7. Post scriptum, який розчаровує

Микола Хвильовий

«Не искушай меня без нужды».

Таким чином, ми мусимо тепер вияснити «причину всіх причин». Але раніш, ніж зробити це, дозвольте розчарувати читачів. Справа в тому, що «найвеселіший критерій» спровокував нашого «незрівняного маестро» – Дон-Кіхота «невідомих обріїв загірньої комуни». Допіру він, виясняючи питання літературно-ідеологічних центрів, з властивою йому ексцентричністю підкреслив, що єдиною легалізованою ідеологічною організацією може бути тільки ВАПЛІТЕ. Цією категоричною заявою він дав ще один козир у руку нашого партнера. Дозвольте тепер вибити й цей козир.

Отже ВАПЛІТЕ – сіль землі. ВАПЛІТЕ – історичний фактор. ВАПЛІТЕ – те пише. Словом, ВАПЛІТЕ не тільки імпозантний чинник на літературному бездоріжжі, але й якесь пугало, чортик. Так допіру одрекомендував Вільну Академію наш Дон-Кіхот. Отже, мусимо заспокоїти читачів: нічого страшного нема. Нам треба було показати тільки, до чого може довести вразливу людину цей «найвеселіший критерій». Ми знайшли за потрібне підкреслити, як розпалює «бойові, клясові» страсті така постановка питання. Звичайно, ВАПЛІТЕ мусить взяти на себе історичну ролю в розвиткові пролетарського мистецтва. Але в якому випадку Вільна Академія буде претендувати на декретовану ідеологічну гегемонію в літературі? В тому випадку, коли, за пропозицією тов. Пилипенка, відповідні органи знайдуть потрібним декретувати існуючі літературні групи, як «громадські, масові, клясові, бойові організації, що захищають інтереси свого громадського колективу своєю зброєю – мистецтвом». В цьому разі ми не мислимо собі, щоб пролетарська організація (а за таку вважає нас і тов. Пилипенко) не була декретованим ідеологічним гегемоном в літературі. Гегемоном не літературного стилю, а гегемоном над мистецькими ідеологіями різних дрібнобуржуазних угруповань.

Але справа в тому, що ми не Вапп, а «Вап» з «Літе», і ми розуміємо: літературною справою керують не вульгарні марксисти, а витримана ленінська партія, отже і легалізованих бойових організацій ніхто насаджувати не буде, себто ніхто не буде виходити з клясового критерія при організаційному розподілі літературних сил. А оскільки це так, то і єдиним ідеологічним центром (і в політиці, і в мистецтві – і в чому хочете) є ніхто інший, як… компартія і її авангард. Цього ми ніколи не забуваємо, тому й організацію свою назвали – «Вільна Академія Пролетарської Літератури». Що це значить? А це значить, що в часи НЕП-у ми, як тактики, вважаємо за шкідливе ділити мистецтво на бойові клясові організації. Ми не назвали – «Пролетарська академія», ми назвали – «Академія пролетарської літератури». Пролетарська, оскільки вона пролетарська, підмінює собою партію, претендуючи на безгрішність – це раз. По-друге: фактом свого існування вона дає привід іншим соціяльним угрупованням вимагати своїх мистецько-ідеологічних центрів. Що ж до «Академії пролетарської літератури», то тут справа зовсім інша. Це академія не пролетарська, себто не безгрішна, а та, що хоче стати пролетарською. Це є місце учоби й заглиблення революційних письменників в добу «передишки». Це є громадський інститут марксистської естетики. В цьому сенсі наша академія і мусить відограти історичну ролю. От чому сюди можуть попасти і ті літератори, які вийшли з села.

Чуєте, Сергію Володимировичу? Розумієте, що це таке? Це є стратегія переходового періоду в мистецтві. Отже одмовтесь, будь ласка, від «найвеселішого критерія». Не нервуйте нашого Дон-Кіхота, не розпалюйте «бойові, клясові страсті». Повірте нам, що ми таки поставимо вам того «нерукотворного пам’ятника», якого обіцяли і в «Камо грядеши».

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 279 – 281.