9. Ну, так яка ж криза?

Микола Хвильовий

Справа не в тому, з чого він почав –

справа в тому, чим він кінчить.

В. Гюго

Всі погоджуються на тому, що наша література, наше мистецтво переживають сьогодні якусь кризу. Навіть тов. Пилипенко це визнає. Але не всі однаково дивляться на цю кризу, не всі однаково визначають її. Одні гадають, що ця криза є криза творчости, інші заперечують таке твердження: мовляв, це – не що інше, як… криза ідеологічна.

– Коли йшла суперечка про те, яку саме кризу ми маємо (пише тов Пилипенко), я обстоював і тепер обстоюю ту думку, що в загальній своїй масі революційні мистці кризи творчости не переживають. Кризу маємо ідеологічну (курсив меморандуму) в деяких товаришів.

Перш за все треба вияснити, про що тут іде мова: чи про те, що кризу ідеологічну переживають тільки деякі товариші, чи про те, що криза ідеологічна не є криза творчости. Як показують дальші міркування, тут справа йде й про те й про друге. Ідеологічну кризу, інакше кажучи «ідеологічні ухили в деяких товаришів», зі слів нашого опонента, спостерігаються в сьогоднішній літературі, що він і виясняє далі. Але зі слів його ж (і з підкресленням вищенаве-деної цитати) ми довідуємося, що це «зовсім не означає кризи творчости, бо можна багато й по-гарному творити і збочивши з вірного шляху».

Отже, до логіки. «Збочивши з вірного шляху» і справді – не значить переживати кризу творчости. Але в якому випадку? В тому випадку, коли це збочення знайшло нову ідеологічну «точку опертя», інакше кажучи – коли це збочення приведе творця в табір до цього часу чужої йому соціальної групіровки. Але коли революційний письменник, переживаючи кризу світогляду, в ідеологічних позиціях, хіба криза ідеології не тягне за собою кризи творчости?

Отже криза ідеології є завжди криза творчости. Цього не розуміє тільки розгублений тов. Пилипенко. Правда, далі він уже й сам, як побачимо, говорить про кризу творчости. Але це не тільки не рятує становища, навпаки – ще більш компромітує всі його засади.

Таким чином про кризу. Хто ж переживає цю кризу? «Деякі товариші». Але хто ж ці «деякі товариші»? Зі слів тов. Пилипенка, це всі «пролетарські письменники», які шукають «дальших» від селянської кооперації «перспектив». Правда, він констатує, що творчість цих письменників «поглиблюється, шириться», але і це, на його погляд, не рятує становища: по-перше – ця «творчість відстає від культурної свідомости й потреб читацьких мас», по-друге – вона несе за собою «певні ідеологічні ухили». Здавалось би, такий стан речей вимагає від нас тих чи інших екстраординарних заходів; здавалось би, наш прямий обов’язок – допомогти нашому письменникові так пережити кризу творчости, щоб він все таки залишився на наших ідеологічних позиціях. Але за тов. Пилипенком так виходить, що хоч криза ідеології є, та нам не треба звертати на неї уваги, бо письменник і «збочивши ідеологічно, все одно може багато й гарно творити». Іншими словами – хай революційний письменник шукає нової ідеологічно-клясової точки «опертя», хай він «багато й гарно творить» для чужої нам соціальної прослойки.

До більшого абсурду договоритись не можна. Ми переживаємо серйозний момент, – той момент, коли зі слів пана Донцова «заламується психіка Жовтня», коли зі слів його ж – «іде демобілізація революційного духа по цілому фронту». Ми переживаємо неп – той період, коли мало загартовані елементи суспільства легко можуть загубити революційні перспективи. Невже ж ми будемо замовчувати серйозність моменту, невже ми не прийдемо на допомогу тому письменникові, що губить ці революційні перспективи? Невже, нарешті, ми не скажемо вам, Сергію Володимировичу, що не авторові плужанського меморандуму говорити про відсутність у нас «комуністичних перспектив». Хто бачить «дальші» горизонти, хто не хоче допустити молодих письменників до нової ідеологічно-клясової «точки опертя»? Ну? Організаційні пляни є результат ідеологічної кризи не якоїсь окремої особи, як це ви хочете цинічно довести, кризи сьогоднішньої літератури, яка, зі слів ваших, робить у кращому разі «ідеологічні ухили». І коли ви одмахуєтесь від цього – ви тим самим штовхаєте нашу молоду літературу в обійми дрібної буржуазії.

