Народного депутата зустрічали врочисто. Похоронним маршем
Іван Корсак
Бесіда з народним депутатом дванадцятого скликання О. В. Гудимою.
– Я хочу просити Вас, Олександре Васильовичу, пригадати кінець 1980-х – початок 90-х років. Сьогодні демократів дуже багато, сьогодні майже всім дозволено бути демократами, висловлювати свої думки, а тоді лише одиниці реально йшли проти існуючої потужної влади. Вона не мала соціальної підтримки, але вона мала величезний насильницький апарат. І я хотів би просити розповісти про ставлення цієї насильницької машини до тих людей, які піднімали Волинь, Україну, ставлення міліції, судової влади.
– Це треба, як кажуть, маленький ліричний відступ зробити. Може, не в хронологічній послідовності, але порівняти події.
Так, я народився не на Волині – Вінницька область, Немирівський район, село Вишківці. Село, як і люди, й понині віддалене від проблем суспільних. Я пішов вчитися в Харківський державний університет уже після армії. І навіч зіштовхнувся там з супротивом тільки тому, що я спілкувався українською мовою. Мене прозвали бандерівцем.
Але якраз саме це, можливо, й утвердило мене у власній правоті. Отож, в університеті практично тільки я упродовж п’яти років розмовляв українською. Мене ображали, а це, на заперечення, тільки зміцнювало мою переконаність. Коли вже пішов працювати (а працював я в профтехучилищі, які на той час були тільки російськомовними), то читав математику теж тільки рідною мовою. Влаштували перевірку з області – і мене прописали в обласній газеті. Навіть таке було. Потім одружився, і, коли постало питання, де залишатися з дружиною, був вибір: Вінниця, Донецька область чи Волинь. Ми Донецьк відкинули одразу, у Вінницю я сам не захотів, хоч це моя, здавалося б, батьківщина. Вирішив: якщо я «бандерівець», то поїдемо до бандерівців. Якраз дружина навчання закінчила – вона на два роки пізніше вчилася. Ми зібрали речі й удвох приїхали сюди, аби подивитися на Луцьк. Це було у 1980 році. Місто нам сподобалося, взяли направлення і приїхали.
Знову парадокс: дружина роботу отримала, а у мене роботи нема. Оскільки я член партії, то пішов у міськком й мені запропонували роботу в 9-й школі – російській, як не дивно.
У позитив собі зараховую те, що в цей час мав постійне бажання вчитися, будь-чому. Одразу в 1980 році вступив до університету марксизму-ленінізму на факультет теорії і методології ідеологічної боротьби. Паралельно став лектором організації товариства «Знання».
Мені ніхто не пропонував лекцій, я сам підбирав тематику, сам налагоджував стосунки і за домовленістю ходив читати лекції, от тільки звітувався перед організацією. У 1987 році вступаю заочно до Вищої партійної школи. Паралельно вступаю заочно до Луцького педагогічного інституту на історичний факультет. І все це я якось тягнув: і навчання, і роботу. У Вищій партійній школі в Києві за статусом я найнижчий – викладач педучилища, бо там були доценти, доктори. І ми, уявіть собі, вже тоді вимагали у Вищій партійній школі читання лекцій українською мовою. Виявляється, на той час практично не було жодного викладача, який би міг дві години читати свій предмет українською.
– Потім Леонід Юзьков читав, майбутній перший голова Конституційного Суду…
– Може, то дивацтво – безперервно вчитися… А ще – конфліктувати з владою. Психологічно я був до цього готовий. Конфлікти беруть початок з 1988 року. Я був зі студентами у Херсонській області, ми працювали на збиранні помідорів. З педучилища поїхало 76 дівчаток. Уже підписали договір: з такого до такого часу стільки і стільки зібрати, такого-то числа повернутися, тим більше, що дві дівчинки виходили заміж, було домовлено про весілля і батьки мали на вокзалі чекати дівчат. Ми зробили замовлення на квитки, проте несподівано приходить розпорядження тодішнього Голови Ради Міністрів СРСР М.Рижкова: на 15 днів продовжити термін перебування студентів на роботах. Я відмовляюся, а я старший був, виконати це рішення. З конфліктом припиняю роботу, адже свій обсяг ми зробили. Однак квитків нам не дають…
Я виїжджаю в Херсон, саджу всіх дітей на «Ракету», везу до Кременчука – далі «Ракета» не йшла. По дорозі виходжу на Міністерство річкового флоту, і з Києва нам присилають «Ракету», якою ми прибуваємо до столиці. У Києві саджаю дітей на потяг і привожу так, як домовилися, здаю дітей. Ми виїжджали власним коштом, тож починаю справу проти керівника радгоспу і забираю ті гроші. Вони отримують суворі догани, парторг і директор радгоспу, і по 22 гривні, стільки тоді дорога коштувала, повертаю кожній дитині. Директор училища лишень казав: на кого ти замахнувся? Сядь і тихенько сиди, не май собі клопоту…
Ще один штрих до формування мого світогляду. 1 січня 1989 року помер мій дід, на 94-му році життя, і ми, онуки, зібралися й поїхали до нього. Йде за труною мій дядько Іван у пригніченому стані й починає мені розповідати. Не про діда, а розповідає мені про дитинство своє.
