Світи ж нам, щедрий «Посвіте»!
Іван Корсак
Я не пам’ятаю точної дати саме того дня, але виразно бачу прекрасний, погожий сонячний день: вулицею імені Леніна в місті Камені-Каширському йде хор «Посвіт». Хористи у національному вбранні, легкий вітерець полоще заборонений ще синьо-жовтий національний прапор і над вулицями, над містом у таке синє й безкрає небо злітає невмируща «Червона калина». І два потоки людей з центральної вулиці завертають на міський стадіон: перший потік очолив хор «Посвіт», медичні працівники і всі, хто не таївся наочно показати свою опозиційність до пануючої влади, а в другому потоці, значно рідшому, йшли держслужбовці, гнані райкомом партії, й самі працівники райкому. Вже ніяковіючи перед сотнями й сотнями людських очей, старалися вони прошмигнути на мітинг: наказано ж бути, наказано дати «відсіч екстремістам».
Доземний уклін усім учасникам хору «Посвіт» – кожен з хористів заслуговує на окрему документальну повість чи роман, більшість з них за громадянську мужність достойні найвищих державних нагород, які інколи дістаються тим, хто в переломні часи боротьби за незалежність обачно зиркав з-за кущів, мовляв, а що у вас, добродії, вийде?
Такий самий громадянський обов’язок зобов’язує нас, журналістів і письменників, розповісти про цих звитяжних і талановитих людей, починаючи з незмінного керівника творчого колективу «Посвіт» Ростислава Кушнірука, який з тринадцяти літ разом зі своєю національно-свідомою родиною зазнав сибірського заслання. Саме завдяки таким людям «Червона калина» знову розквітла на Волині і далеко за її межами…
«Червона калина», мов євшан-зілля із сивої легенди, нагадала багатьом українцям, з якої вони землі. Землі, де щедрий вусатий колос дивом зростає, скільки б його не топтало копито половця, зайди татаро-монгольського, а чи сучасного зайди, де щовесни нестримно зацвітає під вікном батьківської хати фіолетовими димами бузок, зацвітає невідворотно і переможно, які б нищівні буреломи не проносилися рідними краями, тої землі, де масна скиба (хоч на окраєць хліба намаж!) магнітом притягує криве й заздрісне око ледачого та розбещеного сусіда – заздрість бере чомусь не на криваві мозолі, а на готове, пахуче і запашне жито – пшеницю і всяку пашницю, що зродилися від тих нагорьованих і натруджених, неймовірно болючих і прекрасних мозолів, тої землі. в якій покояться рідні, спочивають діди та прадіди, і духовну ціну якої можна пізнати, лише втративши її; ту ціну знає навіть безсловесна твар, хиріючи, будучи вивезеною в чужі краї, сохнучи, в’янучи і гинучи; знає птиця, збираючись під осінь у вирій – розлучаючись з полями, тихоплинними ріками, кине ключ із бездонної небесної блакиті таке пронизливе, тужливе «курли-курли», що й найчерствіше, крем’яне, усохле і замулене буденними клопотами та негараздами серце не витримає, защемить, заниє тим же співзвучним млосним болем розлуки.
Хор «Посвіт» нагадав багатьом, на якій і чиїй землі ми живемо, і немало сердець, скутих, кригою байдужості та конформізму, розтопили ту холодно-кайданну кригу, вернули собі повноцінне життя, і воскресли, і ожили.
… Історія створення хору «Посвіт», на думку Ростислава Кушнірука, невіддільна від створення та становлення Народного руху на Волині.
– Їхав я, пам’ятаю, в Локачі, де керував капелою, і купив на автостанції «Літературну Україні» з проектом Статуту Руху, – згадує Р.Кушнірук. – Треба діяти – єдина думка. А коли повернувся в Луцьк, у державне музичне училище, то проект Статуту колеги уже повісили в учительській на стіні. Підписалося нас семеро на підтримку Руху. Ми знали, хто є хто, хто чим дихає, і все ж серед нас сімох знайшовся сексот… Кумедно було дивитися, як згодом на з’їзді Руху він проспав увесь з’їзд, бо чуже то йому…
Спочатку хористи тулилися, де тільки могли, випрошували місце в Будинку культури, у Товаристві української мови. А створення осередків Товариства відбувалося через райкоми і міськкоми партії, тож спочатку нас, рухівців, навіть на збори шанувальників української мови не впускали. Доводилося проникати поодинці, за чужими посвідченнями.
А потім був серпень 1989 року, установча конференція Крайової організації Народного руху, великий мітинг, круглий стіл на радіо… Та вже на наступній координаційній раді беру слово, мовляв, те, що ми робимо, то все добре. Але дайте мені п’ятнадцять хвилин, дайте бодай десять, щоб ми вивчили гімн «Ще не вмерла Україна».
Так ми взялися до роботи. Не повірите, але ноти на Волині не вдалося знайти. Спасибі Богдану Самохваленку, у Києві десь дістав.
Нічого мені більше не треба, я одразу ж до діла. Щоправда, нам ще довго довелося бути безпритульними: і в той зал нас не пускали, і в інший. Траплялося, восени під дощами стояли, парасолями якось прикривалися. Пам’ятаю, одного такого дня стали ми проситися в Будинок культури – спочатку нам пообіцяли, а тоді відмовили, мовляв, зал зайнятий. «А в інший?» – запитуємо. «І інший зайнятий», – нам відповідають. Дощ іде собі, люди мерзнуть. Попросили притулку в однієї творчої спілки, але нам відповіли, що стільців немає, що ніде сісти.
