У вихорі часу стрімкого

Іван Корсак

У таких бурхливих, таких розмаїтих подіях кінця 1980 – початку 90-х років на Волині своє місце (більше чи менше – це вже окреме питання) належить газеті «Народна трибуна». Сьогодні, коли спливли роки, можна з цілковитою певністю говорити, що кістяком колективу стали істинні патріоти й беззастережно мужні люди.

Гортаю сторінки десятирічної давності, сторінки, що вкриваються невмолимою жовтизною часу. Але час не здатен позначитися на людських думках, що пульсують у газетних рядках: ці думки, коли прозірливо-передбачливі, що із невмолимою логікою матеріалізувалися через десятиліття чи навіть швидше, коли наївно-романтичні, нездійсненні ніколи, проте все ж були своєрідними ступенями пізнання – ці думки, зафіксовані у газетних рядках, створюють ефект машини часу. Ось так тоді люди думали, ось про що вони мріяли, а ось так розпорядилося життя. Чомусь судилося здійснитися цілком, чомусь реалізуватися у майже невпізнанній видозміні, а ще чомусь залишитися рожевою смужкою на виднокраї, яка втікатиме разом з лінією обрію…

Ще крісла під маршалами СРСР видавалися бронебійно-стійкими, а на засіданні прес-клубу «Чи стрілятиме армія у свій народ» висловлювалася напівмрія-напіввимога про українську армію. Те саме про символіку, представництва за кордоном, незалежну банківську систему і економіку в цілому…

Ось, наприклад, як уявлялася національна валюта України ще за три місяці до проголошення Незалежності учасниками круглого столу «Народної трибуни». У гостях видання, крім відомих на Волині людей,- професор з Канади Юрій Чучман, професор зі Сполучених Штатів Америки Річард Томас Деламартер та з Інституту менеджменту у Львові Віктор Пинзеник (ще зовсім маловідомий, ще не народний депутат, не голова партії і фракції у парламенті).

Іван Корсак: – Тривають дискусії: треба чи не треба нам мати національну валюту. Цікаво було б почути Ваші думки з цього приводу.

Юрій Чучман: – Це цілком просте питання. Раз є держава, вона мусить мати власні гроші, свій центральний банк. Без суверенітету центральний банк буде в Москві, а не у Києві. Ви можете мати тільки напівгрошові купони, талони і таке інше.

Михайло Тиский: – Я хотів би, щоб пан Пинзеник для читачів нашої газети розповів про перехід на національну валюту. У нього є глибокі розробки з цього питання.

Віктор Пинзеник: – Я не можу того зробити з тієї простої причини, що це не тема, яку можна викласти за кілька хвилин. Хто цікавиться, можу запропонувати статтю в газеті «За вільну Україну « в одному із лютневих номерів. Але я хочу повернутися до теми, яку порушив Юрко. Ми говоримо, що первинне – суверенітет чи гроші? Але хіба випуск власної української валюти не є великим кроком до суверенітету?

Юрій Чучман: – Я сказав би, що в одній державі не може існувати більше ніж одна валюта. Ще може бути така угода. Західноєвропейські країни зараз роблять спроби створити спільну валюту. Мені просто важко точно уявити, що ви маєте одну державу, а в ній кілька валют.

Віктор Пинзеник: – От прийме парламент рішення про політичну незалежність України і дасть такий акт? Яку самостійну економічну політику проводить уряд, якщо він не може мати власних грошей? Чому не можна зробити цей крок до того, поки політично буде сформовано процес незалежної України?

Юрій Чучман: – Це правильно. Тут мусить перестати кружляти цей карбованець. Треба захистити економіку від нього, треба мати якийсь обмінний ринок. А карбованець на міжнародному ринку не «торгується», то є кусник паперу.

Віктор Пинзеник: – Є закон про банки. Яка користь Україні від того?

Юрій Чучман: – Якщо немає реального суверенітету, приватної власності, ринкових цін, то такі банки порожні.

Віктор Пинзеник: – Валюта єдина, карбованець запускається в обмін московськими банками. І що з того, що наш український банк буде підпорядкований Києву? Яку він зможе проводити самостійну політику?

Юрій Чучман: – Ніяку.

Михайло Тиский: – Без введення української національної валюти незалежної України не буде.

Юрій Чучман: – Центральний банк мусить керувати грошовою політикою цієї грошової одиниці. Канадський банк контролює канадський долар, американська федеральна резервна система керує американськім доларом, бундесбанк у Німеччині – німецькими марками і таке інше.

Віктор Пинзеник: – Є банк, але немає валюти.

Юрій Чучман: – Отже, немає банку.

Річард Томас Деламартер: – Питання «Про валюту» дуже складне. Хороша економіка-потребує хороших грошей. Карбованець – це не гроші, він не конвертується. І я не вірю, що його можна врятувати. Ви повинні знайти тут рішення.

Іван Корсак: – Сьогодні серед нас є два керівники підприємств: директор хлібокомбінату і керівник фірми «КОРС» – панове Казнадзей і Білик. Можливо, у Вас, як представників бізнесу, будуть якісь питання до наших гостей?

Мирослав Білик: – Як ви ставитеся до питання інвестування будівельних виробництв? Нас цікавить створення спільних підприємств з вашими інвестиціями, технологією, обладнанням. У нас сировинна база багата.

