2. Що ж таке мистецтво?

Микола Хвильовий

В вопросах касающихся развития идеологий,

именно художественным чутьем.

Г. Плеханов

Назва статті така: «Проблема організації літературних сил», «другий шмат [чому не клапоть або галушка? – М. X.] дискусійної відповіді». Автор – відомий плужанський ідеолог тов. С. Пилипенко. Написано статтю з композиційного боку не зовсім вдало, розхристано (це і сам її творець визнає), а поділяється вона на, так би мовити, три частини. В першій – наш лідер виясняє свої погляди на мистецтво; в другій – поставлено проблему організації літературних сил, в третій – політичні міркування й відповідні висновки у зв’язку з «кризою». Все це – повторюємо – не систематизовано, так що малодосвідчений читач буде тут плутатись in infinitum

Отже подивимось, що там написано і подивимось, чи не помиляємось ми ставлячи так різко питання. Може і справді тов. Пилипенко «поволі зрікається своїх поглядів» («я поволі частково» – пише він у другому «шматі» – «зрікаюсь деяких своїх поглядів під обстрілом супротивників»).

Як пам’ятають наші читачі, ватажок масовізму починає свою історичну статтю обіцянкою «рухати життя вперед», «бути його, життя, активним чинником», «дивитись на його перспективи», «кликати кудись далі, до кращого на думку «автора» (прямо таки до «невідомих обріїв»), кликати навіть… «до нового». Словом романтика «першого сорту». Більше того: він погоджується що «неминучі у нас організаційні зміни».

Це говорить в ньому революціонер – така людина, яка ще не розгубилась і відчуває на собі директиви пролетаріяту.

Але в той же момент осередок (той самий, що визначає свідомість), як Мефістофель нашіптує: «що ти, брате, не туди попав»! І Пилипенко пише – «тут же мушу попередити читачів: я не пропоную чогось нового».

Логіка, як бачите, не витримує критики, але філософія епохи тут як тут. І автор статті «дайте слово» зовсім не «дурно гадає, що навіть твердокам’яний папаша опустив руки і не знає, як бути». – Звичайно, «поважати і вслухатись в слова товариша завжди треба», звичайно «історія потім розсудить і вкаже помилки кожного», але тепер, сьогодні, ми мусимо констатувати, що тов. Пилипенко під натиском міцного куркуля цілком розгубився, загубив революційні перспективи і ніяк не хоче «перешиковуватись». Треба щось одне: або нове, або старе. Або – або – іншого виходу нема і не може бути. В «першому шматі» (таки гнилої) ковбаси наш друг називає нас «братами» («теж зарозумілість»: наче він з автокефалії), вважає нас і себе «будівниками однієї культури». Здавалось би «перешиковуватись» внутрі цієї культури в певний час не тільки можна, але й «должно» (мовляв «організаційні зміни неминучі»). Чому ж тоді він так турбується:

«Справа надто серйозна, щоб дозволити собі кидатися на якесь гасло (літакадемії, гуртки культурної самоосвіти і т. д. ).

Хіба наша літакадемія не стоїть на постулятах компартії? Хіба гуртки мистецької самоосвіти ми гадаємо оддати якомусь сторонньому елементу? Хіба ми вже не «брати» сьогодні? Га? Де ж тут логіка, шановний Сергію Володимировичу?

А логіка тут єсть. І справа «дійсно серйозна», бо наші розходження ідеологічні (ви цілком справедливо думаєте), і вже ми не «брати» з вами, доки ви не зрозумієте, що попали в лабети глитая. Найдемо в собі мужність сказати це, як найдемо далі вмілість «доказати» цю просту й ясну істину.

