10. «Дайош пролетаріят!»

Микола Хвильовий

In hoc signo vinces! (Цим знаком переможеш)

Отже меморандум майже все сказав. Залишається два-три питання і на них мусять відповісти учні тов. Пилипенка – відомі марксисти з Києва і з Москви.

Так як же компартія буде організовувати ідеологічно літературні сили? Дати на це таку просту відповідь, що її второпає й уманський дурень – майже неможливо. Хто сумнівається в цьому – той ні чорта не розуміє, той не добачає в ідеології елементів найскладнішого процесу. Але в той же час треба сказати, що розв’язавши це питання, ми тим самим розв’язуємо на 80% одну із найважніших проблем. Бож питання нашого ідеологічного впливу через літературу не є питання «оранжерейного» мистецтва, – це проблема ідеологічного розвитку культури всієї нації. Іншими словами: від пропорції нашої уваги, нашого вміння щодо поставленого питання залежить в великій мірі і ідеологічнио-клясовий зміст культурної революції, що починається на Україні.

Ах, культурна революціє! Яке ти привабливе гасло!.. Але от біда: кожний по своєму тлумачить тебе. Хіба автокефалія проти тебе? Боже борони! Хіба еміграція не симпатизує тобі? Хіба реакція не покладає на тебе великих надій? Хіба, хіба, хіба? Ах, культурна революціє!

Цим ми, звичайно не думаємо одрекомендувати себе «мракобесами», які всюди шукають «крамоли». Ми цим хочемо підкреслити таких два моменти. Перший: проти решток февдалізму, що звуться «віковою тьмою», дрібна буржуазія і сьогодні бореться в союзі з нами, другий: як і в 1917-му році вона намагається захопити в цій боротьбі командні висоти. Отже, наше завдання за всяку ціну залишити за собою і сьогодні цей привабливий «закуток». Іншими словами: ми і справді повинні так організувати ідеологію нашої преси, наших літературних сил, щоб фактичним ідеологічним гегемоном залишився все таки пролетаріят.

Але яким же чином пролетаріят буде грати на першу скрипку, коли для нього українська культура є й досі terra incognita? Коли ми кажемо, що пролетарський художник для «дальших» перспектив має соціяльний Грунт, то це зовсім не значить, що цей грунт в даному його стані може бути базою конкретних і міцних ідеологічних факторів для культури великого народу.

Таким чином ми прийшли до того самого висновку, що його вже демонструвала кілька разів компартія: поки пролетаріят не оволодіє українською культурою, доти нема ніякої певности, що культурна революція на Україні дасть нам бажані наслідки. Отже, розв’язуючи проблему ідеологічної організації літературних сил, ми знову і знову викидаємо бойове гасло:

«ДАЙОШ» ПРОЛЕТАРІЯТ!

Але, на жаль, і це гасло не всі однаково розуміють. Тов. Пилипенко, наприклад, радить нам (чому не собі – аллах його знає!) якось там «зв’язуватись» з робітничою масою, йти до неї, йти, так би мовити, «в народ». Тов. Щупак, повіривши комусь, що його «виступи є ознака великого маштабу Щупакового світогляду», киває в журналі «Життя й революція» (№ 12, 1925 р.) на димар Бродського: мовляв, «дайош» пролетаріят! Академія Наук радить нам листуватись (пробачте, Ваша Світлість, але кажуть, ви листуєтесь) з якимсь там справжнім робітником із справжнього Донбасу, що має довгі вуса і найщирішу українську стрічку. Словом, кожний по своєму розуміє це бойове гасло.