Юрій Чучман: – Поки ви не перешили на ринкову систему, то такі проекти можуть існувати як поодинокі, якщо хтось на Заході знайде в цілі інтерес і ризикне вкласти свій капітал. Але загально, за моїми спостереженнями, це відбувається у поодиноких проектах. З погляду західних фірм, підприємців, є великий ризик, адже на Україні зараз така економічна криза, не відбулися навіть основні зміни.

Іван Корсак: – Тобто є водосховище… І якщо буде колись вода, то ми маємо вже принаймні вміти плавати.

Віктор Пинзеник: – У листопаді проведемо конференцію, на яку запрошуємо близько 50-ти бізнесменів зі Сполучених Штатів, Канади, Європи. Будемо запрошувати й наших підприємців. Попередньо розіслали по підприємствах анкети. В інституті сформуємо банк інформації про потребу в експорті-імпорті. Готуємо бюлетені, відправляємо їх в Америку. Це має зацікавити підприємливих людей. Головне – мати інформацію про підприємства, а ми обов’язково запросимо їх до участі в конференції.

Богдан Берекета: – Ми говоримо про приватизацію, її все-таки потрібно проводити, а у нас більше про це слів. Як, на Вашу думку, ми повинні здійснювати цей процес? З чого б Ви почали?

Юрій Чучман: – До цього питання є різні підходи. Наприклад, я не в усіх аспектах погоджуся з професором Деламартером, як вона повинна здійснюватися. На мою думку, головне, щоб існувало право приватної власності, щоб були ринкові ціни, інші інституції ринку. У своїх статтях у «Молодій Галичині» депутат Пилипчук висловив погляди, що її треба здійснити одним кроком. Це один підхід. Я не зовсім з ним погоджуюся. У багатьох людей також виникає побоювання, що через такий раптовий процес приватизації може виникнути безробіття. Можна мати інший підхід. Хай державні підприємства пробують у якийсь спосіб собі існувати. Наприклад, на сільськогосподарських ділянках, де ви маєте колгоспи. Вони можуть пробувати собі «плавати» при ринкових відносинах. І якщо будуть ефективно управляти, то можуть деякий час проводити свою роботу. Головне, щоб держава перестала покривати дефіцити таких підприємств. Якщо борги не виплачуються, немає прибутків, то такі підприємства самі збанкрутують. І їх тоді можна зліквідувати на ринку і за найвищу ціну.

Віктор Пинзеник: – Юрку, ти погоджуєшся з тим, що для західного ринку необхідний якийсь критичний потенціал, критична маса приватизованих структур.

Юрій Чучман: – Погоджуюся. Воно мусить до цього дійти, що таких підприємств через 2-4 роки збанкрутує багато, і вони будуть приватизовані. Таким ось чином ця критична маса створиться.

Віктор Пинзеник: – А може, не варто чекати?

Юрій Чучман: – Державна власність мусить продаватись у цих підприємствах також. Воно має свою реальну ціну. Але її не можливо оцінити тепер, коли система є командною. Мусять відбутися деякі ринкові процеси, щоб правильно оцінити ці речі. На деяких підприємствах можна проводити приватизацію зараз, на деяких – ні.

Євген Шимонович: – Україна має перевагу серед інших держав, які свого часу мали аналогічні економічні проблеми. У нас є що приватизувати, тобто є куди направити надмір грошей. Ви сказали про той привілей, який мають люди, котрі найближче стоять до підприємств, і що вони можуть найбільше скористатися від такої приватизації. Для мене особисто немає принципового значення, хто стане власником – хай навіть секретар обкому. Головне, щоб процес приватизації почався.

Юрій Чучман: – Я з цим згідний, але мені важко уявити, що станеться, якщо ви за сто днів с приватизуєте все і кинете таке багатство на загальний ринок. То буде суцільний хаос. Якщо ви маєте таке державне підприємство, де ті люди, які вже ним керують, можуть у якийсь спосіб його сприватизувати, то такі процеси повинні заохочуватись. Це – складне питання. Я не намагаюся його розв’язати, я тільки вважаю, що цей процес довготривалий. Важливіше – дати право приватної власності, перейти до ринкових цін, а тоді приватизація сама котитиметься. Різні можуть бути способи. І їх усі треба певною мірою заохочувати.

Думаю, що цей процес триватиме кілька літ, і тоді буде ця критична маса, про яку казав Віктор.

Мирослав Білик: – На мою думку, процеси приватизації уже почалися. Але проводяться вони адмінапаратом. Ми розробили певну економіко – правову модель приватизації, яка реалізована на практиці. То є дуже важливий процес, і перші кроки вже зроблено. Маємо налагоджені зовнішньоекономічні зв’язки, досвід спільних підприємств, у тому числі й з Канадою, Америкою, Австрією, Угорщиною, але затримується тут, на місці. Нам не треба боятися. Потрібно швидше здійснювати поетапні практичні кроки. Усе інше – декларація.

Юрій Чучман: – Я не можу цьому заперечити. Я тільки конкретно спитав би, як без ринкових цін це робити?

Річард Томас Деламартер: – Найважче приватизувати великі індустріальні комплекси. Найліпше розпочати з малих підприємств. Ви ж не будете викидати людей з їхніх помешкань, то чому б їх не сприватизувати? Другий приклад – земля. Приватні господарі дуже ефективно ведуть своє господарство. Ефективно можна спроваджувати приватизацію і в торгівлі.

Віктор Пинзеник: – У цьому випадку ми говоримо про те, що наш Інститут хоче допомогти впровадити у вашій області в торгівлі, у побуті.

Юхим Казнадзей: – Чи може наша Україна бути суверенною в Союзі?

