Бенкет на святі, на чужому святі…

Іван Корсак

Грудневої пори 1990 року розмовляю з місцевими молодими людьми на могилі фельдмаршала Маннергейма у Фінляндії. Скісний дощ навпіл з мокрим снігом, від якого, кривлячись, відвертаєш обличчя… На кладовищі негусто туристів і місцевих відвідувачів, але на темний мармур могили час від часу лягають пурпурові квіти – і мокрі сніжинки, засвічуючись та через мить згасаючи, ще яскравіше відтіняють густу красу пізніх жоржин і троянд. Квіти кладуть не якісь офіційні делегації чи особи, а просто собі одинокі відвідувачі: прочовгала бабуся доріжкою, для якої вартує труда нахилитися до могили, пройшов молодий батько з безтурботним хлопчаком, який усе робив підстрибуючи, навіть кладучи букет, і вище нього у такт підстрибувала жовта китиця на малюковій шапочці.

Моя співрозмовниця, фінляндська дівчина років двадцяти двох, добре освічена, хоч і з акцентом, але вправно володіє російською.

– Ми років триста жили під шведами і років до ста – під Росією. Шведи не мали звички втручатися в наші справи, і ми терпіли. Терпіли доти, поки Швеція не почала вести затяжні й дорогі війни та брати уже тяжкі податки – відтак ми відділили: З Росією гірше: росіяни полюбляли пхатися у наші внутрішні справи, тож ми терпіли менше.

На безпросвітно-сірому небі початку сльотавої фінської зими барвисті квіти біля підніжжя аж ніяк не помпезного пам’ятника фельдмаршалу, без сумніву, були для мене свідченням історичної пам’яті люду цієї країни. І я подумав тоді, що в основі «розлучення» багатонаціональних держав насамперед були все-таки економічні мотиви. Не дивина, що подібні думки набігали – до проголошення Незалежності України залишалось таких довгих і таких приголомшливо-стрімких, таких незабутніх, коли відчай змінювався ейфорійними наДіями, мов кольоровий сон у далекому дитинстві, а ті надії, ледь спалахнувши, ставали сірим, холодним і мертвим попелом, до проголошення Незалежності залишалося всього дев’ять місяців.

У Фінляндії я побував у складі групи редакторів районних і міських газет Волині та журналістів обласних видань. У продимленому цигарками вагонному тамбурі, підкріпившись екологічно найчистішою волинською з перцем і без нього, розгарячілі колеги сперечалися: а чи треба та незалежність, чи то, може, «різати по живому»? Чи, мо розвинути далі розвинутий соціалізм, чи здатися на милість старого, так щедро засудженого, осміяного й обпльованого капіталізму. Врешті, стомившись, я сказав тодішньому редактору локачинської газети Володимиру Васильовичу Саламанчуку:

– Досперечаємося, як додому голоблі повернемо.

Змоклі й натомлені, мої колеги, никаючи цілоденно в нелегких спробах продати якомусь тутешньому випивосі контрабандну плящину горілки чи спирту, аби купити фірмовий магнітофон (чи то вершина малоймовірних і малодосяжних мрій – відеомагнітофон, бодай плеєр!), полохливо і злякано озиралися навкруги: чи нема десь близько поліцейського? З тутешніми законами жарти погані. Гарні й достойні мої колеги, що приїхали з країни, яка іменувала себе великим і могутнім Радянським Союзом, брели приниженими привидами з товаром, котрий тихо збулькував під полою, і могли тільки блискати голодними очима на сяйво розкішних передноворічних фінських вітрин. Вдома ділили талони на масло і мило – аж не віриться, невже це було? А тут…

Тож які дискусії після бенкету, на святі, на чужому святі…

І ще один епізод перебування у Фінляндії. Їдемо з Гельсінкі на північний захід-дорога в’ється поміж піщаних пагорбів, молодий сосняк на узбіччі… Ну геть тобі наше рідне Полісся, тільки хтось на оцій піщузі то там, то деінде валуни порозкидав у зріст людини, а то й більші…

А гід розповідає про економіку Фінляндії.

– У нас в сільському господарстві проблеми, проблеми… Перевиробництво.

Господи, думаю, нам би ваші клопоти – на цьому щирому пляжному піску, та ще й поміж каменюк люди «додумались» до перевиробництва. Вдома у мене – довжелезні черги, діти вистоювали по кілька годин за молоком. А якби вам, шановні фіни, крий Боже, наші черкаські чорноземи… Вільна, ненасильницька економіка навіть за найскромніших природно-кліматичних умов дає результати, які тоді, у 1990-му, навіть й уві сні ввижатися не могли.