– То ми стоятимемо…
Однаково не дозволяють.
Паркет, виявилося, щойно мастикою вкрили, не випадає нас запросити.
– То ми роззуємося…
Таки не впустили. Слава Богу, здогадався зателефонувати директору першої музичної школи, однокурсниці своїй, Наталі Сиротинській. Хоч і була вона ще членом КПРС, та не злякалася начальства, відразу знайшла для нас зал. Спасибі таким людям.
Розповідає Василь Тимофійович Романчук, ветеран хору «Посвіт», педагог з величезним стажем.
– Багато хор їздив по Волині, по Україні… На святкування 500-річчя козацької слави у Запоріжжя (1990 р.), 50-річчя створення УПА (м. Київ, 1992 р.), у Польщу, Білорусь -усього не перерахувати. Люди нас приязно зустрічали, незважаючи на спротив тодішньої, наприкінці вісімдесятих та початку дев’яностих, існуючої влади. Інакше як дикістю витівки представників влади у Маневичах, Берестечку важко назвати.
Пригадую, у Берестечку партноменклатура стягнула голів колгоспів з усієї Горохівщини, своїх активістів, аби не дані нам виступити. А мав бути мітинг, присвячений козацтву нашому славному. Райком, звісно, добре розумів, що це має бути не тільки пошанування лицарів-козаків, а й пошанування пам’яті повстанців. Номенклатурі таки вдалося зірвати мітинг. Паплюжили Народний рух, усе найкраще національне, а нас, посвітян, обзивали бандитами. Я попросив слова:
– Я вчитель, сорок років працюю у школі, чого ви мене боїтеся, дайте мені мікрофон…
Один було дав, а другий, спохватившись, одразу вирвав його з моїх рук.
– Нас хотіли посадити в автобуси та вивезти, куди вивезти – невідомо. Тільки дивом їм не вдалося цього зробити. У машині нашого хориста Супруна колеса всі поспускали, на кладовищі зрізали хреста, що встановили у пам’ять про полеглих повстанців. А до Клави Корецької:
– Зараз ми тебе роззуємо, заберемо кожушок – підеш босоніж звідси.
Завдяки безстрашному борцеві за волю України – Пилипу Романюку з Берестечка, який був засуджений на двадцять п’ять років ув’язнення сталінських концтаборів, чудом уцілів залізний хрест було встановлено і забетоновано.
Пам’ятається, що незмінно із нами попереду з національним прапором чи без нього крокував безстрашний Олександр Юрченко, Царство йому Небесне. Так було і в Маневичах. Штовхали, рвали одяг…
Мине п’ять літ, і народний депутат України Олександр Гудима скаже на ювілейному вечорі:
– Під час усієї нашої боротьби хор «Посвіт» був таким надійним тилом, що могли іти ми у будь-який бій, у будь-яку атаку.
Не одну тисячу кілометрів і не дві і не три проїхав шляхами України, піднімаючи її з колін, хор «Посвіт». А скільки незабутніх зустрічей з прекрасними людьми…
– Приїхали ми на освячення могили повстанців у Чернівці, – пригадує Ростислав Кушнірук. – Здається, то було в 1995 році. Завтра офіційне освячення, а сьогодні запропонували виступити в Будинку Народного руху. Чи не оповістили людей, чи щось там ще трапилося, але, на наше розчарування, у залі сиділи лише декілька чоловік. «Хто ж прийшов?» – цікавимося.
– Ну, насамперед полковник Войновський, курінний Буковинського куреня, – пояснили мені. – І хоча йому 80 років, він спеціально приїхав зі Сполучених Штатів. Це на його кошти збудовано пам’ятник, і він прибув на відкриття.
Ви не уявляєте мого стану… Звертаюся до товариства, до хору: «Якби взагалі ніхто не прийшов, тільки одна ця людина, ми зобов’язані виступити, показати, що маємо. На сцену, колеги, вперед!»
Полковник Войновський дякував від душі, дав свою візитку.
-У Сполучених Штатах, – сказав він, – також співають цих пісень, та виглядає все воно трішки плаксиво, сумно. У вас та ж тематика, але звучать пісні мужньо й заклично.
… Їхні імена знані й шановані на Волині. Г.С.Марчук, С.І.Марчук, В.Т.Романчук, М.В.Вакульчук, В.О.Карнківський, Т.І.Ігнатюк, Н.В.Матвіюк, А.К.Стасюк, Н.Б.Тітяєва, К.В.Врублевська, Н.Г.Тагальська, Л.Й.Грицай, Т.О.Лазько, Г.Н.Малиненко, Г. В. Недолуга, А.В.Яцюк, І.С.Дацюк, П.М. Кушнірук, П.Ф.Садовський, В.К.Ткачук, М.Р.Гарбарук, І.О.Довгань. М.А.Козар, О.Ф.Кравчук, Ю.П.Манелюк, А.О.Шум, І.М.Осташок, К.М.Савочко, Р.С.Пенкало, П.О.Гнітецький, Н.В.Литвин, усі згадані й незгадані, усі, хто брав участь у «Посвіті».
… Назва хору споріднена з джерелом світла в оселі наших давніх предків – «світець», «посвіт». То світи ж нам, «Посвіте», ще багато-багато літ, відганяй злу темряву від нашої національної долі, щедро світи нам своїми піснями, невмирущими і незнищенними, як сам народ.