Отже, покиньмо «киви-морги» на надзвичайну люб’язність попутників (також люб’язність і в Пилипенка є тільки до «захеканців»), не будемо говорити про «презирство до комуністів» (таке презирство і в Пилипенка є, тільки до комуністів із ВАПЛІТЕ ) про «Маланюків та Донцових, які руки потирають з нашої склоки» (оскільки це не склока – то й хай потирають), про скарги, що Хвильовий дуже лається, бож він, Пилипенко, «трошки не такої мови вживав» (ще б пак: «літературний піп», «несвідомий дурень», «свідомий провокатор» і т. д. – мова воістину «не така»), покиньмо «туманну теорію вітаїзму» та азіятський ренесанс, який «може замолоду луснути» (не дарма ж ми прохали не чіпати цієї «історії», як чужої даним суперечникам), не будемо говорити й про ті «обставини», що не давали нашому другові в свій час висловитись на сторінках «К. і п.», бо «обставини» ці ясні: політика – річ слизька, а мистецтво – річ тендітна і треба її знати. Покиньмо покищо й питання про кризу, що його зовсім не до місця вліплено в цей розділ (до речі: вінегретна будова статті страшенно заважає вдуматись; отже, товариші плужани мусять бути вдячними нам, що ми цей меморандум приводимо до порядку).

Отже, не будемо говорити про це. Перейдемо до суті першого розділу, який, як відомо, трактує мистецтво, який мусів бути передмовою до дальших висновків і який, за відсутністю в автора відповідного знання, грає ролю туманопускателя (від слів – «пускати» і «туман»), щоб не видно було, чого автор хоче і щоб видно було, що автор страшенно «вчений».

Отже, чого «не договорює Хвильовий» тов. Пилипенко покищо не сказав нам, але зате він сказав:

– «Безпідставно накидають мені формулу – «мистецтво є будування життя» проти ясної плехановської, марксистської «пізнавати, щоб будувати» (див. мою статтю в № 4 «Плужанина» «Від агітації до пропаганди»).

Як бачите, наш друг уже викручується. Йому вже сказали, очевидно, що єдиний марксистський теоретик мистецтва є не хто інший, як Плеханов. Він зрозумів нарешті, що без визначення мистецтва до організаційної проблеми підійти не можна. Але зрозумівши все це, він влітає в такий скандальний ляпсус, який йому й не снився. «Це один із прикладів зарозумілости С. Пилипенка, це тон його памфлетів (ось почитайте, я всіх вас повчу і навчу»). Отже, зі слів плужанського ідеолога, мистецтво за марксистом Плехановим є «пізнавати, щоб будувати» (див. мою, Пилипенкову, статтю в № 4 «Плужанина»). Словом сказано добре.

Та не добре виходить, коли ми розгортаємо відповідний том цього ж таки марксиста Плеханова: з нього, цього тому, ми узнаємо, що такої нісенітниці великий філософ ніколи не говорив і не міг сказати. І зовсім надаремно турбується № 4 «Плужанина» – Плеханов залишиться Плехановим. Бо й справді: коли ми кажемо «пізнавати, щоб будувати», то логічно мусимо припустити й протилежне: «пізнавати, щоб руйнувати». Іншими словами: пізнання має дві вдачі – однією руйнує, другою будує. Отже консеквентно ми мусимо дійти до такої софістики: оскільки пізнання має дві вдачі, то хіба мистець пізнає тільки для того, щоб будувати? Хіба він не пізнає для того, щоб руйнувати. Конкретно: хіба пролетарський мистець з буржуазної країни пізнає для того, щоб будувати цю буржуазну країну? Такі запитання мусять посипатись зо всіх боків, і на них треба відповісти. Але відповісти на них не можна, бо вони витікають з хибної предпосилки.

Що таке пізнання? Пізнання є соціяльна категорія, що за її допомогою людськість через революційні кляси йде вперед, у майбутнє. Отже оскільки це так, остільки пізнання є найреальніше будівництво. І тільки. І додавати до цього «щоб будувати» значить або не розуміти, що таке пізнання (нагадуємо логічний протилежний висновок: «пізнання, щоб руйнувати») або сказати: «мистецтво є найреальніше будівництво, щоб будувати». І те й інше абсурд.

Але в чому ж тут справа? Чому тов. Пилипенко ніяк не може розлучитись з «будуванням»? На це дає відповідь наша друга стаття в «Камо грядеши» і той же Плеханов.

Як і всі утилітаристи й «просвітителі», плужанський ідеолог думає, що мистецтво з одного боку втілює ідею прекрасного, з другого і головним чином – висловлює наші поривання до правди, до добра, до кращого побуту й т.д. Іншими словами, він висовує й підкреслює практичний бік справи і для цього поділює неподільне. Відсіля й «формула»: «мистецтво є пізнання, щоб будувати». Він намагається звузити ролю пізнання, а відсіля й мистецтва, до ролі злободенних практичних завдань, до ролі підсібного фактора в тому чи іншому бюрократичному апараті, що «правду й добро» шукає перш за все в циркулярі.

