3. Так що ж таке, нарешті, мистецтво?

Микола Хвильовий

«Во саду ли в огороде собачка

бежала… начинай сначала»…

Отже, щоб розв’язати проблему організації літературних сил, для цього і справді треба вияснити, що таке мистецтво. Товариш Пилипенко врешті зрозумів це, але зрозумівши, як бачимо, не попрацював над собою, а не попрацювавши, поліз в ідеалістичну гречку. Як відомо, кожна соціяльна група має свій погляд на мистецтво, отже, й наше завдання дати йому таке визначення, щоб воно відповідало історичним завданням пролетаріяту. І для цього зовсім не треба плутатись в шмітівських туманах. Для цього треба подумати, попрацювати. І нам би легше було: одна справа обстрілювати якогось «енка» і зовсім інша – самого папашу… (якось непристойно).

Тов. Пилипенко і сам почував, очевидно, що всі його розуміють і що це для вдумливого читача з першого рядка ясно. І почуваючи це, він зробив такий «ловкий ход»:

«З усіх формул марксисти, одначе, виводять загальну, що на ній усі сходяться: «за допомогою мистецтва кляса пізнає себе, тим самим приводячи в систему свої емоції, почуття, організуючи й виливаючи їх у певну клясову психологію», тобто мистецтво – це насамперед ідеологія».

Сказавши це, тов. Пилипенко додає з величезним задоволенням і очевидно розправляючи вуса: – «а хай мені докажуть, що це вульгарний марксизм»! – В одному пункті ми вже доказали, подбаємо доказати й тут.

Одне вже те, що цією «формулою» підуперто попівський ідеалізм Шміта, – одне вже це є вульгарний марксизм. Але що ж таке ці нові філософські міркування? По-перше: те, що сказано у Полонського й приведено нашим теоретиком, що на ньому «сходяться усі марксисти» не є формула, а те, що витікає з якоїсь формули. Починається воно: «за допомогою»… і кінчається… «психологією». Далі ж припряглася пилипенківська «отсебятинка»: «тобто мистецтво – це насамперед ідеологія».

Отже до логіки. У Полонського сказано про клясову психологію, у Пилипенка йде річ про ідеологію. Психологія і ідеологія одне і теж? Елементарна політграмота говорить таке: ідеологія є процес свідомого думання, хоч би й з участю псевдосвідомости (Енгельс, із листів до Мерінга), а психологія – це процес головним чином підсвідомий. Як бачите, тов. Пилипенко корегує «всіх марксистів», приписуючи їм те, чого вони не говорили. Бож сказати, що «мистецтво це насамперед ідеологія», значить не розуміти його психологічної природи. Але не будемо чіплятись до слів і припустимо, що Полонський сказав: «за допомогою мистецтва»… і т. д. «виливає у певну клясову ідеологію». Припустім, що почуття можна «вилити в ідеологію. Але (тут пропущено кілька нерозбіливих слів – Г. К. ) «тобто мистецтво є насамперед ідеологія». «За допомогою» бритви парикмахер організує і приводить до порядку якісь вуса, виливаючи їх у фасон à la Вільгельм. Значить бритва – це насамперед фасон а lа Вільгельм? Так, Сергію Володимировичу? Так, відповідає нам блискучий теоретик. Але при чому тут «всі марксисти»? Ми страшенно реготали, дійшовши до цього несподіваного висновку.

Але припустім нарешті, що «формулу» – «мистецтво – це насамперед ідеологія» подано без всякого зв’язку з цитатою з Полонського. Припустім, що тут справа йде про мистецтво, як «ідеологічний одяг» (теорія Плеханова). Що ж тоді маємо? А маємо не що інше, як порожню фразу. Справді: хіба це визначення? Хіба право, політика і т. д. не є ідеологією. Всяка суспільна категорія є і ідеологія, але мистецтво, припустім, є не те ж саме, що політика, право не те ж саме, що робоча медицина і т. д. Отже і все таки, для кожної із цих категорій треба дати своє їй одній належне визначення.

– «Це один мотив. Другий – це те, про що немає суперечок, а саме – мистецтво є категорія ідеологічна (чому це «другий мотив»: знову ж за рибу гроші! – М. X. ) й до систематики надбудов ми повинні очевидно підходити, як до систематики ідеологій, що й потрібно в нашому дальшому викладі».

