, ми зможемо поїхати, нас не забороняють». І дійсно, у пана Ростислава виявилися феноменальні організаторські здібності – десь уже через місяць був хор. При цьому відшукав людей відповідної світоглядної орієнтації, патріотів, які не боялися тоді заспівати заборонене. Спочатку виконували суто українські народні пісні, згодом у репертуарі з’явилися повстанські. Хор часто їздив по селах та містах. Їх запрошували, люди радо слухали, а під час концерту хтось із них міг виступити на підтримку Народного руху та незалежності України.

Хор зробив надзвичайно велику справу: через пісню пробуджували національну свідомість, через емоції, через душевний той вплив, достукувалися до сердець волинян.

– Така проблема: Рух і влада. У владних структурах, без сумніву, були люди, які з обов’язку служби мали чинити опір Рухові, а у душі за світоглядом десь співчували, із розумінням ставилися. Легенда про євшан-зілля – невмируща легенда…

– Ви знаєте, це для мене було таке цікаве відкриття, коли до нас приходили після засідання міському партії члени КПРС та інформували проте, що там відбувалося, навіть рекомендації давали, як поводитися. Тому нам було легко, бо ми працювали в українському середовищі, майже в кожному комуністові певною мірою ще жеврів націоналіст, тобто любов до батьківщини. Зрозуміло, вступаючи до партії, людина не думала про Україну, вона думала про себе, про свою кар’єру. Адже тоді без квитка людина, яка має мізки, яка хоче чогось досягти, нічого не могла зробити. І скажу ще одне. Коли у 1971-му році у Львові, де тоді навчався, потрапив на весілля у сім’ю львівських інтелігентів, патріотів-націоналістів, то був дуже здивований. Під час розмови на весіллі було сказано: вступаємо усі до партії, без комуністичної партії нас просто розметуть, ми мусимо туди вступати й у такий спосіб впливати на маси, аби зберегти національну ідею.

Був тоді такий заклик – вступати до комуністичної партії для того, щоб зберегтися як еліта нації. Якщо людина не була в партії, то не могла навіть захистити дисертацію, бо існувала заборона. Коли у Львові утворився Народний рух, то в керівництві майже всі були членами партії. Це ректори, проректори університету та інститутів… Члени партії, заслужені люди… Тоді лякали людей, що бунтівники-дисиденти хочуть влади. Це ж нормальне явище, коли люди прагнуть до влади, коли якась сила має конструктивну програму.

Разом з тим у міськкомах, райкомах партії було багато наших симпатиків, особливо в міськкомах комсомолу та обкомі комсомолу. їх «кидали» до нас на дискусії на Замкову площу, вони приходили і вже через 15-20 хвилин казали: ми з вами, ми так само думаємо, як і ви, але нас послали для того, щоб вас «перевиховати». А ми їм на те: перевиховайте цей народ, перевиховайте його.

– Географічне розташування Волині своєрідне. Поряд Польща, Білорусь, особливо Берестейщина, де багато українців, не так уже й далеко Прибалтика. І вам доводилося контактувати і з українцями в Білорусі і з прибалтами, і з поляками. Які були зв’язки із колегами, однодумцями, такими ж «бунтівниками «?

– На Установчу конференцію Народного руху 1989 року ми нікого не запрошували, але до нас приїхали українці з Народного фронту із Ленінграда. Прибалтики, привезли свої прапори і подарували їх нам. У мене ще є прапор з Литви. Були тоді в нас українці з Бреста, приїхали гості з Рівного та Києва. Не було, на жаль, зі Львова.

– Усупереч міфам компартії, що львів’яни нав’язали все це Волині…

– Ми інформували Київ, що такого-то числа будемо проводити установчу конференцію, і вже вони самі телефонували, дізнавалися, що й коли буде, і приїжджали. У ці часи особливо багато людей приїжджало з Брестської області, насамперед з Бреста. Вони вже тоді створили Товариство української мови. Там українські товариства зараз перереєстровано, але вони мають якийсь статус, як національні меншини, найімовірніше. Але приїжджали до нас дуже часто, і нам через КДБ, через інші структури нав’язувалося, що поліщуки – це не українці. Але потім, коли Народний рух пішов дуже стрімко вгору, усе відійшло. Все це у структурах КДБ було розроблено, аби посварити придністровців з молдаванами, татар з українцями і росіянами, а закарпатцям сказати, що вони русини, а не українці. Знайома політика: розчленувати, а потім, мовляв, давайте назад докупи.

