«Вітер надії», що увірвався в наші серця

Іван Корсак

Розповідь Андрія Криштальського, члена Національної спілки письменників України, одного з фундаторів Народного руху на Горохівщині.

В одному з кабінетів Горохівської дитячої музичної школи стояло старе, доволі-таки пошарпане м’яке крісло. Якби хтось із керівництва цієї установи надумав зазирнути під його днище, був би неабияк здивований: у примітивній криївці лежав пакунок із нелегальною газетою Української гельсінської спілки «Голос відродження». Інколи поряд із ним з’являлися аркуші листівок, надруковані через копірку на друкарській машинці тієї ж-таки музичної школи.

Таким був початок функціонування у районному містечку Горохові осередків Народного руху України та Української гельсінської спілки. Йшов 1989-й рік, і у кількох активістів-неформалів, котрі надумали виступити проти радянського тоталітарного режиму, не було нічого, окрім своєї сміливості й одержимості. Микола Остапчук, Володимир Костюк, Андрій Криштальський (старший) Олександр Адамчук, Богдан Собуцький, Ярослав Дмуховський, Микола Степанчук, Петро Зіневич, Олександр Бартко, Роман Андрущак… Це вони одними з перших підняли над вуличками сонного містечка синьо-жовті прапори, відчуваючи навколо себе недоброзичливу метушню комуністичних функціонерів. Це вони взяли на себе відповідальність за ті події, котрі розгорнулися на уламках імперії зла. А також за багаточисельні помилки і прорахунки засновників потужного антикомуністичного руху – перших українських політиків без досвіду й освіти.

Це був дивовижний період. Правда про наше життя-буття вихлюпнулась попри усі заборони, кожна опозиційна газета чи листівка спричиняла ефект вибуху бомби. Біля інформаційного стенда горохівської районної організації НРУ годинами стояли мешканці районного центру й навколишніх сіл, перечитуючи сміливі матеріали, що відкривали все нові й нові трагічні сторінки української історії.

Шлях нелегальної преси до людей у провінції був непростим. Пригадую, першими передані у Горохів були «Історія України» Миколи Аркаса, кілька томів «Літопису УПА», нові номери уже згадуваного «Голосу відродження», котрі привіз відомий в’язень радянських таборів, активіст УГС Мелетій Семенюк. Згодом, після перших масових мітингів у Горохові, активісти НРУ почали з рук у руки передавати волинські газети, котрі розповсюджувалися у самвидаві. Якраз тоді виникла думка відкрити свою незалежну газету, аби можна було протистояти брутальним і цинічним випадам офіційної преси, зокрема газети «Будівник комунізму».

Очолював орган райкому КПРС людина залякана, цілком віддана режимові (хоча батько редактора, як відомо, загинув від рук комуністів у Луцькій в’язниці). Саме ця газета вдалася до брудних інсинуацій, шельмуючи тих людей, котрі заявили про бажання сповідувати демократичні ідеали.

Потреба мати свою газету була очевидною. Адже районна організація Народного руху України на початку 90-х вела надзвичайно активну роботу. Її активісти проводили мітинги й агітаційні поїздки, відновлювали зруйновані комуністами козацькі кургани та повстанські могили, розповсюджували літературу на релігійну та історичну тематику (серед наймасовіших поширюваних книг – ілюстровані видання Святого Письма для дітей, «Історія УПА» Петра Мірчука, «Історія України» Івана Крип’якевича, «Мала історія України» В’ячеслава Цветкова, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола, сотні інших), намагалися налагодити контакти організації з трудовими колективами. Слід було розповісти людям, показати організацію такою, якою вона була насправді.

Про цю ідею я розповів у себе вдома, попередньо проаналізувавши тематику волинської газети «Вільна думка» й довідавшись про спосіб її виготовлення. Адже «рухалися» (так висловлювалася про нашу політичну діяльність моя мама, Галина Петрівна Криштальська) ми всією сім’єю, тому й багато рухівських проектів народжувалися саме у наших стінах. Міркуючи над назвою нового видання, я прийшов до висновку, що опозиційний партійному режимові рух нагадує свіжий вітер, який приносить надію тисячам українців на національне визволення. Так і народилася назва «Вітер надії» – доволі нетипова, ніби аж занадто романтична для самвидаву.

Політв’язні Микола Коц та Мелетій Семенюк розповіли нам про нелегальну схему зв’язку з видавцями так званої «неформальної» преси. Оскільки жодна друкарня в умовах радянської дійсності не взялася б виготовити тираж такої газети, вирішено було їхати у Вільнюс, де процеси демократизації розвивалися набагато швидше.

«Вітер надії» народився з цупких аркушів білого ватману, на які ми з батьком клеїли друковані на друкарській машинці тексти й намальовані від руки ілюстрації. Хіба ж не парадокс: у часи небаченого розвитку комп’ютерних технологій провінційному українцеві доводилося виготовляти газету якимось ще дідівським способом. Пригадую, як рушили до свободолюбивої Литви наші перші кур’єри – викладач музичної школи Микола Остапчук (він тоді потерпів неудачу) та мій брат Петро Криштальський, котрий на той час працював у системі торгівлі, перебуваючи під пильним оком партійного керівництва.