Віктор Пинзеник: – Ми знаємо про два шлюби – за коханням і за розрахунком. За коханням у нас Союзу не вийде.

Якщо Україна отримає політичний і економічний суверенітет, то це не означатиме, що ми розірвемо економічні зв’язки, а навпаки. Ефективні економічні реформи дають великий імпульс для таких контактів, для налагодження цих зв’язків.

Газета «Народна трибуна» № 23 (39), 1 червня 1991 року

На все життя залишиться в пам’яті моє перше інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом. Це була середина грудня 1990 року (інтерв’ю друкувалося в «Народній трибуні» 20 грудня).

«В’ячеслав Чорновіл: Волинь і Галичина» – перша публікація за всю історію волинської преси, де до імені В’ячеслава Максимовича не додавалися звичні десятиліттями епітети та ярлики – «злочинець», «гвалтівник» і т.ін. Хоча часи були ще вельми непростими – у Києві й абсолютній більшості областей, за винятком тільки Західної України, влада сповна належала КПРС, і в тюрми та сізо все ще кидали найвідчайдушніших представників демократичних сил. У тому ж номері «Народної трибуни» один із заголовків – «Наступ реакції в Україні», а поряд з інтерв’ю стояло звернення депутата міськради О.Черниша до депутатів обласної ради. У зверненні йшлося:

«Взявши за мету поодинці розправитися з найбільш безкомпромісними представниками опозиції, зараз прокуратура намагається притягти до кримінальної відповідальності Г.Кожевнікова, вимагаючи від обласної ради позбавлення його депутатської недоторканості та згоди на арешт… Пам’ятаймо історію нашої України, коли ті, що своєчасно не виступили проти розкручення машини репресій, згодом самі стали її жертвами. Сьогодні – Кожевніков, завтра на його місці може бути будь-хто з депутатів».

Таке ще творилося на Волині, а у Львові головою обласної ради вже був В.Чорновіл…

Незабутніми залишилися не тільки відповіді В’ячеслава Максимовича, а й саме спілкування. Неймовірне переміщення з тюремних нар у крісло губернатора нітрохи не зашкодило цій людині: вона не стала чванливо надуватися та гороїжитися, не було гонорової зверхності у спілкуванні, того гонору, при якому співрозмовнику сановито дарується слово, мов шелесткий червінець. Ні, ця людина не втратила своєї природної безпосередності – швидка, енергійна мова, що видавалася синхронною з такою енергійною, пульсуючою і невгасимою думкою, з нечастими, але стрімкими жестами. На обличчя В’ячеслава Максимовича – це своєрідне дзеркало дії і думки – лиш зрідка набігала тінь утоми, але ця тінь була такою ж непосидючою, як і сам Чорновіл – нова думка, новий приплив енергії, потреба діяти, при тому рішуче і негайно, у мент безцеремонно зганяли з обличчя таку зрозумілу від напруження та відповідальності тих років утому.

Дивне відчуття виникає, коли перечитую інтерв’ю з В’ячеславом Максимовичем: розмова відбулася десятиліття тому, а відповіді актуальні й сьогодні…

Я запитав про можливість синхронізації дій демократичних сил у регіоні, в тому числі й у земельному питанні.

– От зараз центральний уряд прийме закон, – В.Чорновіл двічі підкреслює щось у своїх нотатках, – який, власне кажучи, забороняє приватну власність на землю. Разом з тим Львівська рада уже прийняла ухвалу, яка допустила з певними обмеженнями (наприклад, заборона продавати) приватну власність на землю. Тут людина знає, що це завжди буде її, що держава не може забрати її ні на яку дорогу, ні на яку залізницю і т.ін. Хіба заплатить так, що людину влаштовувало б це.

То велика справа людина-власник, вона знає, що земля її назавжди, і вона буде зовсім по-іншому працювати на цій землі!»

… А може, то така особливість видатних людей, що їхні думки і через десятиліття не переписуються «набіло»?

Коли вже виходив з кабінету В.Чорновола, то зустрівся очима з журналістами двох провідних агентств Японії. Незважаючи на перевищення терміну для інтерв’ю (аж на 45 хвилин!), що примусило японців стільки чекати в приймальні, я не відчув у їхніх поглядах голок образи чи роздратованого невдоволення. В очах далекосхідних колег швидше світився подив і якась дослідницько-наукова цікавість: а що то за люди, які, ламаючи густо повиту іржею залізну завісу, рвуться на волю із остогидлої загорожі…

Згодом мені оповідали, що японські журналісти лишилися зачаровані одержимістю В.Чорновола, його несхибністю і неспинністю, перед якими безсилі тюремні грати і лемент дбайливо випестованих ідеологічних гончаків.

А мені й досі звучать завершальні слова інтерв’ю В’ячеслава Максимовича, мовлені стиха, без слинявого пафосу, але з тією ж несхибною бронебійністю:

– Історія працює на нас…

Я з великим задоволенням і вдячністю згадую співпрацю з колегами по «Народній трибуні» – Віктором Вербичем і Богданом Берекетою, Надією Гуменюк і Клавою Корецькою, Андрієм Криштальським і Олексієм Шумиком, Леонідом Осауленком та Іваном Капітулою, Віктором Федосюком і Василем Бубенщиковим, Володимиром Комаровим і Віктором Головійчуком – з усіма, хто творив одне з перших на Україні дійсно незалежне видання. Уже другий номер газети заборонив обласний прокурор І.Заплотинський. Богдан Берекета в третьому номері дав потужний відлуп панові прокурору, що уславився репресіями проти демократичних сил на Львівщині й обкомівським прислужництвом на Волині – такого високі «правоохоронці» досі ще не знали і на таке не сподівалися. Кожен наступний номер потребував немалої праці й також неабиякої мужності моїх колег. То ж для всіх газет вистачало паперу, який тоді ще належав до «фондів», тобто ділили його можновладці, а «Народній трибуні» – зась!..

