12. Розділ передостанній
Микола Хвильовий
Твоя правда, читачу! В моїх оповіданнях
нема епічної об’єктивности.
А. Кримський
Отже тільки через свою інтелігенцію ми організуємо ідеологічно літературні сили. Значить і всю нашу увагу ми мусимо концентрувати не на аморфній масі, а на кадрах молодої інтелігенції, що виходить з вузів і йде повз нас до… (в кращому разі)… тов. Дорошкевича. Досить грати «в бірюлькі»! Коли Пилипенко чи то Щупак не розуміють, як можна з одного боку захищати Дорошкевича від комкрикунів, а з другого захищаючи, брати під сумнів його ідеологічну установу, то їм просто прийдеться одійти кудись убік.
Тов. Щупак ніяк не розуміє, чому ми «дали перевагу Зерову перед Савченком». Для нього наша тактика є невловимий для свідомости «процес». Але оскільки ми свою статтю призначаємо для об’єктивної авдиторії, то й дозвольте зупинитись ще раз на цьому моменті.
Здається в «Преступлений и наказаний» Достоєвський називає себе поетом пролетаріяту. Георг Брандес не тільки не усумнився в цьому, але й підтверджує це цілим етюдом про геніяльного письменника. Цим ми не збираємося пристосувати Достоєвського до нашої сучасности, ми тільки хочемо сказати, що таке твердження не пошкодило в свій час Горькому виступити проти творів Достоєвського, як проти реакційного чинника. Ми цим хочемо сказати, що одного бажання бути поетом пролетаріяту дуже замало – це по-перше. По-друге дозвольте пригадати таке прислів’я: «не все те золото, що блищить».
Чому ми проти Загула, Савченка etc.? Звичайно не тому, що вони – Загул, Савченко, а тому, що вони, прийнявши «масовізм», об’єктивно мусять грати в дудочку дрібної буржуазії. Коли б ці люди мали більше права на комуністичний партквиток, як тов. Щупак, то й тоді ми виступили б проти них з неменшою завзятістю. Справа в тому, що їхнє суб’єктивне бажання стати червоними, об’єктивно робить їх жовтоблакитними, оскільки вони йдуть під гаслами «автономної кооперації» та «автономного ідеологічно-бойового центру» (див. тези головного ідеолога масовізму).
«Невже (пише Щупак) кожний сільський інтелігент є неодмінно реакційна сила, а кожний міський – провідник поступу? Чи не перша прийшла до революції сільська інтелігенція, чи не тягнулась міська у хвості»?
Цілком справедливо, тов. Щупаче. Але що це значить? Які треба робити відціля висновки? Чому це, нарешті, сільська інтелігенція обов’язково мусить бути представницею незаможнього селянства.
Коли ми говоримо про урбанізовану інтелігенцію, то маємо на увазі сьогоднішню конкретну політичну ситуацію. А от тов. Щупак про це забуває. Звичайно, село «постачало» революціонерів, «що зв’язувались з пролетаріятом». Але коли це було? Це було в ті часи, коли дрібна буржуазія рвалась з тісних рямців февдалізму. Це було до кінця горожанської війни. Але тепер, коли село стало на твердому соціяльно-економічному грунті, хіба тепер активність сільської інтелігенції не може об’єктивно стати реакційною силою? Ви скажете, що до цієї активности треба дати наш ідеологічний контроль. І це цілком справедливо, і саме в цьому й справа. Треба давати контроль. Але яким чином ми будемо контролювати, коли в масі ми марксистски безграмотні, коли ми самі виставляємо гасла подібні до легалізації автономних ідеологічних центрів.
Те, що ми збираємо під свій прапор «червону» масу й «червону» інтелігенцію і підбадьорюємо її ідеологічну активність не є вихід. Оскільки ця маса і ця інтелігенція комуністично не викристалізувані, оскільки остання частенько інтелектуально сильніша за нас, остільки ми самі собі риємо яму. В цій масі і в цій інтелігенції ми будемо грати ролю дурників. Історія повторяється. Штурм Перекопу приніс нам остаточну перемогу. Але ця перемога об’єктивно може стати за велику поразку пролетаріяту. З Азії приходили великі і сильні народи, але завоювавши фізично європейське культурне населення, вони мусіли інтелектуально капітулювати перед ним. Це в результаті заганяло їх на кримсько-татарські територіяльні клаптики. Історія повторяється, і ми б’ємо тривогу.
Наше чергове завдання – згуртувати навколо компартії кадри молодої інтелігенції. Що це значить? Це значить, що компартія для мистецтва, для літератури, замість неясного і небезпечного гасла: «гуртуй масу!» дає нове гасло: «не зівай! Лови талановитий вузівський молодняк!». Це значить, що тільки таким чином ми утворимо в літературі свою ідеологічну атмосферу.
Це значить, що ми самі мусимо підтягнутись, що ми не загубимо своєї ідеологічної установки, що ми вже, як треба, будемо виховувати масу. Поки ж цього нема, – бережіться, тов. Щупаче, можливо й добрих і хороших, але об’єктивно небезпечних Загулів.
Але чому ж ми не жахаємося так Зерова? По-перше, тому, що зливатись організаційно ми з ним не думаємо, як і він з нами. По-друге тому, що неоклясикам як більш культурній і більш одірваній од куркуля частині інтелігенції дорожчі і зрозуміліші ідеали історичної кляси. Коли цього не розуміє тов. Щупак, то ми йому порадимо піти в школу політграмоти. «Давніший» марксист довго й усердно цитує пана Донцова, що дає характеристику неоклясикам. Але цитуючи, він зовсім не помічає, як ці цитати компромітують його ж твердження. За паном Донцовим, неоклясики є імпотентне угрупування, «гнилі наслідки нашої доби», що «не підпорядковують своє «я» громадським мотивам».