Плеханов розумів це і називав такий кеквок «теоретичною помилкою». Він казав, що коли «твір мистецтва поруч з ідеєю прекрасного, – себто незалежно від неї, – висловлює також певні моральні чи то практичні поривання, то критик має право скупчити свою увагу саме на цих пориваннях, залишаючи збоку художність».

«Тоді критика приймає моралізіруючий характер». Він говорив, що «наше розуміння про прекасне само «проникається» вищезгаданими пориваннями і само висловлює їх, і тому не можна поділяти на окремі частини те, що органічно неподільне».

Тов. Пилипенко пише: «наша доба являється «просвітительською». Так це чи ні – покищо знак запитання, але сьогодні мусимо констатувати, що визначення нашої доби «просвітительською» – це порожня фраза. Плеханов так і сказав:

– «Подібні» «теоретичні помилки» (щодо визначення мистецтва) бувають з критикою в «просвітительські періоди».

Як бачите, формула «мистецтво є пізнання, щоб будувати» – формула «просвітителів». Що ж таке «просвітительство» нашої доби, ми будемо виясняти далі. З цього вияснення ми побачимо, що своє коріння воно бере на столипінських отрубах. А оскільки це так, то й можна сказати:

– Це вже, Сергію Володимировичу, маленький скандал, з якого не один пан Донцов буде реготати. А я-я-я! – Можна повторити рефрен М. Хвильового – («ми вас не хочемо підозрівати в цьому»). Ви вгрузаєте в таку широчезну гальошу, з якої й не вилізете. Треба було б у словник подивитись перш, ніж полемізувати і своїм знанням хвалитись.

Отже залишається по-нашому, по-плеханівському: «мистецтво є пізнання життя». І тільки. В цьому – уступки ніякої! Хай тов. Пилипенко «плутається в хащах», шукаючи якоїсь іншої «формули». У нас ця формула єсть. Хто вносить в неї корективи, той свідомо чи несвідомо творить реакційне діло. Це та маленька «дрібничка», що розколола в свій час соціял-демократію на більшовиків і меншовиків. Тов. Пилипенкові розколоти нас не вдасться, бо ми віримо, що він виплутається таки з «хащів». Будуй без пізнання – це сьогоднішня формула дрібного буржуа селянського непу, писали ми і доказували в «Камо грядеши». Отже затемнювати ролю пізнання на користь «яхидного» «будування» ми не дозволимо, особливо тепер, в нашу складну переходову добу. Бо це затемнювання має глибокі причини соціяльного характеру.

Звичайно нема нічого кращого, як подати якусь справді таки «беліберду» з якогось Жураковського, що випадково лежав на столі, і сказати:

– «Оця беліберда – зразок того, що подають нашій молоді ідеалісти – «споглядачі».

Але хіба це рятує становище? Це тільки ще раз підкреслює, що Пилипенко, висловивши марксистськи-безграмотну й «просвітительськи» – послідовну формулу – «мистецтво є пізнання, щоб будувати», органічно й позасвідомо противиться пізнанню. Ніяк він не може зв’язатись з Плехановим, який переконував, що життя пізнається споглядальним хистом. Ні, тут безперечно якась недоладність.

А недоладність ця витікає ще й з того, що не можна вивчати мистецтво по одній брошурі плутаного і зовсім не марксиста Ф. Шміта, яку до того ж прочитано наспіх. Історія цієї ерудиції приблизно і очевидно така. В попередньому номері «К. і п.», було вміщено рецензію Горбенка на книжку «Искусство». Тов. Пилипенко, перечитавши її, наткнувся на ту інформацію, що Шміт висовує своєрідну циклічну теорію. Оскільки ж Хвильовий теж «борсається» в циклах – треба ознайомитись з цією працею. І ознайомився. Відсіля й такі величезні цитати, такі величезні аж соромно.