Ми змушені були брати руберойд у Луцьку, міняти на цигарки у Львові, а тоді Олексій Шумик сідав у КамАЗ і аж на Волзі, у Правдинську, міняв ті цигарки на газетний папір. Так і виходили у світ, ще й іншим виданням допомагали. Коли першій ластівці української незалежної преси, першому українському антикомуністичному виданню «Народній газеті» ЦК Компартії повністю перекрив «кисень» у Києві, цей часопис пробували друкувати у Львові, згодом у Теребовлі – але й там партійна влада була ще всесильна.

Тому з абсолютно обгрунтованою гордістю я з колегами згадую, що саме у найтяжчий час три номери «Народної газети» (стотисячним тиражем!) були віддруковані на нашому папері саме у Луцьку, на базі газети «Народна трибуна», Петро Кралюк, нині доктор наук, завідувач кафедри, кандидат наук Віктор Пенько, інші науковці не цурались чорнової роботи, вели коректуру, вичитували сторінки, зрозуміло, що все безкоштовно. Боже, які то були гарні, романтичні часи…

Але в ті гарні, романтичні часи цілком безкарно «невідомі» особи (якраз навпроти облпрокуратури та облуправління міліції) били періодично нам газетні вітрини, викрадали національного прапора, який ми вивішували задовго-задовго до визнання його державним, а прокуратура «сі тєгала» редактора за образу честі й гідності Президента Горбачова. Коли на вулицях Вільнюса пролилася кров, у «Народній трибуні» на першу сторінку винесли заголовок «Імперський чобіт топче Литву», а відповідальність за безневинні жертви прямо поклали на діючого Президента СРСР.

Після публікації фейлетону «Зозулині яйця» – судовий процес.

Через рік і вісім місяців після здобуття Україною незалежності опублікував я в «Народній трибуні» (26.05.1993 р.) статтю «Інтелігенція і влада». Із сумом, на жаль, доводилося констатувати, що ставлення бюрократично-владних структур до інтелігенції й надалі залишається як до горезвісного «прошарку». По інтелігенції, як по беззаперечному двигуну української оксамитової революції, найперше вдарили всі економічні негаразди, національно-свідома державницька преса лише спиналася на ноги, та й з тих, ще кволих ніг її легко збивали, на книжковому ринку – нахабна й безцеремонна інтервенція російської літератури та низькопробного чтива… Досить цікаві, як на мій погляд, наводилися розрахунки щодо економічного становища преси.

«Сьогодні, – йшлося в статті, – собівартість номера такої газети, як «Народна трибуна», за найскромнішими підрахунками перевищує 60 карбованців. З початку року до кінця травня ми даємо читачу сорок номерів. Якщо врахувати, що передплату ми провели у 288 карбованців, то нескладно прийти до висновку: ніхто, крім читача, нам не дав ані шеляга, зате ми кожному передплатнику дали дотацій тільки за п’ять місяців понад 2100 карбованців. Ці гроші журналістський колектив заробляв рекламними та поліграфічними послугами, здешевленням випуску, співпрацею з державними і малими підприємствами… І ми не вважали, що працюємо на «дядю». Бо той «дядя» – то наші вимучені й згорьовані люди біля заводського верстата і під пекучим сонцем у полі».

Ми з усіх сил старалися втримати свою економічну незалежність, бо, як зазначалося в тій самій статті, «придворними борзописцями не були і не будемо», і вірили, що «зламаються іржаві й щербаті цензурні ножиці».

За п’ять років існування «Народної трибуни» газета не взяла ні копійки державних дотацій. Лише один раз за рішенням сесії нам переказали суму, що не робила для видання погоди, та й ту ми «відігнали» назад.

І не з амбіцій відігнали, не від гонору чи зарозумілості. Втрата економічної незалежності для будь-якого видання означає втрату незалежності взагалі. Саме тоді на всю Україну прозвучали слова відомого народного депутата і журналіста М.Батога: «Якщо раніше преса була залежна, то тепер – продажна».

Певно, ні для кого не секрет, що й на початку дев’яностих років, і сьогодні владні структури кревно зацікавлені в економічній залежності засобів масової інформації та продовжують підгодовувати їх офіційно і неофіційно.

Особливо мав я можливість надивитися на проблему через кілька років після статті «Інтелігенція і влада», коли, як депутата обласної ради, мене делегували на парламентські слухання про свободу слова.

Враження – незабутні. І найперше: та плювати хотіли народні депутати на ту вашу свободу слова, причому плювати знехотя і через губу. На вранішнє слухання, пам’ятається, прийшло ледве більше ста п’ятдесяти депутатів, тобто тодішня третина, а по обіді у залі (незалежно від того, скільки реєструвалося) нарахував я тридцять дев’ять… Журналісти, запрошені на слухання у парламент, криком кричали: прийміть закон, який забороняв би будь-яким гілкам влади бути засновниками чи співзасновниками засобів масової інформації. Це давно зроблено у всіх розвинених країнах, у всіх державах, де демократія не на папері, без цього Україна до демократії не ступить ні кроку.

