6. «Критерій» найвеселіший і наш
Микола Хвильовий
Ви повинні зрозуміти і – розумієте: раз людина
партії прийшла до переконання, що певна проповідь
і сугубо неправильна і шкідлива, то вона
має обов’язок виступити проти неї.
В. І. Ленін
Який же «критерій» знайшов наш блискучий публіцист? А знайшов він саме той «критерій», який послідовно витікає з туманного визначення мистецтва і з «просвітительства». Цей «критерій» (до речі) не є випадкове явище в його заплужаній свідомості.
«Лишається єдиний вірний спосіб, що ми завжди й пропонуємо – спосіб клясовий, критерієм якого являється ідеологія мистців».
От бачите, де тов. Пилипенко заговорив про клясовість. Тут йому чомусь не «обридло» сказати про кляси. Коли справа йшла про визначення нашої доби, тоді якесь пацифістське «просвітительство», коли ж зачепили Плуг, тоді на арену вийшла й клясовість. Мовляв, «просвітительствуй», доки маєш всесильний ідеологічно-селянський центр. Але не забувай про клясовість (чуєш: клясовість!) коли… надумав розвалити цю організацію.
Розвалювати Плуг ми не думаємо. Ми тільки пропонуємо йому перетворитись у гуртки мистецької самоосвіти. Більше того: ми пропонуємо кваліфікованим плужанам виділитись з Плугу і утворити вузенькі угруповання по формально-мистецьких симпатіях. Чому ж так затривожився тов. Пилипенко? Бож меморандум написано саме після виступу тов. Ялового зі статтею: «Хай живе Гарт і Плуг»! Чому тов. Пилипенко «бахнув» одразу дублетом: двома статтями – в «Плужанині» і в «К. і п.»?
В основі всякої літературної організації, як відомо, лежить ідеологічно-клясовий критерій. Заперечувати цю істину і справді може тільки безвихідний ідіот. Справа, значить, не в тому, що ми заперечуємо існування цього критерій, а в тому, що в нашій дрібнобуржуазній країні в час диктатури пролетаріяту ми не маємо права пропонувати цей «критерій» при «розподілі літературних сил». В цьому вся сіль і вся «загвоздка». Тов. Пилипенко каже, що ми «ігноруємо класовий принцип». Цілком справедливо. Але в якому сенсі? Не в тому, що ми його не визнаємо, що ми не даємо письменникам «використовувати селянські образи», а в тому, що ми не так, як наш друг, розуміємо «Ленінське кільце», в тому, що ми «уперто замовчуємо необхідність існування масової селянської організації з «автономним» ідеологічним центром».
Тов. Пилипенко на протязі свого меморандуму кілька разів підкреслює: мовляв, «в нашу переходову добу має існувати революційно-селянська організація письменників» – широка, масова, незалежна.
– Плуг як все таки селянська в своїх низах організація має існувати як автономна одиниця.
Що це значить? Про яку тут «автономію» йде справа? Про ідеологічну? Боже борони, каже в дужках (теж характерно: в дужках!) тов. Пилипенко, «бо селянської ідеології розводити нам нічого, а значить і об’єднуватись за такою ознакою». От тобі й раз! Та ви ж тільки но пропонували при «розподілі літературних сил» виходити з «єдиного вірного критерія – ідеологічного». Де ж тут логіка? Один раз ви пропонуєте нам поділитись по ідеологіях, по клясах, а другий раз кажете, що «об’єднуватись за такою ознакою не можна». В чому ж справа? А справа в тому, що наш друг знову таки попав у коло великих протиріч і з них ніяк не може вибратись, бо Мефістофель із столипінського отруба ніяк не хоче одійти від нього. Отже йде внутрішня боротьба, йде і… пройшла.