Приїжджали також з «Пам’яті», одного разу була навіть людина з Москви, яка родом з Харкова і яка прекрасно володіла українською мовою. Знайшли мене, знайшли О.Гудиму і відкритим текстом заявили: ви мусите виступити проти жидів. Ми не будемо виступати проти євреїв, відповідаємо. Ми навмисно євреїв і росіян вводимо у координаційну раду, щоб не створювати національних протиріч. Ми говорили тоді на дуже різких тонах, і гість поїхав назад- так скінчилися спроби нав’язати нам ідею «Пам’яті». Імперський центр хотів посварити українців з євреями, тому що їх тоді було ще багато в Україні. Це та межа осілості, визначена ще у минулому столітті для євреїв Москвою.

– Ви казали, що неможливо було видрукувати на Волині рухівські матеріали. Друкарні боялися брати, і ви друкували десь у Прибалтиці. У яких містах ?

– Все це ми робили у Вільнюсі. Відразу після установчої конференції ми почали думати про свою газету. Перед установчим з’їздом Народного руху ми вже сформували редакційну групу у складі І.Лисака, В.Федосюка, М.Панасюка, Р.Стрілки та інших. Довго міркували, де його віддрукувати, перший макет зробили, який ще й досі зберігається у мене. Потім виявилося, що цей макет ми не можемо розмножити. Зробили інший, який завезли у Прибалтику…

– А хто возив?

– Іван Лисак, Олег Латинський, Віктор Федосюк. Коли вони поїхали у Вільнюс, відразу повідомили, що з України, і показали матеріали… Вільнюські колеги за ніч віддрукували 5-7 тисяч примірників. Перший раз добре перевезли, розповсюдили по Волині. Наступного разу привезли у Ківерці. А в Ківерцях уже чекали хлопці з КДБ… Бачимо, то нам кінець. А якраз в цей час один потяг підійшов до платформи, а інший мав відходити. Вони тихенько іншим боком і перейшли в другий поїзд. Той, у який зайшли кадебісти, поїхав у Луцьк, а наші люди сказали, що ми пішли на автобус, 103-й. Ще у поїзді кадебісти на всяк випадок питали, що там везеш… То крупу, то цукор, то картоплю чи що там… За півтора року вийшло сімнадцять номерів по 5-7 тисяч. Усі ті номери у мене є – від першого до сімнадцятого.

– Це унікальні документи часу…

– До того часу, поки не почала виходити «Народна трибуна». Оце останній номер випустили і якраз затвердили Івана Корсака редактором першої легальної демократичної газети. Тоді ми вже в «Народній трибуні» друкувались, не возились по світах. Тому що професіоналізм наших газет був не найкращий – це чисто інформаційні листівки, у яких можна знайти багато як граматичних, так і стилістичних помилок… Але це перше, перше, що ми могли розповсюджувати.

Згодом УРП почала видавати «Вільну думку», Ковель випускав свою газету також спочатку в Прибалтиці, Андрій Криштальський у Горохові видавав «Вітер надії», а Нововолинськ віддрукував у Прибалтиці лише один номер своєї газети. Після цього вони створили міську газету, як і в Луцьку. Нововолинський міський голова Олег Киричук був прогресивною людиною. Якось приходить до першого голови Народного руху Нововолинська Ігоря Семенюка і каже: «Коли ти скажеш мені прапора вивісити, бо у Луцьку вже завтра вивісять».

– Пане Михайле, хто брав найактивнішу участь на початку Народного руху, кого б ви назвали зі своїх колег, своїх побратимів, тих хто першими взяв цю ношу на себе.

– З самісінького початку це були, безумовно, Олександр Гудима, Іван Лисак, Євген Шимонович, Клавдія Корецька, яка йшла зі своїми поезіями на мітинги і нагадувала українцям, що вони українці, Зоя Навроцька, Катерина Шаварова. З часом частина активістів відійшла від роботи: багатьох ляк брав, як все це почало розкручуватися. У ці часи активно діяли Олег Байдуков та Богдан Самохваленко. Оце ті люди, які тоді були першими, ще до створення Руху. Довгий перелік імен заслужених людей, найбільш активних, а їх було сотні, а може, й тисячі. Не можна забути Олександра Юрченка – з самого початку після першого мітингу він увесь час був з нами в Русі. Непересічний вклад у розбудову НРУ зробили Генадій Кожевніков, Володимир Осіюк з Ковеля – перший голова Народного руху Ковеля і Ковельщини. Ігор Семенюк – перший голова Народного руху Нововолинська, потім Мелетій Семенюк і Андрій Криштальський з Горохова, народний депутат першого демократичного скликання Андрій Мостиський. Пам’ятаю, молодий хлопець тільки-но після закінчення інституту приїжджає до Луцька і каже: «Я з Народного руху з Ковеля». Але потім «вирвався» і слава Богу. Я радий за всіх, хто зараз чогось досяг.