Аніякісінького бажання прийняти такий закон Верховна Рада тоді не мала. От якби перетягнути ковдру на себе, поставити усі ЗМІ під свій тотальний контроль – то охоче б.

А невдовзі, під час передвиборної кампанії, ті ж самі нардепи плакали великою та жалісливою сирітською сльозою. Їх, мовляв, кривдять опонуючі гілки влади, не допускають парламентських сиріт до газетних шпальт та теле- і радіомікрофонів навіть на гарматний постріл… Гаряча сльоза, що мала, за задумом, душу наскрізь пропекти, чомусь душу ту залишила зовсім холодною; навпаки, на голову спала гіркувата думка: «А де ж ви були, дорогі наші обранці, коли вас журналісти просили прийняти закон, що не винищив би жодну із гілок влади?»

Та повернуся знову до статті «Інтелігенція і влада». З наведених у ній розрахунків видно, що передплатні кошти у загальній собівартості становлять 12 відсотків. А де взяти решту 88? Тобто стояла дилема: або йти з шапкою до бюджету і відбирати там від сироти у будинку немовляти чи старця у притулку для старих, або заробляти самим (був і третій, найбезпечніший і найспокійніший варіант-закрити газету).

Ми вибрали: заробляти самостійно, видавати незалежний часопис і далі.

Боже, чим ми тільки не заробляли… Видавали церковні календарі й молитовники, друкували та продавали бухгалтерські бланки, торгували продовольчими і промисловими товарами, нафтопродуктами. Ми забезпечували у колективі 35 (у середньому) робочих місць, дотували газету, ще й податків платили стільки, що вистачило б на зарплату ще для 90 лікарів чи педагогів.

Каменем спотикання для нас стали нафтопродукти. Спрага на них тієї осені була чимала, тож білоруські партнери вельми вчасно поставили нам сімнадцять залізничних цистерн дизельного пального.

І тут я натрапив на економічне диво, навіть на два.

Найперше впала у вічі відмінність угод. Кого не спитай, за кілограм цукру давали по 2,2, максимум 2,4 кілограма дизпального. А мені вдалося укласти угоду із співвідношенням 1:2,9.

Я мало не запишався: он який я тямущий, як умію укладати угоди. (Угода й справді була непоганою. При тодішній питомій вазі дизельного пального 0,86 це означало, що за 1 кілограм українського цукру білоруси дали нам по 3,372 літри пального – вигідність, скориставшись дією множення, неважко сьогодні навіть школярику вирахувати. А один з відомих на Волині ділових людей, поклацавши калькулятором, крутнув головою: Якби мені така угода, то я місяць на роботу не ходив би).

Друге економічне диво чистісінько збивало мене з пантелику: який же я нетямущий, зовсім не вмію розмовляти з людьми та укладати угоди. Я тільки розгублено кліпав очима, коли голови колгоспів відмовлялися від моїх значно кращих умов, а брали дизпальне у приватних структур на незрівнянно гірших умовах. Герой соцпраці, чиї груди ордени й медалі так само рясно всіяли, як він рясно все життя засівав поля, теж зламав «договірні» зобов’язання і замість співвідношення мого 1:2,5 взяв у приватника в пропорції 1:2,2. Чому такий землеробський ас «прорахувався» на рівному місці на тридцять і шість десятих відсотка? Це вже мене геть заінтригувало, і я почав «діставати» керівника отими численними «чому».

– Бо наказали тільки в он того брати… – бухнув нарешті голова. І спробуй його зрозуміти: сказав щиру правду чи трішки злукавив, за хитрою посмішкою сховавши свій інтерес.

… Отож зовсім небагато часу мені потребувалося, аби допетрати: ані гоноритися власним умінням укладати договори, ані впадати у відчай від безталання не слід. Просто всі без винятку, чистісінько усі, працювали майже за однаковими пропорціями. Тільки у приватних структур до «гіршої» ціни додавалися неофіційно долари чи рідні купюри. Попутно «відстібувалася» дещиця суворим контролюючим і перевіряючим. І чим вище тримали голову штатні захисники народу, чим гордовитішою була їхня постава, мов бронзових класиків на мармуровому постаменті, тим товстішим мав бути конверт із шелесткими асигнаціями і тим більше на тих асигнаціях мало вишикуватися вгодованих і некліпаючих нулів.

Мені, як керівнику держпідприємства, аби бути конкурентним у цих первісних преріях юного капіталізму, слід було здійснити принаймні дві дії: спочатку украсти, а тоді цим краденим сплатити численні податі численному чиновницькому племені. І горе тому, хто не послухається цього непорушного правила диких прерій ще не взятого у законодавчі шори дикого ринку: високо в небо тоді здіймається грізний бойовий клич, від якого стигне кров навіть у бувалих, рясно пір’ям орлів розцяцькованих індіанців, хижо зблиснуть на сонці добре відточені томагавки полку інспекторів та ревізорів, і, знімаючи хмари куряви, за скальпом ослушника кинуться вони на бойових мустангах і гнатимуть до заходу сонця, і, напевне, здебільшого таки доженуть.

Отож, аби бути конкурентним, я мав учинити дві дії: щось поцупити і дати на лапу. Я зробив третю – написав заяву з проханням увільнити від обов’язків. А далі все відбувалося, як і мало відбуватися у преріях ще не знайомого з цивілізацією ринку: звучав бойовий клич, жахливіший від індіанського, мчали за скальпом у клубах куряви інспектори-ревізори…

Ось лише кілька штрихів до цієї картини. В акті ревізії, під яким низка прізвищ, чітко записано, що начальник митниці повідомив (цитую дослівно):

«… редактор газети «Народна трибуна» Корсак І.Ф. звертався до нього з гарантійним листом про взяття під митний контроль залізничної цистерни з дизельними пальним, на яку накладено резолюцію про направлення на вантажний відділ №1 для його реєстрації та взяття під контроль. Однак на вантажний відділ лист не надійшов (копія листа додається)».