Але що ж «цінного» найшов наш друг у цій брошурі? Перш за все, одразу двоє визначень – туманних і плутаних, як і сам Жураковський, що зі слів тов. Пилипенка, подає «ідеалістичну беліберду». І чому його «точка зору біосоціологічна (до речі) наближається до марксистського розуміння», це тільки нашому ідеологові відомо. От його перша «формула»:

– «Мистецтво є діяльність, що виявляє образи мистця (його «мікрокосми») у присутній для спостереження інших форм і що має за мету викликати в цих інших сполучені з даними образами переживання» (ст. 38).

От та «формула», що її, як ще один зразок визначення мистецтва (наче визначень мільйони і наче кожна людина мусить вмістити в собі цілі мільйони). Ну, й плутаник же тов. Пилипенко (М. X. ) – от та формула, яку приводить наш усердний компілятор. Як бачите, формула страшенно туманна – типовий зразок ідеалізму, який уміє так говорити, що його простий смертний ніколи не зрозуміє. Але оскільки ми не прості смертні, а все таки «академіки», то й зрозуміти «нам полагається по чину».

Коли Плеханов говорить, що мистецтво є пізнання або метода пізнання життя, то цим самим він каже, що в мистецтві сховано певну соціяльну динаміку, яка тривожить неспокійний дух людини, і тим підштовхує цю людину і людськість вперед, далі, в ті «невідомі обрії загірної комуни», які так не подобаються нашому ідеологові.

За Шмітом виходить навпаки. На його погляд (і значить на погляд тов. Пилипенка, оскільки він погоджується з ним) мистецтво є всього-на-всього «діяльність, що виявляє «мікрокосми» мистця, себто його обмежений світ, для того, щоб «викликати переживання». І тільки? І тільки! Ах Боже мій, це ж безпардонний ідеалізм, продиктований дрібною буржуазією. Бо що значить «викликати переживання»? Хіба славетний Вертинський не викликав їх? Хіба ви спокійно проходите повз образної парканної «поезії»? Пізнавати життя – значить творити якесь громадське діло, а борсатись в самих «переживаннях» – значить… проповідувати мистецтво для мистецтва, значить затуманювати соціяльну ролю художника.

Тов. Пилипенко і сам не зчувся, як попав в лабети українського своєрідного формалізму, який кидається то в l’art pour l’art, то в цілковите ліквідаторство.

Такий Шміт (чи то пак тов. Пилипенко) в свойому першому визначенні. Друге визначення, як відомо, визначається першим, бож вище себе все одно не підскочиш. І коли потім наш друг намагається підперти свого випадкового й непродуманого Шміта Полонським і Лелевичем, то це виходить трохи смішно, бож жодний із них не є для нас авторитет, це по-перше. По-друге – і Полонський, і Лелевич ніколи й нічого не мають спільного з туманопускателем Шмітом. А втім будемо ясніш говорити: в області естетики для нас єдиний авторитет – це Плеханов. Навіть тов. Бухаріна (нате вам козир, Сергію Володимировичу), який, подавши своє, порівнюючи вдале визначення мистецтва, раптом погоджується з визначенням Л. Толстого, – навіть його ми ставимо під знак запитання. Це не зарозумілість, а ясність думки. Так то, дорогий товаришу! І вам залишається тільки подати «голос з місця: – і звідки отака напасть на нашу Полтавщину»! Це іронізує романтик Семенко, але в цій іронії ми відчуваємо віру, що наша країна нарешті найде своє визначення і що це визначення рішуче й назавжди покінчить з безграмотною «малоросійщиною».

Але той час в далях (він прийде, він мусить прийти – віримо!), а сьогодні тов. Пилипенко дає мистецтву ще одне визначення. Проте, про нього в слідуючому розділі.

Примітки

Шміт Ф. І. (1877-1942) – український історик мистецтва, професор Харківського університету (з 1912 року), член АН УРСР, автор багатьох праць з історії мистецтва. Тут мова йде, правдоподібно, про його монографію «Мистецтво, його психологія, його стилістика, його еволюція», що була опублікована 1919 р. російською мовою.

Полонський В. П. (1886-1932) і Лелевич Г. (1901-1945) – тогочасні російські партійні критики з «напостівським» ухилом (Лелевич).

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 243 – 250.