Так продовжує далі тов. Пилипенко. Але яка ж це «систематика»? А систематика тут така, що не можна во ім’я запаморочення плужанських голів публічно плести нісенітницю. Що таке систематика? Систематика є наука про систему, є метода збудування системи. І виходить тоді так: до методи збудування системи мистецтва ми мусимо підходити, як до метод збудування системи ідеологій. Так? Так! Але «почему сіє важно в пятых»? Що це говорить? Буквально нічого. Бо й справді: що таке «система мистецтва»? А чорт його знає! Що ж тоді «метода збудування системи мистецтва»? Накажи мене Бог, не знаю. Правда «метода збудування системи ідеологій» єсть, але краще покиньмо її, бо – по-перше – кожний по своєму її тлумачить, по-друге – і ще раз: «почему сіє важно в пятых»?

Отже по цій методі примірити «методу збудування системи мистецтва» (до речі: ми не підозріваємо тов. Пилипенка, що він плутає «систему мистецтва» з системою організації) – значить зарання поставити над справою хреста. До чого ця «образованість»? Яке вона має відношення до наших суперечок? Але припустім, що вона нам страшенно потрібна. Тоді вийде приблизно так: оскільки корова є категорія домашня, остільки й до систематики корів треба підходити, як до систематики будинків. Правильно? Цілком справедливої Але при чому тут Олександер Македонський?

Тов. Пилипенко ображається на нас за наше в’їдливе перо. Але – що робити! – дорогий Сергію Володимировичу: місію таку взяли ми на себе і доведемо її до кінця, себто до того самого моменту, коли «систематика» положить нас прийомом «тур де бра» на обидві лопатки. Це ви й самі знаєте, рекомендуючи Хвильового (за паном Пшестшельським) «запальним апостолом дурниці і мучеником безглуздої справи».

Словом, справа з «ідеологічним» визначенням мистецтва рішуче заплуталась. Отже ясніш: в мистецтво дійсно входять елементи певного суб’єктивізму, певної клясової ідеології (ви очевидно саме це мали на увазі?). В ті чи інші періоди клясовии суб’єктивізм навіть з’їдає художній еквівалент твору, робить цей твір злободневкою, метеликом, який живе один день. Це буває в часи подібні до тих, що їх ми пережили – [19]17, 18, 19, 20 тощо роки. Це буває в той час, коли суспільство виростає з певних соціяльних форм і через якусь клясу вибухає, щоб найти інші форми, коли мистецтво зіграло вже свою ролю в підготовці до цього вибуху, коли сенс цього вибуху ясний і мистецтву очевидно нічого робити. Отже і мистець тоді являється тільки підручним, не творцем, бо його волю паралізовано волею його кляси, якій ясний сенс боротьби і яка шукає фізичної підтримки. От чому поети й художники цього часу були смішні й непотрібні.

Але от вибух відбувся. Старі соціяльні форми зруйновано, народжується нове суспільство в нових формах. Революційна кляса шукає дороги в майбутнє во ім’я всієї людськости (ми підкреслюємо «людськости», бо клясовии егоїзм має своє виправдання остільки, оскільки він є революційним, прогресивним фактором). Тут і випливає знову на поверхню мистецтво. Воно мусить служити революційній клясі, але не як «кляса для кляси», а як «кляса для людськости». Це його історична місія в клясовому суспільстві. В цьому сенсі воно й є «категорією ідеологічною», і тільки в цьому.

Тут ми, власне, і скінчили б з визначенням мистецтва, коли б тов. Пилипенко не зачепив мистця. За ким же знову рече наш ідеолог? Знову за Шмітом і знову величезною цитатою. І притягне він того самого Шміта на тій підставі, що я, Пилипенко, «майже погоджуюсь із ним» і на тій, що справа не в справі, а гарно придумано (і італійці коли хочуть показати свою «образованость» в даному випадку здається так говорять se non è vero è ben trovato.

Так от:

«Їм (каже Шміт), кому вдається володіти мистецтвом найкраще і хто через це може обслуговувати продуктами своєї творчости інших, даючи їм готові формули для виявлення їхніх переживань – називаються мистцями».