Можна було б тільки подивуватися несхожості митниці з якоюсь несерйозною юніорською організацією, у якій гарантійні листи не потрапляють з відділу у відділ. Однак уже через кілька тижнів на стіл меру кладуть офіційний папір (на основі того само акту ревізії»), де ця залізнична цистерна виявляється… прихованою від митного контролю, тобто контрабандою. Отакої!

Бог їм суддя. Не підтримали моїх опонентів і судді земні. Оскільки на мене наклали штраф, я це діло оскаржив у суді. Луцький міський суд був на моєму боці, і я не думаю, що він так вчинив з великої любові до мене чи «Народної трибуни». Я певен, що за всю історію Волині жодне видання не видрукувало стільки критичних матеріалів про міський суд, як наше.

Або ще. В офіційному державному виданні в черговий раз, обливаючи мулом, пишуть, що магазин «Європа» належить мені й що мене давно потрібно притягти до відповідальності. Телефонують з обласної прокуратури, мовляв, потрібне моє пояснення.

Сідаю і пишу на ім’я прокурора Волинської області: якщо магазин «Європа» належить мені, то прошу приписати Корсаку також «Перлину» і центральний універмаг, бо вони теж розташовані недалеко від моєї квартири.

У прокуратурі, де дійсний стан справ і господарів знали, регочуть: «Чим ви їх так «дістали?»

Ага, думаю, за п’ять років існування незалежного демократичного видання чиновникам різної масті дісталося немало. Хай собі дозволить сьогодні якесь видання ось хоча б такі критичні матеріали. На адресу прокурора Волинської області І.Д. Заплотинського на першій сторінці – «Прокурора Заплотинського – геть з краю Волинського!». На адресу начальника обласного управління міліції, теж на першій сторінці – «Генерала Павлова – у відставку!» Газета гостро критикувала голів обласного і міського судів, вимагала відставки голови облдержадміністрації, а її редактор від імені групи депутатів «озвучував» вимогу на сесії обласної ради.

Хай собі дозволить щось таке сьогодні якесь видання, і воно швидко переконається, як легко і просто жити на світі.

Коли ніяк вже не вдалося мене вкусити за «Народну трибуну», коли йшов згаданий уже суд, якийсь чиновник, не знаючи ще б до чого причепитися, зажадав за браком проти мене інших аргументів довести дійсність міськрадівських печаток у моїй трудовій книжці.

Тоді на ім’я високих посадових осіб я писав: «Я глибоко поважаю державного службовця, життя якого сьогодні не медом змащене і який несе на своїх плечах, нерідко без платні за багато місяців, увесь тягар державних турбот. Але я ніколи не поважатиму і не складу зброї (вона в мене єдина-письменницьке і журналістське перо) перед чиновником без честі й совісті. Бо призвідцем багатьох наших сьогоднішніх бід є не турок чи поляк, росіянин чи білорус, а свій-таки, «найрідніший» чиновник. Розмножуючись зі швидкістю, завидною навіть для колорадського жука, і наввипередки об’їдаючи ще бліде та в’яле листя державного бюджету, відбираючи чи не останню скибину хліба у пенсіонера та інваліда, цей чиновник, некваліфікований, погано оплачуваний, а тому із незмінно заздрісним блиском в очах, він хапає все, що хоч трішки блищить, бо не знає і не вміє іншого заробітку; він не вирішить жодного запитання, доки не позолотять долоню.

На превеликий жаль, навіть з бігом років я не можу змінити думки…

Протистояння у ті роки було досить безкомпромісним у всіх площинах, у тому числі й протистояння нових демократичних часописів та відверто лівих старих та номенклатурних видань. Практично кожного відомого представника демократичного табору розмашисто-щедро частувала мулом ліва преса.

Ось, наприклад, у яких «витончених» тонах розправляється вона з відомими науковцями Волинського університету Б.Ярошем і П.Кралюком, журналістом і письменником В.Вербичем, лідером ветеранів В.Кирилкіним, публіцистом і громадським діячем Петром Вінцукевичем, який незабаром стане ректором духовної семінарії.

Університетоманія партократа
або «Прихватизація» за Ярошем

Колишній партійний функціонер, котрий у брежневсько-суслівському апараті займав тепленьке крісло, хоч затне й поглядав на ректорське місце, як чи не найбільшу спокусу у своєму житті, Богдан Ярош «розколовся». Грав він такого собі правдолюба, аж поки ця роль йому не набридла. І взявся він «крити» з перших кроків свого входження у колектив, тікаючи із тонучого корабля бюрократичної комунії, кого б Ви думали? Та своїх же «сотоварищей» по партії. Спочатку придивлявся і очікував, чи не дадуть йому і тут, у педінституті, таке звичненьке тепленьке керівне місце. Не дали… тоді що ж? Логіка партократа до болю проста: якщо мені не дають, то я й іншим жити не дам. Ні більше й ні менше. І почалось…

Настирно і дошкульно б’є по «сотоваришах», тобто в одну й ту ж ціль, такий самий одновір по перевтіленню вір, славний і колись шанований атеїст Петро Кралюк.