Але на чийому ж боці залишилась перемога? На великий жаль, мусимо констатувати: переміг дрібнобуржуазний сатана. Революціонер блиснув тільки в дужках!… та й то тільки накапостив, подавши привід глузувати з Пилипенківської логіки. Далі заговорив Мефістофель. От як він мислить «розподіл літературних сил»:
– Кожна з літературних спілок чи груп є літературно-громадська (курсив тов. Пилипенка) організація й клясова, бойова, що захищає інтереси свого громадського колективу своєю зброєю – мистецтвом. Пролетарська серед них бореться за свою гегеномію.
Отже тов. Пилипенко знову повертається до ідеологічного критерія. Але повертається вже, так би мовити, з помпою. Він вимагає для різних соціяльних групіровок клясової, громадської, бойової, масової літературної організації. Тут уже справа йде не про «використання селянських образів», а про ідеологічнні автономні центри, серед яких і мусить боротися пролетарська організація. Тут уже воістину (коли б ми не боялись образити нашого друга) можна було б повторити за тов. Пилипенком:
– Що це: «свідома упертість чи несвідома безграмотність»?
Нічого сказати, гарне «кільце» пропонують нам. Це вже не «кільце», а таки найсправжніша петля. Невже ви, дорогий Сергію Володимировичу, не розумієте, що в дрібнобуржуазній країні, де пролетаріят до того ж не знає своєї мови, де куркуль завжди був господарем становища, де його активність після революції доходить найвищого напруження, – невже ви не розумієте, що легалізувати ідеологічні автономні центри різних соціяльних групіровок у час диктатури пролетаріяту значить розпрощатись з цією диктатурою? Хіба резолюція ЦК РКП, що з неї ви любите цитувати, так говорить? Вчитайтесь, друже! Там справа йде всього-на-всього про «літературно-мистецькі образи» – і тільки. Жодного слова ви не знайдете про автономні ідеологічні центри. Ми прекрасно розуміємо, що кожна з існуючих літературних організацій (як і в нас, так і в Росії) має соціяльну базу. Але ми ніколи не додумаємось до того, щоб легалізувати ці організації як автономні ідеологічні центри, до того ж – масові, бойові.
І якою злою іронією, яким неприхованим цинізмом звучить ця пропозиція, що її адресовано до пролетарських письменників: «боріться за свою гегемонію»… серед цієї легалізованої дрібнобуржуазної стихії. Ні, Сергію Володимировичу, нам і без легалізації не легко лявірувати, і ми не підемо на ту «удочку», що на неї ви вже пішли. Бож то сатана із столипінського отруба управляє нею. Правда, тов. Пилипенко обіцяє нам допомагати в цій боротьбі своєю селянською організацією, яка мусить колись стати пролетарсько-селянською. Але оскільки ця допомога, «як комнезам індустріяльному пролетаріяту», то ми й дякуємо за таку допомогу. Краще не треба! Не хочемо ми битися – і квит! Плохі ми на бійку… як той казав. Краще не треба і… не треба легалізованих ідеологічних центрів. Хай буде один центр – пролетарський, себто – робітничо-селянський. Там будемо використовувати і «селянські і робітничі образи». Добре?
– З кого ви глузуєте? – кричить тов. Пилипенко: – з резолюції ЦК РКП? «Оце так підтримали селянських письменників! їх взагалі, очевидно, не повинно бути, бож не в пролетарську академію їм іти? (Хіба, може, академія перейменується на робітничо-селянську?)».
А хоч би й так! Можна й «на робітничо-селянську». Ми так її й розуміємо, називаючи пролетарською. Пролетарська тому, що виникла в добу пролетаріяту і хоче служити пролетаріятові. Хіба ваша селянська організація не хоче йому служити? Словом, ми ніяк не думаємо одділятись від вас, давайте вмісці, веселіше буде, їй богу! Навіщо вам свій «автономний, бойовий, клясовий, громадський центр»? Бож подумайте: ідеологія річ дуже слизька, а у вас людей з витриманим світоглядом один Пилипенко. Невже ж ви гадаєте, що він геніяльніш Леніна? Великий революціонер і то збивав ідеологічний центр з людей висококваліфікованих ідеологічно? Чому ж ви цураєтесь цього досвіду?