А я ж добре пам’ятаю, як у повоєнні літа на Волині починався «новий етап» в сільському господарстві, пам’ятаю, як записували батьків у колгосп. І на моїй пам’яті все, що з того вийшло.

Писати у колгосп батька прийшли ще зранку.

– Ну, здоров, хазяяко! – невисокий, замашний у плечах, як тугий перший осінній гриб-боровик, що виліз з-під глиці за одну лише ніч, голова подав руку. Вчора його тільки обрали головою колгоспу, першого й незнаного досі у селі, що загубилося аж ген на далекій околиці волинського Полісся, тож голова був сьогодні празниковий, усміхався з-під пишних портретних вусів поблажливою усмішкою удачливої й через те доброї зараз до всіх людини. – А я зрання було звірився тебе й дома застати… Хутірський чоловік – пташка рання, звично вона вже носик теребить, коли пізня ще тільки очі жмурить.

– Та який я там хутірський… Ні пришити, ні прилатати, край села й годі, – обачно і насторожено якось вітався батько з головою та іншим гостем, мовчазним і вічно набурмосеним, теж тільки вчора призначеним бригадиром. – То до хати прошу, людкове.

Голова поволі причинив усмішку, як причиняє дерев’яна засувка поліщукову хату, і по тому лице його стало казенним.

– Ніколи нам, чоловіче. У колгосп ми прийшли писати.

Батько не зразу знайшовся на слово, він стояв розгублено, як школяр, опустивши важкі, витягнуті роботою руки, які, наче зайві, не відав де діти.

Вчора у колишній поповій хаті, на якій тепер висіла фанерна дощечка з написом «клуб», зробленими не вельми впевненою рукою, до півночі дерли горлянку дядьки, смалили махру, від якої аж зуби жовтіли, а незвичному зразу забивало памороки; уповноважені з району, вимахуючи руками у сизих клубах диму, мов потопленики, що рятуються з останніх сил, ублагували вступати до колгоспу.

– От я здам кобилу й лоша, – схоплювався й гарячився котрийсь із дядьків. – А в Грицька Пріськи дві курки, та й то одна кульгава. І в нас буде їднакове право?

– Однакове, – втішав уповноважений. – Але…

Гамір бухнув новою хвилею, і та хвиля зовсім втопила уповноваженого, що безпорадно та марно лише розкривав рота, як у німому кіно; вщерть заповнена людьми хата двиготіла й гула осіннім ярмарком, а клуби тютюнового диму вирували понад стелею, як пара над шпарким окропом.

– А вода ж бо як? – прорвався урешті, як притомилися трохи, верескливий Гриць Пріська, якого, очевидячки, не вельми журила власна кульгава курка – був він рибалкою заповзятим, і жінка, кленучи смертними кльонами лайдака-чоловіка, що геть запустив подворицю, не раз і не два ламала на цурки вудилища. – А вода чия? А риба?

– Вода ваша, риба наша, – засміявся уповноважений і втомлено присів на стілець.

Врешті колгосп ухвалили-таки лаштувати, голову встановили, призначили бригадирів і побрели по домівках, ще довго по кутках і на роздоріжжях доводячи одне одному свою правоту.

– Так пишешся чи ні? – вернув батька в сьогодні голос голови. Його посмішка була надійно замкнена міцною засувкою, тихо сміялися лише очі – чомусь одне в нього було зеленкувате, а друге – каре, чорної, прірвної глибини.

– Є би намне, – розводив безпорадно порепаними руками батько, в’яло і похнюплено все ще стовбичачи перед прибулими. – Ци є відаю…

– Та-а-к, – з повільною насолодою розтягуючи слова, голова вийняв із-за халяви складений удвоє учнівський зошит, вийняв з переможною неспішністю. – Не хочеш -діло твоє. Тут ось намальовано, що живеш ти, чоловіче, на хуторі. А хутори, як знаєш, будемо мести мітлою.

І він розвернув свої у сажень плечі до бригадира:

– Бий комина.

Бригадир з тим самим набурмосеним, байдужим до всього на світі обличчям, мов не було навкруги для нього геть нічого цікавого і нового, тільки сіра нудьга, з тим самим порожнім виразом на лиці узяв драбину і знехотя покарабкався на стріху. Батько широко розкрив рота, дивився ошелешено на бригадирове суконне галіфе, що ковзало по слизькій стрісі, дивився заворожено, мов на негадане заморське чудо, а врешті таки не витримав:

– Ік, до лихої матері… Справді поб’є. Злазь!

