Сторінки історії, які болять

Іван Корсак

Розмова з художником Віталієм Мельником, одним із лідерів «Меморіалу».

– Почнемо з того, що Ви стояли біля витоків товариства «Меморіал». На основі матеріалів товариства дуже багато було зроблено як на Україні, так і в цілому в СРСР і, зокрема, конкретно на Волині. Адже «Меморіал» давав документальну базу для оцінки історії пройденого шляху, для оцінки того, які сумні сліди лишала радянська система в історії народу. Отже, як створювалося товариство «Меморіал», які проблеми виникали?

– На одному з перших, засідань координаційної ради Волинської організації Народного руху України за перебудову (така була повна назва організації) ми розподілили обов’язки між членами координаційної ради. Оскільки у своїй доповіді на установчій конференції я багато уваги приділив пам’яті минулого, мені доручили «Меморіал». Як тільки в 1989 році було виготовлено нашу печатку з тризубом, одним з перших документів, засвідчених нею, стала заява координаційної ради в КДБ до тодішнього керівника Деменкова. У ній я та Ростислав Кушнірук, нині керівник славного хору «Посвіт», просили дозволу ознайомитися з документами щодо розстрілу 1941 року в луцькій в’язниці, які, як ми писали, «за нашими даними знаходяться у ваших архівах».

Прийшли. Подаємо заяву черговому. Той глип на печатку, а там замість звичного совєтського герба – наш… І одразу до телефону. Незабаром спускаються Деменков і ще один чоловік. Заходимо в кімнату. Нам чогось видалося, що вона просто нашпигована всілякими мікрофонами. Сидимо з Р.Кушніруком, як це має бути на офіційних переговорах, кожне слово добираємо. Деменков нам відрекомендовує свого колегу: Хлопук Юрій Миколайович, через нього будете тримати зв’язок. Ми обмінялися телефонами. Уже прощаючись, Юрій каже мені: «Ти що, мене не впізнаєш?» – «Впізнаю», – відповідаю, а в голові суцільна порожнеча.

Юрій сміється. Виявляється, ми росли на одній вулиці, тільки він на два-три роки молодший, а зазвичай старші підлітки мало звертають увагу на «малявок». Власне кажучи, тільки завдяки Юрію Хлопуку важливі історичні матеріали стали доступні громадськості Волині. Зустрічаючись протягом 1990-1992 років з представниками «Меморіалу» інших областей, обмінюючись інформацією, на запитання «Яка у вашій області ведеться співпраця з архівами КДБ, чи вже тоді СБУ? « я чув відповідь: «Чисто споглядальна…».

А ми мали змогу працювати з документами. У прес-центрі СБУ часто можна було зустріти за роботою журналістів В.Данилюка, М.Козака, поета В.Лазарука. Що могли, одразу публікували в газетах «Народна трибуна», «Молодий ленінець». Загляньте в старі підшивки! Скільки цікавого матеріалу там можна віднайти. Приміром, визвольні змагання ОУН-УПА. Совєтська пропаганда якими тільки лайками не обливала наших національних героїв. За сімома печатками були документи цього періоду. Інтуїтивно відчував, що це не «отдельниє, разрознєниє… бандформерованія» – це воював народ, а свій, «як не заплаче, то хоч скривиться». З якою цікавістю та захопленням відкривав для себе цю сторінку історії. Ми розуміли, що доступ до цих документів у нас тимчасовий, що рано чи пізно це урветься. Тому весь вільний час віддавав роботі над цими документами, а за два роки, повірте, я побачив їх чимало.