Петро привіз тираж «Вітру надії», уклавши домовленості з активістами литовської опозиційної організації «Саюдіс». Уже перший номер, як і наступні, миттєво розійшовся, викликавши небачену лють партократів і, як наслідок – жовчну статтю «Звідки віє «Вітер надії» в тому ж таки «Будівнику комунізму». Було й чого гніватися: крім антикомуністичних звернень осередків УРП на НРУ, видання містило початок дослідження Мелетія Семенюка «Боротьба УПА з німецькими окупантами», гострі за спрямуванням повідомлення про діяльність руху на Горохівщині. А вже у наступних числах, використавши передані відомим письменником і дисидентом Євгеном Сверстюком журнали «Сучасність», ми почали, мабуть-таки, вперше в Україні друкувати сенсаційні спогади Василя Стуса «3 таборового зошита» (публікації у столичних газетах та журналах з’явились дещо пізніше). Надсилав нам власні статті й сам пан Євген. Хотілося б відзначити серед них статтю «Берестечко», у якій проблематику, пов’язану з відомою козацько-польською битвою, було розглянуто у відмінному від офіціозного контексті. У відповідь на випади «Будівника комунізму» відгукнувся влучною критикою Микола Остапчук. Розпочиналася інформаційна війна, і офіційні партійні органи не витримували цього протиборства. Особливо під час народних зборів, які у Горохові мали бурхливий характер.

Мабуть-таки, багато хто з мешканців може пригадати, як захиталося керівне крісло під першим секретарем райкому КПРС А.Верещаком, а потім відданий партії чиновник пішов у відставку. Невеличка, нечисленна рухівська організація стала об’єктом людських скарг і вимог бути караючим мечем правосуддя. Втім, ситуація була печальною з огляду на фатальну відсутність кваліфікованих спеціалістів, котрі могли б влитися в рух, а потім взяти на себе роль рушійної сили у процесах державотворення. Маючи цілком непоганий імідж і добрі політичні аргументи, відчуваючи підтримку людей, ми важко мучилися над проблемою кадрів, потребою відмежування від шарлатанів, котрі посунули в Рух, відчуваючи можливість вскочити у вагон нової влади.

Разом з тим чи не кожен з рухівців відчував на своїй спині холодне дихання конаючого звіра тоталітаризму. Пригадую собі претензії влади до організаторів першого мітингу в Горохові М.Остапчука та О.Адамчука, трьох молодих членів Руху з селища Мар’янівка, звільнених з роботи лише за участь у відновленні козацько-повстанської могили в Завидівському лісі. Під тиском райкому КПРС залишає посаду завідувача фотоательє мій батько, погрожують неприємностями рухівцям з Горохівського автотранспортного підприємства….

Непростими були й поїздки до Литви, де події розвивалися більш трагічно. Оскільки друк газети «Вітер надії» був пов’язаний з потребою конспірації, довелося познайомитися з литовськими колегами, які боролися з радянським тоталітаризмом. Згодом у поїздках до Вільнюса, окрім мене, брали участь Мелетій Семенюк, мешканець Горохова, водій Олександр Бартко та мій батько. Пригадую, як горів парадний під’їзд офісу «Саюдіса», підпалений пізньої ночі симпатиками комуністів. Згадуються ряди ОМОНівців біля пам’ятника радянському генералу Черняховському (окупантові Литви), які охороняли монумент від гніву тисяч «вдячних» литовців. Трьохсоттисячне людське море несло нас із О.Бартком назустріч кардиналові Литви і Президентові Вітаутасу Ландсбергісу. Керівник держави йшов до своїх людей пішки, через увесь Вільнюс – і без жодної охорони…

А потім – танки на вулицях свободолюбивої столиці. Сивочолий старенький литовець з ціпком в руках проходить перед дулом танкової гармати, вперто не бажаючи помічати гусениць, що брязкають по асфальту… Молоді дівчата з антипатією відвертаються від увінчаних зірками десантників-прапороносців… Військовики в чорному просто з башт бронемашин вриваються у вікна Вільнюської консерваторії й викручують руки литовським музикантам, котрі виставили на посміх муляж «незабутнього» Брежнєва…

Це вже було тоді, коли ми з батьком привезли до Литви друкувати брошуру «Хто вбив Степана Бандеру?». Видання грунтувалося на текстах стенографії суду над вбивцею Степана Бандери та Льва Ребета Богданом Сташинським. Матеріал був настільки промовистим і цікавим, що книжечка згодом витерпіла три-чотири перевидання у Києві та Львові уже без нашої участі.