Бригадир сонно якось озирнувся і на кивок голови неохоче почовгав униз кирзаками із затоптаними у різні боки задниками.

– Отак би відразу, – голова відсунув засувку і знову випустив з-під пишного вуса на волю посмішку, білі зуби його грали у хованку. – А раз пишешся, то межу села ось так проведемо… І ти, чоловіче, уже не хутірський, ти вже законний у селі.

Голова поважно обвів якийсь кружечок на аркуші жирною чорною лінією й уже знайомим добрим поглядом щедрої та удачливої людини зиркнув на зніченого господаря.

– А може, нех уже весною? – м’явся і тер чомусь змерзлі руки батько. – Влітку і качка прачка, а в зимі й Тереся не береться…

– Знов ти мазаним до себе, – засувка беззвучно шугнула вниз, і лице голови стало державним. – Ну як ти живеш: у кишені тарган та блоха, у хліві – ратиця й хвіст. Ото й усе твоє життя. А колгосп знаєш, як зватиметься? «Світлий шлях»! О!

– Е, голово, – недовірливо прицмокнув батько і скривився, мов узяв на язик кислицю. – Ще по воді вилами писано, як на тому шляху поладнається…

– Балачки, – скосив невдоволене око-оте чорніше-голова. – За такі балачки – сам знаєш куди…

– Ти ж свій, сільський, – здивовано і трохи винувато розводив руками батько.

– І все ж таки погано живеш, – тримався свого берега голова. – Ні світла отут, ні радіо… У тебе ж дитина жодної пісні, що тепер репродуктор співає, не тямить.

– Чого б то у нас без пісні, – образився було, аж надув по-дитячому губи батько. – Є в нас жнивні і петрівські, рогульки і купальські, грибовицькі пісні і ягідні… А ще – веснянки, щедрівки, колядки. Ні, – не згодився чоловік уже зовсім.

– Старосвітське… Віджило разом з нашими бабусями, – голова, уже сердячись на батькову впертість, вийняв з лівої кишені крамничну цигарку – незручно йому було з учорашнього махру смалити, хоча в правій кишені ще тримав самосад, який нишком курив, коли ніхто не бачив.

– Так пишешся ти до колгоспу чи ні? – низонув він різномасними своїми очима, низонув, як видалося, навиліт. – Чи будеш вибиратися як за море стріляти?

– Вола звуть у гості не мед пить – воду возить, – м’явся знову батько, тупцяючи з ноги на ногу. – Нех уже навесні.

– Діло хазяйське, – з робленою байдужістю вийняв голова з-за халяви зошита, майже не дивлячись, щось черкнув у ньому. – Ти хутірський, чоловіче. Бий, бригадире, димаря.

Бригадир, що стояв з виглядом марноти усього сущого на землі, так ні разу й не докинувши слова, тепер знову покірно підставив драбину і, шкарбаючи кирзаками, подерся на стріху.

Мати, що досі порпалася у хаті, зачула врешт шкрябанину і, виглянувши за поріг, зачудованими та округленими очима повела за бригадиром.

– А що, ти за бусла у нас на стрісі житимеш?

Батько злегка торкнув головине плече:

– Давай уже, напишу той папірець… Хоч перед жінкою не стидай.

– Е-е-й! – загукав, задираючи підборіддя угору, до бригадира вдоволений голова. – Злазь!

Бригадир озирнувся, хитнув головою з докором, не вимовивши й слова, лиш очі змучено відказали: «Дайте вже мені спокій», а тоді, важко та сумно передихнувши, почовгав униз викривленими чобітьми з усохлими, задертими вгору носами.

– У колгосп тра’ писатись, – просто сказав батько.

– А за що нам кара ця? – і жіночий лемент, мов за покійником, розлився на всю околицю.

«Ще ця вмішалася, як середа в тиждень, – блиснув з-під лоба спересердя голова, аж між його різноколірними очима іскри змигнули. – Тепер і її вговорюй»:

– Усі пишуться. На вас не зійшовся світ клином.

У присутності жінки батько куди пожвавішав і, розхоробрившись, навіть наважився смикнути сором’язливо голову за рукав.

– А мо’, уже на весну?

– Ти такий, як литовський ціп: і туди і сюди, – закипів урешт голова і владно кивнув бригадирові: – Бий востаннє комина цьому хуторянину.

«Як ви усі мені набридли», – тихо відказали бригадирові очі, але сам він слухняно підставив під стріху драбину.