Виходить, наш друг не розуміє серйозности моменту? Нічого подібного!

– Не тому не гаразд із творчістю (от бачите, уже й криза творчости єсть! М. X.), що організація погана, причини… криються в загублених перспективах революційного руху.

Більше того: далі тов. Пилипенко виясняє, чому саме загублено ці перспективи: мовляв, неп, соціяльне оточення і т. ін. Словом, намальовано досить таки непроглядну картину. Такими чіткими рисами малює її й пан Донцов (чи не з Донцова все це виписано?). Але що ж «натомість» дано письменникові? Чим же наш друг підтримав його? «Як же уникнути ідеологічних ухилів»? На це останнє запитання тов. Пилипенко твердо відповідає:

– Вони майже неминучі, бо викривати ці ухили досить важко.

Словом, на запитання революційного письменника: «що робити»? подано таку відповідь: – як хочеш, «ухили неминучі», отже можеш шукати, значить, і нової ідеологічно-клясової позиції. Більшої розгублености і уявити не можна. Кращого ліквідаторства – пошукати треба. Це вже воістину відсутність всяких революційних перспектив. Це – зразкова ідеологічна паніка. Але, може, тов. Пилипенко хоч якийнебудь вихід дає?

– Моя особиста думка (пише він) – ми довго ще плутатимемось у цих формулах, аж поки рефлексологія не допоможе, і до знайомства з нею й кличу.

Бачите, який вихід: рефлексологія! Яка іронія фортуни: революціонер-марксист, сконстатувавши, що в сучасному письменстві загублено революційні перспективи, пропонує вилікувати цю хворобу… рефлексологією! Коли б це писав не тов. Пилипенко, а «некто в сером», ми найшли б цій пропозиції відповідне визначення. Але оскільки так рече наш друг, то ми йому порадимо тільки трохи полікуватись. Рефлексологія – річ непогана, але, на жаль, вона має таке відношення до революційних перспектив, як тов. Пилипенко до духу нашої епохи.

Але хто ж навіяв про «рефлексологію»? А навіяв її ніхто інший, як… (та буде вже вам про столипінські отруби! С. П.)… як сатана зі столипінського отруба. Побий мене цариця небесна, – він! Останній акорд плужанського меморандуму, як не можна краще, підтверджує наше припущення.

Колись тов. Пилипенко в час боротьби з «троцькізмом» обвинувачував нас у «троцькізмі». Сьогодні він хоче припрягти до нас «ленінградську організацію». Трохи не по-товариському – але що ж поробиш: така вже його вдача. Шкода тільки, що тов. Пилипенкові остаточно не везе. І не везе саме тому, що він ніяк не попаде, як то кажуть, в тон, що він жодної з цих опозицій не розуміє, і тому що… «Бог правду завжди виведе на поверхню».

Отже взято таку аналогію: «Вільна академія пролетарської літератури» і «ленінградська організація» Але що ж таке ця «ленінградська організація»?

– З ленінградської організації, що в силу свого територіяльного становища одірвана від селянських районів, не почуває їхнього тиску на себе, не зв’язана з приміським селянством родинними зв’язками… виходила ота засуджена XIV з’їздом компартії позиція, відси загублені перспективи дальшого революційного будівництва.

Тю-тю! Воістину – попали пальцем у небо! Умріть, Денисе, краще не напишете! Відкіля ви взяли, дорогий Сергію Володимировичу, таке визначення «ленінградської організації»? Чи не Шміт, бува, спровокував вас? Невже ви не читали відчитів останнього партз’їзду? Ну й визначення! Повірте: тов. Сталін за таку формулу не погладить вас по головці. Чи, може, вам «рефлексологія допоможе виплутатись»? От бачите: якби робили з нами по-товариськи, якби не намагались припрягти до нас Ленінграду, то й не прийшлось би червоніти перед товаришами плужанами.