Ну, а як же ми? Що ж ми? О, ми розуміємо, де заховано, як кажуть німці, собаку. Все, що ви пропонуєте нам, вельмишановні, є не більш не менш, як паліятив. Втягувати пролетаріят таким чином в українську культуру ви будете до самісінького другого «пришествія». Така постановка питання не витримує ніякої критики і фактично мусить, за допомогою плужанських меморандумів, перевести нашу літературу на чужу компартії ідеологічну «точку опертя». Це з нашого боку був би гибельний компроміс. Ми в цьому питанні безкомпромісні. Ми «требуем» (по-українськи «вимагаємо») серйозно поставитись кому це слід до українізації пролетаріяту. На димар Бродського ми кивати не будемо.

Але що ж нам заважає перевести дерусифікацію робітництва? Адже відповідна постановка компартії єсть? Тут дозвольте «почастувать по башке» російського міщанина, бо він (безсмертний) і є головною перешкодою. Хіба ви не чули, як він хіхікав на протязі нашої дискусії: мовляв, «перегризлись хохли». Тов. Пилипенко гадає, що з цього радіють Маланюки й Донцови. Цілком справедливо. Але радіють з цього не тільки українські фашисти (до речі: на погляд Хвильового Маланюк дуже задається і не по заслузі гне кирпу), радіють з цього і наші внутрішні «доброжелатели», потираючи руки по закутках. Ми говоримо про нього, – про російського міщанина, якому в печінках сидить оця українізація, який мріє про «вольний город Одесу», який зі «скрежетом зубовним» вивчає цей «собачий язик», який кричить в Москву: «гвалт! рятуйте, хто в Бога вірує»!, який почуває, що губить під собою грунт, який по суті є не менший (коли не більший) внутрішній ворог революції за автокефально-столипінський «елемент». Цей сатана з тієї ж самої бочки, що й наш куркуль. Саме він є головною перешкодою до дерусифікації робітництва.

Отже, наше друге завдання (коли перше – передати комбінацію з трьох пальців на отруби) – ошарашити «по башке» російського міщанина. Тов. Щупак у своїй талановитій статті майже в кожному рядкові згадує «мистців-пролетарів». Це, звичайно, похвальна звичка, але де він їх набрав, – наш «давніший» марксист так і не признається. Мовляв: ага, а в тебе нема! Припустім, що тов. Щупак перехитрив нас, киваючи на димар Бродського. Але хіба справа в цьому? Хіба затягнувши якийсь п’яток робітників в Гарт чи то Плуг, ми розв’язуємо питання? Справа не в плужансько-гартованських «артистах» (за термінологією Леніна), справа в тому, який «соціальний грунт» набрала культура, справа в тому, чи контролює її пролетаріят і безпосередньо масою, і через свій авангард. Цього не розуміє тов. Щупак, як і його харківський патрон, і не розуміє саме через свою, вибачте за вираз, «марксистську короткозорість». Інакше він покинув би «лепетати» щось про «плеяди мистців-пролетарів» та «культурний ренесанс». Замість того, щоб витрачати енергію на організацію в Києві димаря Бродського, тов. Щупакові слід піти в якийсь робітничий профсоюз і українізувати його верхушку. Вже час зрозуміти наше гасло «дайош пролетаріят» так, як того вимагає дана політична ситуація.

Українізація, з одного боку, є результат непереможної волі 30-мільйонної нації, з другого – це єдиний вихід для пролетаріяту заволодіти культурним рухом. І коли цього не розуміє російський міщанин, що сидить в робітничих клюбах, у відповідних культурно-правових установах, то перше бойове завдання для тов. Щупака – це допомогти йому. Треба нарешті переконати цього міщанина, що все одно йому прийдеться передати «бразды правления» у більш певні руки, все одно він скоро опиниться без бази і примушений буде остаточно капітулювати. Його «лебединая песня пропета».

Отже, розпускайте, тов. Щупаче, Плуг та злазьте скоріш на якусь командну висоту в робітничому профсоюза бо дерусифікація робітництва є перща й найголовніша передпосилка до розв’язання проблеми ідеологічної організації літературних сил. Досить «розговорчиков»! «Дайош» пролетаріят!

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 299 – 302.