Газета «Справедливість»

«Як би собака не гавкав, потяг все одно ітиме»

Цю брудну собачу лайку, надруковану у «Народній трибуні» 4. II. 1992 року, ми повертаємо вам, В.Вербич. Якби ви і національно-бандерівська рота не намагались перекрутити історію, оплювати минуле покоління і ветеранів не другої, а Великої Вітчизняної війни – не вийде. Потяг історії, тільки не у Вашій інтерпретації, буде іти вперед.

До якого падіння моралі треба дійти, нешановний В.Вербич, щоб ветеранів, чиїми руками створено величезний економічний потенціал країни, за рахунок якого ми поки ще живемо, літніх людей називати образливими словами. Ви ж порівняйте, яка Волинь була в минулому й тепер. Чи вам не вигідні такі, порівняння? І цих людей ви принизливо зараховуєте в «П’яту колону»? Ні, не ветерани, а бандерівці, і ви є тією колоною, яка під час війни допомагала німецьким загарбникам, а після визволення Волині від окупантів заважала відбудовувати зруйноване господарство. Вихваляючи зараз «подвиги» УПА проти Української Радянської влади, її органів і простих, ні в чому не винних людей, ви не розумієте, що цим показуєте, хто бажав людям добра, а хто сіяв зло.

З газети «Справедливість» (12 грудня 1992 року)

Відкритий лист В. Д. Кирилкіну

Мене до глибини душі образило слізне звернення до всіх волинян:

«Послухайте нас і підтримайте». Ви своєю бездіяльністю завели ветеранську організацію в глухий кут і звертаєтесь тепер по якусь допомогу і до кого? Ви зрадили ветеранів. А тепер всіляко намагаєтесь переконати нас, що ви щось для них робите.

При Вашій «діяльності» слово «ветеран» вже не вимовляється, воно не в пошані. Тепер вони «пенсіонери» та «люди похилого віку». Ви навмисне розвалили ветеранську організацію. Мабуть, Вам це вигідно, і після цього Ви кричите: «Послухайте і підтримайте». Ви закликаєте до загального покаяння.

Я не хочу ще раз перераховувати так звані «заслуги» ОУН-УПА. Про це написано багато. Вам, учаснику війни, ганебно зраджувати своїх соратників. Чому ви не опротестували незаконне рішення В.Блаженчука про реєстрацію «братства» вояків УПА?

А.Ф. Столярчук

Газета «Справедливість»

«Кто вы, господин Винцукевич?»

«Лихе замишляє безбожний на праведного і скрегоче на нього своїми зубами, – та Господь посміхається із нього, – бачить бо Він, що наближається його день!»

Псалом 36.

Таке звертання «господин» до Вінцукевича неспроста. Адже на зустрічі із студентами та викладачами Луцького училища культури, де він робив спроби висвітлити релігійну ситуацію на Волині, саме так звертався він до присутніх у залі – «Господа!»

Але, о диво! Раптом полилась із його вуст українська мова…

Після прочитання останньої статті Вінцукевича «Обідня безбожників» у газеті «Народна трибуна» від 14 листопада 1992 року закортілося взятися за перо. Бо хто ж такий «господин» Вінцукевич, який насмілився виносити вирок тисячам вірних Української православної церкви. Обвинувачував він нас у тому, що ми захищаємо радянське православ’я. Це щось нове…

Сьогодні П.Вінцукевич, поруч із О.Гудимою і Г.Кожевніковим, очолює опергрупу для захоплення церков на Волині.

«Нехай заніміють облудні вуста, що гидоту говорять на праведного із пихою та погордою!» Але цих рядків у Псалмі 30 Вінцукевич, мабуть, не читав. Бо у власній статті далі свинячої термінології він не йде. То, може, ліпше було б йому влаштуватися десь у конторі «Заготскот», тоді й по адресу буде його термінологія. Та і був би при ділі. Адже не все життя бути дармоїдом.

Газета «Справедливість»

Ці приклади можна було б наводити, на жаль, ще і ще. Обмежуся тільки, так би мовити, «особистим». Ось як смачно частувала мене газета «За єдність» – орган Луцького міськкому компартії України.

Великий комбінатор (продовження)

Вдруге доводиться звертатися до невмирущих героїв оповідань Ільфа та Петрова Остапа Бендера, мадам Петухової, Козлевича – володаря саморобного авто «Лорен Дитрих». Він, Козлевич, не вистоював черги на придбання авто, а зібрав його з окремих деталей, які розшукував навіть на смітниках.

У наші дні зовсім інша справа. Чесній людині, щоб придбати автомобіль, аж ніяк не обминути довжелезної черги.

А якщо про власний автомобіль мріє людина високоінтелектуальна? Тим більше така, що обирає залежно від часу найбільш престижні хобі: у роки застою – ідеологічне забезпечення політики КПРС, під час відпусток – збір помідорів та сапання буряків за межами синьоокої Волині, подалі від занадто цікавих та завидющих очей (цур їм, пек, ще насняться та спитають за те злощасне авто), під час перебудови – комерційну діяльність, чи то пак – бізнес. То що ж тоді? А нічого.

Проблему придбання власного авто колишній редактор районної газети «Радянське Полісся», органу Камінь-Каширського райкому Компартії України, вирішив ніби казковий факір. Достатньо було «змотатися» за кордон і повернутися з сувеніром – новеньким автомобілем ВАЗ. Швидко, та й вартість його набагато нижча, ніж у нашій країні.