А втім, «прошу пробачення у читачів за цей новий полемічний відступ і вертаю до теми». Бо й справді: «широчезна калоша» тут зовсім не при чому [Між іншим: Хай Савченко й Загул ще діють, на них ще прийде час. М. X.].

Так як же трактував XIV партз’їзд позицію «Ленінградської організації»? Перш за все він трактував цю організацію не як організацію, а як верхушку організації. З чого ж виходила засуджена цим з’їздом позиція цієї верхушки? Середній партієць, який уважно стежив за з’їздом, так говорить: позиція ленінградської організації, себто недооцінка ролі середняка, виходила не з одірваности від селянських районів, як думає тов. Пилипенко, а з багатьох, зовсім інших причин, також і з великого впливу на цю організацію цих селянських районів. Справа в тому, Сергію Володимировичу, що тут можна зробити таке припущення: Ленінградські заводи й фабрики, розгубивши за час війни й революції кваліфікований пролетаріят, в час непу почали вбирати в себе з «приміських районів» селянство, яке й визначило до певної міри не тільки ідеологічний стан цих заводів, але й саму позицію «Ленінградської організації». От відкіля могла вийти ваша «засудженість». Іншими словами: коли б ми хотіли спекулювати на цій організації, то мали рацію так сказати: оскільки тов. Пилипенко так розуміє «позицію «Ленінградської організації», значить він тим самим підтримує цю ж таки «верхушку». До цього ж можна б було додати ще й те, що «Ленінград» страждав на масовізм, подібний плужанському.

Але – «кожне порівняння кульгає», і справа тут зовсім не в цій «позиції».

Тов. Пилипенкові треба було тільки поставити нас у ніякове становище перед партією. І коли це не вдалося йому, то в цьому ми зовсім не повинні. Справа тут у тому, що таке тлумачення «позиції Ленінграду» відповідає організаційним плянам нашого друга. Воно відповідає тому повітрю, що легеньким весняним вітерцем летить зі столипінського отруба. Таке тлумачення потрібне було йому для того, щоб ще раз підкреслити «необхідність існування» масової автономної спілки селянських письменників. Потрібне, нарешті, для того, щоб похвалитись «паїньками» – селянськими письменниками і поглузувати з… революційних, яким «не видно дальших перспектив».

– Сталість, не нервовість, твердість (пише тов. Пилипенко) твердість бува тоді, коли ясна мета, ясні перспективи (а як же! М. X.). Все це звичайно тоді, коли воно збудоване на твердому грунті соціяльно-економічному (а як же! М. X.), на широкій громадській базі, – ось це в Плузі є (а як же! М. X.), а в пролетарських українських нема.

Так таки й нема? Чого це, дозвольте спитати, нема: отруба? Отруба «дєйствітєльно» нема, але за соціяльну базу ми беремо ідеологію пролетаріяту і відповідне комуністичне оточення, а за економічну – елементи соціялістичного будівництва. І нервуємось ми не тому, що не маємо відповідної бази, а тому, що тов. Пилипенко, замість підбадьорити революційних письменників, глузує з них: мовляв, не мають соціяльно-економічної бази, і таким чином штовхає їх у ворожий табір. Ми нервуємось тому, що тов. Пилипенко, хоч і обіцяв допомогти пролетарському мистцеві, «як комнезам індустріяльному пролетаріятові», але замість такої допомоги преподносить комбінацію з трьох пальців. Ми нервуємось нарешті тому, що тов. Пилипенко революційний плужанський молодняк веде до куркуля, до того «твердого грунту», де «непу мета» і де на цю «ясну мету» надіто дуже сумнівне «кільце». Але яке ж то «кільце»?