– Пане Михайле, з тих часів спливає десятиліття, і різні думки доводиться чути. Є люди, які щиро раді добрим змінам. З іншого боку, є й таке розуміння: от, мовляв, ті демократи розвалили заводи… Як Ви це бачите, як Ви оцінюєте з висоти десятиліття пройдений шлях? Ваша думка про те, де ми є…

– Знаєте, багато можна говорити про ті процеси, які відбулися за десять років. Багато позитиву є майже в усіх напрямках державного та суспільного розвитку. Ми крок за кроком із мешканців, із жителів стаємо нацією. Уже багато народилося дітей, які не знають, що таке піонерська організація, вже багато є людей, які ніколи в минуле не повернуться, навіть якщо вони не люблять України, не захочуть бути десь там, у Росії. Рівень патріотизму, на мою думку, іде щораз глибше і глибше у народні маси, уже більшість людей, особливо молодшого покоління, сприймає себе як громадян України. Разом з тим вони по-різному це трактують, вони можуть бути громадянами України, а говорити російською мовою чи іншими мовами, але вони вже громадяни України.

Повернення назад неможливе – це громадянська війна, це не Чечня, це в сто разів більше аніж Чечня. Бо якщо у Чечні 600 тисяч, то в Україні з 50-мільйонним населенням, навіть на Східній Україні, можна знайти кілька мільйонів бойовиків, які захищатимуть нашу державу, незважаючи на те, що вони від неї особливих щедрот ще не мають. Разом з тим у перші роки незалежності партноменклатура, особливо проросійська, прокомуністична, усе робила, щоб розвалити економіку.

Якщо той завод міг працювати, то вона все робила, щоб він не працював: або йому перекривали збут, або йому перекривали фінанси, або просто збурювали людей, мовляв, давайте візьмемо все у рахунок зарплати і не будемо оновлювати виробництво. Різні методи… Усе було зроблено навмисно для того, щоб заводи зупинилися. Дійсно, частина заводів, яка могла б працювати, стоїть. Усі ці роки призначалися керівники, які були зацікавлені в першу чергу хапнути щось за 3-4 місяці й утекти десь за кордон. Це була планомірна політика знищення України.

Й досі відчувається нестача таких кадрів, які мислили б по-сучасному, які думали б, що вигідно ринку і за якою ціною це вигідно продати. Є приклади. От Олександр Свирида, як один із рухівців, ще студентом, на п’ятому курсі ходив до нас у Рух. І дійсно, з часом він став підприємцем і разом з колегами зробив український майонез, кетчуп, гірчицю – прекрасна упаковка, за доступною ціною. Розвернулися, піднялися – ну і прекрасно. І я вітаю всіх таких людей, які можуть самі собі заробити. Про таких не скажеш, що він десь там накрався, так ми зараз усіх звинуватимо, що всі накралися і потрібно, за грати, хто має машину чи високу хату, за грати. То дикість.

Людина, яка в нелегких умовах знайшла свою нішу, зробила бізнес, свою справу відкрила і за рахунок цього стала багатшою, – це патріот номер один. А не ті плаксуни, які десь там ходили з прапором, а тепер кричать, що то недобре, знову потрібні колгосп, чи то на заводі колгосп. Сучасні умови конкуренції і підприємництва спонукають до роботи, до роботи постійної, щоденної, і ті люди, які попрацювали в бізнесі й чогось досягли, вони знають ціну всьому. Що це праця не шість, навіть не вісім годин, а часом і шістнадцять, і вісімнадцять, що не буває ні субота, ні неділі. А інший прийшов, покурив, потім випив і пішов, а тепер плати мені – за що? Кожна праця оцінюється, від найпримітивнішої до інтелектуальної. І якщо ми будемо мати ту основу, що ми дійсно від своїх знань, від своїх умінь, від наполегливості досягнемо якихось успіхів – це буде приклад для інших. Подивіться, він це зробив через те, що він багато знав, добре вчився і наполегливо працював. Це – основа.

– І останнє, щодо коренів, зокрема родинних.

– У мене ж дядько в УПА воював, закінчив Львівський університет і пішов в УПА, загинув у 44-му. Ще в дитинстві тато казав: «Комуністи – то найбільші вороги України». А щодня у школі чув, що найбільші святині Ленін і Росія. То потрібно було дитині переварити усе. У школі говорять одне шість годин, а тут – вдома два-три слова. Пригадую, як розповідали мої родичі про враження мого батька після появи синьо-жовтого прапора над мерією міста Жовкви. Батько приїхав у Жовкву на початку 1990 року, а тут прапор… Він стоїть і плаче. Кажуть, що останній автобус підходить, а він не може зрушити з місця. Кажуть: «Гриню, та то ж автобус уже йде…», а він мов зачарований.

Коли я приїжджаю, бувало, додому, засинаю, батько з родиною ще говорять, благословляють мене на ту справу. Це десь звідти по роду, по і снах ішло…