Спираючись на широкі верстви населення, на спогади очевидців почав вести «Мартиролог» луцької в’язниці. Адже тоді побутувала думка, пущена більшовиками, навіть таким «авторитетом», як колишній прокурор області Найденко, що у Луцьку взагалі не було ніякої масакри 23 червня 1941 року, а просто чекісти обстріляли німецький парашутний десант за Стиром. Шила в мішку не сховаєш. Зараз нам уже багато відомо про найбільший злочин комуно-чекістів на цій землі. З часом усі списки людей, фотокартки, зібрані мною, увійшли до тому «Реабілітовані історією. Репресії 1939-1941». Том підготовлено до друку, і, я сподіваюся, незабаром його можна буде придбати. Минуло вже понад вісім років, як він готовий, та не потрібно «власть імущім» знімати з вовка овечу шкуру, тому й затримується ця страшна книжка.

Щодо «Меморіалу», то формально такої організації на Волині не було, я тільки виконував функцію керівника цієї організації. Не тому, що її було тяжко зареєструвати чи утворити.

Як громадянин, як патріот, я виріс із Руху. Боляче було дивитися, як сильна міцна хвиля патріотичної самовідданості почала дробитися на усілякі партії, партійки по 5-10 членів. Комусь вигідно було нас роз’єднати. Все одно на всі заходи виходили ті самі люди, у серцях котрих палахкотів святий вогонь любові до України. Вони, чим могли, і фінансово, і морально допомагали всім організаціям, крім осоружної Компартії. Щоб утримувати ще одну організацію (а це приміщення, телефон, секретар і т.ін.), потрібно було в цих самих людей просити кошти.

Я тісно співпрацював з Рухом, з Братством ОУН-УПА Волинського краю. Завдяки тісному спілкуванню з повстанцями, черпав у них наснагу. Мої політичні погляди поступово змінилися. З інтелігента-ліберала я став твердим націоналістом, і цим горджуся.

Організаційних клопотів не бракувало. їздив я на збори до Києва і Львова, Тернополя та Івано-Франківська. Але то все за особисті кошти.

Це, мабуть, якісь гени чи біс у ребрі сидить. Не дає стояти осторонь. Мій батько був біля витоків КПЗУ, за що отримав 15 років (окружна конференція відбувалася у його хаті), з 1925 до 1938 року відсидів. Історія, мабуть, повторюється. Перше засідання координаційної ради відбулося в моїй майстерні.

– Пане Віталію, що особливо запам’яталося з документів КДБ, що вражало?

– Наприклад, із захопленням протягом двох днів я ознайомлювався з щоденником начальника контррозвідки одного партизанського загону об’єднання Бринського, якраз район Любешівщини, Камінь-Каширщини. Цей чоловік об’єктивно писав. Ось таке-то село, події, а суть – між рядками.

У селі стільки-то бульбашів, стільки-то осель «бандитів-націоналістів» підтримує і… два чи три «наших» зв’язкових… Історикам радянської доби гроші даремно не платили. Виробили стереотипи, що у цих районах домінувала червона партизанка. Це абсолютна дурниця.

Йшлося там і про методи боротьби, як «підставляли» під німців, натравлювали одних на одних. Це дійсно партизанські краї, де тяжко було дійти простій людині до висновку: чия правда і хто винен? Крім української та совітської партизанок, там ще діяла польська. Цікаві описи, як Камінь-Каширський брали, разів три чи чотири… А репресій не було. Зацікавився чому? Виявилося, що на окупованих німцями територіях діяв закон, згідно з яким за одного вбитого німця розстрілювали 10 чи 20 цивільних. Там німців просто «лузали». Я дізнався, що цей закон не був чинним на території Ратнівського, Камінь-Каширського та Любешівського районів. А чому? То вже пізніше покійний Юлій Головацький просвітив мене. У кабінеті в Гітлера була крем’яна сокира зі свастикою, цю сокиру ще до першої світової війни знайшли під час розкопок на Камінь-Каширщині. Гітлер вважав, що тут жили предки арійців.