Ми погоджуємось: це гіперболя. Більше того – це неправильна характеристика. Але у всякому разі, коли б це було так, як говорить пан Донцов, то вона, ця характеристика, зовсім не на користь «давнішого» марксиста. Неоклясики, не виявляючи сьогодні великої політичної активности, тим самим розв’язують т. Щупакові руки і не заважають йому збити ідеологічно-чіткий центр. Коли вже на те пішло, то краще орієнтуватись на імпотентну політично українську інтелігенцію, ніж на активну сумнівно-червону, яка не почуваючи ідеологічного контролю переводить молодь на «автономну кооперацію».
Тов. Щупак, жахаючись Зерова, запевнює, що «українське революційне мистецтво не піде за попутниками». Цілком справедливо! Але в якому випадку? В тому випадку, коли воно вже не є попутницьке (чи не Загул, бува, є революційний мистець?). І в тому випадку коли це мистецтво, увільнившись від «маси», не віддасть командних висот, як це воно зробило в Росії. Це трапиться в тому випадку, коли ми негайно одшиємо од мистецтва своїх безграмотних людей, які не розуміють, що в умовах непу з чужою ідеологією ми можемо боротись тільки ударною ідеологічною групою, що її не засмічено різними народницьки-куркулячими гаслами й постулятами. «Незаможницько-батрацьке село» мусить мати духовні зв’язки з пролетарським містом, але не через «ясні кооперативні перспективи», не через димар Бродського, а через нашу викристалізовану мистецьки і марксистськи інтелігенцію.
Дрібно-буржуазна інтелігенція «злилась у своїй творчій праці з найпоступовішим колективом нашої держави». Але справа в тому, у що це злиття виллється? Хто виграє з того «злиття»? В той час коли тов. Щупак «зливається» й «зливаючись» від радости п’ятки чеше, в цей час дрібна буржуазія загрібає до себе вузівську молодь і утворює кадри своєї інтелігенції, яка й виховує поза «злиттям» масу. Чи може «давніший» марксист здібний таки написати марксистську розвідку про Драгоманова? В той час, коли ми всю свою енергію присвячуємо «масовій» «болтовне», в цей час у ворожому таборі «воістину загострюються ідеологічні «леза».
Отже, ми переживаємо найсерйозніший момент. Ми цим не хочемо сказати, що ми напередодні 9-го термідора, ми цим хочемо підкреслити, що Фрерони не завжди будуть мати такий вигляд, який його мали за часів великої французької революції, що jeunesse dorée (золотий молодняк) не всюди і не завжди однакової поведінки, що як-не-як, а й ми маємо тих людей, які за Гюго, «утопали в величезних комірцях», що й у нас було «товариство голих». Отже, будьмо насторожі! Не треба забувати основного: пролетаріат і сьогодні і з дня на день і фактично цілий день гнеться під вагою «залізно-бетонних колон». Йому не потрібні «стішки», він вимагає від нас, щоб ми через ці «стішки» виховали й підготували нашу молодь до нових боїв за «невідомі обрії загірньої комуни». К чорту «хожденіє» в народ! «Дайош» справжнє розуміння марксизму!. Хто стоїть на дорозі – к чорту його з дороги! Йде його величество – неспокійний дух пролетаріяту.
Отже, здерусифікувавши робітництво, взявши установку на пролетарську інтелігенцію, ми тим самим організуємо ідеологічні й літературні сили. Для нас зовсім не важно, біля якого «критерія» об’єднались письменники – «валяй, куда хочеш»! Для нас важно, скільки ми маємо серед цих письменників марксистської інтелігенції, для нас важно, якої вона кваліфікації. Для нас, нарешті, важно під яким прапором гуртується вузівська молодь. Коли викристалізуваний ідеологічно комуніст опиниться раптом в організації неоклясиків (справа, звичайно йде не про Хвильового, заспокойтесь тов. Щупаче!), то це не мінус, а плюс!
Але коли вчорашні символісти опиняться в Плузі, де нема жодного (будемо правду казати) витриманого марксиста, то це величезний мінус і велика наша поразка. Розумієте, що це таке? Знаєте, як назвати такі міркування? Це, тов. Щупаче, є діялектика. Коли тов. Дорошкевич підготує п’яток своїх вузівських учнів до журнальної праці, то повірте нам, що цей п’яток в тисячу разів (sic!) сильніше вплине на масу, ніж Гарт і Плуг вкупі. Розумієте що це таке? Це вже привід для Дорошкевича вважати нас за дурників. Так то, вельмишановний «давніший» марксисте! Мудра штука – оця ідеологія. Зрозуміли, як ми будемо організовувати ідеологічно літературні сили? Ні? Ну, й не треба!
На цьому, власне, ми й мусіли б скінчити свою статтю. Бо й справді соціяльну природу масовізму розкрито, основні цілі мистецької політики нашвидкуруч накинуто. Чого ж більш – вищих завдань ми й не брали на себе. Але оскільки в нашу дискусію врізався ще один «масовик», то дозвольте й про нього два слова, тим паче, що він зачепив цікаве питання. Ми маємо на увазі москвофіла К. Буревія і його брошурку «Европа чи Росія».
Отже, до останнього розділу, що його, до речі, ми трактуємо в пляні нашої статті, як додаток.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 307 – 312.