– Це – кооперація (пише наш друг) в усіх її найрізнородніших формах. Вона є основою й темою селянської літератури, витісняючи теми збройної горожанської війни. Тому й ідеологічних ухилів у плужан менше: найближчі перспективи революційного будівництва ясні. Інша річ, коли б поспитати їх про перспективи дальші ( курсив меморандуму).

Таке от «кільце»: кооперація. Звичайно, кооперація – річ непогана, але в тому випадку, говорить тов. Сталін, коли її ув’язано з усією радянською системою, коли з нею зв’язано дальші перспективи, коли вона є нерозривний елемент соціялістичного будівництва. Але коли кооперація не має «дальших перспектив», коли вона «витісняє теми (скажіть, будь ласка, яка ненависть до тем! М. X.) горожанської війни», то не тільки дозвольте взяти її під сумнів, але й дозвольте запитати: з чого ви радієте, шановний Сергію Володимировичу: чи з того, що куркуль має «твердий соціяльно-економічний грунт», чи з того, що йому «ясні перспективи», чи з того, що він хоче одірвати кооперацію від соціялістичного будівництва? Ну?

Так от яка це «автономія»! Пробачте, в таку «автономію» ми вам не віддамо ваш же таки «плужанський» молодняк. Ви пишете: «пролетарському письменникові гірше». Це так. Але коли ви пишете: «поруч кооперації постає величезна проблема соціялістичної державної промисловосте», то ми ще раз переконуємось, що ви не розумієте змісту нашої кооперації і не знаєте її місця. Ви говорите не про нашу кооперацію, яка не може стояти «поруч» соціялістичного будівництва, а тільки в ньому, – ви маєте на увазі глитайський «каператив». У противному разі для вашої кооперації «теж не ясні б були «дальші перспективи».

Такі от пікантні тлумачення кризи ідеології й творчости. Але що вони таке, самі ці тлумачення? Це не що інше, як привід до кризи ідеології й творчости. Тов. Пилипенко каже, що «проблему організації» літературних сил «буде розв’язано тоді, коли ми розв’яжемо ідеологічні суперечки». Це цілком справедливо. Про це ми говорили кілька років назад, коли плужанський ідеолог рішуче автономізував свою масову селянську організацію. Справа в тому, що автономізовані творчі сили з «ясними», незалежними від соціялістичного будівництва «кооперативними» перспективами є не тільки загроза для тов. Пилипенка, але й загроза для революційних письменників. Вони породжують сумніви щодо революційних перспектив і переводять хитку молодь на нову, чужу нам, ідеологічну «точку опертя». «Невідомі обрії загірньої комуни» тов. Пилипенко називає сьогодні «туманними пророкуваннями», негідними нашої сучасности, а «натомість» пропонує «рефлексологію» і селянську кооперацію без «дальших перспектив», значить без ув’язки з соціялістичним будівництвом.

Отже, ми не припускаємо, щоб наш друг не хотів перетворити Плуг в гуртки мистецької самоосвіти. Але у всякому разі він не розуміє, що творчість селянських письменників тільки в тому випадку буде ув’язано не лише з кооперацією, але й з соціялістичним будівництвом, коли не буде цього автономного центру. Отже справа не в «голові, що їй хвіст заважає», а справа в ліквідації «хвоста Робесп’єра», що її, ліквідації, так хоче сатана зі столипінського отруба, якому сатані несвідомо й об’єктивно робить кніксени наш дорогий Сергій Володимирович.

Такий плужанський меморандум. Це – коли це можна назвати філософією – є найреакційніша філософія в молодому мистецтві. Куркуль одягається в червоний колір і прохає вже через таку витриману марксистськи людину, як тов. Пилипенко, «автономної» кооперації, то «автономного» «ідеологічного» центру. Отже передайте йому від нас, дорогий Сергію Володимировичу, «Грунтовну» комбінацію з трьох пальців.

Ідеологічний центр – єдиний, і ім’я йому – компартія.

Але яким же чином компартія буде організовувати ідеологічно літературні сили? На це запитання відповідь дає наша критика засад другого прихильника масовізму – т. Щупака.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 291 – 298.