Як художника, мене завжди цікавила образотворча продукція, на яку вряди-годи натрапляв у справах. Це були речі, конфісковані при арешті. То листівка, то газета, то карикатура на «вождєй», така, які діти у школі малюють. Якось телефонує мені Ю.Хлопук: «Приходь, є цікаві матеріали». Я приходжу. В архіві знайшлася справа: вбито зв’язкову під час переходу через кордон, при ній кільканадцять малюнків, гравюр. Дивлюся – вправна рука непересічного майстра. Роботи не підписані. На роботах – будні повстанські, походи, відпочинок, є й портрети. На одному з них погляд спрямований на глядача, особливий погляд, такі очі бувають на автопортретах. Я висловив припущення, що це зображення самого художника.

Ще тоді я нічого не знав про Ніла Хасевича – легенду нашого краю. Він не захотів тікати за кордон і, хоч був інвалідом, без ноги, зробив усе, щоб світ знав: Україна не скорена. Адже саме з Волині ще довго після війни потрапляли на Захід малюнки. За художником полювали, а він боровся, боровся зброєю, гострішою за скоростріли, боровся різцем, олівцем при світлі гасової лампи в темних бункерах УПА. У бункері на Цуманських хуторах він і прийняв мученицьку смерть. Тіло його знайшли в Клевані, біля приміщення НКВД. Де його могила – не відомо. Уже пізніше я мав змогу побачити фотокартки Н.Хасевича… То був його останній автопортрет – і це мене вразило.

Тоді в СБУ була, мабуть, усяка апаратура, але, видно, не хотіли «світитися». Багато фотографів – мої друзі, отож вони мені й перефотографували ці роботи. Пізніше СБУ передала раритети Волинському краєзнавчому музею.

Запитуєте, що вражало? Прості справи. У них добре видно методику допитів. Починається, як правило, об 23.40 чи у пізніші години. Суто анкетні дані – ім’я, прізвище, рік народження і т. ін… Далі запитання: «На попередньому допиті ви сказали проте і те. Що ви ще можете додати з цього приводу?» І все… «Допрос окончен 4.30». Підпис допитуваного. Наступної ночі чи там через ніч знову ті самі запитання… Аналогічних протоколів у справі з десяток. Весь цей протокол допиту заповнюється протягом 5-10 хв. Решту часу, 4-5 годин, видно, катували. Чекісти були переконані, що людину легше зламати в нічний час. Проте, я думаю, що вони цим людям і вдень спати не давали.

Багато понівечених людських доль у цих документах. Це цілий пласт нашої історії. Скажімо, повернувся солдат з війни. І медаль у нього за мужність, і орден. Тільки-но прийшов у рідне село, а вночі приходять з лісу хлопці й просять дати гасу та поїсти.

Він і дав 1 літру гасу та сала. За це присудили йому 10 років. Так діяла система.

Хвилююча історія патріотів-волиняків, які в 1948-1950 роках поверталися з-за кордону на рідні землі для боротьби з найбільш оскаженілими представниками влади та НКВД. У ті часи на селі повністю функціонувала радянська влада. Були і дільничні, і голови сільрад, і парторги. Мусили вони виконувати свої обов’язки. їх не чіпали, хоч не така велика проблема була їх усунути. Знищували ж тільки тих, хто особливо хотів прислужитися перед більшовиками, усіляких деспотів і дурисвітів. Ці боївки були дуже мобільними, по 3-5 чоловік, і проти них воювала ціла армія. (На Волині стояли дві дивізії НКВД, а це 24 тисячі солдат. На фронті дивізії могли бути й по 1000 чоловік, аби лишень прапор).

Десь близько десяти таких груп було. Усі вони полягли в нерівному бою.

Візьмемо справу Юрія Стельмащука («Рудого»). Хворий, з високою температурою, він випадково (коні понесли просто на засідку) потрапив до рук НКВД. На допиті заявив: «Як провідник, говоритиму тільки з генералом». Тож допит вів сам Строкач. Не було за що й судити Юрія. Він не воював, безпосередньої участі в жодних акціях не брав. Провідників не судять – їх знищують, тож і командиру «Завихосту» Ю.Стельмащуку приписали 20 тисяч знищених поляків.