… То було у 1933-му. По дорозі до школи він заходив до однієї хати… Одного разу побачив жахливу картину: стоїть батько на лежанці, а між ногами тримає його ровесника і ножем відрізає голову. Він вискочив звідти, але й досі не може забути цього страхіття… Дядько кульгає, він інвалід війни, і мені оповідає. Запитую: «А там коло мене, там колись була хата, хто там жив?» – «Жила сім’я, був син, батьки його у 33-му році зарізали і з’їли». Я ці випадки знав, у курсовій роботі в інституті згадував…
А перше серйозне ідеологічне протистояння відбулося тоді, коли формувався комсомольський агітпоїзд для агітації на користь тодішнього першого секретаря ЦК комсомолу Валерія Цибуха. Його висували кандидатом до Верховної Ради СРСР. Агітатором і пропагандистом у Хмельницьку область беруть мене. Хто б міг подумати…
– Закінчив факультет марксизму-ленінізму, навчається заочно у Вищій партійній школи.. Вони ж дивилися дуже часто не в душу людини…
– Їдемо ми з Миколою Кучерепою лекції читати. Я прочитав за два тижні 46 лекцій, а тематику вибрав єдину – пропаганда Руху. Сорок шість лекцій пропаганди Народного руху України. А потім уже завершальне засідання. Начальником поїзда був секретар ЦК комсомолу України на прізвище Усик, який таки «докопався» до тематики. Він сказав: «Уперше за всю історію агітпоїзда «Комсомолець України» в складі агітколективу був політичний опонент».
– Я був у 1990 році на судах проти Вас і бачив, як люди за Вас заступалися…
– Я пройшов дев’ять судів, на мене завели було ще 20 справ, але час не дав можливості їх розкрутити.
– Пам’ятаю, як Ви приїхали у Камінь-Каширський і як ми робили перше інтерв’ю, як старанно підбирали цитати Леніна… Демократичних лідерів, які відкрито повстали проти влади, офіціозна преса малювала якимись мало не розбійниками, якимись екстремістами. Ми мали показати, що це спокійні, помірковані люди, які в роботі спираються на певні основоположні догмати того часу. Очевидно, і Вас «пасли». Як Ви приїхали, то зателефонував заступник начальника міліції М.Гунчик і каже: «До вас там приїхали». А він хлопець був на боці Руху, симпатизував новим віянням. Попереджає нас: «Будьте обережні». І тоді після інтерв’ю у дверях редакції зіткнулися з секретарем райкому… Десь такий смішний епізод…
– Чи мене «пасли»? По-перше, мені пропонували співпрацювати. З самого початку, я не можу часу пригадати точно, мені призначили зустріч на стадіоні «Авангард». Ясна річ, з того нічого у них не вийшло. Потім випадково в тролейбусі зустрівся я з одним чоловіком. Він щось дивився на мене і дивився, а потім підходить і просить вибачення: «Я хочу з вами побалакати». Ми вийшли на зупинці, а він мені: «Пробачте за ті неприємності, які я вам завдав такого-то числа у такому-то місці». Каже: «З міської міліції сказали мені, що я мушу Вас побити, Ваше прізвище назвали. Якщо я це зроблю, то мене не посадять». Він якийсь там проступок вчинив хуліганський.
І це зробили, але потім я зустрічався ще з одним чоловіком, який сказав, що його міцно побили. Вони сплутали мене з ним і замість мене побили іншого чоловіка.
– Тобто діяли не тільки легальними методами, такими, як суди, а й наймали різних людей, щоб фізичну розправу вчинити.
– Якщо Ви помітили, у нас було дуже жорстке правило: ми всі заходи закінчували за білого дня, жоден у Луцьку і на Волині не відбувався у надвечір’я. Це було негласно, але чітко. І тому я мав за правило добиратися додому за дня.