«Литовські» спогади – дуже гострі й донині. Власне кажучи, була такою й Україна – з тією лише, різницею, що нам, українцям, вдалося уникнути кровопролиття. На жаль, ми не погодилися на інше «кровопускання». На те, яке інші нації добровільно провели над своїми суспільними організмами, позбуваючись поганої, хворої, чорної крові – віддаляючи від керівних посад прислужників режиму, людей зі старими радянськими психологічними комплексами, ненависників своєї історії й культури.

… Зате ми втрачали людей, таких потрібних у ті дні, здатних приймати мудрі рішення й впливати своїм авторитетом на громадян, розгублених внаслідок падіння тоталітаризму. Саме в розпал боротьби виїхав з містечка Горохова юрист, письменник і дисидент Євген Крамар, дослідницька праця якого на ниві української історії ще потребує осмислення. Відійшли у вічність авторитетні й шановані городяни – знаменитий лікар, просвітянин, громадський діяч Михайло Рощина та відомий учитель, автор підручників для школярів Василь Фещак. Одного за одним ховали ветеранів Української повстанської армії – свідків героїчної боротьби наших попередників.

Осмислюючи перебіг подій на початку 90-х, я часто задумуюсь над змістом діяльності національно-патріотичних організацій у провінції. Ким ми були і які досягнення могли вписати на чистих сторінках української політики? Люди без жодного досвіду, без засобів і коштів для своєї роботи, зі старими уявленнями про політичний істеблішмент держави, нав’язаними радянщиною. Ентузіасти, обтяжені домашніми обов’язками і злиднями економічної кризи. Наївні й легковірні свідки народження нової держави, у якій народ був тяжко вражений недугами замкнутого суспільства.

Адже ж усі ми були не готовими до справжнього державотворення, до нових реалій, котрі увірвалися з-за відкритих кордонів. Ми не могли конкурувати з нахабством кар’єристів і пройдисвітів, маючи за душею лише щире прагнення відкрити шляхи для пробудження всього українського у щойно проголошеній Українській державі. Я пригадую спроби Горохівської районної організації НРУ змінити суть влади в районі, позбавити її впливу комуністичної кон’юнктури – при незмінності суті влади у верхах! Постійне шукання кадрів, здатних на своїх посадах відстоювати українські інтереси… Один за одним від своїх обіцянок і проголошених на мітингах принципів відмовляються колишні лікар В.Салюк, прокурор В.Ковальчук, вчителька Т.Корольчук, котрі завдяки опозиційній хвилі опинилися в кабінетах колишнього райкому партії… Влада втягує їх у свій зачарований колообіг, змінюючи до невпізнання… А люди на вулицях ставлять кинджальне запитання: «Що зробив Рух для того, щоб нам краще жилося?!»

Важким дамокловим мечем зависало воно у жалюгідному й убогому приміщенні штабу НРУ під час загальних зборів ослабленої організації. Дух тотальної зневіри був реакцією на революційні події, він вривався у серця й самим рухівцям, подвижницька безкорислива праця яких не знаходила втілення й пошанування у своїй-таки державі. Та що там у державі – у власній організації. Після візитів до Горохова рухівського керівництва з області, яке буквально добивало, розламувало новими й новими міжусобицями лави колишніх однодумців, надходили дні безпросвітньої депресії…

Тепер ті колишні неприємності здаються дитячими хворобами становлення демократії. Політична боротьба перейшла у нову якість, вона сьогодні базується на інших технологіях. І тому в сучасних реаліях колишні активісти не раз відчувають стан своєрідної безпомічності. А події тих тривожних днів здаються низкою романтичних пригод, овіяних маєвом синьо-жовтих прапорів, перегуком до болю знайомих пісень, виспіваних – перевиспіваних у походах містами й селами нашої України. Навіть колишні сутички й пікети, холодний бетон біля парламенту, нагрітий спинами тисяч патріотів, приносять відчуття приємної ностальгії: якби не ми, то хто б перехилив терези долі українського народу, хто б розпочав прорив нашої держави до світової цивілізації?

Відтоді старі друзі по боротьбі пережили чимало. І девальвацію цінностей, і дріб’язковість політичних чвар, і наступ цинічного прагматизму. А врешті – й спробу запровадження нового тоталітаризму, придушення так важко завойованої свободи слова, введення цензури, не гіршої від комуністичної. У такі хвилини згадуються справді вільні для живого слова сторінки «Народної трибуни», газети, яка стала явищем для всіх, хто цурався задухи офіціозу, хто прагнув знати правду про те, що коїлося з усіма нами. Як тепер нам бракує сміливості й правдивої відвертості того періоду! Як змінилася преса! Якими незбагненно-тривожними здаються пожовклі сторінки тієї напівпідпільної газети «Вітер надії»!

Втім, проживши десяток літ у молодій державі, відчувши на собі всі етапи її становлення, можна озирнутися у ті бурхливі часи, коли кувалась наша незалежність, з подивом і гідністю: невже це ми – прості українці – на отих фотознімках, в отих кінокадрах про небачену оксамитову революцію без крові, в газетних репортажах про гаряче пробудження національної гідності?!

Так, це ми. Це наша зовсім недалека ще історія. Це наші поразки і наші перемоги.