Напередодні суду попросив 26-річний командир «Рудий» попрощатися з рідною домівкою. Його привезли в Коршів. Став перед домівкою на коліна Юрій, поцілував рідну землю востаннє. Суд ухвалив страшний вирок – вищу міру покарання.

Героїчну смерть прийняла і його рідна сестра Ганна Стельмащук, яку 22 травня 1944 року разом з подругою Ніною Бахів і ще двома юнаками оточили в клуні на околиці Вишкова. Клуню підпалили. Запропонували здатися. Вийшла з клуні красуня Ганна, вигукнула: «Україна не здається!» і повернулася в палаючу клуню. Вічна пам’ять героям…

Уже в 1992 році з Польщі прийшов запит: оскільки тут на Волині загинуло від рук націоналістів 200 тисяч поляків, потрібно відшкодувати кошти родинам, облагородити могили. Поляки самі хочуть поставити хрести на місці 200 тисяч. Яка страшна цифра! В той часу Варшаві вийшла книжка М.Сівіцького «Справи конфліктів польсько-українських», у ній ми знайшли на 20 сторінці цікавий документ «Лічба польського елементу на Волині», у якому сказано: «У 1931 році було 350 тисяч, вивезено на схід НКВД 50 тисяч, кілька тисяч утекло за Буг, близько 1000 ув’язнили чи замордували німці. Вивезли на роботи за 16 місяців 25 тисяч, в 1943 році загинуло в польсько-українському конфлікті 15 тисяч, кільканадцять тисяч утекло за Буг. Близько 50 тисяч німці вивезли на роботи. Убито 180 тисяч, залишилося 170 тисяч.

– Це є серйозні міждержавні проблеми, з нерозумної голови можна забити між народами такого цвяха, що не дай Боже. А такі голови, такі горе-літератори, на жаль, були.

– Бачите, цвях цей забитий не нами. Знаєте, його можна вийняти, коли ми будемо щиру правду писати. Абсолютно щиру правду.

– Повернімося до первинних документів про розстрілу Луцькій в’язниці.

– У КДБ було всього 96 справ. Це справи тих, кого засуджено до розстрілу. Де решта документів про Луцьку в’язницю – ніхто не знає.

Німці, коли прийшли, дали доступ населенню до документів. Українці виносили ці документи, порядок робили, замітали оті всі радянські папери.

– Однак цих 96 справ давали підстави обгрунтовано стверджувати, що розстріли були.

– Візьміть будь-яку газету того часу – преса просто кричала про ці злочини. На 40-й день після розстрілу відбувся Хресний хід до тюрми і освячення могил. 80 священиків правило на чолі з Митрополитом Полікарпом.

Окупанти всіх мастей знищували волиняків на території Луцької тюрми. На жаль, ми в основному згадуємо тих, хто тут поліг від рук більшовика в 1941 році. А німецька окупація? Ніби пекельна машина, регулярно, 2 рази на тиждень, проводили розстріли тут і німці. Про це свідчать документи, спогади очевидців. Про цих людей також не гріх згадати. Це наш рід.

Які проблеми намагався вирішити «Меморіал», що хвилювало, які завдання вважалися першочерговими – це видно вже з виступу Віталія Мельника на установчій конференції крайової організації Народного руху України.

Уривки з виступу В. Мельника пропонуємо з дозволу автора увазі читачів.

Брати і сестри! Товариші!

Завдяки прагненню вищого вислужитися перед ще вищим, багаторічному старанню найманих формувань лекторів-професіоналів нищилися віками усталені звичаї, замовчувалася, перекручувалася національна історія, справування релігійних обрядів швидше нагадувало підпільну роботу, користування рідною мовою вважалося ознакою «дурнова тона». Забувалося, хто ми, чиїх батьків діти?

Плоди такої політики і повертаються до нас у вигляді горезвісних проблем: алкоголізм, наркоманія, проституція, злочинність серед молоді.