– Ще про гострі моменти у Верховній Раді. Після Вашого обрання народним депутатом, Ви і в Луцьк приїжджали, і виїжджали в інші області…
– Вибори 1990 року, як на сьогодні, були, мабуть, найдемократичнішими. Ми, хто склав кістяк Народної ради, були запереченням тодішньої влади. Але ми помаленьку набиралися сили. Наприклад, у традиціях Верховної Ради, ще за радянських часів, було призначати у делегації від області старших. Нам нав’язують М.Парасунька старшим. Ми не погодилися і обрали собі П.Віцяка. Пропонується особа чи депутат від Волинської області до складу Конституційної комісії. Пропонують М.Парасунька, а ми знову не погоджуємося – ми делегуємо туди Андрія Бондарчука. Але найголовніше – у нашому товаристві Народної ради був негласний розподіл обов’язків. Мені не визначали, що я маю робити. У нас якось автоматично розподілилися ролі. Я знав, яку я роль міг грати: подразника, каталізатора, збурювача ситуації. І я цю свою роль свідомо вибирав, за природою я зовсім інша людина.
… Ви згадали прізвище Л.Юзькова. Може, я забагато на себе беру, але я вбачаю і свою заслугу в тому, що його обрали. Бо коли йшла дискусія і коли висували його кандидатуру, то я чув, як у рядах групи «239» пішла вказівка «провалити».
– Ого, викладача Вищої партійної школи, а на той час він, здається, був уже завкафедри. На жаль, він рано пішов із життя. Це освічена, ерудована людина.
– Перед голосуванням я все-таки домігся, щоб мені дали слово. Я беру мікрофон і відверто: «Я щойно чув, що група «239» отримала вказівку голосувати «проти» Леоніда Юзькова і провалити його кандидатуру. От зараз буде голосування і побачите, що так воно й буде.
У коридорі до мене підійшов Л.Юзьков, коли вже за нього проголосували. Він каже: «Думав: усе, пропало…».
А ще така ситуація. Закінчується перша сесія Верховної Ради дванадцятого скликання, головує Л.Кравчук. На порядку денному останнього дня – формування делегації Верховної Ради Української РСР у складі 50 осіб для напрацювання нового тексту союзного договору. Сесія закінчується. Що робити? Параліч, ніхто не знає, як протидіяти. Аж тут сталося таке: я побачив, що А.Ягоферов двома картками голосує. Здіймаю бучу, скандал, голосування зірвано. Перерва – півгодини. Після консультації на порядок денний виноситься питання «Закон про економічну самостійність Української РСР», і до кінця засідання закон ухвалили. Делегацію не сформовано.
Або ще такі епізоди. 22 вересня 1990 року Чернігів мав відзначати 1300 років з часу заснування. Там різні заходи вже організовувалися, місто заклеїли плакатами «Чернігову 1300 років» і таке інше. До ювілею Народний рух України вирішив провести деякі заходи. Але щоб не допустити активної діяльності Народного руху, на Чернігівщині обком партії видав два документи. Найголовніше, що по завершенню святкування в області мав бути створений прецедент введення надзвичайного стану. Ці папери є у мене.
Чомусь ніхто з депутатів не поїхав, їхали чотирма автобусами тільки делегації від Народного руху України. Першим автобусом ми приїхали, а наступні чомусь запізнилися. Хор «Посвіт» їхав, зі Львова творчий колектив, з Києва.
Три автобуси все не їдуть і не їдуть. Потім сказали, що міліція автобуси затримала. Що робити? Я беру телеоператора, сідаємо в таксі і їдемо у Кіптяхи. Приїжджаємо – автобуси дійсно міліція зупинила, «пазиками» заблокувала… Делегація потрапила в пастку. Обкомівці зібрали комсомольський, партійний активи, вивезли польову кухню і тримають людей. Я приїхав до начальника міліції: що ви робите?
Прошу хор Леопольда Ященка, перекриваємо рух. Ми тримали в блокаді трасу Петербург – Сімферополь дві години. З обох сторін колони стояли по п’ять кілометрів. Що там робилося, що там робилося, скандал… До вечора нас протримали. Потім вони застосували силу, розтягнули нас. У цивільному люди підійшли, мене вивели, кинули у міліцейську машину, мали вивезти за межі області. Кажу: «Хлопці, що ви робите? Це ви міліція чи ні? Скандал з народними депутатом».
Врешті-решт ми домовилися, мене в Чернігів міліція завезла. Автобуси вивезли за межі області… Але що цікаво: доки цей скандал був, ювілей Чернігів припинив відзначати-усі плакати познімали…
Наступного дня відбувся мітинг на валу. Надають мені слово і одночасно передають списки працівників обкому комсомолу, які перепиняли автобуси Народного руху. Я виступив, сказав декілька слів, а потім називаю прізвища тих, хто перепиняв: там Петров, другий секретар такого-то райкому чи обкому комсомолу. «Слава йому!» – на повному серйозі кричу, а люди «О-о-о» і свист. П’ятнадцять прізвищ називалося – і усіх п’ятнадцять під улюлюкання вигнали.