Тов. Пилипенкові таке визначення страшенно подобається, тим паче, що воно страшенно не мудре і тим паче, що висловивши його, можна сховатись за «авторитет» Шміта. Але оскільки цей авторитет липовий, то й вийде: піп – це той, кому вдалося оволодіти попівством і хто через те може обслуговувати продуктами своєї творчости інших, даючи їм готові формули для виявлення їхніх переживань. Музика – це той, що оволодів музикою і т. д. Словом, різниця між попом і мистцем та, що перший оволодів попівством, а другий – мистецтвом. Але хто такий піп і хто такий мистець так і залишилось неясним, особливо коли взяти на увагу, що ми не маємо визначення ані попівства, ані мистецтва.

Тому й «треба пам’ятати, що мистецтво професіоналістів-мистців від мистецтва немистців відрізняється тільки кількісно, а не якісно».

Словом Шміт запевняє тов. Пилипенка, що його, Пилипенків, памфлет відрізняється від якогось памфлета Вольтера «тільки кількісно, а не якісно», і наш друг готовий вже йому, Шміту, свівати дитирамби. Нє, дорогий товаришу: «се лев, а не корова», не довіряйте! Їйбо, бере «на арапа». Хоч як це й видно, але мистець неодмінно і принаймні мусить бути талановитою чи то геніяльною людиною. Принаймні. З бездари й мільйон Шмітів нічого не зроблять. Це є аксіома, не «самозакоханість» – це, тов. Пилипенко, є ясність думки.

Інша справа, коли ви цитуєте тов. Леніна, що мистецтво, мовляв, «належить народові і повинно входити в саму гущу працюючих мас». Це цілком справедливо. Але не помиляється й Хвильовий, коли каже, що «мистецтво для розвинених інтелектів». Що значить «розвинений інтелект»? Це зовсім не значить, що це той, якого визначає курс університету св. Володимира. Це й не той інтелект, що вилежується під боком «баби» і знає дорогу тільки до «сороковки», не той, що висиджується у пивних чи то день і ніч шпацирує по бульварах (будь то селянин, робітник, радянська баришня чи то «освічений» піжон). Це той інтелект, який намагається стати на рівень соціяльно-побутових можливостей своєї доби. Це інтелект перш за все активний. Для нього й мистецтво. І нічого тов. Пилипенкові брати ролю «народного» адвоката. Ми розуміємо, що таке народ. Колись великому сатирику й народолюбцю Салтикову-Щедрину закидали презирство «до народа». Він так відповів:

«Непорозуміння відносно глузування мого над народом, як здається виникає тому, що рецензенти мої не відрізняють народу історичного, себто того, що діє на арені історії, від народу, що втілює ідеї демократизму. Перший оцінюється і набирає співчуття в залежності від того, як і що він зробив. Коли він породжує Бородавкіних і Угрюм-Бурчеєвих, то про співчуття не може бути й мови; коли ж він виявляє намір вийти із стану несвідомости, тоді співчуття до нього являється цілком законним, але міра цього співчуття все таки обумовлюється мірою зусиль, що робить їх народ на путі до свідомости. Щодо народу в сенсі другого визначення, то цьому народу не можна не «співчувати».

Цією довгою цитатою ми гадаємо назавжди покінчити справу з «народними» адвокатами, і хоч скільки б тов. Пилипенко наводив далі цитат із тов. Зінов’єва і резолюцій партз’їзду, ми народ все таки будемо поділяти на народ і «народ». Бо один народ візьме мистецтво, а другий покрутить з нього… цигарки. Служити цьому останньому ми будемо… в лікнепі.

«Все це (воістину) треба мати на увазі, розв’язуючи проблему організації літературних сил».

* * *

Пробачте, ми обіцяли в другому розділі розповісти про кримінальну справу з літератором М. Хвильовим. Але тут уже й третій кінчився, а справи нема. Отже, прошу. Просвітянська публіка страшенно нервується: як це так сталося, що якийсь парвеню «потрясає основи пролетарської літератури»? Мовляв, тут щось не ладно. Треба… Ну, словом про те, що треба, ви узнаєте в дальших розділах.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 251 – 257.