Так вовтузилися до самого вечора, і аж коли смеркло, при гасовій лампі, я пам’ятаю, як батько, слинячи хімічний олівець, накарлюкав заяву в колгосп. А де дінешся? Поруйнують димаря, здеруть дах – куди підеш з п’ятьма малолітніми дітьми?

Батько ще не міг сказати – добро то чи лихо так стрімко вривається вихором у тихе їхнє село. Він не боявся праці, не боявся навіть, що на спільний їхній клопіт хтось з великого кагалу позиратиме з-за вугла, він тільки не розумів, чому між ним і землею повинен стояти ще хтось – і це нерозуміння будило тривогу. А бачене за вікном тільки ятрило: клекотали вози, ревла худоба, мов на пожежу чи смерч, у валках-процесіях без хреста й хоругв йшли трудом згорблені люди, які, привалені негаданим, горбилися ще дужче до землі, нехитрої, пісної землі, в якій їхня доля, їхні радість і смуток; вони проходили мимо подвориці з нерозуміючими очима, як у безсловесної тварі, що її ведуть на забій, проходили, як біженці у минулі війни чи як предки їхні в давнину, рятуючись від татарського нашестя…

Очевидно, прості фінські люди, кладучи барвисті квіти на темний мармур могили свого уславленого вояка, мали чітке уявлення, від якої біди вберегли їх солдати Маннергейма. Ця біда у мого покоління і мене особисто, мов кадри кінохроніки зі старої подряпаної плівки, мигаючи, інколи постає перед очима. Уже невдовзі після організації колгоспу, в який «добровільно» записали батька, з пограбованих дядьківських клунь неподалік нашої хати збудували на пагорбі колгоспну конюшню-стайню і майже заповнили її так само «добровільно» усуспільненими кіньми. З тією конюшнею відбувалися дива дивнії: щожнив колгоспники накривали її свіжою, вилискуючою і пахнучою соломою, а вже десь із Різдва ту солому здирали і різали на січку худобі, аби не виздихала до першої паші. Весняні вітри гуляли поміж оголеними кроквами, і моторошно ставало від руїни. Неймовірно худі, – тільки кість, тільки скелет, обтягнутий шкірою, – підвішені на лійцях і вірьовках коні, бо якщо впадуть, то не встати їм довіку вже, дивилися на світ благальними і ображеними очима. У тих очах крізь обдертий дах відбивалося не тільки свіжовмите блакитне весняне небо, а й біль та німий відчай, у тих великих вологих очах, здавалося, єдиній живій частинці цього стражденного тіла, відбивалося і променилося незаслужене приниження голодом, невимовний крик до совісті людини – і ніхто нічого не міг зробити, допомогти, порятувати, і ніхто не міг витримати цього погляду безневинної роботящої тварини, і всі, навіть діти, винувато опускали очі.

А хіба тільки початок колективізації виписаний такими химерними сторінками? Добре пам’ятаю, як сільські дядьки, і батько при тім числі, різали на корені яблуні. Уряд Маленкова-Булганіна, уже по смерті Сталіна, обклав селянина такими щедрими податками, що краще було зрізати садовину, аніж мала вона давати людині красу і користь. Сьогодні молоді люди не уявляють, як можна вистояти в кілометровій черзі за хрущовським хлібом (на одні руки – не більше двох хлібин), жовтуватим від домішок кукурудзи хлібом, який чомусь черствів на очах.

Кілометрові черги за хлібом, у яких, траплялося, люди непритомніли, були на початку шістдесятих років. А чи доводилось сучасному читачеві харчуватися з «магазину об’їдків»? Певен, що абсолютна більшість читацького загалу уявлення зеленого не має, що це таке, або вважатиме їх закладами для бомжів, якимись харчовими «секенд хендами». А я та моя дружина, як і тисячі киян, охоче ходили два роки по «об’їдки». Так називалися магазини для працівників ЦК Компартії України. Вони були закриті для всіх простих смертних, окрім членів сімей апарату ЦК, і тільки один день на тиждень відкривалися для людей без спецпосвідчень. Люди, зрозуміло, охоче змітали недорозкуплені «об’їдки» високопоставлених осіб, а далі… далі завозилися нові дефіцити, оновлювався асортимент і треба було знову чекати відведеного дня.

«Магазин об’їдків» – то вже не шістдесяті роки екстравагантного пропагандиста «королеви полів» кукурудзи, то середина сімдесятих, «розвинутий соціалізм», найблагополучніший за радянськими мірками час. Система, яка глаголила на всіх міжнародних розстанях, що лиш вона вибудувала величну піраміду соціальної справедливості, насправді вивершила великий пагорб лукавства і фальші «магазином об’їдків».