Будемо сподіватися, що сам Корсак нарешті спростує провінційні плітки та розповість нам на сторінках улюбленої «трибуни» про досвід придбання автомобілів за кордоном. Адже тоді (боюсь навіть мріяти) всі охочі врешті-решт зможуть осідлати «залізного коня».

Зовсім не позбавлений Корсак артистичних здібностей. А вже щодо засобів досягнення власної мети – далеко обійшов легендарного О.Бендера, що знав усього 40 засобів загарбання матеріальних цінностей. На відміну від О.Бендера, котрий, як відомо, дуже шанував кримінальний кодекс, сучасні комбінатори нерідко діють на терені цього кодексу. Коли треба, наш редактор – «демократ» вміє швидко перетворити «карася на порося».

Міркуйте самі.

У селищі Заболоття Ратнівського району мешкають його батьки – ветерани, які користуються законними пільгами. У місцевому виконкомі народних депутатів існує черга ветеранів на товари підвищеного попиту. Як відомо, ветеранам у місцеву торгівлю надходять товари тільки вітчизняного виробництва. На імпорт запис навіть не проводиться.

Батько Корсака стояв у черзі на кухонний гарнітур вітчизняного виробництва, а отримавши його 31 серпня 1990 року, з черги був знятий. Це підтвердили голова виконкому О.М. Олійник та завідувач меблевого магазину М.А. Свиржевська.

У січні цього року до голови виконкому О.М. Олійника спочатку зателефонував, а потім зробив персональний візит І.Ф.Корсак. Під час візиту Корсак вмовив Олійника надіслати лист-звертання до голови Волинської облспоживспілки І.І.Сарновського, де йшлося про нагальну необхідність продати два меблеві гарнітури Ф.Корсаку (батькові редактора «Народної трибуни»). 2 лютого цього року завідувач магазину Свиржевська отримала на Камінь-Каширській міжрайбазі дві накладні з №№212/2 та 8/103 на два імпортні гарнітури та імпортну пральну машину. Гарнітури вартістю в 2900 карбованців та пральну машину вартістю в 650 карбованців особисто отримав І. Корсак на вказаній базі.

На поставлене питання стосовно правової підстави цієї афери, М.А.Свиржевська відповіла, що такі «операції» суперечать закону про торгівлю і повинні переслідуватись відповідно до кримінального кодексу. «Тим більше, – підкреслила завідуюча, – що мій магазин імпортом пільговиків не обслуговує».

Після цього можете мене не переконувати, що редактор «Народної трибуни» немає організаторських здібностей. Якби замість попа Федора йому доручили розшукати 12 стільців з діамантами мадам Петухової, успіх у змаганні з О.Бендером та його друзями був би на боці редактора «демократичної» газети. Адже зміг він звичайні вітчизняні меблі перетворити на імпортні.

Підтверджує великі організаторські здібності й справа з друкуванням листівок, котру спритно прокрутив І.Корсак. Ось деякі документи:

«Редакція газети «Народна трибуна», орган Луцької міської ради народних депутатів Волинської обл. УРСР 263000, м.Луцьк, вул. Радянська, 62.

25 лютого 1991 року

Директору К-Каширської друкарні тов. Нестеруку В. С. Редакція газети «Народна трибуна» просить віддрукувати листівку, підписану до друку редакційно-видавничим відділом облполіграфдруку. Тираж – 20 тис. примірників.

Оплату гарантуємо.

Редактор (підпис) Корсак».

Читав я цю листівку. Називається вона «Союзний договір». Однак хай читач не думає, що друкований орган Луцької міськради закликає у своїх листівках до зміцнення дисципліни, порядку та сумлінної праці. Або турбується про дружбу між народами, збільшення житлового фонду, очищення міста від сміття, справедливе вирішення соціальних проблем.

Зовсім навпаки. Зміст її сприяє подальшій дестабілізації суспільства, сіє розбрат, тхне сепаратизмом.

Що це таке, зрозуміє кожний, прочитавши ось ці фрази (подається дослівно).

«Залишитися в Союзі – означає бути політичними рабами:

– жити в імперії під контролем Центру;

– підпорядковуватися імперській Конституції, що зневажає все, крім інтересів КПРС;

– постійно бути під пресом армії, КДБ, ОМОНу…;

– жити в державі-тюрмі…»

Природно, напрошується висновок. Чим більше колектив «Народної трибуни» паплюжить минуле країни, підбурює до розвалу СРСР, тим гірше вирішуються у місті економічні питання. Невже керівництво міськради влаштовує деструктивна позиція газети?

З газети «За єдність», 11.05.1991 р.

Про таких і подібних «дьогтьомазів» найвлучніше, мабуть, сказав Василь Симоненко:

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати що повечерять,

Годувала холуйством їх.

Сьогодні всі ці дрібні «укуси» зовсім змізерніли, відійшли у минуле, натомість залишилися в пам’яті зустрічі з достойними людьми, що вперто, не боячись мозолів, штовхали уперед скрипучий віз Часу. Своїми думками з того чи іншого приводу на сторінках видання ділилися Іван Драч і Леонід Кравчук, Володимир Яворівський і Мирослав Попович, Левко Лук’яненко і Михайло Горинь, останній Президент України в екзилі Микола Плавюк і редактор української редакції радіо «Свобода» Богдан Нагайло, генерали Віталій Радецький та Олександр Скіпальський, сенатори США, значна частина депутатського корпусу Верховної Ради України…

Як засвідчив відомий поет і талановитий бард Олег Покальчук, за рейтингом Конгресу Сполучених Штатів Америки газета «Народна трибуна» входила у десятку найкращих газет України.