Минулого не вибирають, його успадковують. Що ж успадкували ми на культурній ниві в Луцьку?

Силу-силенну невирішених проблем. І від того, наскільки чесні її правдиві ми будемо при їх подоланні, залежатиме авторитет Руху в народі, кількісний ріст наших рядів.

Майбутнє за молоддю, якій вже змалку підноситься урок: чорне-біле. Одноманітна, безлика архітектура спальних кварталів, неякісна, халтурна робота будівельників, перевантаженість, тіснява шкіл та садочків різко контрастують з розкішшю інтер’єрів та помпезною величчю будівель для функціонерів. Будинок на Київській площі, профкурси. політосвіта, будинок КДБ, при спорудження якого ніхто не подумав, що він сусідить із найдорожчим для лучан місцем – Меморіалом вічної слави.

Прошу уявити собі ситуацію: у приміщенні міськкому чи то обкому комсомолу демонструються фільми з такими назвами, як «Путь дракона», «Люди-динозаври» чи такі, на які взагалі дітям вхід заборонено.

Саме з подібною ситуацією стикається молодь, приходячи на відеотеку, розташовану у національній святині, церкві одного з перших на Україні братств – Луцького. Наскільки мені відомо, можливо, я помиляюся, усі відеотеки – кооперативи від ВЛКСМ.

Думка нашого осередку: негайно припинити цю ганьбу, яка, за всіма міжнародними законами, кваліфікується такім словом, як вандалізм. Варварством можна вважати використання Хрестовоздвиженської церкви як планетарію.

Приміщення Братської школи, освячене іменами І. Федорова, Йова Кондзелевича та інших діячів українського Ренесансу. На кладовищі Братства поховано славну доньку українського народу – Гулевичівну. Необхідно домогтися звільнення приміщення Братства і надання його таким організаціям, як фонд культури, творчим спілкам, Рухові. На місці теперішніх крамниць створити Музей Луцького братства та славних братчиків.

Церкву Воздвиження Чесного Хреста використати за призначенням.

Культурно-історичний заповідник повинен відповідати своїй назві.

Якось не дуже вживаються у свідомості чисте мистецтво та тюремні мури. Міській владі слід подумати-таки про прискорення будівництва нового приміщення музучилища. Кінотехпром вивести, зробити меморіальну стіну пам’яті жертвам сталінізму. Я консультувався зі скульпторами. Ми могли б виготовити її своїми силами – незначними затратами.

Я народився в Луцьку, невдовзі по війні, змалку слухав перекази сивих дідів про минуле. Тепер сам посивів, озброївся книжками, які останнім часом досить регулярно з’являються, і з жахом переконався, що в «забитій « Польщі були ліпші історики, бо коли щось і я хочу розповісти донечці, то знову й знову змушений звертатися до видань «буржуазних». Необхідно видати книжки, де було б інформації багато і різної, але обов’язково правдивої. І не треба боятися, що в тій історії цензор на багатьох сторінках напише «націоналізм». Специфіка Волині в тому, що тут здавна був гуртожиток, у якому мирно мешкали представники різних націй. Символічно, що на виборах 1922 року в Сейм і Сенат українці, євреї, німці об’єдналися і завоювали 5 мандатів, тоді як чехи і росіяни, що не хотіли блокуватися, – жодного.

Ми багато говорили про інтернаціональне виховання, стирання граней і т. ін. Говорити одне – робили інше.

Наприкінці минулого віку на знак дружби Москва подарувала Луцьку копію ікони Іверської Божої Матері. У Луцьку дарунок прийняли і побудувати каплицю. Від знаку дружби зберігся тільки ключ. Цей злочин – на місцевій владі.

У Луцьку було два єврейські кладовища і синагога. Не за опір, тільки за належність до нації відбувся геноцид єврейського народу. Понищивши могили, влада ніби підписалася під цім геноцидом.