Потім демонстрація. Йдемо повз обком партії. Обком охороняли 300 міліціонерів. Ми підходимо, вони вискакують в одну шеренгу, потім у другу, в третю… Що робити? А в колоні було близько 20 тисяч чоловік. У Чернігові такої демонстрації ні «до», ні «після» не було. Проходимо, я зупиняюся і в мегафон: «В обком партії-плювати»! Начебто розбишацька така ідея, але за нею серйозний зміст. Колона пройшла, поплювала на обком.
Потужна демонстрація показала владі настрій людей, а введення надзвичайного стану в області нічого б не дало.
Вінниця, Вінниця… Округ товариша Рябоконя, другого секретаря Вінницького обкому партії. А туди я поїхав з тієї причини, що Рябокінь презентував у Верховній Раді проект закону, який обмежував права народних депутатів. Суть його була такою: народний депутат України не має права їхати в інший округ. Я прошу слова на сесії і заявляю, що першого грудня приїду у Ваш округ, аби перевірити на собі, як працює цей закон. Я сказав, а радіо рознесло, тому що була трансляція. Куди мені було дітися – мусив їхати.
– Ідея закону зрозуміла: заборонити виїжджали на Східну Україну, аби не поширювати демократичні ідеї і не дати зустрічатися з людьми народним депутатам із Народної ради.
– Це вже потім я дізнався, що зібралася перед першим грудня сесія місцевої ради і прийняла рішення про мораторій на будь-які заходи. Це фактично надзвичайний стан, який проіснував 11 місяців. Я пішов, оформив відрядження на Вінничину, підписав мені В.Дурдинець, заступник голови Верховної Ради.
Перед цим у Верховну Раду мені прислали місцеве рішення – категорично проти приїзду. Були телефонограми на зразок: бандерівці, ми не хочемо вас бачити.
Але я мав відрядження, приїхав 30-го числа, заночував у Вінниці. Вранці два автомобілі вирушають у дорогу. Ну, «хвіст» був, при під’їзді до межі Барського району мисливці стояли озброєні, чоловік 15 з собаками, при в’їзді у Барський район – пост міліцейський, який перевіряв документи. Перевірили мене, по рації передали, що я вже у межах їхнього володіння. В’їхали в село Лука-Барська. Зупиняють машину, дорогу перекрито. Трактор на дорозі, вантажівка, три автомобілі, «мисливці» в куфайках і з міліцейськими лампасами: «Ви куди їдете, ану виходьте…»
Ми вийшли поблизу кафе, біля якого побачили музичні інструменти.
Запитали про цей оркестр, а нам кажуть, що тут бандерівців чекають. Дванадцята година, ансамбль бере духові інструменти і починає грати похоронний марш.
І тут сутичка… Нас не б’ють, а просто валять і за ноги хапають, хочуть волокти. Я не розгубився, адже знаю, що там працюють телекамери. Зі мною був адвокат з Вінниці Валерій, його оточили і кілька разів вдарили, він упав… Там ще була жінка, мати п’яти дітей, її теж ображали та били… А мене ці хлопці підхопили і в машину давай тягнути. Несуть мене ногами вперед в автомобіль під похоронний марш. Кидають у машину, яку штовхають униз – там такий спуск і ряд автомобілів стоїть. Я все-таки водій, зорієнтувався: впав поміж сидіння і рукою натиснув на гальма… Щось треба робити, не буду ж я в тій машині сидіти. Виходжу, а в них цей запал минув: ну, хто вас просив, забирайтеся звідси.
Нас у спину виштовхують, щоб ми їхали. У нас болотом кидали, жінки з ферм поприходили… що хотіли, те говорили.
Пішли до міліцейського поста, аби у міліції захисту просити. Черговий набирає по рації номер і когось викликає… Ми зо два кілометри відійшли, аж тут ветерани під’їжджають. Попереду «ветеран», старець уже, який каже: «Убирайтесь вон с этой нашей родины, бандэры, убирайтесь!». То мене, який народився тут, виганяє ця захожа людина.
Знову дужі чоловіки нас у «роботу» беруть… Думав, що нам уже кінець буде. Не знаю, скільки били… І моїх друзів били. Потім зігнали в машину… Водії ледь їхали, у машинах щось там поскручували.
Місцева компартійна преса події, звісно, перебрехала, центральна також перебрехала, а волинські писаки-засранці переписували те, що подавали з центру. Я не прошу вибачення за термінологію, бо вони того вартують.
Потім відкрили кримінальну справу, яка закінчилася тим, чим і повинна була закінчитися: крайніх немає. Оце такі згадалися епізоди. Мені не соромно за жоден свій крок.