Що селянські письменники, себто ті, що походять з села, в потенції можуть бути пропагандистами комунізму – це так. Але в якому випадку? В тому випадку, коли попадуть в атмосферу людей ідеологічно-пролетарськи чітких. Що наша академія може утворити цю атмосферу, покищо ніхто, звичайно, гарантії не дасть. Але вже те, що в неї входить група порівнюючи дорослих мистецьки й марсистськи людей, що вона є літературна база пролетарської ідеології, – одне вже це пропонує селянським письменникам орієнтуватися не на геніяльного одиночку Пилипенка, а на колективний ідеологічно-пролетарський центр, тобто на ВАПЛІТЕ. Сьогодні тільки цей центр може виховати молодого письменника (відкіля б він не вийшов – з села чи з міста). Тільки він переконає його, що лише пролетаріят, як історична кляса, здібний повести людськість у майбутнє, що лише пролетаріят здібний утворити відповідні умови для культурного ренесансу, що лише пролетаріят утворить і відповідні умови для відродження молодої нації.
Тов. Пилипенко пропонує нам «забезпечувати осередки пролетарським ядром». Але це ж смішно! Бож і сам він знає, що цього ядра «як кіт наплакав». Та і як ми будемо ці масові осередки «переводити на шлях пролетарської ідеології» при умові існування селянського автономного центру? Як може ВАПЛІТЕ добитись «ідеологічної гегеномії» при умові існування легалізованої дрібнобуржуазної ідеології в кількох дрібнобуржуазних центрах? Тов. Пилипенко пише:
«Так по хорошому, по папашинському: учись, дитинко, плавати, може й не потонеш».
Воістину плавати! Воістину іронія! Але з кого ви смієтесь, Сергію Володимировичу? З нас чи з себе? З себе?
Ну, так нате наш «критерій»! Наш «критерій» – організуйся як завгодно, по яких хочеш «критеріях». Але ідеологічний – ми залишаємо за собою. Легалізований ідеологічно-літературний центр один і ім’я йому – ВАПЛІТЕ. Більше ідеологічних легалізованих центрів в нашій літературі не може бути, як не може бути й легалізованих партій при диктатурі пролетаріяту. В цьому ми сходимось з паном Донцовим: дрібнобуржуазним дурачкам і егоїстам ми не віддамо країни.
ВАПЛІТЕ – це та організація, що взяла на себе місію зробити крутий поворот гарбі пролетарського мистецтва,що загубило дорогу, поставити цю гарбу на широкий тракт і впрягти в неї, замість шкапи масовізму, добрих рисаків. Коли вона зуміє виконати цю історичну ролю – честь їй і слава, не зуміє – пляма впаде на недоумків, на «хахлів», на «малороссйщину». Ми патріоти не організації, ми патріоти пролетарського мистецтва, цвіт якого (коли воно єсть це мистецтво) зібрався в Вільній Академії. ВАПЛІТЕ не «забороняє писати» (так гадає тільки тов. Пилипенко), – ВАПЛІТЕ вимагає (требуєт – по-російськи) припинити «растлєніє» робітничо-селянського молодняка. Сьогодні пролетарська література мусить «перешиковуватись» во ім’я «невідомих обріїв загірньої комуни». Вона мусить вийти з «яхидного» масовізму і стати на твердий грунт. Вона сьогодні піде до колишньої своєї мети, але по новому шляху. Її організатор на цьому шляху – Вільна Академія.
Отже, єсть дві пропозиції, два «критерії». Першу продиктовано дрібною буржуазією – вона є занепад мистецтва. Другу – продиктовано молодою історичною клясою – пролетаріятом – вона є культурний ренесанс.
Але як же так сталося, що тов. Пилипенко вніс першу пропозицію? Про це ми поговоримо в дальшому розділі.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 273 – 278.