За перших «совєтів», як у нас кажуть, перед війною, були в місті, окрім вищезгаданих, такі кладовища: православне, польське, австрійське, караїмське, чумне, омеляницьке, на вул. Кременецькій, на місці машзаводу. Залишилося тільки одне. Знищено кладовища православне та польське (наперекір нормам санітарним та нормам правовим). Я сам ховав батька двічі. А в кого родини не було? Чи родина далеко? Ті й залишилися під розрівняними могилами. Так, у сквері навпроти четвертої школи мирно уживаються кістки члена комсомольського підпілля Луцька Мілішкевича, який похований у могилі свого діда, останки генерала армії УНР Олекси Алмазова, в одному з перших рядів під огорожею були могили полеглих чекістів, трохи далі – українських льотчиків, січових стрільців. Залишився б там і український письменник М.Левицький, якби не знайшовся патріот, поїхав сам до Києва. Звідти дзвінок – «перенести».

Пройдіть вулицею І. Франка. Чи є ще у світі місто, майже в центрі якого біліють кістками розриті могили? Чому може навчитися тут молодь? Пропоную: матеріали – міськради, руки – наші. Необхідно терміново змурувати стіну з боку вул. І.Франка. Старожили це кладовище називають чомусь чумним.

Оскільки кладовища розрівняні владою, потрібно вимагати від влади встановлення меморіальних знаків. По одному каменеві вийняти з вестибюлю облвиконкому і покласти на місце кладовищ єврейського, караїмського, православного із зазначенням символів – нехай це буде Хрест, нехай зірка Давида.

Місце каплиці Іверської Божої Матері на теперішній вул. Радянській виділити, колись люди тут стоячи навколішки.

Творчі сили нашого осередку підтримають владу як при виготовленні вищезгаданих знаків, так і у виготовленні знаків на місцях церков с.Чернчиці (вул.Чернишевського), у Теремно.

Коли говорити про польські святині, то страшно дивитися на руїни родового гнізда Габріелі Запольської в с. Прилуцьке. Зараз будівля не охороняється законом, хоча архітектура її не мети варта уваги, аніж споруда на площі Леніна.

1991 рік не за горами. Це рік Лесі, 340-річчя Берестецької битви, 100-річчя канадської еміграції.

Мені здається, часу досить, щоб не виглядати варварами перед нащадками наших земляків, які, безумовно, приїдуть вклонитися землі, де коріння їхнього роду – Волині.

За Польщі й глина була ліпша, сміються на Волині. Глина – не знаю, а от вшанування нам’яті славних земляків було на належному рівні.

Приблизно там, де тепер кіноафіші на площі Возз’єднання закривають собою «Шанхай», був міст, на містку чотири погруддя славних волиняків-поляків: Крашевського, Сенкевича, Словацького, Чацького. Нам нема чого соромитися наших земляків.

Чому б не відзначити академіка АН УРСР, матір Лесі Українки Олену Пчілку.

І коли ми вже організували стільки музеїв, то вважаймо, що найперший музей, який необхідно організувати вже, мусить носити горду назву – Музей Лесі Українки. І не тільки Рух, усі люди допоможуть у цій святій справі. З такою метою необхідно виділити під музей будинок на вул. К.Лібкнехта, 23.

Порушу ще одну проблему: приміщення тринітарського монастиря – там зараз військовий госпіталь. Госпіталю можна надати лікарню для функціонерів, заслуг у воїнів більше ніж у парламенту. Тим більше, що свого часу запевняли працівників взуттєвої фабрики: «Не хвилюйтеся, будете мати профілакторій для працівників у Боголюбському лісі».

Орден тринітарів ніколи не цікавився політикою, займався викупом християн з неволі. Це прекрасне приміщення для художньої школи.

Нам знадобиться кожна голова, кожна пара рук. Важливо, щоб і руки, і голова були чистими.

Хай живе Народний рух України!